Знищення бізонів у США

Знищення бізонів у США — масове винищення бізонів з 1830-х років, санкційоване владою США, яке мала мету підірвати економічний устрій життя індіанських племен та приректи їх на голод. Індіанці традиційно полювали на бізонів тільки для задоволення своїх життєвих потреб: для їжі, а також виготовлення одягу, житла, знарядь і начиння.

Американський генерал Філіп Шерідан писав: «Мисливці за бізонами зробили за останні два роки більше для вирішення гострої проблеми індіанців, ніж вся регулярна армія за останні 30 років. Вони знищують матеріальну базу індіанців. Надішліть їм порох і свинець, коли завгодно, і дозвольте їм вбивати, білувати шкіри і продавати їх, поки вони не знищать всіх бізонів !» [1] . Шерідан в конгресі США пропонував заснувати спеціальну медаль для мисливців, підкреслюючи важливість винищення бізонів [1] . Полковник Річард Додж (Richard Irving Dodge) говорив: «Смерть кожного бізона — це зникнення індіанців» [2] .

Внаслідок хижацького винищення чисельність бізонів до початку XX століття знизилася з декількох десятків мільйонів до декількох сотень. Французький біолог Жан Дорст (Jean Dorst) відзначав, що спочатку загальна чисельність бізонів становила приблизно 75 мільйонів, але вже в 1880—1885 роках в оповіданнях мисливців Півночі США говорилося про полювання на «останнього» бізона [3] . У період 1870 по 1875 рік щорічно вбивали приблизно 2,5 мільйона бізонів [3] . Історик Ендрю Айзенберг писав про зниження чисельності бізонів з 30 мільйонів в 1800 році до менше тисячі до кінця століття [4] .

Бізонів також вбивали заради розваги: американські залізничні компанії в рекламі приваблювали пасажирів можливістю стріляти в бізонів з вікна вагонів [3] . У 1887 році англійський натураліст Вільям Гриб, який проїхав по преріях, зазначив: «Всюди виднілися бізонові стежки, а живих бізонів не було. Лише черепа і кістки цих благородних тварин біліли на сонці» [1] . Зими 1880—1887 років стали голодними для індіанських племен, серед них була висока смертність [3] .

Велику популярність здобув найнятий адміністрацією залізниці « Канзас Пасифік рейлуейз» [1] мисливець Буффало Білл , який вбив кілька тисяч бізонів. Згодом з голодуючих індіанців він відібрав кілька десятків людей і влаштовував «спектаклі»: індіанці перед глядачами розігрували сцени нападу на поселенців, кричали і т. ін., потім сам Буффало Білл «рятував» колоністів [5] .

Див. також

• Геноцид індіанців
• Екологічна війна США проти В’єтнаму
• Екоцид
• Червоне літо 1919
• Мисливські трофеї

Лотерея на відстріл бізонів у Великому каньйоні. 45 тисяч охочих

Славетний національний парк в Аризоні шукає 12 “кваліфікованих добровольців”, які б допомогли зменшити популяцію тварин. Її розмір почав загрожувати довкіллю.

Акцію не називають “полювання”, тому що полювання в національних парках Америки заборонено.

Втім, екологи попереджають, такий крок може створити небезпечний прецедент.

Лотерею відкрили у понеділок, за дві доби у ній зареєструвалися понад 45 тисяч охочих.

Організатори відібрали перших 25 претендентів.

Після перевірки вміння стріляти та інших навичок 12 заявникам буде надана можливість вбити зубрів у районі Північного краю парку.

Автор фото, Getty Images

Північний край Великого каньйону, де мешкають бізони, має скелястий рельєф

Волонтерам дозволено привести з собою допоміжну бригаду. Бізони важать понад 2 тонни, але влучним стрільцям доведеться нести м’ясо тварин на собі. Моторизовані транспортні засоби або в’ючні тварини заборонені.

Відстріл відбудеться у скелястій, подекуди вкритій снігом місцині. Висота деяких піків досягає 2440 м.

