Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію

Донині в людей зберігся туманний спогад, що перемогу в Другій світовій війні було досягнуто завдяки російській крові та американським грошам, що певною мірою, звісно ж, є правдою, та правдою є й те, що без Черчилля Гітлер майже напевне переміг би.

Британський політик-консерватор, мер Лондона (2008-2016), член Палати общин, міністр закордонних справ (2016-2018)

Біографій видатного британського політика Вінстона Черчилля написано чимало. Проте є одна особлива тим, що її написав не історик, а теж політик. Автором книги “Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію” є Боріс Джонсон — на час її виходу (2014) мер Лондона, а згодом міністр закордонних справ Великої Британії в уряді Терези Мей (2016—2018).

Цього року книга вперше друкується в перекладі українською мовою. З дозволу видавництва “Vivat” “Історична правда” публікує її фрагмент.

Ще зовсім малим я був абсолютно переконаний у тому, що Черчилля цілком можна вважати найвеличнішим державним діячем з усіх, кого породила Британія. Уже з ранніх літ у мене сформувалося чітке уявлення щодо його досягнень: усупереч усьому, подолавши одну з найогидніших тираній в історії світу, він привів мою країну до перемоги.

Мені були добре відомі основні факти його життєвої історії.

Ми з братом Лео так виштудіювали його біографію “Життя у фотографіях” (“Life in Pictures”) Мартіна Ґілберта, що пам’ятали підписи буквально під кожним фото.

Я знав про його ораторську майстерність, а мій батько (як і батьки багатьох із нас) постійно цитував його знамениті фрази. Та вже тоді мені було відомо, що цей рід мистецтва відмирає.

Знав я і про його схильність до жартівливих та геть безпардонних висловів, що навіть на тогочасні стандарти не були політкоректними.

Вечорами нам розповідали неймовірні історії, наприклад ту, де Черчилль сидить собі у вбиральні і тут йому повідомляють, що з ним бажає побачитися Лорд-Хранитель Малої печатки. А він відповідає: “Я зайнятий, бо власне збираюся захоронити свою малу печатку”.

Також ми пам’ятали ту, де Бессі Бреддок, член парламенту від соціалістів, якось дорікнула Черчиллю, що він п’яний, на що той з неабиякою грубістю відповів: “Принаймні я вже завтра вранці буду тверезий, а ви так і залишитесь потворна”.

Здається, ми навіть краєм вуха чули історію про міністра-торі та гвардійця… Ось її канонічна версія, котру мені якось за ланчем у ресторані готелю “Савой” [готель найвищого класу в центрі Лондона, у якому розміщено сім ресторанів, зокрема відомий “Ґриль рум” (“Grill Room”)] повідав сер Ніколас Соумз, онук Черчилля.

Навіть якщо зробити поправку на пишномовність Соумза, частка правди в його розповіді все ж таки є, вона й відкриє нам трохи завісу над основною темою цієї книжки — величчю серця Черчилля

“Один із його міністрів-консерваторів був із “цих”, коли розумієте, про що я… — сказав Соумз настільки голосно, що його почула більшість відвідувачів “Ґриль рум”, — хоча також був хорошим другом мого діда. Його постійно ловили на гарячому, але, звичайно ж, у ті дні преса не була такою всюдисущою, та про це не дуже й повідомляли. Проте одного дня везіння скінчилося: його застукали, коли на лавці в Гайд-парку о третій ранку він злягався з гвардійцем. А це, зверніть увагу, був місяць лютий.

Про це негайно доповіли Головному Батогу [Chief Whip — головний парламентський партійний організатор, який стежить за партійною дисципліною, забезпечує підтримку політики своєї партії та присутність членів фракції на засіданнях парламенту], який зателефонував Джокові Колвілю, особистому секретареві мого дідуся.

— Джоку, — сказав головний парламентський організатор. — На жаль, у мене дуже погані новини про те та се. Нічого нового, але про це довідалася преса, й історія неодмінно випливе на поверхню.

— От лихо, — промовив Колвіль.

— Думаю, мені варто поїхати й особисто розповісти про це прем’єр-міністрові.

Отож, Головний Батіг поїхав до Чартвеллу [заміський будинок Черчилля в Кенті] й увійшов у кабінет мого діда, де той працював за письмовим столом.

— Слухаю, Головний Батоже, — сказав він, злегка повернувшись.

Головний Батіг детально розповів про неприємний інцидент і резюмував:

Зависла довга пауза, поки Черчилль неспішно розкурив сигару. А затим промовив:

— Чи правильно я вас зрозумів: того-то застукали з гвардійцем?

— Саме так, прем’єр-міністре.

— В отаку погоду! Боже милостивий, це так по-британськи, аж гордість пробирає!”

Відомо мені було і те, що замолоду він відзначався дивовижною хоробрістю, не з чужих слів знав, що таке кровопролиття; стріляли в нього на чотирьох континентах; він одним із перших сів за штурвал літака. Знав я й про те, що зі зростом 170 см та обхватом грудей 80 см він, можна сказати, був у Герроу [одна з найстаріших приватних шкіл для юнаків у Великій Британії] коротуном та попри це і попри затинання, депресію і жахливого батька йому все ж таки вдалося стати найвеличнішим англійцем.

Гадаю, в образі його було щось ніби магічне, святе, тому що мої бабуся й дідусь до дев’яноста років зберігали першу шпальту “Дейлі Експрес”, де повідомлялося про його смерть. Мені завжди було приємно усвідомлювати, що я народився за рік до того: що більше я про нього дізнавався, то більше пишався тим, що жив в один час із ним.

Тому мені сумно й дивно бути свідком того, як сьогодні (через майже п’ятдесят років після його смерті) його образ ризикує бути цілком забутим або ж уявлення про нього хибні.

Якось я купував сигару у крамничці в аеропорту близькосхідної країни, яка, мабуть, завдяки Черчиллю й існує на мапі світу. Серед асортименту на вітрині в дьюті-фрі я помітив сигари марки “San Antonio Churchill” та спитав у продавця, чи знає він, хто такий той Черчилль. Він уважно прочитав, а я йому озвучив це ім’я.

— Чечель? — промовив він із порожнім поглядом.

— Війна, — натякнув я, — події Другої світової війни.

На його обличчі з’явився такий вираз, ніби він намагався щось пригадати.

— Тогочасний політик? — промовив він із сумнівом і знизав плечима. — Так, здається, саме так. Хоча не пам’ятаю.

Промова Вінстона Черчилля в Палаті общин 13 травня 1940 року

Його здогад не набагато гірший, аніж той, який можна було б очікувати від більшості сучасних дітей. Ті, хто уважно слухає у школі, ще якось можуть пригадати: це той, хто боровся проти Гітлера за визволення єврейського народу, — але, за даними останнього дослідження, в уявленні переважної частини молоді Черчилль — кличка собаки з реклами британської страхової агенції.

