Якою мовою говорять мама

0 Comments

Зміст:

Люди, які кажуть, що мова не має значення, підігрують ворогу, – інтерв’ю з Павлом Вишебабою

Українська мова стала для українців своєрідним маркером та символом. Натомість має стати ще й мовою вашого майбутнього роду і не залишити шансів на існування у межах нашої держави мові російській. У цьому переконаний військовий і поет Павло Вишебаба.

Він акцентує: рідна мова захищає від російської пропаганди, яка намагається розвалити єдність нашого народу та держави, яку ціною власного життя відстоюють українські Герої. І якщо ви намагаєтесь кивати у бік військових, мовляв, дехто з них також говорить російською – не варто: ви – не на лінії вогню. Натомість з такими міркуваннями можете легко потрапити на “голку” російської пропаганди і підіграти ворогу. І це не єдиний аргумент, чому від російської мови – мови країни-терористки, країни, у якої немає майбутнього – треба нарешті відмовитися.

До Дня української писемності та мови, який відзначаємо сьогодні, 27 жовтня, ми поговорили з військовим, який з початку війни перейшов на українську і відмовився від російської.

Павло Вишебаба – письменник, музикант, екоактивіст, учасник Революції Гідності, командир відділення 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша – в інтерв’ю 24 Каналу розповів, чому українська мова – не “какая разніца”, а надважлива; як ті, хто спілкується російською, мають вигляд людей недалеких і непрогресивних; як російська культура відповідальна за те, що Росія перетворилася на країну терористів; як навчитися викорінювати російську мову зі свого життя і не підігрувати ворогу завдяки мові та чи можна пояснити українцям, які говорять російською, що ця мова – це частина “русского міра”?

Чому військові на передовій можуть говорити російською

Коли і чому ви перейшли на українську мову?

Це сталося з окупацією мого рідного міста Краматорськ. Я був на той момент в Києві, але там залишалися мої рідні. Після трьох місяців Майдану почалася війна.

Краматорськ був одним із перших міст, яке окупували росіяни. Його окуповували зі звертанням до місцевих: “Ми же с вамі на адном язикє гаварім, ми одна страна”… І у мене наче перемикач якийсь спрацював: треба забрати у ворога й окупанта цей аргумент, що ми спілкуємося однією мовою і начебто є однією країною.

Тож я вирішив перейти на українську. Це було навесні 2014 року.

А як ви вважаєте, чи повинні українські військові розмовляти виключно українською мовою?

Військовослужбовці насамперед мають ефективно виконувати свої завдання. Якщо в них проблеми з мовою чи якщо їм складно спілкуватися українською, то ніхто не буде їх за це носом тикати. Спілкуйтеся іншою мовою.

Та все ж більшість нашої бригади спілкується українською або ж намагається спілкуватися українською. Або суржиком – атомним, лютим. Але чисто російську мову дуже важко почути на фронті.

Поетеса й захисниця Ярина Чорногуз нам в інтерв’ю говорила, що звинувачувати військовослужбовців у тому, що вони говорять російською, – безглуздо. Вона пояснила, що на фронті взагалі некоректно акцентувати на тому, хто і якою мовою говорить. Чи погоджуєтесь ви із такою думкою?

Є один критерій – ефективність, тобто те, як ти швидко передаєш інформацію. Якщо ти не здатен швидко говорити українською, а можеш передати інформацію російською, то говори російською, адже інформація може бути надзвичайно важливою. Якщо ти не можеш бути ефективним українською, а це дуже важливо для військового, – бо, наприклад, не знаєш термінології, то говори як хочеш, аби лиш добре виконував свою роботу і передавав потрібну інформацію якнайшвидше.

А про мову можна говорити тоді, коли військові відпочивають. Хоча бувають, звісно, ситуації, коли хтось по рації починає говорити російською, то просять його державною повторити про всяк випадок.

Навіщо росіяни на фронті вчаться говорити українською

Чимало військових розповідали, що мова на фронті рятує життя. Чи стикалися ви із такими ситуаціями?

Це особливо актуально було на початку повномасштабного вторгнення, коли росіяни тільки повалили на нас. Тоді дуже легко можна було відрізнити ворога від свого завдяки українській мові. Але ж вони навчаються, на жаль. Навіть брали людей, які говорили українською по рації. Адже по той бік може бути росіянин, а може бути і завербований мешканець так званих “ЛНР” і “ДНР”.

Це у перші 2 місяці війни українськомовного ворога неможливо було зустріти. Зараз вже такі є, бо вони розуміють: для нас мова є маркером, тому і взяли нашу зброю собі на озброєння. Ми натомість вже не так довірливо ставимося навіть до тих, хто говорить українською. Адже це також може бути ворог, завербований і навчений української.

Військовий Павло Вишебаба / Фото з його інстаграму

А чи є у вашій бригаді якісь кодові слова, які допомагають відрізнити свого від чужого?

На початку повномасштабного вторгнення, знаю, перевіряли на “паляницю”. Але це вже давно в минулому, бо навіть щелепу росіянина можна навчити говорити “паляниця”. Тому такі перевірки вже не актуальні.

Чому аргумент “а військові говорять російською” не працює на цивільних

Часто люди, які говорять російською, виправдовують свої дії тим, що військові на фронті говорять російською. Чому недоречно цивільним порівнювати себе у цьому плані з військовими?

Мені сподобалося, як хлопець з 3-ї штурмової бригади сказав: “Якщо ви російськомовний і виправдовуєте те, що військові говорять російською, то чого ви не на фронті? Йдіть на фронт і говоріть російською, тут можна”. Це прекрасна і дотепна відповідь. Варто розуміти, що у військового може не бути сил, натхнення вчити українську. Адже перехід все ж таки потребує зусиль, навіть якщо у тебе є певний пасивний запас українських слів.

Тому, якщо у військового немає часу на ці зусилля, то не треба йому цим дорікати. А ви в цивільному житті можете практикуватися з касирами, з офіціантами, з незнайомцями…

Як зазвичай переходять на мову: спочатку починають короткі діалоги, потім – складні зі своїми знайомими. І так переходять на українську. Тож якщо ви маєте час на такі зусилля, то навіщо виправдовуватись за допомогою тих, хто такого часу на ці зусилля не має?

Чому вчити дітей російської – нерозумно зараз

Ви згадали про касирів, офіціантів. Ці люди зараз, відповідно до мовного закону, на роботі повинні говорити лише українською. Чому навіть у час повномасштабної війни з Росією окремі українці агресивно реагують на прохання чи вимогу спілкуватися державною, або й навіть дорікають за те, що до них звертаються українською?

