Вівчарство Східної Азії

0 Comments

§ 64. Західна Азія: загальна економіко-географічна характеристика субрегіону

Пригадайте, які типи та підтипи країн за рівнем економічного розвитку розташовані в Західній Азії.

1. СКЛАД СУБРЕГІОНУ. ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ.

Західна Азія охоплює території півострова Мала Азія, Вірменське нагір’я, частково Великий та Малий Кавказ, Месопотамську низовину, Аравійський півострів та острів Кіпр. До складу субрегіону входять 17 держав, на які припадає до 14% площі всієї Азії (див. таблицю 1). Протягом століть вони входили до складу могутніх державних утворень (Арабські халіфати, Османська імперія). Тут навіть і зараз існують ідеї єдиної арабської держави.

Назвіть та покажіть на карті країни, які входять до складу Західної Азії.

Таблиця 1

ДЕРЖАВИ ЗАХІДНОЇ АЗІЇ (2017 р.)

Держава

Столиця

Площа, тис. км 2

Населення, млн осіб

Природний приріст, %

Рівень урбанізації, %

Проаналізуйте демографічні показники країн, наведених у таблиці 1, та поясніть причини високого природного приросту населення.

Західна Азія розташована на стику трьох частин світу та межує з країнами Південної та Східної Європи, Північної Африки та Південної Азії. Субрегіон омивають води Середземного, Чорного, Червоного, Аравійського морів, а також Перська затока та Каспійське море-озеро.

Після того як було збудовано Суецький канал (1869 р.) та залізницю Берлін—Багдад (1940 р.), військово-стратегічне значення Західної Азії зросло. Роль субрегіону в світовій політиці та економіці ще більше посилилася після відкриття на початку XX ст. найбагатших запасів нафти та природного газу.

Порівняйте ЕГП Південної та Західної Азії. Зробіть відповідні висновки.

У політичному відношенні Західна Азія була та залишається одним із найбільш неспокійних регіонів світу.

Пригадайте, які осередки конфліктів та зони політичної нестабільності розташовані в Західній Азії. Назвіть причини їх виникнення.

2. ПРИРОДНІ УМОВИ ТА РЕСУРСИ.

Західна Азія вирізняється ландшафтами, де переважають випалені сонцем пустелі, напівпустелі, гірські системи. Низовини розташовані по берегах морів та заток, долинах великих річок (Месопотамська).

На значних територіях переважає субтропічний і тропічний континентальний клімат. Літо жарке й сухе, а зима прохолодна.

Через сухість клімату водні ресурси дуже обмежені. Річкова мережа на більшій частині території не має постійних водотоків, що разом із посушливим кліматом обмежує поширення землеробства. Для життя та господарської діяльності людей важливе значення мають великі річки — Тигр та Євфрат, які використовують для водопостачання та зрошення. Через гостру нестачу прісної води в країнах Аравійського півострова налагоджено опріснення морської води.

Найбільш сприятливими агрокліматичними умовами виділяється Месопотамська низовина. Тут розташовані родючі степові сіроземи й каштанові ґрунти, які за умови застосування штучного зрошення дають високі врожаї.

Бідні тут і лісові ресурси. Середня лісистість становить лише 9%. Фактично відсутні ліси в країнах Аравійського півострова. Найвищий рівень лісистості в Туреччині, де лісами вкрито майже 15% території.

Головне багатство Західної Азії — нафта та природний газ. Саме вони визначили місце багатьох країн (Саудівська Аравія, ОАЕ, Ірак, Кувейт, Катар, Бахрейн) у МПП. Субрегіон багатий і на інші корисні копалини, які переважно використовують для місцевих потреб: фосфорити (Йорданія, Сирія), мідь (ОАЕ), золото (Саудівська Аравія), сірка (ОАЕ), кам’яна сіль (Ємен), калійна сіль (Ізраїль), хромові руди (Туреччина), горючі сланці (Йорданія).

Країни Західної Азії мають сприятливі передумови для розвитку рекреаційної діяльності. У багатьох із них є унікальні природні умови — гірські ландшафти, курорти Середземного, Червоного та Чорного морів, лікувальні джерела, історичні, культурні та релігійні пам’ятки (давні монастирі, мінарети, мечеті, мавзолеї).