І це викликає в мене щирий сором, адже його образ настільки яскравий, що мав би бути привабливим для сучасної молоді. Він був ексцентричним, неординарним, екстравагантним, дотримувався власної “марки” в манері вбрання, а понад усе був безкомпромісним генієм.

І я хотів би кинути більше світла на ці знання тим, хто забув чи не вповні усвідомлює його геніальність. Та все ж я розумію, що з мого боку, мабуть, самовпевнено й нахабно ставити перед собою таке завдання.

Я не професійний історик, та і як політик я не гідний омивати його ноги чи навіть ноги Роя Дженкінса, який написав першокласний однотомник його біографії, і в дослідженні життя Черчилля я вклоняюся працям Мартіна Ґілберта, Ендрю Робертса, Макса Гастінґса, Річарда Тоя і багатьох інших.

Чудово розумію, що про нашого героя щороку з’являються сотні нових книжок, а проте, я певен, настав час на свіжий погляд, оскільки в нас немає права знехтувати репутацією такої особистості. Із кожним днем зникають свідки подій Другої світової війни. Щодня ми губимо тих, хто ще пам’ятає його голос.

Я боюся, що і пам’ять про масштаб його звершень перед обличчям невблаганного часу може бути просто втрачено.

Донині в людей зберігся туманний спогад, що перемогу в Другій світовій війні було досягнуто завдяки російській крові та американським грошам, що певною мірою, звісно ж, є правдою, та правдою є й те, що без Черчилля Гітлер майже напевне переміг би.

А маю на увазі я саме те, що успіхи нацистських сил у Європі могли стати безповоротними. І хоч зараз ми справедливо нарікаємо на неповносправність Європейського Союзу, проте забули про суще жахіття, котре, дуже ймовірно, могло стати реальністю.

Та сьогодні нам слід це пам’ятати, не забуваючи й про те, як саме прем’єр-міністр Великої Британії допомагав у формуванні того світу, у якому ми з вами живемо. Від Європи до Росії, від Африки до Близького Сходу — по всій планеті ми бачимо сліди його далекоглядного розуму.

Пам’ять про Черчилля має таке велике значення, тому що він урятував нашу цивілізацію. Важливо тут те, що лише йому це було до снаги.

Його видатна персона є яскравим спростуванням усіх тих марксистських теорій, згідно з якими лінія історії формується якимись глобальними й безликими економічними силами. Сутністю фактора Черчилля є те, що одна людина може змінити все.

За сім десятиліть його громадсько-політичної діяльності можна відстежити незліченну кількість прикладів того, як вплив його особистості змінював події й світ у цілому, і то значнішою мірою, аніж про це пам’ятають.

Він був ключовою особою в процесах, що заклали підвалини підвищення добробуту на початку ХХ століття. Cприяв отриманню британськими робітниками центрів працевлаштування, страхування у разі безробіття, перерви на чай.

Винайшов танк, започаткував Королівські повітряні сили та відіграв абсолютно вирішальну роль у бойових діях Першої світової війни, які врешті-решт здобули його країні перемогу. Був незамінною фігурою в процесі заснування Ізраїльської держави (та інших країн), уже не кажучи про участь у кампанії з об’єднання Європи.

У кількох історичних подіях він був тим бобром, що своєю греблею переспрямував потік історії, але найяскравіше простежується його вплив на плин подій 1940 року.

Характер людини — це її доля, казали греки, і я з ними погоджуюсь. Якщо так воно і є, то ще цікавіше питання: а що ж формує той характер?

Чим є ті елементи, що уклалися в гіганта такого значення? У яких кузнях виковують такий гострий розум та залізну волю? Як там у Вільяма Блейка [англійський поет-романтик (1757-1827)]? “Який ланцюг, молот який, з печі якої розум такий?” Ось запитання із запитань.

Проте спершу спробуймо дослідити, що ж такого він зробив.

Вінстону Черчиллю довелося пройти крізь чимало делікатних ситуацій, у яких він міг втрапити в халепу. Насправді важко про це думати, та коли він погодився гаяти час у кафе-кондитерській Мюнхенського готелю, то й гадки не мав про ризик, на який наражався. Його майже настигла фотопам’ятка прямісінько із пекла: потиск руки, який у перспективі, імовірно, став би найбільш нищівним для його репутації.

То був липень 1932 року, і він завітав до Німеччини, аби дослідити битву під Гохштедтом [Битва, що відбулася 13 серпня 1704 року, відома також як битва при Бленгеймі] та додати трохи барв своєму життю як нащадкові Мальборо. Він зупинився в одному з найшикарніших готелів у місті, “Реґіна Пелас”, — там само, де, за збігом обставин, розміститься і Невілл Чемберлен зі своєю нікчемною делегацією, коли прибуде на саміт 1938 року.

На той час вулицями Мюнхена уже крокували паради фашистської молоді — простісінько перед готелем. Змалюйте в своїй уяві коричневі шкіряні шорти та пульсуючі стегна; маршеві — ум-па-па — оркестри і розвіювані легким вітерцем червоно-чорні стяги зі свастиками. Уявіть дівчат із осяйними усмішками, у баварських сукенках (із широкими спідницями, що щільно облягають пояс, та короткими рукавами), котрі подають глиняні кружки із пінистим пивом у бірґартені готелю, і їхнє біляве волосся, закручене дивними кільцями навколо вух.

Додайте у своїй уяві образ Черчилля, з його пожвавленими очима та грайливою зацікавленістю, який спостерігає за усім цим із відчиненого вікна, попиваючи хмелю, та обдумує побачене.

Разом із ним у цій поїздці його син, журналіст Рендольф. Він заповзято бажає дізнатися більше про нацистів та знайомить батька із цікавим персонажем на ім’я Ернст “Путці” Ганфштенґль.

Цей Путці, довгов’язий німецький американець і бізнесмен у віці сорока з копійками. Він навчався у Гарварді, отож говорив англійською відмінно. Як і Франклін Д. Рузвельт, був членом “Клубу заварного пудингу” [заснована 1770 року спілка для “обраних” студентів Гарварду], де розвинув талант до гри на піаніно.

До речі, він був автором деяких відомих гарвардських пісень. Він балакучий і жартівливий, сардонічний чолов’яга в твідовому костюмі з краваткою-оселедцем, що, за тогочасною модою, сягала лише до половини сорочки. Він обіймав керівну посаду серед нацистів, дуже близько знайомий із Гітлером, для якого був кимось типу міжнародного політтехнолога.