Мені б хотілося, щоб зміни у суспільстві відбувалися за одну секунду, але такого не буває. Суспільство – дуже інертний механізм, який зміни ці впроваджує поступово. Навіть автори цього, ухваленого Верховною Радою, прекрасного закону про мову розуміли: він не почне діяти з першого дня від набуття чинності. Усе тому, що суспільство поступово впроваджує будь-які зміни, адже у людей в голові – багато стереотипів, упередження щодо мови.

В Україні дуже довго мовне питання накручували, породжували всілякі стереотипи. Наприклад, “якою мовою тебе мама й тато навчили, такою мовою ти і маєш говорити”. Хоча це не так.

Мова роду – це не тільки минуле, не лише та мова, якою з тобою спілкувалися батьки, бабусі, дідусі. Це і мова твого майбутнього роду. Ти сам обираєш, якою мовою буде твій рід розмовляти у майбутньому.

Тому я зараз абсолютно не зрозумію людей, які обирають мовою свого роду російську. Навіщо взагалі її вчити?

Це мова минулого, мова країни-терориста, мова країни, в якої немає майбутнього. Тому навіщо взагалі її вчити, тим більше передавати своїм дітям? Це недоречно. Я вже не кажу про якісь патріотичні почуття. Це просто нерозумно – вчити своїх дітей мови мертвої країни. Росія зараз – живий мрець.

Зрозуміло, що нічого доброго там не буде. Якщо вона в якійсь формі ще буде існувати, це буде дуже занепала країна не те що третього, а й четвертого світу, від якої всі відвертаються. Тому нерозумно передавати своїм дітям і онукам мову мертвої країни.

Як викорінити цей аргумент людей, які кажуть, що російська – це мова їхнього дитинства, сім’ї тощо?

Найбільша проблема – це емоційні зв’язки з минулим. Їхнє дитинство або юність асоціюється з російською мовою. Найкращі моменти життя, якісь перші поцілунки були під пам’ятником Пушкіна або, не дай Боже, Лєніна. Нікому не раджу таких спогадів. Усі ці емоційні зв’язки дуже потужні. Це своєрідний якір у психіці.

Насамперед треба усвідомити: це через емоційні зв’язки у нашій пам’яті, і немає жодного секрету у тих російських піснях. Секрет тільки у тому, що у вас в житті сталося щось важливе під саундтрек, на жаль, російський.

По-друге: треба створювати нові приємні спогади під нове інформаційне тло. Якщо у нашого покоління багато спогадів пов’язані з російською музикою, культурою, поезією, то треба думати про майбутнє.

Ми маємо вплинути на те, щоб наші діти мали приємні спогади під пісні Онуки, згадували перший поцілунок під пам’ятником Василю Стусу на вулиці не імені Висоцького, а імені Івасюка. Треба зробити так, щоб емоційні зв’язки, які досить сильні, були приємними і на тлі українського у наших дітей. Треба зробити інформаційне, культурне середовище для них українськомовним.

І саме з ними діти мають бути і будуть пов’язані сильними особистими спогадами, дуже важливими в житті. От і все. Не робіть так, як ваші батьки: не тягніть у наступне покоління Висоцьких…

Я от не хочу музику своєї юності, типу Земфіри, рокерів російських, тягнути в майбутнє, тому що у них немає майбутнього. Я не хочу, щоб в майбутньому у моїх дітей були російські виконавці. Тому в інформаційному і особистому просторі має лунати тільки українська музика або класна зарубіжна. До речі, польський реп дуже крутий.

Як російська культура сприяла перетворенню Росії на країну терористів

Актор Андрій Ісаєнко з “Жіночого лікаря” виступив проти тотальної українізації. Хоче, наприклад, щоб його донька прочитала Чехова в оригіналі російською тощо. Чи потрібна в Україні тотальна українізація і чому?

Це просто дисбаланс. Чехова в оригіналі? А чому не Фіцджеральда? Ми живемо в Україні, і нормально знати в нас українську.

Тепер щодо іноземних мов. Є англійська мова, якою спілкуються зараз найближчі наші партнери – Європейський Союз, США. Та й загалом – це мова бізнесу. Також виникає питання щодо мов наших сусідів: от у нас є Польща на Заході і Росія – на Півночі. Чому ми маємо читати Чехова в оригіналі, а Адама Міцкевича – ні? А тому, що ми жили в імперії, колоніальний статус якої передбачав, що ми маємо знати мову центру – як колонія мову своєї імперії. А ми – не колонія.

Якщо ж вам подобається іноземна література, то подумайте: якого біса ви знаєте всю російську літературу і не знаєте польської? Польща ж – потужний сусід з дуже потужною літературою, економікою і впливом у світі. І взагалі я вважаю, що російська культура частково відповідальна за те, що Росія перетворилася у країну терористів. За те, що там – люди-зомбі, які не здатні мислити критично. (Хоча і є класика: Достоєвський, Толстой, Чехов).

А що сталося з російською літературою? Зараз у Росії немає письменників не те що рівня Достоєвського і Толстого, там просто немає пристойних письменників. Це пародії, пропагандисти, типу Прилєпіна. Вони не є спадкоємцями тієї літератури. Це просто блазні, які вдають письменників, а насправді є пропагандистами.

І водночас подивіться на європейські літератури, які зараз продовжують розвиватися: там постійно є відомі імена, які продовжують просувати літературу вперед. У європейських літератур є це майбутнє, якого немає у російській літературі. Тому ті, хто хоче разом зі своїми дітьми дивитися в майбутнє, а не в минуле, мали б вчити мови наших інших сусідів.

Російська – мова країни-терориста, в якої немає майбутнього / Фото з інстаграм-сторінки Павла Вишебаби

А яку мову прагнете вивчити ви?

Я, наприклад, мрію вивчити польську. По-перше, мені дуже подобається, як вона звучить. По-друге, я справді хотів би читати твори їхніх авторів в оригіналі. І я дуже шкодую, що мене не навчили цього в школі. Натомість у мене в школі, окрім української мови та літератури, якогось біса була російська мова та література. Чому? Та тому, що це – імперський спадок, тому що колонія вважала, що необхідно вчити мову центру…

А ваша донька якою мовою говорить? Що ви як батько можете порадити батькам, котрі виховують нове покоління українців?

