Скільки років місту Фрязіно

0 Comments

Найбільші міста у Франції

У Парижі нині проживає близько 12 292 895 осіб, що складається з рідних французів, алжирців, португальців, морокканців, тунісів і інших етнічних груп і національностей. Її давні засновники були кельтським плем’ям, що називався Парісі. Річка Сієне відігравала важливу роль у її розвитку як торговий центр з 3-го століття до нашої ери. Сьогодні її економіка залежить від торгівлі та послуг. Її валовий внутрішній продукт (ВВП) складає 30% ВВП усіх країн. У 2015 році місто-ліхтар мав близько 22, 2 мільйона відвідувачів, відвідуючи багато музеїв, палаци, парки розваг, сади, собори та пам’ятники. Його також відомий своїми високими модними будинками моди, музикою, мистецтвом, фестивалями та кухнею.

Ліон

Ліон відомий як “Гастрономічна столиця Франції, з населенням 2188759 чоловік. Його населення складається з рідних французів, європейців і азіатів, причому близько 14% її населення народилося за межами міста. Регіон Овернь-Рона-Альпи на сході-центральній Франції, близько 292 миль від Парижа, одна з головних визначних пам’яток міста – старе місто Ліона, в якому знаходиться атмосфера старого світу, розташована на пагорбах Круа-Русе та Фурв’єра. ВВП у розмірі 62 мільярдів євро – другий найбагатший місто у Франції, туристів – у музеї, парки, сади, пам’ятники та палаци.

Марсель і Екс-ан-Провенц

Марсель і Екс-ан-Прованс, розташовані в межах 19 миль один від одного, мають колективне населення, яке складається з 1 720 941 чоловік. Греки, італійці, росіяни, вірмени та іспанці користуються сучасним портовим містом Марсель. Екс-ан-Прованс має аналогічне міжнародне населення, яке насолоджується цим космополітичним містом сонця. У 2014 році Марсель мав ВВП у розмірі 60, 3 млрд. Дол. США, приєднаний до комерційного порту та виробничої та сфери послуг. Екс-ан-Прованс з 2012 року має ВВП 27 850 євро, пов’язаний з його високотехнологічним виробництвом, туризмом, послугами та розважальною економікою. Марсель і Екс-ан-Прованс вітають мільйони відвідувачів щорічно стікаються до своїх музеїв, театрів, парків, садів і пам’яток.

Тулуза

Тулуза, відома як “Рожеве місто”, розташована в регіоні Лангедок-Руссільон / Південь-Піренеї з населенням близько 1250251 чоловік. Він також є центром європейської аерокосмічної промисловості в ЄС. Вона має значне єврейське і мусульманське населення з міжнародною підтримкою з Італії, Алжиру та Іспанії, разом з рідними французами, які щорічно вітають мільйони туристів. Вона підтримує економіку виробництва, ІТ та біотехнологічної промисловості. Туристи відвідують його численні об’єкти світової спадщини ЮНЕСКО, а також музеї, собори, сади, парки та тематичні парки.

Великий Лілль

Великий Лілль, раніше відомий як місто важкої промисловості, сьогодні перетворився на сучасне і чисте місто з 1159547 людей у ​​французькому регіоні Фландрії біля річки Деул. Її економіка спирається на сільське господарство, промисловість, машинобудування та третинну діяльність. Її люди користуються поєднанням французької та фламандської культури, яка щорічно приваблює багатьох туристів. Такі пам’ятки, як палаци, театри, історичний квартал, музеї та фортеця 17 століття роблять місто привабливим місцем. Від готелю до Парижа можна дістатися лише за одну годину швидкісного поїзда.

Бордо

Бордо відомий своїми виноградниками і виноробнями, і є портовим містом, розташованим на річці Гаронна в південно-західній Франції. У ньому мешкає 1, 140, 668 мешканців, які складаються з рідних французів, італійців, іспанців, португальців, німців і турків. Економіка міста залежить від доходів від торгівлі та виробництва, таких як лазери та аеронавтика. ВВП міста станом на 2014 рік становив близько 32, 7 млрд. Євро. Вино складає близько 14, 5 млрд. Євро його доходів щорічно. Туристи приїжджають до своїх об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і численних театрів, пам’ятників, історичної архітектури, церков, соборів і музеїв.