Одного вечора Вінстон, Рендольф і Путці Ганфштенґль засиділися біля піаніно; хоч достеменно не відомо, чи Черчилль, дотримуючись своєї звичайної практики, пристрасно та немелодійно підспівував, він, безперечно, був втішений тим, що Путці знав чимало його улюблених мелодій. Ближче до завершення цього приємного концерту Путці почав пишномовно розповідати про Гітлера і його успіхи у відродженні Німеччини.

Черчилль одразу зацікавився Гітлером і його політикою антисемітизму, та Путці спробував заспокоїти його страхи. Згодом Ганфштенґль писав: “Я намагався якнайм’якше подати цю думку, пояснивши, що проблема була у напливі східноєвропейських євреїв та надмірному представництві їхніх одновірців у професійних колах”.

— Хм, — мовив Черчилль. — Передайте від мене своєму начальнику, що антисемітизм, може, і непоганий початок, але загалом смердюча справа.

— Це фраза зі скачок: ввічливий спосіб англійців вищого класу сказати, що гонінням євреїв Гітлер ставить не на того коня.

— Ось що я вам скажу, — відповів Черчиллю Путці. — Вам слід зустрітися з Гітлером. Це буде так просто, як випити чаю з пирогом, може й буквально.

Схоже, Гітлер бував у цьому самому готелі щодня о п’ятій вечора. Вони могли б заприятелювати за кількома кавалками шварцвальдського вишневого торта. Путці був переконаний, що фюрер “охоче” зустрінеться з англійцями.

Черчиллева вроджена журналістська допитливість одразу взяла гору, а Рендольф, насправді, майже напевне схилявся до такої зустрічі. Черчилль згодом повідав у мемуарах: “На той момент у мене не було жодної національної упередженості щодо Гітлера. Я мало знав про його доктрину, здобутки та зовсім нічого про його характер”.

Два дні поспіль Черчилль і Рендольф чекали; іноді в американському барі, інколи в сонячному бірґартені назовні. Якось моторошно зараз думати про нашого героя, що б’є байдики в мюнхенському готелі, наче найманий кореспондент в очікуванні аудієнції з чоловіком, на 14 років молодшим за нього, який у майбутньому стане йому найзапеклішим ворогом.

Уявіть: а що, якби вони зустрілися? Черчилль приєднався б до ганебного переліку членів британського парламенту та аристократів, зображених у компанії вождя, котрий згодом стане універсальним символом зла. Галіфакс, Чемберлен, Ллойд Джордж, Едуард VIII — усі вони припустилися цієї дурної помилки.

Єдиною людиною, що пройшла крізь це з честю, був помічник Черчилля, член парламенту Боб Бутбі, який відповів на Гітлерове мегаломанійне вітання “Гайль Гітлер!” єдиною логічною відповіддю, славнозвісним “Гайль Бутбі!”.

Якби Гітлер тоді завітав до готельного бару чи кафе, Черчилль був би змушений проявити принаймні ввічливість, якщо не щирість, — а це мало б недоречний вигляд у 1940-му.

Та цікаво інше: чому Гітлер вирішив так і не з’явитись. Він мав зустрічі в Мюнхені з багатьма іншими особами. До прикладу, пробував вразити Юніті Мітфорд [британська аристократка, прихильниця і, можливо, коханка Адольфа Гітлера] і навіть частував її чаєм.

Чому б йому не зустрітися з людиною, такою відомою у Англії, яка обіймала більшість найвищих державних посад та мала репутацію в закордонних справах?

Перш ніж Путці вирішив домовитися про важливу зустріч, він попросив Черчилля дати йому щось, від чого він міг би відштовхуватись. Чи були в англійця запитання, які він хотів би поставити та які слугували б основою для їхньої дискусії? Так, відповів Черчилль. І повернувся до теми, яка його непокоїла.

— Чому ваш очільник такий жорстокий з євреями? — спитав Черчилль Путці Ганфштенґля. — Можу цілком зрозуміти злість щодо євреїв, які вчинили щось зле або виступають проти держави, та можу зрозуміти протистояння їм, якщо вони намагаються монополізувати владу в будь-якому прояві життя. Проте який сенс бути налаштованим проти людини тільки через те, якою вона народилася? Як людина може вибирати, ким народитись?

Із цими вкрай ліберальними, гуманістичними і суто черчиллівськими міркуваннями на вустах Путці повернувся до фюрера. І нічого не добився.

— За кого грає Черчилль? — зневажливо запитав нацистський лідер. — Він в опозиції, але ніхто не зважає на нього.

— Те саме люди говорять про вас.

Вважаю, Гітлер вирішив відхилити зустріч із Черчиллем не просто тому, що вважав його політично закінченим, kaput, finito. Йому не сподобався тон непокірного та свавільного англійця, котрий так палко відстоював демократію і так бридився антисемітизму. Фюрер уникав готелю “Реґіна Пелас”, поки компанія Черчилля не покинула його.

І вдруге в історії ці двоє людей перебували близько одна від одної, але так і не зустрілися. В окопах у 1916 році між ними, мабуть, було лише кілька сот ярдів. Пізніше, звісно, Гітлер чимало разів запрошував привселюдно зустрітися із Черчиллем, коли така зустріч очевидно була б нацистам на руку, та Черчилль відмовляв.

Просто перед початком німецьких жахіть, ще навіть до того, як Гітлер став канцлером, Черчилль помітив зло, яким була просякнута нацистська ідеологія. Була якась нотка невинності у тому, як він тоді сформулював своє запитання Путці: “Який сенс бути проти людини тільки через те, якою вона народилася?”; протягом наступних місяців і років Черчиллеве зніяковіння змінилося обуренням.

Нацизм у певних верствах британського суспільства залишався дуже модним, натомість Черчилль зі зростаючим запалом вів кампанію проти негідного поводження Гітлера з меншинами. Та поїздка до Німеччини все ж була корисною. Черчилль вдосталь наситився тією атмосферою: на власні очі бачив шеренги молодих чоловіків та жінок, засмаглих, здорових, підтягнутих, сповнених збудження перед реваншем.

23 листопада 1932 року Черчилль виголосив свою віщу промову в парламенті. Зазначив, що “усі ті загони міцної тевтонської молоді, що марширували вулицями і дорогами Німеччини, із вогником готовності до страждань за свою Батьківщину в очах, не перебувають у пошуку якогось суспільного становища. Вони — у пошуку зброї”. І коли у них буде зброя в руках, пророкував він, вони її застосують, вимагаючи повернення втрачених територій.

Франція, Бельгія, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія — усі вони в небезпеці, повідав Черчилль. “Воєнна ментальність” раптово виникала по всій Європі. І додав, що настав час повідомити британському народу правду про небезпеку. Вони сильні люди, дужий народ, британці: вони це знесуть, сказав він. Черчилля, звичайно ж, назвали панікером, що сіє тривогу, підбурювачем до війни.