З перших секунд життя моя донька чує українську. Для мене це було дуже важливо. Я перейшов на українську до народження доньки; моя дружина, нині колишня, на той момент також перейшла на українську. Тож наша дитина одразу чула українську мову. Для неї це дуже важливі спогади – якою мовою тато і мама з нею говорять. Ми одразу заклали рідною українську мову – мову нашого роду в майбутньому.

Павло Вишебаба з донькою / Фото з фейсбук-сторінки воїна

І зараз абсолютно очевидно, що дитину треба захищати від російського лайна. Ви тільки послухаєте, про що ті їхні пісні. Тому коли ви обираєте мову для своєї дитини, другу мову або третю, окрім української й англійської, просто подумайте: ви хочете, щоб ваша дитина спілкувалась вільно з місцевим населенням Тамбова і Сургута, чи Кракова, Варшави, Вільнюса або Праги? Подумайте: вам треба, щоб ваша дитина розуміла мешканців російського мухосранська чи сусідів з Заходу.

Просто поставте собі питання: “На якого біса дитині взагалі може знадобитися в 21-му столітті російська мова?”. Не потрібна вона в цьому столітті нікому, а тим більше українцям, які постраждали від ворога, який спілкується російською.

Чому говорити українською – модно, а російською – ні

Чому у деяких великих містах, зокрема в Києві, українськомовним нав’язують комплекс меншовартості і “радять” перейти на російську?

Коли я недавно був у відпустці в Києві, то помітив, що навпаки – тепер ті, хто спілкується російською, мають вигляд людей недалеких і непрогресивних. Так і є, тому що це люди, які дивляться в минуле. Як тільки я переїхав у 2013 році в Київ, попав у таке ж середовище, де говорити російською вважалось дивним. Я захоплювався людьми, які прекрасно вільно говорили українською.

І я бачу, як протягом цих 10 років змінюється ситуація: говорити українською вважається більш елітарно, аніж говорити російською. Натомість російська мова, в принципі, зараз маргіналізована.

Це абсолютно справедливо, і мені подобається така тенденція.

Чимало українців, які з початку повномасштабної війни перейшли на українську з російської, повертаються назад до мови агресора. Чому, на вашу думку, і чи можна цьому протидіяти?

Так, є така тенденція. Частина тих, хто перейшов 24 лютого на українську, зараз повертається назад до російської. Також це помічаю. Я думаю, це просто брак сили волі. З іншого боку, це робота російського ІПСО, ФСБ тощо, особливо, якщо у мережі ширяться коментарі типу “яка різниця якою мовою”, “а є військові, які російською говорять” тощо.

Я вважаю, що це підігрування ворогу або пряма його робота, якщо люди говорять, що мова не має жодного значення. І люди, які легко піддаються впливу такого інформаційного шуму і переходять назад на російську, бо так простіше.

Не всі здатні ухвалити якесь рішення і дотримуватися його. Є люди безвольні, які хиляться туди, куди вітер дме. Вітер подув в одну сторону – вони заговорили українською; вітер подув в іншу, щось прочитали, подивилися, якесь відео – знову говорять російською. Не всі можуть дотримуватися свого слова. Так завжди буде. Але важливо, щоб відсоток людей, які говорять українською, поступово збільшувався.

Мені подобається момент, коли ти декларуєш, що спілкуєшся українською, тобі подобається спілкуватися українською, і люди з тобою, навіть якщо вони вдома говорять російською, говорять українською.

Я не приховую, що я люблю цю мову, вона мені подобається і мені приємніше спілкуватися саме українською. Тому я вдячний своєму оточенню, яке переходить зі мною, практикується українською мовою зі мною. Я тільки цьому радий – бути своєрідним тренажером з української мови. Якщо ви також хочете бути для свого оточення прикладами, тренажерами, не треба приховувати те, що вам приємніше спілкуватися українською.

Як легко перейти на українську

Що можете порадити тим українцям, які не хочуть переходити на українську або їм “какая разніца”? І тим, які хочуть перейти на українську, але вагаються?

Тим, що не хочуть переходити на українську, я нічого не можу порадити. Ніколи з ними не спілкувався і ніколи до них не звертався.

Я намагаюся людей спонукати до того, щоб вони спробували говорити українською, і завжди звертаюся до тих, хто вагається. Це та група, з якою нам треба працювати.

Це 30 – 40%, за моїми підрахунками. Треба звертатися до таких людей, які хотіли б спробувати говорити українською, але їм важко з тих чи інших причин. І просто їх підтримувати в цьому виборі.

Якщо ви не готові прямо зараз перейти на українську в усіх сферах свого життя, переведіть гаджети на українську, переведіть всі пошукові системи в соціальних мережах, почніть спілкуватися українською.

Пробуйте говорити українською з офіціантами, касирами, продавцями. Навіть короткими діалогами, але тренуйтеся говорити українською. Ви і не помітите, як ці діалоги ставатимуть все довшими – і згодом ви перейдете на українську зі своїми близькими. Поставте собі мету: сьогодні я переходжу на українську – крапка. Почніть з малого, йдіть маленькими кроками. Я лише через три місяці після переходу почав думати українською. Але так, я люблю ухвалити рішення і дотримуватися його, тому одразу перейшов в усіх сферах на українську. Це непросто, і, можливо, більшості краще переходити на українську поступово.

Як Росія популяризує свою мову, щоб мати на людей вплив

Як донести до українців, які говорять російською, що російська мова – це частина “русского міра”?

Можна, звісно, для себе знайти багато відмазок, але ж очевидно, що наш ворог – Росія, і мова нашого ворога – російська. Що вам ще треба? Для розуміння – це ж дуже просто. Не для всіх, так, але ж тут треба подумати: кому в 21-му столітті потрібна російська мова? Тільки Росії, яка хоче збільшувати свій вплив, часто інформаційний, через соціальні мережі, засоби масової інформації і так далі. Їй дуже потрібно, щоб її пропагандистський контент розуміли.

От подивіться на Грузію: там молоде покоління не знає російської мови. Я був у Грузії в 2013 році. Там старше покоління розуміє російську, а молоде – тінейджери і студенти – не вчили російську, бо якого біса вона їм треба?

Грузини не розуміють пропаганди ворога. А ворогу це дуже не вигідно. Тому просто подумайте, що вам насаджують і популяризують російську мову для того, щоб мати на вас вплив, зокрема інформаційний через соціальні мережі.

Щоб ви розуміли, про що всі ці тисячі коментарів російських ботів і тези російських блогерів. Тому просто вбережіть своїх дітей від впливу нашого ворога. От і все.