3. НАСЕЛЕННЯ.

Західна Азія має найбільший природний приріст населення. Максимальний приріст населення характерний для таких країн, як Ірак, Ємен, Оман, Йорданія. Найнижчі темпи приросту населення спостерігаються в Грузії, Вірменії, Катарі, Азербайджані, на Кіпрі. Населення нафтодобувних країн зростає не лише за рахунок природного приросту, а й через трудову міграцію.

Високий природний приріст населення зумовлює молоду вікову структуру населення, що створює низку проблем: безробіття, підвищений попит на освіту, працевлаштування, житлове будівництво. У статевій структурі населення переважають чоловіки — 51,5%. Становище жінок у суспільстві більшості країн нерівноправне.

Населення Західної Азії майже повністю належить до південної гілки європеоїдної раси. Тут поширені три великі мовні групи: іранська (курди), семітська (араби, євреї) і тюркська (турки, азербайджанці, туркмени).

Більшість населення сповідує іслам, який є державною релігією в мусульманських країнах. Християни переважають тільки на Кіпрі та в Лівані, де вони становлять близько половини населення. Іудаїзм сповідують в Ізраїлі.

Характер розселення населення вкрай нерівномірний. Середня густота становить 53 особи/км 2 . Цей показник коливається від 14 осіб/км 2 у Саудівській Аравії до понад 2,1 тис. осіб/км 2 у Бахрейні. Майже незаселені великі території пустель і частина гірських районів. Найбільша густота населення на узбережжі Середземного й Чорного морів, у долині Тигру та Єфрату, в оазисах пустель. На цій території проживає 90 % населення.

Середній рівень урбанізації в субрегіоні найвищий в Азії (72,5%). До найбільш урбанізованих країн належать Катар, Кувейт, Ізраїль. Лише в одній країні субрегіону — Ємені — переважає сільське населення. Найбільші міста — Стамбул (15,0 млн), Багдад (7,9 млн), Ер-Ріяд (6,2 млн), Анкара (5,4 млн).

Більшість працюючих зайняті у сфері послуг або в промисловості. Високою залишається частка зайнятих у сільськогосподарському виробництві Ємену (70%) та Вірменії (36%). Значну кількість ЕАН нафтодобувних країн регіону складають іммігранти з країн Південної та Південно-Східної Азії. їх приваблюють заробітки, які в 10—15 разів перевищують рівень оплати праці на батьківщині.

4. ГОСПОДАРСТВО.

У створенні ВВП субрегіону провідна роль належить промисловості, особливо нафтодобувній. Про її роль в економіці країн Перської затоки яскраво свідчать такі показники: щорічний видобуток нафти в середньому становить 0,7 т нафти на одну особу, а в країнах Перської затоки — близько 3,5 тис. т. Понад 90% від загального обсягу видобутку нафти експортується. У Саудівській Аравії, Іраку, Кувейті, ОАЕ побудовані сучасні нафтопереробні заводи. Швидкими темпами розвивається нафтохімічна промисловість.

Пригадайте, які країни Західної Азії входять до складу ОПЕК.

На базі місцевої сировини працюють підприємства чорної та кольорової металургії: виробництво сталі та феросплавів (Саудівська Аравія, Ірак, Катар), трубного прокату (Грузія та Азербайджан), алюмінію (Бахрейн, Азербайджан, Вірменія, Саудівська Аравія), міді (Оман, Вірменія).

Інтенсивно розвивається машинобудування, зокрема автомобілебудування (Туреччина, Ірак, Ізраїль, Вірменія, Грузія), електротехнічна промисловість (Ірак, Ізраїль, Азербайджан, Вірменія, Туреччина, ОАЕ). У Бахрейні та Азербайджані збирають кондиціонери. В Ізраїлі виробляють медичну електроніку, засоби зв’язку, літаки та морські судна.