Шість років по тому виявилося, що його аналіз тієї ситуації мав розгромну, приголомшливу рацію. І те, що він так влучно оцінив загрозу Гітлера, чималою мірою слугувало основою для зміцнення його авторитету в 1940-му. Він усе поставив на коня антинацизму, і то давно, ще коли ніхто й оком не кинув на ту клячу, і його ставка виграла — ефектно.

Певною мірою всі політики є азартними гравцями. Вони намагаються передбачити, що трапиться, аби зайняти місце “на правильному боці історії”, якнайвигідніше проявити здатність до правильних суджень. У 1902 році Черчилль озвучив таке спостереження: політикові необхідна “здатність передбачати, що відбуватиметься завтра, наступного тижня, місяця, року. А на додачу й уміння пояснити опісля, чому так не сталося”.

Йому подобалося ставити на карту свою репутацію: так само як він любив усі свої ризиковані авантюри — літати на біплані, скакати фронтом у Малаканді, повзти нічийною землею.

Це давало йому можливість випробувати свою егоцентричну тезу про те, що він особливий, що якимось чином кулі просвистують повз нього, що ангел чи демон-охоронець витає над ним, що леді Удача на його боці й направду закохана в нього. Він грав на гроші за ігровими столами Довіля або Ле-Туке, а один із секретарів якось розповів, як він вистрибнув із таксі, поспішивши до казино в Монте-Карло — аж поділ сорочки висмикнувся зі штанів, — і повернувшись невдовзі із сумою, достатньою, аби придбати залізничний квиток додому.

Жоден інший політик не брав на себе сміливість побувати у стількох очевидно ризикових ситуаціях; та жоден із них не втрапляв до такої кількості халеп — не просто виживши, аби розповісти свою історію, а досягнувши успіху. Дивина, що на той час, коли він собі розслаблявся у готелі в Мюнхені у 1932-му, у нього залишилась хоч якась репутація, яку можна було поставити на карту.

40 знакових постатей української культури

Про кого з українських митців варто знати усьому світові? Чия праця найяскравіше демонструє особливості української культури? Виразні, яскраві, непересічні. Українські митці, з яких можна почати занурення в українську культуру. Це не рейтинг, а короткий список. До нього не потрапило ще багато визначних постатей. Але це основа, перший крок, квиток на ознайомчу екскурсію.

До списку “40 знакових постатей української культури” ввійшли митці-новатори, ключові фігури української культури, світові зірки. Серед них художники зі світовими іменами, видатні живописці і графіки, архітектори і скульптори, поети, прозаїки, драматурги, актори, режисери, композитори, співаки.

Їхні ідеї вели за собою мільйони. Їхня творчість наповнює і дозволяє відчути, що таке Україна в культурному вимірі. І зрозуміти, чому українці зараз так сміливо боронять свою землю. Адже війна за українську незалежність триває не місяць і не вісім років, а вже не одне століття.

МИСТЕЦТВО

Олександр Архипенко (1887–1964)

Уродженець Києва, творець двох найбільш радикальних скульптурних ідей ХХ століття — обʼєднання мас навколо отвору і оптичної заміни опуклих і вигнутих частин у зображенні тіла. Створював поліхромні кубістичні скульптури у Парижі 1910-х років, абстрактні рельєфи, синтетичні об’ємні рухомі конструкції. Емігрував у 1920-х до США, започаткував там школу сучасної пластики, звʼязок з Україною підтримував до кінця життя.

Катерина Білокур (1900–1961)

Художниця-наївістка, все життя прожила в селі Богданівка на Київщині. Батьки та односельці вважали живопис неприпустимим для жінки, чим довели її до спроби самогубства. Як і багато радянських селян, не мала паспорта і була прикріплена до колгоспу. Владі було вигідно показувати її як “селянську художницю”, хоча майстерність її полотен вражає деталізацією, особливою колористикою та пульсуванням світла. Пензлі виготовляла сама, з котячої шерсті та коров’ячої вовни, гілочок вишні. Наносила на картини квітку за квіткою, наче вишивала. Та й полотно закріплювала на підрамнику, наче на п’яльцях для вишивки.

Михайло Бойчук (1882–1937)

Маляр-монументаліст, засновник школи українського мистецтва, що називається за його прізвищем “бойчукізм”. На початку ХХ століття у Парижі займався адаптацією візантійського і проторенесансного мистецтва до потреб сучасності, використовував узагальнення форм і композицій сакрального мистецтва для оновлення художньої виразності. Один із засновників і професорів Української академії мистецтв у Києві. Після творчої поїздки в Італію, Францію та Німеччину за звинуваченнями у “шпигунстві” та участі в “контрреволюційній організації” розстріляний разом з учнями у 1937 році. Більшість його творів знищено в радянські часи.

Василь (1873–1952) та Федір (1879–1947) Кричевські

Рідні брати, винятково обдаровані, займались живописом, книжковою графікою, промисловим дизайном, експериментували зі стилями. Василь був одним із засновників українського архітектурного ар-нуво (Будинок земства в Полтаві, 1908), створював ескізи для кераміки й килимарства, керував художньою частиною кількох кінострічок, зокрема й повноколірних, на Одеській кіностудії. Творець перших ескізів українського герба з використанням тризуба князя Володимира. Під час Другої світової емігрував, помер у Венесуелі.

Його молодший брат Федір зосередився на живописі, став одним із засновників і першим ректором Української академії мистецтв у Києві. Його монументальний триптих “Життя” 1927 року є зразком поєднання ар-нуво і ар-деко, з використанням елементів українського релігійного живопису. Підданий остракізму за відмову малювати портрет “батька народів”, помер голодною смертю за мольбертом у містечку Ірпінь під Києвом.

Яків Гніздовський (1915–1985)

Видатний українсько-американський митець, який працював у різних техніках, передусім графіці, у творчості синтезував європейський мінімалізм і японську ксилографію. По переїзді до США в 1949 році Яків Гніздовський заявив про себе на виставці графіки в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Остаточне визнання митець отримав після покупки 220 дереворитів галереєю Асоціації американських митців у Нью-Йорку. Дві роботи Якова Гніздовського — картини “Зимовий пейзаж” і “Соняшник” прикрашали робочий кабінет президента США Джона Кеннеді в Білому домі, придбані його дружиною Жаклін Кеннеді.

Владислав Городецький (1863–1930)

Видатний архітектор України, який на Батьківщині спорудив понад 30 будівель, а також низки споруд за кордоном. Владислав Городецький є автором багатьох архітектурних візитівок Києва: Національного художнього музею України, костелу Святого Миколая, Караїмської кенаси, Будинку з химерами (частина резиденції Президента України). А також гімназій у містах Умань і Черкаси, Блакитного палацу в Черкасах, Тегеранського залізничного вокзалу та багатьох інших визначних споруд. Творчий доробок Городецького — яскравий приклад світової модерної архітектури. Використовував найновіші на той час матеріали — дивував своїми сміливими рішеннями з бетону.