Як ви вже згадали, у соцмережах зараз триває багато гострих дискусій між українцями щодо мови, гуманітарної допомоги тощо. Часто цю ворожнечу розпалюють росіяни. Чому не можна піддаватися на вкиди ворога, і як це пояснити українцям?

У нас взагалі питання інформаційної гігієни не дуже розвинене. Люди не розуміють, що не все, що пишуть в інтернеті, пишуть реальні люди, і це не їхні реальні думки. Часто це просто робота ворожої пропаганди або людей, які підхоплюють її. І на їхніх емоціях грає ворог і таким чином намагається розколоти наше суспільство. І це в момент, коли “країну зшивають голками крупнокаліберними”, як в одному моєму вірші сказано, ціною життя і здоров’я наших людей. І у цей момент люди в тилу розривають її через якісь ідіотські суперечки, які не варті навіть уваги.

Павло Вишебаба на фронті / Фото з соцмереж військового

Просто подумайте, яку ціну ми зараз платимо за єдність нашої країни – і не треба за 30 срібняків продавати її ворогу у просто якихось ідіотських другорядних дискусіях! Ціна нашої єдності щодня зростає – як і ціна українського паспорта, громадянства, держави. Щодня ми платимо за це дуже високу ціну.

Тому не треба за копійки бути правим чи не правим і в інтернеті продавати цю єдність. Цінуйте те, що нам вдається поки зберігати нашу державу, відвойовувати її, захищати. Аби не довелося потім робити висновки в еміграції, працюючи десь за кордоном і згадуючи, яка в нас була класна держава, але ми її проср*ли.

Просто пам’ятайте: те, що в нас зараз є держава і що ми можемо бути об’єднані та захищати її, – це вже величезна цінність. Тому не треба за безцінь просто так це все нівелювати!

Якою мовою говорять мама

ВІДМІНОКОДНИНАМНОЖИНА
Називниймамамами
Родовиймамимам, мамів
Давальниймамімамам
Знахідниймамумам, мамів
Орудниймамоюмамами
Місцевийна/у маміна/у мамах
Кличниймамомами

СЛОВНИК.ua містить тлумачний словник української мови – понад 130 000 тлумачень із СУМ* та понад 21 000 тлумачень, доданих командою та користувачами СЛОВНИК.ua. Словоформи (орфографічний словник української мови) для більше ніж 260 000 слів. Сервіс звертання містить понад 2600 імен та по батькові. Сервіс транслітерації містить офіційну “паспортну” (КМУ 2010) транслітерацію онлайн. СЛОВНИК.ua містить Помічника, який допоможе вам уникнути суржику та підкаже правильне слово. База “антисуржика” містить понад 700 слів та виразів. Також на нашому сайті розміщено зручний новий правопис Української мови 2019 онлайн з пошуком. А ще у нас є сервіс “Наголоси”, що розставляє наголоси в українських текстах.

* СУМ – Словник української мови в 11 томах. Дозвіл на використання люб’язно надано Інститутом Мовознавства ім. О.О.Потебні.

Історії українців, які перейшли на російську мову, а потім передумали

Як і багато моїх однолітків, наприкінці 90-х я розмовляла зі своїми ляльками російською. Усе в моєму житті на Рівненщині було українською – дитсадок, школа, родина, вулиці, але щойно доходило до гри, як в хід вступала російська.

У 2000 році народився мій брат, і в його житті була така ж “двомовність”. Дорослі це заохочували. Пригадую, як мама моєї подружки, у якої виривався український акцент, питала свою дитину, ну чому ж вона не може так гарно гратися російською, як я? Я ж тим часом потай пишалася своїми “вміннями” і відчувала себе якоюсь вищою, особливою.

Звідки це береться і куди веде, я зрозуміла тільки через багато років, дізнавшись історію зросійщення українців. Вона була витонченішою, ніж здається на перший погляд. Російські царі не приховували намірів знищити українську мову, Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876) забороняли україномовні книжки, театр, музику.

Натомість в СРСР комуністи спершу провели швидку “українізацію”, щоб заручитись підтримкою українців, а потім розпочали повзучу політику витіснення української мови з культури, освіти, науки та побуту.

Тих, хто намагався звернути на це увагу, називали “націоналістами”. Наприклад Іван Дзюба, який у 1965 році написав памфлет “Інтернаціоналізм чи русифікація?” про кричущі наслідки такої мовної політики, втратив роботу і опинився за ґратами. Таких людей було дуже багато.

Автор фото, Getty Images

Мовні протести в Україні відбувались дуже часто

Щоб краще влаштуватися, багато українців переходили на російську. Наприкінці існування СРСР більшість шкіл у містах були російськими, українська переважно залишалася тільки в селі і на заході країни.

Російська мова асоціювалася з успіхом, перспективами, і коли Україна стала незалежна, багато людей і далі мислили так само. Навіть у відносно недалеких 2011-2015 роках деякі мої однокласники, до цього україномовні, переїжджаючи до Києва чи Харкова, у соцмережах чи на роботі заговорили російською, “бо так робили усі”.

Це було поширене явище. Ситуація змінювалася тільки після чергових національних потрясінь, завданих Росією, коли на тлі війни все більше українців почали замислюватися, чому вони говорять російською і поступово поверталися до української.

ВВС зібрала історії з різних регіонів, які яскраво ілюструють причини, чому люди були вимушені змінювати українську мову спілкування на російську навіть в незалежній Україні.

Вони дають можливість краще зрозуміти ситуацію, до якої зараз дійшла Україна у мовному питанні під час війни.

Принцип добровільності

Якщо уявити собі суд, на якому Росію як наступницю СРСР взялися судити за русифікацію українців, її адвокати швидко би виграли справу.

Документів про заборони чи примус говорити російською просто немає, говорить Євгенія Кузнєцова, письменниця та авторка книжки “Мова – меч” про мовну політику радянських часів. Вона має науковий ступінь докторки філософії в галузі міжнародних та міжкультурних досліджень.

Автор фото, Getty Images

Київське метро, 1961 рік

Під час українізації офіційні установи УРСР навіть заговорили українською, але на початку 1930-х Сталін поклав цьому край, і в 1938 році з’явилася постанова про обов’язкове вивчення російської мови. А в 1958-му – про те, що хоч навчання у школах має бути рідною мовою, батьки можуть вирішувати, якою мовою навчатися їхнім дітям.