Посадовці заявляють, що рішення запустити програму продиктоване швидким зростанням популяції бізонів, яка наразі налічує 600 тварин.

NPS сподівається зменшити стадо, яке мешкає у північній частині каньйону, до 200 особин. Це потрібно, щоби вберегти від витоптування археологічні розкопки корінних американців, зупинити ерозію ґрунту та забруднення води.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 1

До того, як бізонів майже знищили у XIX столітті, тварини кочували більшою частиною континенту. За оцінками, до кінця 1800-х років популяції бізонів зменшилася від 30-60 млн до 400 тварин.

За словами екологів, навряд чи Великий Каньйон коли-небудь був частиною їхнього історичного ареалу.

На думку істориків, стадо Північного краю було завезене в цей район після невдалої спроби схрестити бізонів з домашньою худобою на початку XX століття.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Винищення бізонів – злочин в преріях

Цивілізація янкі, подібно раптово вибухнулій бомбі, забрала в небуття одну з прекрасних тварин, що коли-небудь існували на землі. Менше ніж за чверть століття було знищено величезні табуни бізонів, які формувалися протягом двох мільйонів років.

До 1521 року бізонів не бачила жодна біла людина. Увірвавшись до столиці ацтеків, Ернандо Кортес і його воїни знайшли там чимало чудес. Серед них був і «мексиканський бик», головна дивина звіринця короля Монтесуми. Конкістадори розповідали про дивовижних насуплених звірів з верблюжим горбом і левовою гривою. Вони вважали його рідкісною, екзотичною істотою; у них і в думках не було, що є місця, де ці тварини водяться цілими стадами.

Іспанці були буквально приголомшені, і в цьому немає нічого дивного. Уявіть собі три чверті тонни неприборканої лютості, укладені в туші довжиною в три з половиною і висотою близько двох метрів – саме таких розмірів досягає середній бізон. В цій гігантській істоті немає нічого спільного ні з одним знайомим нам європейським звіром, а його морда, прикрашена десятидюймовою бородою, над якою бовтається синювато-червоний язик, здається кошмаром, що виник в страшному сні.

В 1536 році Кабеса де Вака, пробиваючись з Техасу в Західну Мексику, також побачив кількох «горбатих биків». Але пройшло ще не менше десяти років, перш ніж білий чоловік переконався в тому, що бізон – це зовсім не дивина, яку можна побачити тільки в зоологічному саду. Цим чоловіком був Коронадо. Саме йому пощастило виявити справжні урочища бізонів.

Виявилося, що за великими преріях Заходу бродять величезні табуни бізонів. Можна сміливо сказати, що ні в одну з найближчих до нас геологічних епох ніде на землі не накопичувалось відразу такої величезної кількості великих тварин. У преріях, що розкинулися від Канади до Техасу, їх паслося не менш шістдесяти мільйонів.

Навіть значно пізніше, за часів Громадянської війни, такий собі Чарльз Гуднайт, скотар і розвідник нових територій, кілька разів стикався з величезними скупченнями бізонів. Одне з таких стад він бачив на півдні (а на півночі зустрічалися стада куди більші!) І розповідав, що весь простір довжиною приблизно в п’ятдесят і шириною в двадцять п’ять миль був так забитий бізонами, що вони ледве вміщалися на ньому. «Коли під’їжджаєш до такого стада, – писав він, – здається, що вся земля від горизонту до горизонту покрита велетенською ворухливою коричневою ковдрою». Слова Гуднайта підтверджуються розповідями багатьох його сучасників.

Вражаюче поєднання обставин, що не повторяться більше ні в одному куточку земної кулі, зробило Північну Америку справжнім раєм для бізонів. У плейстоценову епоху або, у всякому разі, протягом якоїсь її частини Америка з’єднувалася з Азією перешийком. З цього мосту сотні тисячоліть тому в Новий Світ вторглися великі травоїдні тварини, що населяли північні райони азіатського материка. Серед них було кілька різновидів зухвалого дикого бика.