Інші великі французькі міста

Наступні французькі міста також мають значне населення. Ніцца розташована на Французькій Рив’єрі з населенням близько 1 003 947 чоловік. Нант розташований у західній Франції на річці Луари з населенням близько 884 275 чоловік. Великий Страсбург розташований у регіоні Гран-Ест з населенням близько 764 013 осіб. Ренн розташований на північному заході Франції і є столицею Бретані з населенням близько 679 866 осіб.

Найбільші міста у Франції

РангНайбільші міста ФранціїНаселення міст
1Париж12, 292, 895
2Ліон2, 188, 759
3Марсель і Екс-ан-Прованс

Окупований, але нескорений: історія Лисичанська

На початку липня 2022 року захисники України змушені були залишити Лисичанськ – його окупували росіяни. Старовинне українське місто з понад 300-річною історією у ході тривалих боїв було нещадно знищене ворогом і перетворене на пустку.

24 канал розповідає історію колиски Донбасу – українського міста Лисичанськ і сподівається, що незабаром воно знову стане вільним.

Давня історія

Поселення на березі Сіверського Донця на території сучасного Лисичанська відомі з часів Бронзового віку – то були представники так званої катакомбної культури. Ці давні скотарі облюбовали місцеві долини-балки, вони були високого зросту та, схоже, першими почали робити великі кам’яні скульптури, нині відомі під загальною назвою “половецькі баби”, хоча до появи самих половців ще було 3000 років.

Катакомбників змінили племена зрубної культури, пізніше тут мешкали кочовики – кіммерійці, скіфи, сармати, алани.

У середині першого тисячоліття вже нашої ери ці землі були під владою слов’ян – антів, жили тут також готи й гуни, згодом вони стали рідними для половців, про яких вже можна щось більш-менш впевнено говорити, спираючись вже не тільки на археологію, але й на відомості літописів.

У середні віки землі навколо сучасного Лисичанська були частиною великого “Дикого поля” – фронтиру, де зустрілися інтереси запорозьких козаків, їх донських колег і кримських татар. З 16 століття територія опинилася під впливом і владою московитів (але не тільки – Кримське ханство вважало території сучасної Донеччини та Луганщини своїми), проте, минуло майже 200 років, щоб “Дике поле” перетворилося з валізи без ручки на щось цінне.

Слобожанщина

У 17 столітті на території сучасного Лисичанська виникли кілька поселень-зимівників запорожців. Один з них – Лисичий Байрак або Лисича Балка – дав назву майбутньому місту. Чому балка (байрак) – зрозуміло, друга частина назви – визнання великої кількості лисиць у цій місцевості.

Офіційна історія Лисичанська починається 1710 року, коли тут було засновано слободу українських козаків. Хоча повідомлення про селище Лисича Балка зустрічаються в джерелах й раніше. Насправді, до сучасного Лисичанська вони мають мало стосунку, проте, хто ж не любить додати собі зайвих років, згадаймо, наприклад, Київ, який у 1982 році відсвяткував своє “1500-річчя”, взявши дату заснування просто з повітря. Натомість у випадку Лисичого Байраку маємо письмові згадки й навіть документи.

У слободі почали активно селити донських козаків, щоб асимілювати з лояльними до московитів українськими козаками, сюди ж переселялися українські селяни, а також тікали мешканці Московії. Згодом слободи на сході України перетворяться на воєнні поселення, а більша частина їх мешканців втратять свободу.

У середині 18 століття тут з’являться колонії переселенців з Балкан – сербів, греків, болгар, хорватів і інших народів, що прибули на запрошення царів з Османської імперії. Вони сформують “Слов’яносербію” та стануть основою Бахмутського гусарського полку, а їх поселення або шанці отримають назву Перша, Друга, Третя, Четверта, П’ята Роти (про Третю Роту, але про пізніші події, напише свій відомий роман Володимир Сосюра) – за місцем розміщення підрозділів та їх господарств (всього в полку їх було 16).

Початок Донбасу

Майбутній Лисичанськ став одним з перших поселень власне Донбасу, адже тут почали промисловим способом видобувати кам’яне вугілля, що згодом стало основою економіки Донецького вугільного басейну.

Саме у Лисичій Балці чи, може, у сусідньому Привіллі у 1695 або в 1696 році зупинявся Петро Перший, коли повертався з Азовського походу, та промовив легендарну, але навряд реальну фразу про цінність вугілля.

Сей минерал, если не нам, то потомкам нашим зело полезен будет, – Петро Перший або хтось від його імені програмує історію Донбасу на кілька століть наперед.