“Велика загадка, в яку школу – російську чи українську – віддасть батько дитину, знаючи, що у вузі синові чи дочці все одно доведеться перекручуватися по-російському, що з російською мовою “станешь человеком”…, з українською тільки сорому наберешся. От вам і добровільність!” – писав про це ще в 1965 році Іван Дзюба, спостерігаючи, як масово після тієї постанови українські школи ставали російськими.

У 1926 році в українських школах вчилося 97% учнів, писав Дзюба, а в 1958-1959-му – вже 21%. Ситуація гіршала з кожним роком, і в кінці 80-х у Донецьку, Луганську, Чернігові, Сімферополі та Миколаєві не було жодної української школи. Українська мова залишалась переважно у селах і містечках у малих школах.

Тим часом на нові заводи в Україну на керівні посади часто завозили росіян, а українці займали переважно нижчі місця. Спостерігаючи за начальниками, каже Кузнєцова, вони розуміли, що першою сходинкою наверх була російська мова.

Дослідниця припускає, що для дітей російських начальників першими ввели і практику звільнення від уроків української мови, які у школах залишалися.

Батьки могли написати заяву про відмову від уроків через “слабке здоров’я чи велике навантаження”, каже мовознавець і кандидат філологічних наук Олександр Скопненко, який зустрічав такі історії про дітей військових.

Автор фото, Getty Images

Дитсадок у Ялті, 1960 рік

Схоже на те, що пізніше такі довідки могли отримати не тільки військові. От як ті часи згадує для ВВС Наталя Костиря з Дніпра.

“Вже у 1960 році в медучилищі, де вчилася мама, викладали російською мовою. Деяких молодих людей, слабких духом, це ламало. Вони починали “гекати” та “штокати”, але не моя мама.

Змалку я кликала батьків “мати” і “батько, і, почувши це, люди якось чудно завмирали. У дворі, де ми жили, дітвора мене прозивала “Наташка-українка”.

У 1983 році я пішла до школи, яку зробили російською. Було смішно слухати, як говорять вчителі. Мою мову теж пробували зламати, викликали матір до директора і вимагали перенавчити дитину на “мову всіх пролетарів”.

Мама відповіла, що в цьому немає потреби, і потім їй пропонували вивезти мене в село, де ще були українські школи. Чудно це було – наша родина завжди жила у місті та говорила українською.

Коли вчителі зрозуміли, що ніхто нікуди не поїде і дитину не перенавчатиме, вирішили зайнятися цим самі. На продльонці мене муштрували читати, переказувати та писати російською.

У 1984-85-му в нас з’явився урок української мови. Але діти могли взяти довідки, щоб їх звільнили від цих уроків “за станом здоров’я”.

Недовго думаючи, я теж вирішила піти в лікарню за довідкою. Лікарка погодилася мені виписати, але вона думала, що це від уроків української. А я взяла і попросила виписати мені звільнення від російської. Який же ґвалт був, матір у лікарню викликали!

Зрештою, школі вдалося навчити мене російської, я досі пишу без помилок. Але разом з тим школі не вдалося викорінити з мене мого рідного, хоч вона і принесла в моє життя суржик”.

Українська мова – державна

У 1991-му, після проголошення незалежності України, українська мова отримала статус державної.

На неї переводили офіційні установи, документацію і заклади освіти. Якщо в 1991 році в Києві українською вчилося 30% учнів, то у 1998-му – 87%. Частка учнів в українських школах до кінця 90-х в середньому зросла на 20-30% по всій країні. У деяких регіонах на українську перейшла більшість.

Автор фото, Уніан

Проте на півдні та сході російська все ще домінувала в навчанні. На Донеччині, за даними статистичного щомісячника України, до 1998-го кількість учнів в українських школах зросла лише з 3 до 10%, у Криму – з нуля до 0,5%.

Потужним джерелом українізації стали фестивалі української музики – нове явище для української культури. Фестиваль “Червона Рута” пройшов у 90-х у Запоріжжі, Донецьку, Криму та Харкові. На відео виступу гурту “Вхід У Змінному Взутті” можна побачити, з яким захватом у 1995 році в Севастополі зустрічали їхні українські хіти.

Тоді ж на телебаченні стартує “Територія А”, хіт-парад україномовних кліпів, і українська музика йде в широкі маси. На додаток до таких культових гуртів, як ВВ і Брати Гадюкіни, з’являється багато нових імен – Аква Віта, Скрябін, Табула Раса, Камалія, Юрко Юрченко, Олександр Пономарьов.

Але і російських артистів більшало, вони виступали в Україні, їх любили. Тим часом у Росії більшало грошей на просування своєї культури. Умови почав диктувати ринок, і в кінці 90-х Україну завалило російськими програмами, серіалами і “старими пєснями о главном”, каже письменниця Євгенія Кузнєцова.

Як тоді жартували, навіть гурт “Океан Ельзи” став дуже популярним в Україні тільки після того, як він засвітився у Москві.

А міста і далі залишались переважно російськомовними, про що якнайкраще розповідали вуличні музиканти на їхніх вулицях, виспівуючи молодіжний хіт Тараса Чубая “Вона” – про кохання, літо, вино і “зрусифіковані міста”.

Автор фото, Уніан

Ірина Білик, одна з перших та найяскравіших зірок української пісні, в 2004 році записала свій перший російський альбом. Публіка радо його вітала

Все, що було російським, вважалося крутим, каже Кузнєцова, і люди до цього тягнулися. Якщо у 1995 році річний наклад україномовних журналів та інших видань був на рівні 70% від усіх, то в 2004-му він впав до 28%.

Українська мова хоч і стала державною, каже мовознавець Олександр Скопненко, але “держава не створювала дієвих механізмів, що українська мова – це назавжди, що без неї не може бути професійної діяльності”.

Вогонь розпалювали комуністи, які вигадували ідеї, як надати російській якогось офіційного статусу. “Зрозуміло, що коли суспільство відчуває віяння, що все це несерйозно і тимчасово, то так воно і реагує”.

Про те, як було працювати в ті роки україномовним українцям, пригадує для ВВС комунікаційниця і письменниця Оксана Мороз. Вона родом із Нововолинська, але живе у Києві.

Просто робочий інструмент

Я народилася у 1982 році, російської не було ні в родині, ні в школі. Коли я пішла в ліцей у 9 класі, вивчення російської вже скасовували, але вийшло так, що у нас ще було декілька уроків.