Олександра Екстер (1882–1949)

Одна з головних експериментаторок у сценографії початку ХХ століття, змінила ставлення до руху тіла і роль освітлення театральної сцени. Почала обігрувати весь простір сцени, а не лише підлогу, розробляла конструкції для гри на кількох рівнях, як в українському вертепі, використовувала у костюмах яскраві, контрастні кольори, запозичивши цей принцип з українського народного розпису. Відкрила у Києві за часів Першої світової війни одну з перших приватних шкіл, щоб навчати дітей і дорослих принципів кубофутуристичного зображення.

Казимир Малевич (1879–1935)

Заснував супрематизм — найвищий вияв розриву живопису з реалізмом. Колір, форма, фактура, рух — головні елементи цього напрямку геометричного абстракціонізму. Його іконою став “Чорний квадрат” 1915-го — потужний, лаконічний та місткий, ніби чорна діра. Казимир Малевич народився в Києві у польсько-українській родині. Українське народне мистецтво, геометрична орнаментика селянських розписів будинків особливо зачаровували художника. Викладав у Київському художньому інституті, але початок репресій проти митців в Україні змусив його переїхати. Відомо, що в документах Малевич вказував себе українцем за національністю. Зокрема на допитах радянських чекістів у 1930-х.

Георгій Нарбут (1886–1920)

Це — високий український стиль. У його роботах Україна припинила бути Малоросією. Творчість Нарбута — розкішна книжкова графіка, вишукані лінії, хист та майстерність. Створював обкладинки часописів, силуетні портрети, акварелі, герби, банкноти та марки Української держави 1918-го. Зробив важливий вибір: у розпалі кар’єри модний художник полишає тодішню столицю імперії Санкт-Петербург і повертається в Україну, яка його потребувала. У 1918-му створює своїй молодій державі нову айдентику — дизайн грошей, марок, печаток і ескізи гербів. У 32 роки очолив Українську академію Мистецтв. Зазнає негараздів та безгрошів’я, заздрощів колег, урешті в 34 помирає. Але його стиль переживає свій час і досі надихає наймодніших українських дизайнерів.

Іоан Георг Пінзель (початок 1720-х–1762)

Видатний скульптор-поліхроміст, мав майстерню в містечку Бучач (Тернопільська область), створював дерев’яні та кам’яні композиції для здебільшого сакральних споруд Галичини. Працював у творчому тандемі з архітектором Бернардом Меретином, кілька їхніх будівель вважаються вершинами українського зодчества — ратуша в Бучачі (1750-ті), собор Святого Юра у Львові (1760-і) є зразками гармонійних пропорцій і пластичної виразності. Окремі композиції скульптора містять елементи авангардних рішень кубізму та експресіонізму початку ХХ ст. Пінзель першим став зображати персонажів Старого Заповіту із семітськими рисами.

Марія Примаченко (1908–1997)

Наївістка, що все життя прожила у селі Болотня Київської області, створила понад 800 графічних листів з унікальними образами фантастичних звірів, птахів, плазунів, оригінальними флористичними й жанровими композиціями. Яскраві кольори, несподівані поєднання, інтерпретація давніх міфічних сюжетів, позитивне трактування поєднується у її творчості з відгуками на політичні події та екологічну катастрофу на Чорнобильській АЕС.

ЛІТЕРАТУРА

Юрій Андрухович (1960)

Відколи Юрій Андрухович дебютував як поет і член поетичного угруповання Бу-Ба-Бу в середині 1980-х, він багато чого зробив першим: раз і назавжди змінив українську прозу, коли було опубліковано його романи “Рекреації” та “Московіада” (у 1992 і 1993), змінив тон суспільної дискусії про європейське майбутнє України як есеїст і колумніст наприкінці 1990-х, відкрив шлях до європейських аудиторій і для себе, і для своїх колег, і великою мірою змінив образ України в умах і серцях людей за кордоном та на Батьківщині.

Микола Гоголь (1809–1852)

Письменник, представник української школи в російському письменстві, автор, який створив екзотичний романтичний образ України у своїх “малоросійських” “Вечорах на хуторі біля Диканьки” і “Миргороді”. Народжений у Великих Сорочинцях в часи після падіння Гетьманщини, Гоголь, як і багато його співвітчизників, був спокушений блиском російської імперської столиці і можливістю збудувати там кар’єру. В період романтизму, коли зароджується інтерес до народної творчості та етнографії, Гоголь, перебуваючи у Санкт-Петербурзі, студіює і колекціонує зразки української народної творчості, прислів’я, перекази та легенди й на їх основі створює у своїх оповіданнях фантасмагоричні образи екзотичної малоросійської провінції. Екзотизуючи картинки і образи народного життя в Малоросії, Гоголь творить зразки колоніального кічу, котрі несуть водночас страх і жах та здобувають популярність у метрополії. Водночас, дедалі глибше занурюючись у петербурзьке життя, Гоголь відкриває для себе монструозність імперського міста і втілює його в образі “маленької людини”, яку розчавлює влада, спокушає багатство і заражає сатанинська гордість. Постать Гоголя — виразний зразок гібридної ідентичності колоніальної людини, у якої бажання імперського іншого співіснує з потребою зберегти етнічну самоцінність. Ця колізія дозволила письменнику говорити про існування в нього двох душ — української і російської.

Сергій Жадан (1974)

Сергія Жадана колись назвали “голосом покоління”, і у свої сорок з чимсь він зумів стати цим голосом для кількох поколінь, і тих старших, і молодших за нього самого. Він дебютував як поет у 1990-х і досі пише вірші (один з них увійшов до числа рекомендованих New York Times Magazine), а його романи здобули визнання в Україні, Німеччині, Польщі та США, принесли йому європейські та українські літературні нагороди. Він також є фронтменом двох музичних груп, тож виступає з концертами, поетичними читаннями. З 2014 року є одним із найвідоміших волонтерів.

Оксана Забужко (1960)

Оксана Забужко була вже відомою поеткою, мала досвід викладання у Пенсильванському та Гарвардському університетах, коли 1996 року її перший роман “Польові дослідження з українського сексу” зазвучав у переповнених українських залах та на телешоу. Вона скористалася цією можливістю, щоб познайомити з фемінізмом тим, хто досі про нього не чув, та навернути до сучасної прози тих, хто досі не читав українською. З часом роман переклали 15 мовами, а його авторка стала важливим голосом і жіночої, і української національної емансипації в ширшому сенсі, в Україні та світі.