Таблиця 2

СТРУКТУРА ВВП ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ АЗІЇ, % за питомою вагою

Держава

Промисловість

Сільське господарство

Сфера послуг

Вівчарство — вигідний бізнес

Серед усіх видів сільськогосподарських тварин вівці є найрізноманітнішими та найрозповсюдженішими. Вівчарство є складовою частиною аграрного виробництва всіх континентів (окрім Антарктиди та регіонів із дуже холодним кліматом), але найбільшого розповсюдження ця галузь отримала в регіонах Азії, Європи, Австралії, Нової Зеландії. У світі розводять понад 600 порід овець і велику кількість генетично відокремлених популяцій різного напряму продуктивності. Нині на планеті налічується більше як 1 млрд цих тварин. В Україні також із прадавніх часів розводили овець, що підтверджено археологічними матеріалами й історичними літописами. Вівці органічно вписуються в екологічний ландшафт, а єдиною вимогою для цього є наявність травостою — підніжного корму, а також щоб не було високої вологості. Особливістю овець є скоростиглість, невибагливість й універсальність.

Походження овець

Щодо походження вівці, то до сьогодні у цьому питанні немає повної ясності. Проте вважають, що ссавці, до яких належать вівці, уже досить сильно розвинулися ще в третичний період, тобто в період близько 70 млн років тому.

Ці парнокопитні тварини розвинулись із вимерлого вже дикого виду, який був розповсюджений на території від Європи до Малої, Середньої та Східної Азії й аж до Північної Америки. Через це вівці, які були одомашнені, мають різне походження. Проте азійські та європейські дикі вівці належать до однієї групи. До речі, дикі вівці легко схрещуються з домашніми, а це свідчить, що вони належать до одного й того самого виду. До диких прародичів вівці належать муфлон, аркар (або уріал), аргалі (або архар) і гривистий баран, які існують і нині, а деяких із них залучають для гібридизації з домашніми вівцями. Проте деякі вчені вважають, що прямими предками свійських овець були муфлони. До однієї родини з вівцею належать і близькі її родичі — кози. Між вівцями й козами є багато подібностей, але ще більше розбіжностей, основна з яких — повна родова і фізіологічна ізоляція, в результаті чого ці види тварин між собою не схрещуються й не дають нащадків.

Дикі предки вівці. 1. Муфлон. 2. Аркар. 3. Аргалі. 4. Гривистий баран

Одомашнення сільськогосподарських тварин відбувалося ще в період мезоліту (кам’яна доба, 8–5 тис. років до н. е.) і серед них першою була одомашнена вівця, потім коза, свиня, велика рогата худоба та коні. Першопричиною одомашнення овець було те, що ця тварина могла нагодувати, одягнути й полікувати людину, бо це єдина галузь тваринництва, яка дає різноманітну продукцію з цілющими властивостями: високопоживні й дієтичні харчові продукти — м’ясо, молоко, сало та цінну сировину — вовну різних типів, овчини, смушки, шкури, вироби з яких (одежа, взуття) не мають аналогів щодо гігієнічних властивостей. Українське прислів’я каже: «Вівця — це кожух, свита і вечеря сита».

Вівчарство загалом розвивається вже протягом 10 тис. років. Спочатку всі вівці були грубововновими, а перші тонкорунні породи овець були виведені приблизно 5 тис. років тому в країнах Малої Азії (Ассирія, Вавилон) і Закавказзя (Колхіда). На заході Малої Азії й на Балканах майже одночасно з тонкорунним вівчарством, формується предковий тип напівтонкорунних овець, який за подальшого тривалого вдосконалення набув сучасного стану й визначення давньої культурної породи — цигайської. В Україну ці вівці потрапили у XIX ст. з Болгарії та Румунії. Від початкових варіантів тонкорунних овець давньої Месопотамії лишилися в окремих регіонах значно модифіковані за типом вовняного покриву реліктові породи: апулійська (Італія) й імеретинська, або колхідська (Грузія). Сучасне тонкорунне (мериносове) вівчарство бере свій початок з Іспанії. Йому щонайменше 2 тис. років. Процес еволюції проходив шляхом штучного та природного відбору, штучний відбір був визначальним.