Для мене це була трагедія: я не знала російською нічого. Розуміла, але читати і писати нормально не могла. Але уроки швидко скінчилися і я вступила до Львова, де російської майже не було. Після навчання пішла працювати в банк комунікаційницею, де теж усе було українською, тільки дві пані розмовляли між собою російською.

Але десь у 2003-2005 році ми відкривали київську філію, і я вперше зіштовхнулася з тим, що треба писати російською. Це була катастрофа, тоді не було гугл-транслейта. Я намагалася писати, а потім ішла до російськомовної секретарки і просила перевірити помилки. “Оксаночко, я зараз перепишу”, – відповідала вона. Мені було дуже соромно.

Але роботи над філією було повно, купу всього треба було писати російською, і згодом я перестала боятися цієї мови. А через два роки переїхала до Києва, де російською було все – документообіг, службові записки, консультанти з Москви приїжджали. Пощастило, що мій шеф був україномовним, з Хмельницького. Це була єдина людина, яка на вищих посадах спілкувалася українською – можливо, я більше і не зустрічала таких людей.

Не можу сказати, що були натяки на те, що українська мова – низьковартісна, але були насмішки, що от не вміє говорити російською, не може правильно перекласти. Це було не цькування, радше подив – ну як таке можна не знати? Для Києва це було дивно, а для мене – що всі люди як люди, а я одна ненормальна. З моїм комплексом відмінниці мені було важливо писати без помилок.

Автор фото, Оксана Мороз

Оксана Мороз у 2013 році

Через декілька років я вимучила свою російську. Змушувала себе писати, читати російською, спілкуватися з колегами. Для мене це було не про моду, мова була просто робочим інструментом.

Але у 2010 році, коли я вже нормально говорила, сформувалося і коло російськомовних друзів, знайомих – російська стала у моєму житті домінуючою. Вдома на Волині я вже не могла з батьком нормально говорити українською, з мене йшов потік русизмів.

Назад на українську я перейшла в 2019 році. Сіла писати свою першу книжку і зрозуміла, що вже не можу писати українською. Речення не звучали, були штучні. І я написала книжку російською, хоч було зрозуміло, що видавати треба українською.

“Як бути, сама перекладеш?” – спитав видавець. І от пам’ятаю сиджу, вставляю текст в гугл-транслейт, і мені знову соромно. Як так – я усе життя спілкувалася українською, що взагалі відбувається?

Мені страшно від того, як швидко людина русифікується. Мені вистачило 13 років життя у Києві. Історія з книжкою стала сигналом і я змусила себе повернутися до української. Просто починала розмову тільки українською, нехай спочатку і суржиком. Сьогодні, коли я чую російську, мене пересмикує.

Село і мова

Ще однією причиною, чому українці переходили на російську, було бажання стати міщанами та позбутися “сільських звичок”.

Українська мова краще збереглася подалі від міст, хоч так було не скрізь – у містах на заході України можна було почути українську. Але загалом українську мову прозивали сільською, а село в СРСР традиційно вважали відсталим, тому що там зі скрипом приживалися комуністичні ідеї, каже дослідниця Євгенія Кузнєцова.

Автор фото, Уніан

Нехай українська мова залишається в селі, вона годиться тільки для того, щоб обслуговувати відстале місцеве життя, казали мовознавці в 30-х, для прогресивного міста вона просто не підходить.

Цей урок засвоювали селяни і, переїжджаючи в місто на роботу, старалися не виділятися і говорити російською. У 1960-70-х люди почали масово їхати з сіл до міст, і “все там до них промовляло, що аби стати успішним, треба відмовитися від свого походження, зокрема мови”, – каже мовознавець Олександр Скопненко.

Цей стереотип надовго прижився в головах, каже Євгенія Кузнєцова. Вона до 7 класу жила в селі, а в кінці 90-х переїхала до Вінниці.

“Якось мама попросила мене у місті щось купити. Мені було років 9-10, і в магазині я моментально перейшла на російську. Мама тоді сказала, що не обов’язково купувати в магазині російською. Я запам’ятала, але тоді зробила саме так, тому що була переконана, що так треба”.

Автор фото, Євгенія Кузнєцова

Письменниця Євгенія Кузнєцова

Але не всім щастить зі своєчасними уроками. Ось як перехід на російську пригадує для ВВС Надія Сидоренко, соціологиня, яка народилася в селі на Івано-Франківщині.

“З моїх діалогів сміялися якщо не вголос, то поглядом”

У 90-х я, проста україномовна сільська дівчинка з Івано-Франківщини, вступила до училища культури в Каневі. Тоді я говорила на типовому для прикарпатського селища діалекті, а в місті вся молодь спілкувалась виключно російською.

Щоб бути з “крутими”, я теж стала переходити на російську. Я помічала таку потребу і раніше, коли до нашого села на літо приїжджали дівчата зі Львова, Ужгорода і намагалися якщо не говорити російською, то хоч би вживати в розмові окремі російські слова. Це наче підкреслювало їхній статус міщан, і до них уже по-іншому ставилися, в тому числі хлопці.

Я не могла говорити так у селі, у нас російської мови в побуті не вживали, і з моєї вимови би просто насміхалися. Натомість у Каневі я чула тільки російську і помітила, що “бидляцкій сельській язик” дратував однолітків. З моїх діалогів сміялись якщо не вголос, то поглядом. Відкритого приниження не було, але через зверхнє ставлення мене не вважали своєю.

Після переходу я відчула піднесення – нарешті я своя! Це була наче посвята. Ні тоді, ні пізніше я не відчувала зради – не так мене виховали. Прості селяни хоч і вважали себе патріотами, але мова для них була тільки засобом спілкування, вони не надавали їй якогось магічного статусу, як ми робимо це зараз.

Після Канева я закінчила університет у Переяславі, зустріла чоловіка. Разом ми переїхали до Києва і там відчули панування російської на повну. Хоч матір чоловіка з Росії, він говорив українською та недолюблював суржик. Але попри це у Києві ми не стали винятком, і як всі писали резюме, шукали роботу і розмовляли в офісах тільки російською.

Автор фото, Надія Сидоренко

Надія Сидоренко з чоловіком та дітьми

Але з початком Революції Гідності чоловік вперто почав виправляти русизми в сімейних розмовах і ми поступово почали переходити на українську. Я почала писати листи українською, говорити нею в магазинах. Звісно, відповідали російською, але я перестала переходити на мову співрозмовника.

Зараз комплекс меншовартості в минулому і я рада, що ми виховали дітей українською. Але якщо чесно, я довго сумнівалася, чи це правильне рішення. Не хотіла, щоб мої діти були білими воронами, щоб їх, як мене, відштовхували однолітки.