Леся Українка (1871–1913)

Письменниця, яка започаткувала епоху модернізму в українській літературі. Як критикиня й перекладачка, Леся Українка знайомила публіку з найновішими творами Ібсена, Гауптмана, Пшибишевського, Метерлінка. Водночас у власній творчості вона, як сама писала, з “погордою до смерті” кидалася у вир новітніх тем, переосмислюючи і надаючи нового смислу світовим сюжетам і образам. Її Кассандра, Міріам, Дон Жуан, Юда несуть на собі виразні сліди жіночого письма. Наскрізними для неї стали мотиви творчого безумства і право жінки говорити публічно й бути почутою. В пошуках ідеальної комунікації, втікаючи від “вавилонського полону” одинокості, письменниця звертається до феміністичних ідей та дискутує про роль жінки як “тіні” в історії та культурі, безіменної і трактованої як об’єкт володіння. Леся Українка розпочала критику орієнталізму, поділяючи свої симпатії з народами Сходу і критикуючи стереотипи, якими супроводжувалося зображення так званого Орієнту.

Іван Франко (1856–1916)

Письменник, публіцист, політик і вчений, який свідомо ототожнив себе з “працівником на полі поступу”. Мешкаючи у Львові, знаючи багато мов і активно публікуючись у різних виданнях, Франко служив мостом порозуміння між різними народами, котрі проживали в тогочасній Галичині, — українцями, поляками, німцями, євреями. Був одним із перших професійних літераторів і журналістів, а також лідером і біографом цілого покоління українських діячів, яке назвав “молодою Україною”. У своїй творчості одним із перших у східноєвропейських літературах зацікавився натуралізмом Еміля Золя, якого перекладав і наслідував, а серед культурних фігур, за прикладом яких моделював власне життя, називав Гете, Міцкевича і Шевченка. Один з основоположників української інтелектуальної прози, кримінальної і детективної повісті, предтеча модерністської поезії. З його “Зів’ялого листя” (1896) вийшла вся українська модерна поезія ХХ століття. Витворив власну культурософію і не раз асоціював себе з поколінням жертви, що простує шлях майбутньому, але самé вмирає на шляху до нього. Його міф про національне відродження апелює не лише до історичного оптимізму, але й до трагедії митця-пророка, якого не розуміє його народ (“Мойсей”, 1905).

Тарас Шевченко (1814–1861)

Національний поет України, письменник і художник, автор знакової для самоствердження української літератури збірки поезій “Кобзар” (1840). Як поет, започаткував могутню романтичну символіку образу народного поета як барда (кобзаря) — носія колективної свідомості. Власною біографією Шевченко ствердив життєздатність української мови й культури, а у своїй творчості створив емблематичний образ України, з одного боку, загроженої небезпеками розпадання роду, розбратом, нехтуванням історією; з другого боку, такої, що постає раєм, символом якого є хата, родина, щасливе материнство і вільне життя. Водночас із сарказмом показав, якої зневаги і “благоденствія” зазнає Україна під тиском деспотичної Російської імперії і царизму (поеми “Сон”, “Гайдамаки”, “Кавказ”). Засуджений до 10 років солдатської служби в Оренбурзькому краї із забороною писати й малювати, Шевченко, однак, створив на чужині ряд ліричних шедеврів, фіксуючи переживання індивідуальності, позбавленої можливості вільно жити і творити. Там же на засланні створив низку графічних робіт (серія про “Блудного сина”) про солдатське життя та життя так званих “інородців”-казахів на околицях Російської імперії. Історіософічні візії, апокаліптичні картини сучасності, поглиблений самоаналіз, засвідчений численними автопортретами, засвідчують виразну індивідуальність і водночас художню експериментальність його мислення, що дозволяло не раз упродовж 20 століття ставити його в ряд авторів-авангардистів.

Григорій Сковорода (1722–1794)

Іван Котляревський (1769–1838)

Колишній армійський офіцер Іван Котляревський вирішив приєднатися до тогочасної європейської літературної моди й написав пародію на “Енеїду” Вергілія. Це був перший великий текст новою українською мовою. В поемі античні герої стали веселими козаками, тому твір набув популярності й залишається важливим досі. Котляревський так само заклав основи нової української драматургії.

Василь Стус (1938–1985)

Талановитий поет і літературознавець Василь Стус сміливо виступив проти репресій інтелектуалів та переслідувань української культури в СРСР на початку 1960-х. Був заарештований 1972 року, потім, після пів року на волі, — знову в 1980-му. Загинув у радянській в‘язниці. Метафоричні, пронизані гіркою іронією Стусові вірші, що циркулювали у самвидаві і з’являлись друком за кордоном, належать до вершинних зразків української поезії кінця ХХ ст.

МУЗИКА

Максим Березовський (1745–1777)

Видатний композитор межі бароко і класицизму. Творив духовну і світську музику, від хорових до камерних і симфонічних жанрів. Найчастіше згадують його концерт “Не отвержи мене во время старости”, втім, знайдено не всі твори композитора. За даними дослідників, Максим Березовський навчався у Школі співу та інструментальної музики в Глухові (тодішній столиці українських гетьманів), у Києво-Могилянській академії, а також у Болонській філармонічній академії, де був учнем Джованні Баттісти Мартіні, вчителя Вольфганга Амадея Моцарта. Основоположник жанру хорового концерту циклічної структури, автор першої української симфонії (До мажор, початок 1770-х) і першої української опери (“Демофонт”, 1773).

Музика “ДахиБрахи” народилася у театрі, якщо точніше – у Київському центрі сучасного мистецтва “ДАХ”, під керівництвом сміливого театрального режисера Владислава Троїцького. Від 2004 року “етнохаос”-гурт виступає з вибуховою сумішшю фольклору й театру, автентичної української музики і африканських та арабських інструментів, архаїчних мотивів та сучасного звучання. “ДахуБраху” радо зустрічали на численних музичних фестивалях, зокрема Glastonbury та Sziget, а також у студіях Later… with Jools Holland на BBC, KEXP та NPR. А їхню пісню “Шо з-под дуба” знають також фани серіалу “Фарґо”.

Святослав Вакарчук (1975)

Фронтмен гурту “Океан Ельзи” — найпопулярнішого в Україні останні 20 років. Їхні виступи збирають стадіони. Якісне сучасне поп-рок звучання, неповторна енергетика та впізнаваний вокал, українська мова та важливий соціально-політичний вимір — серед причин успіху. “Океан Ельзи” підтримав обидва українські Майдани: у 2004-му пісня їхня пісня “Вставай” стала гімном протестів, а у грудні 2014 року “Океан Ельзи” виступив під час Революції Гідності у своєму колишньому “золотому” складі — це була наймасштабніша музична акція Майдану. Сформував музичні смаки молоді покоління Незалежної України.