Отже, одностайної думки про те, де і коли вперше було приручено вівцю, немає. Палеобіологи вважають, що існувало кілька центрів доместикації (одомашнення) цього виду тварин, але найдавнішими слід уважати Межиріччя, де сліди приручення добре простежуються з неоліту (VI тис. до н. е.). Єдине, в чому солідарні дослідники давнини, що на територію України домашня вівця потрапила вже прирученою. Проте грубововнове вівчарство існувало ще на Русі, про що свідчить «Повість минулих років», «…на полях паслися табуни коней, вівці й воли…»

Археологи й історики вважають, що «трипільці» прийшли в Україну з Балкан, отож і вівці цих племен походять із тих самих країв. Більшу кількість тварин у ті часи утримували кочові племена, які численними хвилями приходили в Україну зі Сходу, а тваринництво за часів Трипілля було добре розвинуте, і ця культура однозначно вважається осілою, тобто землеробською.

Вівця — перша тварина, про яку згадано в Біблії. Так, у першій главі написано: «І породила Єва сина Авеля, і був він пастор овець». У Біблії слово вівця й агнець (ягнятко) трапляється дуже часто. Отже, вівчарство — одна з найдревніших галузей, і багато різних племен людей мали своїм тотемом вівцю, тобто символ тварини, яку вони обожнювали, поклонялися й ніколи не влаштовували полювання на неї.

Біологічні та господарсько корисні особливості овець

Характерною особливістю овець є невибагливість до кормів й умов утримання. З 667 видів рослин вівці поїдають 520, зокрема багато бур’янів, пряних і гірких трав, а велика рогата худоба й коні поїдають відповідно 460 і 416.

Вівці рухливі, витривалі, мають міцні ноги й копитний ріг. Завдяки цьому вони можуть здійснювати тривалі переходи по пересічній місцевості. Вони дуже добре використовують рослинність степових, напівстепових, гірських і високогірських пасовищ; маючи вузьку конусоподібну лицеву частину черепа, гострі косопоставлені різці й тонкі рухливі губи, вівці низько общипують траву, можуть з’їдати низькорослу та з’їдену рослинність і навіть на бідних пасовищах знаходять собі корм. Вівці підбирають колоски, окремі зерна, листки й травинки на післяжнивних площах.

Вівці добре й швидко відгодовуються. Під час перебоїв у годівлі та напуванні витрачають жир, відкладений раніше на тілі, хвості, курдюку. Ця цінна особливість овець допомагає їм подолати екстремальні умови й вижити. Слід пам’ятати, що за сильного виснаження вівці відмовляються від корму, тому практично неможливо запобігти їх загибелі.

Вівці незадовільно реагують на підвищену вологість, протяги в приміщеннях, високу температуру навколишнього середовища, а також на вологі пасовища. У літній період овець, особливо молодняк, треба утримувати під тіньовими навісами, чи на вигульно-кормовому майданчику з доступом у приміщення. Прямі сонячні промені перегрівають організм, спричиняючи сонячний удар, за якого може спостерігатися масовий падіж молодняку.

В овець сильно розвинутий інстинкт стадності й відносно спокійна поведінка, що дає змогу зосереджувати їх у великі отари й менше витрачати праці на догляд за ними. У той самий час вони і лякливі, тому не потрібно їх зайве турбувати, обмежувати безпредметні огляди, обробки та зважування.

Статева зрілість у скоростиглих порід овець настає у 6 місяців, пізньостиглих — 18 місяців. Ріст у скоростиглих порід завершується у дво- а пізньостиглих — у трирічному віці.

Перша охота в овець настає у віці 7–8 місяців. Статевий цикл триває 17 днів. Тривалість охоти — 2–3 дні. Найсприятливішим часом запліднення — перший день охоти. Вагітність (суягність) в овець триває 142–156 днів (в середньому 150 днів).

Вівці, порівнюючи з великою рогатою худобою, значно плодючіші, (залежно від породи народжується 100–250 ягнят від 100 вівцематок) і більш скоростиглі, вони у 7–8 місяців досягають статевої зрілості. За інтенсивного вирощування молодняк у віці 3–4 місяці досягає живої маси 26–32 кг і за цей період здатний давати середньодобові прирости — 250–350 г.