Власне, я і не помилилась: у 2008 році, коли донька пішла в перший клас, вона була єдиною україномовною. Але на відміну від мене, вона не ставилася до цього, як до чогось незвичайного. Їй подобалося бути собою.

Молодший син пішов у перший клас у 2014-му, і теж був ледве не єдиним, хто говорив українською в повсякденному спілкуванні. Але у цьому вже не було нічого ненормального. Він говорив українською, його друзі – російською, але це не впливало на їхні стосунки.

“Це було модно, звично і зручно”

За президентства Леоніда Кучми українізація мляво, але продовжувалася. Школи і далі переходили на українську, були спроби покращити ситуацію із засиллям російської мови на телебаченні.

Після Помаранчевої революції до влади прийшов Віктор Ющенко, який вважав, що “без особливої підтримки російська мова витіснить українську”.

За його президентства в Україні ввели обов’язковий дубляж фільмів українською мовою в кіно. Рішення зустріли з опором, намагалися скасувати, але українська мова прижилася в кінотеатрах. Дубляж був талановитим і багатьох людей призвичаював до української.

Однак в ті роки зростала і популярність Віктора Януковича.

Автор фото, Getty Images

Коли він став президентом, з’явилося багато нового: рішення про обов’язковий дубляж кіно скасували, години для вивчення української мови в школах зменшили, дозволили здавати ЗНО російською.

Попри спротив громадськості, опір багатьох областей і бійки в Раді у 2012 році більшість на чолі з регіоналами прийняла закон Ківалова-Колісніченка, який мав ще більше розширити використання російської мови. Українську прибрали навіть з реклами, чи не єдиної сфери, де вона все ще домінувала, а у регіонах дозволили російський документообіг.

Автор фото, Getty Images

Автор фото, Getty Images

Березень 2013. Депутати сваряться, якою мовою говорити в Раді – російською чи українською

Проти його ухвалення виникав “мовний майдан”.

Як писав один із оглядачів, “за два тижні в серпні 2012 року Україна змінилася сильніше, ніж за два десятиліття після розпаду СРСР”.

І хоча закон Ківалова-Колісніченка працював в Україні недовго, і зрештою був визнаний неконституційним, мовні суперечки, які він спричинив, мали серйозні наслідки. Цей закон і наміри його скасувати згадували прихильники Росії після Революції Гідності, використовуючи цю історію для виправдання анексії Криму і сепаратизму на Донбасі.

Після шоку, який пережила країна, посилення української мови розгорнулося з новою силою.

Автор фото, Getty Images

Мовні протести у 2012 році

З’явились норми про поетапний повний перехід освіти на українську, про обов’язкові квоти для мови на телебаченні та радіо, про обслуговування у публічних місцях виключно українською. Окремий мовний закон закріпив позиції української мови.

Багато людей критикували нові правила і казали про дискримінацію російської, опозиційні політики обіцяли їх переглянути.

Але цього так і не сталося. Хоч іноді норми мовного закону саботують, українська мова все ж стала “робочою” і почала проникати в побут. Про це свідчить історія, яку ВВС розказує 36-річний Євген Клопотенко, шеф-кухар і ресторатор.

“Я виріс у Києві. Пам’ятаю, українська у місті звучала нечасто, нею послуговувалися одиниці. Втім, усі мої рідні були і є україномовними.

Приблизно до 30-ти я спілкувався українською виключно вдома. Коли виходив у зовнішній світ – чомусь перемикався на російську. Це відбувалося скрізь: у школі, університеті, з друзями, під час побачень і навіть у соцмережах. Чесно, я не можу пояснити, чому. Мабуть, такі були правила мого оточення. Це було модно, звично і зручно.

Автор фото, Інстаграм Євгена Клопотенка

Тато часто казав: “Женю, переходь на українську”. Але я не надавав цьому особливого значення. Батько виховував мене патріотом і я завжди любив Україну, хоч і не задумувався, в чому важливість мовного питання. Я розумів, що знаю українську, можу нею говорити. Але головне питання – навіщо? Я не відчував такої потреби.

Відверто кажучи, мотивацією для мене стало впровадження (у 2017 році – Ред.) мовних квот на телебаченні та радіо. Я повернувся до української, коли мені запропонували стати україномовним шеф-кухарем на телебаченні. Тоді була велика потреба в україномовному контенті і я вирішив, що це ідеальний час, щоб повернутися до свого коріння.

Коли я вперше перейшов на українську, було важко. Жарти, багато інших мовних форм доводилося змінювати. Одного разу хтось сказав, що мені варто переглянути свої україномовні ефіри. Мовляв, там я геть інша людина. Я переглянув декілька перших епізодів своєї програми і зрозумів: це моя мова. Так відбувся злам, після якого я почав говорити українською скрізь.

Згодом я глибше розібрався в історії України і збагнув, що мова робить нас приналежними до конкретної нації, об’єднує і дає відчуття дому. Перейшовши на українську, я почав більше любити свою країну, глибше її відчувати. Нібито ми – це щось єдине та нероздільне.

Мої батьки були задоволені. Нарешті сталося те, на що вони чекали багато років. Друзі спочатку говорили: “Та що ти починаєш”. Навіть кілька разів жартували. А потім звикли і просто підтримали.

“Я не хотів виділятися”

На сході та півдні України ситуація з українською мовою складніша. У 1998 році у Донецькій області тільки 10% учнів ходили до українських шкіл, у Луганській – 13%. Краще було на Одещині – 37%, Харківщині – 47% та Запорізькій області – 38%.

Посилення української мови у цих регіонах рухалося повільно. До початку війни в 2014 році лише половина шкіл на Донбасі були українськими.

Автор фото, Уніан

Мітинг у серпні 2012 року в Севастополі. Люди вітали новий закон про “регіональні” мови, але хотіли ще кращого статусу для російської мови в Криму

Але місцеві переїжджали і для когось переїзд у такі здавалося б зросійщені міста як Київ, порівняно з домом, навіть ставали віддушиною і надихали не соромитися української.

Про це ВВС розповідає 44-річний журналіст і письменник Володимир Миленко. Він родом із Запоріжжя, але три останні роки живе в Івано-Франківську.

“Я народився у Запоріжжі, але до закінчення школи жив у селі. Там розмовляв, звісно, українською, як і всі навколо.

Після школи у 1995 році поїхав навчатися в Запоріжжя, де місцеві та студенти на моєму факультеті математики говорили тільки російською. Тож і я перейшов, щоб не виділятися.