Соломія Крушельницька (1872–1952)

Видатна українська оперна співачка зі світовою славою. З кінця 1890-х років із тріумфом виступає на театральних сценах світу: Італії, Франції, Португалії, Австрії, Польщі, Росії, Єгипту, Аргентини, Чилі. Соломія Крушельницька виконувала партії в операх “Аїда”, “Трубадур” Верді, “Фауст” Гуно, “Чіо-Чіо-Сан” Пуччіні, “Кармен” Бізе, “Електра” Штрауса і багатьох інших. Серед її численних відзнак і нагород — звання “Вагнерівська примадонна” ХХ століття. З нею на одній сцені співали Тітта Руффо, Енріко Карузо, Федір Шаляпін, а італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував їй свій портрет з написом “Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй”. Виконавиця понад 60 оперних партій. Сучасні їй критики писали про неї як про ідеальну співачку, адже вона поєднувала чудову акторську гру із “сильним, соковитим і дзвінким драматичним сопрано”. Надавала перевагу тонким нюансам і різноманіттю вокальних відтінків, а не ефектним трюкам. Вважається, що саме вона врятувала оперу “Батерфляй”: через три місяці після провальної прем’єри завдяки виконанню Соломією головної партії опера мала тріумфальний успіх у театрі “Ґранде” у Брешії.

Оксана Линів (1978)

Одна з провідних сучасних диригенток. Представниця професії, що донедавна вважалася суто чоловічою. Перша головна диригентка італійського оркестру — музична директорка Оперного театру в Болоньї. 2021-го стала першою жінкою-диригентом в 70-річній історії Байройтського оперного фестивалю — з постановкою “Летючого Голландця” Ваґнера. Була головною диригенткою Опери та Філармонійного оркестру Ґраца, Австрія — і першою жінкою на цій посаді. Працює з провідними оперними театру світу. У Львові заснувала міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt.

Микола Лисенко (1842–1912)

Миколу Лисенка часто називають батьком-засновником сучасної української музики. Його життя і спадок також невіддільні від української інтелектуальної історії ХІХ століття: це один із тих випадків, коли забезпечена молода людина з давньої української родини вирішила не тільки зберігати автентичну українську культуру, але й переосмислювати та підносити її до мистецьких форм та суспільних очікувань своєї епохи. Лисенко отримав освіту в Ляйпціґу і на піаніста, і на композитора, проте присвятив себе Україні та найбільш шанований саме як автор численних опер (“Тарас Бульба” є найвідомішою), інструментальних композицій, симфоній, пісень, в основу яких покладено українську народну музику, яку Лисенко вивчав і збирав від молодих літ.

Микола Леонтович (1877–1921)

Цей композитор знаний ефектними й вишуканими обробками численних українських народних пісень. Безумовний opus magnum Миколи Леонтовича — “Щедрик”, твір, що став у різних інтерпретаціях всесвітньо відомим символом Різдва та часто фігурує під назвою “Carol of the Bells”. Основу спадщини Леонтовича становлять хорові мініатюри, кожна з яких, попри крихітність, вибудувана за законами музичної драми. У них фольклор поєднано з досягненнями західноєвропейської поліфонічної школи. Композитора Леонтовича 1921 року за не до кінця з’ясованих обставин убив агент радянської ЧК. Його смерть консолідувала коло українських еліт у товаристві Леонтовича, яке стало наймасштабнішим всеукраїнським музичним товариством 1920-х. Слава до Леонтовича прийшла вже по смерті завдяки політичному проєкту Симона Петлюри — тріумфальним гастролям Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, які принесли приголомшливу світову популярність одному-єдиному твору — “Щедрику”.

Борис Лятошинський (1894–1968)

Один з найвидатніших українських композиторів ХХ століття — засновник, фундатор і найвищий авторитет вітчизняного модернізму, який визначив розвиток української класичної музики на роки наперед. Основоположник української симфонічної школи. Творчість Лятошинського поділяється на кілька етапів — від сміливих проявів модернізму до поступового спрощення. Останнє спричинено власними переконаннями, а не ідеологічним тиском, який безумовно чинився на митця за Сталіна. Навіть під час сумнозвісної кампанії радянської влади “боротьби з формалізмом” 1948 року він виявився єдиним з обвинувачених, хто заперечував на пленумі Спілки композиторів свою провину і водночас не вдавався до “викриття” колег. Незламності навчив і своїх студентів-шістдесятників, які увійшли у групу “Київського авангарду”.

Валентин Сильвестров (1937)

Наш сучасник, найвідоміший у світі український композитор усіх часів. У 1960-ті роки належав до бунтівної групи молодих композиторів — учнів Бориса Лятошинського “Київський авангард”. Його ранні твори ще наприкінці 1960-х пробили собі дорогу на Захід, через що композитору була відрізана можливість кар’єри на Батьківщині. У другій половині 1970-х повністю змінює свій стиль у бік тихої, прозорої музики, фактичним маніфестом якого стає цикл “Тихі пісні”. Після смерті у 1996 році дружини Лариси Бондаренко, яка була його неофіційною менеджеркою, спочатку відмовився до творчості, а потім перейшов до жанру камерних “постлюдій”, який передбачає постмодерністське переосмислення творів минулих епох. Попри імідж відлюдника, підтримав Майдан у численних інтерв’ю та однойменному хоровому циклі, а також став непримиренним противником Путіна. Під час повномасштабного нападу Росії на Україну в 2022 році Валентин Сильвестров був змушений евакуюватися з рідного Києва.

Мирослав Скорик (1938–2020)

Абсолютно універсальний композитор. Важко назвати жанр чи стиль, у якому б не спробував своїх сил Мирослав Скорик і в якому б він не досягнув творчого успіху. Поміж його творів — і експериментальні речі, і серйозна робота з фольклором, і музика для кіно та мультфільмів, і неоромантичні та неокласичні твори, і джаз, і поп-музика, і такі масштабні оперні задуми, як “Мойсей”. Онучатий племінник Соломії Крушельницької, яка й розкрила його музичний талант. Попри шляхетне походження, у дитинстві навчав дівчат з інтелігентних сімей співати сороміцькі пісні власного авторства. Коли Мирослав ходив у третій клас, сім’ю репресували. Зміг повернутись до Львова після смерті Сталіна у 16 років. Під час роботи в консерваторії заснував естрадний ансамбль “Веселі скрипки”, для якого 1963 року написав перший український твіст — “Не топчіть конвалій”. Наступного року став композитором одного з найвидатніших українських фільмів — “Тіні забутих предків” режисера Сергія Параджанова, геніально поєднавши фольклор і симфонічний оркестр. 1967 року озвучив першу, найбільш авангардну серію “Як козаки куліш варили” популярного мультсеріалу про козаків. Залишив величезний доробок у сфері класичної музики, проте його справжній хіт, який звучить на всіх площах країни, — “Мелодія ля-мінор” — є саундтреком до фільму 1981 року “Високий перевал”.