Для овець багатьох порід характерна сезонність розмноження, масово вони приходять в охоту й запліднюються в осінній період, коли створюються найсприятливіші умови для функціонування статевої активності. Виняток становлять вівці романівської породи, які здатні приходити в охоту протягом усього року. Завдяки цій біологічній особливості від цієї породи отримують два або три окоти за два роки.

Вівці України

В Україні розводять багато порід овець, проте основних порід — сім, а розвиток галузі визначає переважно тонкорунне вівчарство, яке представлене такими високопродуктивними породами, як асканійська тонкорунна і прекос. Тонкорунне вівчарство зосереджено переважно в степовій і лісостеповій зонах України. У степовій зоні розводять овець асканійської породи, а в лісостеповій — прекос.

Напівтонкорунне вівчарство розташовується здебільшого в господарствах АР Крим, Донецької та Одеської областей. Основною породою напівтонкорунних овець, яких розводять у південних районах України, є цигайська. Цигайська порода найчисленніша, її частка становить близько 50% решти поголів’я. Це дуже стародавня порода м’ясо-вовнового напряму продуктивності. Вівці цієї породи скоростиглі, мають якісну вовну і порівняно високу м’ясну продуктивність. Крім того, цигайські вівці, особливо молодняк, дають овчини, які широко використовують для виготовлення цінної хутряної продукції.

У північних областях (Рівненська, Чернігівська) розводять чорноголових овець (латвійська й естонська темноголові, литовська й німецька чорноголові), які характеризуються середньою вовняною продуктивністю, доброю скоростиглістю, хорошими м’ясними якостями та пристосованістю до порівняно вологого місцевого клімату.

Напівгрубововнових овець розводять переважно в передгірських і гірських районах Карпат — це українська гірськокарпатська порода. Вовна цих овець неоднорідна, вона містить пух, перехідний волос і порівняно тонку ость. Така вовна є прекрасною сировиною для виготовлення місцевих ліжників (килимів). Останнім часом окрім овець із білою вовною є значна частина особин із кольоровою вовною, тобто чорною та сірою, що не потребує використання хімічних барвників, а тому виготовлена продукція є екологічно безпечною та дешевшою. Гірськокарпатські вівці є достатньо високомолочними. Одержане від вівцематок молоко використовують на місцях для виготовлення овечого сиру-бринзи.

Грубововнове вівчарство представлено кількома породами таких напрямів, як смушковий, шубний, м’ясо-сальний (курдючний) і м’ясо-вовново-молочний. В Одеській і Чернівецькій областях розводять грубововнових овець смушкового напряму. Від основної каракульської породи одержують цінні каракульські смушки, які мають великий попит у населення й за кордоном. В Інституті тваринництва степових районів імені М. Ф. Іванова «Асканія-Нова» створено асканійський багатоплідний тип каракульських овець.

У господарствах Полтавської й Дніпропетровської областей розводять грубововнових овець сокільської породи, які дають сірі смушки різних відтінків. Важливе значення цієї породи є доїння маток. За період лактації (100–120 днів) від однієї вівцематки одержують до 50–60 кг молока жирністю близько 8%.

Галузь вівчарства може мати перспективу в розвитку м’ясного та молочного напряму, бо останнім часом завезено багато імпортних порід. Зокрема, з Баварії завезено вовново-м’ясну породу мериноландшафт, з Франції — молочну породу лаконе, з Австрії — гірську м’ясну, багатоплідну бергшафт. А також є ще французька — шароле, голландська — тексель, новозеландські — кориделі, англійські м’ясні (лінкольн, ромні-–марш, гемпшир, суффольк, оксфорддун) і канадська — олібс. Остання добре себе зарекомендувала в схрещуванні з нашими вітчизняними породами.

Петро СТАПАЙ, д-р с.-г. наук, професор
Надія СТАХІВ, канд. с.-г. наук, наук. співроб.
Інститут біології тварин НААН