Це було більш-менш звичне явище. Я змалку розумів, що українці – не росіяни, у нас своя мова, музика. Але водночас було відчуття, що у місті треба говорити російською, щоб не виділятися.

Та і я не любив виділятися – це були “лихі 90-ті”, у місті могли запросто пограбувати, а тут ти ще і мовою себе видаєш.

Щоправда, мій перехід був не на 100%. Вдома з батьками чи в гуртожитку з сусідом з сусіднього села я спілкувався українською. Коли потім вчився на філологічному, на факультеті теж говорив українською. Але поза навчанням, і на роботі в ЗМІ говорив і писав російською. Така була класична двомовність.

Змінив усе Київ, куди ми ненадовго переїхали з дружиною у 2006 році. Хоча ми все ще працювали в російськомовних конторах, саме в Києві я почув, що дехто на вулицях і ринках говорить українською. Це додало мені мовної розкутості, і я намагався купувати продукти на ринку тільки в україномовних продавчинь.

Автор фото, Володимир Миленко

Володимир Миленко з дружиною проводжають старшого сина в перший клас

У 2010 році, на початку часів Януковича, ми повернулися до російськомовного Запоріжжя. Але після Києва я вже не мав комплексів і всюди говорив українською, хоч до 2014 року це і викликало трохи здивовані, навіть перелякані погляди, в основному від старшого покоління.

Старшого сина ми виховали у винятково україномовному середовищі. Думаю, це вдалося тому, що вдома ми розмовляли літературною українською. Ще були україномовні книжки, мультики. Коли він пішов у перший клас, то не вмів читати і говорити російською.

Звісно, у школі його навчили – всі, крім нього, розмовляли російською, і це після 2014 року. Пам’ятаю, у другому класі я писав заяву на відмову від уроків російської мови для сина, а директорка, яка публічно пишалася патріотизмом своєї школи, відмовляла.

Звісно, їй не вдалося. І сина, на нашу радість, з його шляху теж ніхто не збив.

“Кавалери відсіювалися, коли я казала, що україномовна”

Було й багато людей, які в 90-і та 2000-і принципово не переходили на російську у Києві. 45-річна Міра Пашук, бухгалтерка з Ківерців, яка живе у Києві – одна з таких.

“Моя сім’я була двомовною, російська на рівні з українською. Коли я вступила до Києва, то розмовляла жорстким суржиком і була переконана, що під час навчання мені доведеться перейти на російську.

Але був 1995 рік, я вступила в Київський національний економічний університет, де ректор якраз проводив українізацію.

Моїй подружці, яка розмовляла сільським суржиком, після російської школи спочатку було важко. Було багато і російськомовних, вони теж вчилися українською. Пів року тільки один предмет був російською, і викладачка вибачалася – вона працювала в університеті останній рік.

Автор фото, Міра Пашук

Міра Пашук у студентські часи

Але якщо навчання було комфортне, на роботі залишатися україномовною було важче. Я, головна бухгалтерка, зазвичай була єдина україномовна в колективі.

Мене прозивали “Мірка кошти-речі”, а на одній роботі начальник сказав – “перейди на нормальну мову, я тебе не розумію”. Це були вже не натяки чи жарти, я так і заціпеніла тоді зі своїми паперами. Звісно ж, я звільнилася.

Українська мова впливала і на особисте життя. З’явився чат, аська, і я там знайомилася з хлопцями. Розмова зазвичай починалася російською – може тому, що це сприймалося як гра, коли треба багато вигадувати, а гралися ми зазвичай теж російською.

Але через кілька речень українське з мене так і просилося, і я зізнавалася, що україномовна. “А з якого ти села?”- питали у відповідь, і приблизно 20% кавалерів відсіювалося, для них мова була проблемою.

Але не для всіх. Мій чоловік – російськомовний, корінний кримчанин. У його родині всі говорили російською, хоча бабця була україномовна. Коли він переїхав у Київ, я була його перша україномовна знайома. Він мене якось навіть запитав: “Скажи, а ти і думаєш українською?”

Автор фото, Міра Пашук

Міра Пашук у 2012 році

Зрештою, мене так і не зламали. Думаю, я просто не хотіла бути, як усі. Хотіла якось виділятися, але зовнішність, як я вважала, мала посередню, і шукала інший, свій метод. А ще я ніколи не гналася за модою. От всі закурили в університеті, а я не закурила, на російську багато хто перейшов, а я – не перейшла”.

Зараз Міра Пашук вперше працює в повністю україномовному колективі, в дитсадку. І хоч діти, за її словами, приходять все ще переважно російськомовні, багато знайомих, зокрема з випалених росіянами міст на сході України, переходять на українську.

Оксана Мороз, яка багато працювала з бізнесменами, каже, що тільки зараз бізнес-середовище стало українським. Її більше не просять читати лекції російською, як це бувало після 2014 року.

Автор фото, Getty Images

На початку каденції президент Володимир Зеленський теж обіцяв переглянути закон про мову 2019 року, але це викликало різку реакцію

Але Надія Сидоренко помічає, що в 2023 році, як це було в 2015-му і 2016-му, коли люди почали звикати жити з війною, ентузіазм стихає і з’являються розмови про те, що мова – це не так і важливо.

Значна частина українців не підтримує українізацію і вважає, що російську дискримінують. У 2023 році навіть зріс відсоток тих, хто думає, що російськомовних в Україні утискають чи переслідують.

Якщо у травні 2022 року, на четвертий місяць війни, 93% українців були впевнені, що це неправда, то через рік таких людей 84%. Підтримка тези про утиски російськомовних зросла з 5% до 8%.

Директор Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушевський вважає, що така тенденція є через емоційні суперечки навколо української мови, яких за останній рік траплялося багато.

Окрім того, багато людей зі сходу України переїхали на захід, тож подекуди виникали мовні непорозуміння.

І це ще варто враховувати, що значна частина російськомовного населення перебуває під окупацією і їхню думку соціологи не фіксують.

Автор фото, Getty Images

Акція у листопаді 2019 року з нагоди Дня української писемності та мови

Хтось із людей, які розповіли ВВС свої історії, вважають, що мовна політика правильна і має бути жорсткішою, а хтось навпаки вважає м’які методи ефективнішими.

Євген Клопотенко в колі знайомих провів невеликий експеримент і зрозумів, що всі люди в Україні знають українську мову. Але говорити їм заважає лише страх помилитися.