Поки гриміла всесвітня симфонія, відома геологам як останній льодовиковий період, природа нарізала велетенську ділянку, немов спеціально створену для травоїдних. Кілька разів льодовики покривали більшу частину Північної Америки і знову відступали до полюса. І кожне заледеніння супроводжувалося масовим пересуванням рослин і тварин.

Часом бувало, що волосатий мамонт забрідав на південь, добираючись навіть до території майбутньої Нової Англії, мускусний вівцебик проникав в Арканзас і Техас, а моржі плавали біля берегів Джорджії. Коли ж маятник починав рухатися у зворотний бік, теперішні мешканці тропіків, такі, як, скажімо, тапір або лінивець, чудово почувалися в Канаді і на Алясці.

Велике заледеніння зробило справжню пластичну операцію над обличчям північноамериканського материка. Льодовики, наповзаючі з боку Гудзонової затоки, видовбали западини, на місці яких нині розташовані Великі озера. Вони тягли перед собою роздроблені камені і грунт, які осідали в період танення і заповнювали долини, лежали між обезголовленими пагорбами.

В результаті цих процесів весь край зовсім змінився і став плоскою рівниною. Ця родюча рівнина, буйно поросла мескитовою травою, перетворилася в ідеальне пасовище для горбатих травоїдних істот з гострими рогами і поганим характером. Бізони почали швидко розмножуватися і стали головними мешканцями всього району великих прерій, а згодом і їх лісистих околиць. На території Сполучених Штатів мало знайдеться таких місць, де ніколи не водилися бізони.

Самою долею ці товстошкірі були призначені стати основою економіки мешканців Нового Світу. До часів Колумба на бізонових землях жило не менше ста тисяч осіб, для яких полювання було чи не єдиним засобом існування. Причому всі тварини прерій, взяті разом, не значили для людини і малої частки того, що значили бізони.

Щоб звалити цю велику, неповоротку, байдужу до звуків тварину, індіанцям досить було однієї-єдиної стріли з кам’яним наконечником; мисливець повинен був тільки підібратися з підвітряного боку, щоб чуйний ніс жертви не виявив небезпеку, що наближається. Однак у індіанців не було причин вбивати більше тварин, ніж було потрібно для задоволення їх потреб.

Бізон йшов в справу цілком. М’ясо з’їдали до останнього шматочка. З шкури робили одяг, мокасини, котли для варіння м’яса, нею покривали житла, з неї виготовляли човни, натягуючи сирі шкури на дерев’яні рами. З вовни сплітали мотузки і ласо. З великих кісток виготовляли маточки і примітивні молоти, а з дрібних – голки і шила. Вироблені роги бізона замінювали чашки, з них також виточували рукоятки ножів і прикраси. Копита і ті знаходили застосування. З них виготовлялося зброю, за допомогою якої індіанець одним ударом міг розкроїти череп ворогові. Належним чином оброблені нутрощі служили судинами для зберігання води, а гній бізона в безлісих преріях був єдиним паливом.

Так було на півночі і на півдні, на сході і на заході, так було і по всій прерії. Від бізона залежало життя індіанців. Досягнувши стану природної рівноваги, людина і тварина століттями жили пліч-о-пліч, і кількість і тих і інших майже не змінювалося. Здавалося, величезні стада бізонів будуть бродити по прерії до кінця віку. Однак з приходом білої людини ситуація змінилася …

Метиси-трапери з району Ред Рівер почали систематичне полювання на бізонів вже в 1800 році. Поступово це полювання перетворилося на великий бізнес глухих окраїн Північного Заходу. У 1840 році цілий загін мисливців (більше шестисот чоловік) вирушив у прерії на 1210 возах і влаштував справжній бандитський набіг, що закінчився вбивством майже сорока семи тисяч тварин. Хоча мисливці відвезли з собою 1 089 000 фунтів м’яса, втричі більша кількість залишилася гнити в преріях. На кожну шкуру, принесену у факторію, доводилося чотири, а то й п’ять кинутих під відкритим небом.