Квітка Цісик (1953–1998)

Головна поп-зірка української діаспори у другій половині ХХ століття. Уродженка і мешканка Нью-Йорка, Квітка Цісик співала пісні і англійською, і українською. За пісню “You Light Up My Life” в однойменному фільмі отримала “Оскара” і “Золотий глобус”. Українські пісні Цісик — це і типова якісна поп-музика свого часу, і аранжування українського фольклору. Загалом співачка пробувала себе в різних музичних просторах, від блюзу до опери.

КІНО-ТЕАТР

Дзиґа Вертов (справжнє імʼя – Давид Кауфман, 1896–1954)

Яскравий авангардний кінорежисер, якого називають одним із засновників і теоретиків документального кіно. Уродженець Білостока, Дзиґа Вертов працював у різних частинах Радянського Союзу. Але саме в Україні він зняв свій світлий шедевр, фільм “Людина з кіноапаратом” (1929, найвизначніший документальний фільм усіх часів за версією BFI), у якому з формалістичних фрагментів складається один день великого міста, а також, наприклад, брутальніший “Ентузіазм: Симфонія Донбасу” (1930) з експериментальною музичною тканиною індустріальних шумів, близькою до “конкретної музики”.

Наталка Ворожбит (1975)

Драматургиня та режисерка, написала сценарії до культових сучасних українських фільмів та серіалів. Її стилю притаманні колоритність персонажів, жива багата сучасна мова, документалізм, тонке відчуття українських реалій. Провела десятки глибинних інтерв’ю із захисниками Донецького аеропорту для сценарію фільму “Кіборги” Ахтема Сеітаблаєва про події 2014-го. Деякі з розмов лягли в основу п’єси “Погані дороги” про війну на Донбасі. Фільм за цією п’єсою вперше показали на Венеційському кінофестивалі, і це одне з найпотужніших кіновисловлювань про події першого етапу російсько-української війни ХХІ століття.

Олександр Довженко (1894–1956)

Всесвітньо знаменитий режисер XX століття. Один з “батьків” українського кіно. У його фільмах авангардна кіномова, нестандартна форма поєднуються з національною романтикою та більшовицькою агітацією. Приклад такого міцного “коктейлю” — певно, найкращий фільм Олександра Довженка “Земля”. В СРСР його заборонили на 9-й день після виходу в прокат у 1930-му. На міжнародному референдумі кінокритиків у Брюсселі 1958 року цю картину назвали одним із 12 найвизначніших здобутків світового кіно. Довженко не був ув’язнений, але радянська влада надзвичайно обмежувала його творчість, багато його ідей і проєктів залишилися невтіленими.

Марія Заньковецька (1854–1934)

Українська акторка, фанатично посвячена театру, яка уславилася своїми жіночими ролями та разом з “театром корифеїв” стояла біля початків становлення українського реалістичного театру 19 століття. З успіхом виконувала головні жіночі ролі у виставах на основі класичних творів Карпенка-Карого, Старицького, Котляревського, Кропивницького, Шевченка, виступала в перших професійних театральних групах по всій Україні та Росії. Володіла особливим артистичним даром психологічного зображення жіночих характерів, зокрема екстатичних, емоційних, охоплених безумством та істерією. Водночас її діапазон простягався від трагічних до комічних ролей. Навколо неї гуртувалася українська мистецька еліта і для неї спеціально писали свої твори українські драматурги.

Лесь Курбас (1887–1937)

Режисер, який започаткував нову сторінку історії українського театру — час високого модернізму і авангарду. Створив декілька театральних колективів, найвідоміший — “Березіль”. Його вистави (наприклад “Народний Малахій” або “Маклена Граса” за п’єсами Миколи Куліша) стали легендами, їх дотепер вивчають і намагаються реконструювати за поодинокими фотографіями, ескізами костюмів чи фрагментарними спогадами. У сталінській державі на Леся Курбаса чекав арешт у 1933 році за абсурдними звинуваченнями в терорі. 1937 року Курбаса розстріляли в сумнозвісному урочищі Сандармох у Карелії.

Іван Миколайчук (1941–1987)

Обличчя українського кіно. Видатний актор, кінорежисер і сценарист, ключова фігура українського поетичного кіно. Визнання отримав, зігравши роль молодого Тараса Шевченка у фільмі “Сон” (режисер В. Денисенко) та Івана Палійчука у “Тінях забутих предків” (режисер Сергій Параджанов), який очолює топ-100 найкращих українських фільмів. У спогадах про Івана Миколайчука режисер Сергій Параджанов скаже: “Я не знав більш національного народного генія… До нього це був Довженко”. Мав 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Українські фільми “Пропала грамота” та “Вавилон XX”, де він зіграв головні ролі, стали культовими. Радянська влада вважала Миколайчука неблагонадійним, чинила утиски його творчої діяльності.

Сергій Параджанов (1924–1990)

Вірменин за походженням, став творцем феномену “українського поетичного кіно”, у стрічці “Тіні забутих предків” (1964) обʼєднав сучасну кіномову з архаїчною естетикою гірського народу України — гуцулів. Кілька його стрічок були заборонені. Після засудження за “український націоналізм” і перебування в колоніях довгі роки займався колажами і асамбляжами, які створював на засадах концептуалізму й вільних асоціацій, хоча не експонував їх публічно.

Про проєкт

Короткий список сформували експерти PEN Ukraine Тамара Гундорова, Анатолій Дністровий, Діана Клочко, Олег Коцарев, Олена Павлова, Ростислав Семків, Оксана Форостина. Окрема подяка Любові Морозовій.

Над описами працювали:

Тамара Гундорова – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Гоголь, Марія Заньковецька

Анатолій Дністровий – Яків Гніздовський, Іван Миколайчук, Владислав Городецький, Соломія Крушельницька

Олег Коцарев – Микола Леонтович, Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Квітка Цісик, Дзиґа Вертов, Олександр Довженко, Максим Березовський

Діана Клочко – Олександр Архипенко, Олександра Екстер, Іоан Георг Пінзель, Марія Примаченко, Сергій Параджанов, Михайло Бойчук, Василь і Федір Кричевські

Любов Морозова – Борис Лятошинський, Мирослав Скорик, Валентин Сильвестров, Соломія Крушельницька, Оксана Линів, Микола Леонтович

Олена Павлова – Катерина Білокур, Георгій Нарбут, Казимир Малевич, Наталка Ворожбит, Оксана Линів, Святослав Вакарчук

Ростислав Семків – Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Василь Стус

Оксана Форостина – Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Даха Браха, Микола Лисенко