Мисливські рушниці і шомпольні гвинтівки не йшли ні в яке порівняння з луком і стрілами. І все ж заряджати таку гвинтівку було незручно і довго. Кожен мисливець міг зробити за день лише обмежену кількість пострілів. Як тільки в руках мисливця виявилася магазинна гвинтівка, його перевага над твариною незмірно зросла. Майстерний вершник, озброєний магазинною гвинтівкою, міг вбити бізона дуже швидко і без ризику промахнутися.

Отже, з одного боку, в преріях бродили численні стада бізонів, з іншого – з’явилася зброя, здатна успішно знищувати їх. Для того, щоб коло остаточно замкнулося, не вистачало одного – транспортних засобів, які перекидали б м’ясо і шкури від кордону до східних ринків.

1 липня 1862 року Лінкольн підписав закон про заснування Об’єднаної тихоокеанської і Центральної тихоокеанської залізничних компаній. Не минуло й семи років, і сталеві стрічки з’єднали два океани.

У міру того як дороги просувалися все далі на захід, наступ мисливців за бізонами ставав все стрімкіше. З кожного нового полустанку на схід відправлялися шкури і м’ясо бізонів.

Використовувалася далеко не вся туша, а лише найкращі, особливо цінні її частини; печінка, горб і язик. Десятки тисяч тварин вбивали тільки заради того, щоб отримати їх язики.

Ринки були буквально завалені величезною кількістю оброблених і необроблених шкур. У той час шкуру бізона можна було купити за два-три долари. Ця дика різня тривала трохи більше десяти років. За ці роки втрачено шкур і м’яса було в багато разів більше, ніж використано: з кожної тонни м’яса забитої тварини на ринок потрапляло не більше двох фунтів. Багаті мисливці, любителі сильних відчуттів, замовляли спеціальні поїзди і стріляли по бізонам з вікон вагонів тільки заради того, щоб подивитися, як падає величезна тварина.

І все ж в 1873 році бізони ще бродили в десяти милях від невеликого мисливського містечка – Уічіто. А через двадцять з гаком років з цих місць зник останній бізон.

І так було всюди на Заході – повне винищення казково величезних бізонових стад. Лише де-не-де на багатих ранчо фермери тримали по кілька тварин напоказ, уникли знищення також окремі дрібні стада, що перебралися в Канаду і в район Йєллоустону. Кілька тварин знайшли притулок в зоопарках. І все! За часів Громадянської війни в Сполучених Штатах бізонів було вдвічі більше, ніж людей, а двома поколіннями пізніше виявилося ледь можливим розшукати кількох тварин, щоб не дати згаснути їхньому роду.

Про їх існування нагадували лише кістки, розкидані по преріях. Але врешті-решт і вони зникли. Якийсь підприємливий фермер додумався посилати їх на схід, на фабрики добрив.

Пізніше дослідники прийшли до висновку, що нещадна війна, оголошена бізонові, була викликана не тільки жагою наживи. Можна без вагань сказати, що було чимало білих, які вбивали бізонів тільки для того, щоб зломити опір індіанців. Недарма багато мисливців за бізонами носили з собою саморобні трубочки з отрутою: на випадок, якщо він потрапить в руки індіанців. Адже всім індіанцям було ясно, що кожен мисливець на бізонів загрожує самому існуванню раси червоношкірих.

Мисливець Френк Мейер на старості років признавався, що військові гарнізони нерідко безкоштовно забезпечували мисливців за бізонами боєприпасами. І в цьому немає нічого дивного. Люди в мундирах були переконані, що винищення тварин, від яких залежать індіанці, – єдино можливий шлях для їх підкорення. І, треба сказати, що вони повністю в цьому досягли успіху.

Автор: У. Гаррісон. Переклад з англійської.