У 1721 в районі сучасного Лисичанська виявлено поклади кам’яного вугілля. Про нього було відомо й раніше, адже вугілля просто виходило з землі в чисельних балках Сіверського Дінця, але відтоді питання набуло “державної ваги”.

Промисловий видобуток почався у 1795 році, адже з появою ливарних заводів виникла необхідність власне у вугіллі. Опікувався процесом шотландець французького походження Карл (Чарльз) Гаскойн, прізвище якого багато що скаже фанатам романів Дюма (ще він відомий своїм масонством та вважається засновником Луганська).

Рудник заклали біля Лисичої Балки на землях селян з Третьої Роти – звісно, їх ніхто не питав. Поруч з рудником виникло поселення шахтарів. Воно й стало основою майбутнього міста. Таким чином, за бажання, датою заснування Лисичанська можна вважати і 1795 рік. На початку 19 століття у селищі проживали 556 людей.

Саме в Лисичанську вперше в російській імперії було запущено процес коксування кам’яного вугілля для плавки руди та чавуну на Луганському ливарному заводі. Кілька років Лисичанський кам’яновугільний рудник був єдиним вугледобувним районом імперії, а до 30-х років 19 століття тут видобувалося три чверті всього вугілля на Донбасі.

Першими шахтарями Донбасу стали місцеві селяни, крім того, сюди завезли переселенців з Олонецьких і Липецьких заводів Московщини, а також рекрути та заслані. З часом, коли потреба у робітниках зростала, на них насильно перетворювали селян навколишніх сіл. Нагадаємо, з кінця 18 століття українські селяни стали кріпаками, тобто рабами – мовою того часу їх називали “неодмінними робітниками” або приписними селянами.

Робота на шахті є надзвичайно складною та небезпечною й в наші часи, що ж говорити про 18 чи 19 століття. Фактично, це був “квиток в один бік”. Скільки загинуло нещасний людей в шахтах та померло внаслідок хвороб, отриманих на копальнях, не скаже ніхто. Ось такою страшною стала ціна промислового перевороту в російській імперії.

Лисичанська Бельгія

В середині 19 століття Лисича Балка поступово зникає з документів і перетворюється на село Лисичанське, яке стає визнаним промисловим центром, в 1879 році селище з’єднали з “великою землею” залізницею.

Після невдалих експериментів з побудовою у Лисичанську чавуноливарного заводу, які коштували імперії мільйон рублів, росіяни вирішили довіритись професіоналам й запросили розбудовувати Донбас кмітливих іноземців.

Лисичанськ з різницею в 100+ років / Фото gromadaskhid.com.ua

Також з’ясувалося, що у Лисичанському крім вугілля ще є чимало корисних копалин. У 1892 році на гроші бельгійця Ернеста Сольве та його компаньйонів тут збудували Донецький (від назви річки, а не міста Донецьк) содовий завод (“Донсода”), що став найкращим в імперії (в часи Януковича завод “порізали на метал” його нові російські власники – так завершилась понад сторічна історія підприємства).

​Лисичанськ як “Десята провінція Бельгії” – дивіться відео:

Ернест Сольве був винахідником промислового способу видобутку соди й заробив на цьому чималі статки, його підприємство у Лисичанську фактично було монополістом у російській імперії, а содові підприємства Сольве в інших країнах давали йому світову монополію.

Після революції Сольве втратив свої активи у колишній імперії, але оскільки мав достатньо розуму не тримати усі яйця у одному кошику, доволі легко цю втрати переніс. Фірма, заснована ним, існує й нині під назвою Solvay S.A., – її капіталізація становить мільярди євро та є серед лідерів хімічної промисловості не лише Бельгії, а й всього світу.

З бельгійцями у Лисичанську пов’язано немало. Крім заводу, це й церква, лікарня, гімназія та житлові будинки. На жаль, більшість з цього спадку, що відомий в світі як “Лисичанська Бельгія” та є пам’ятками архітектури, або зруйновані, або перебувають у жалюгідному стані – “русский мір” в купі з недбальством не жаліють нікого.

Знищена росіянами унікальна будівля гімназії в Лисичанську / Фото Луганська ОДА:

Фінальним акордом стало знищення росіянами 2 травня 2022 року унікальної будівлі гімназії. Споруда, що отримала почесну відзнаку “Бельгійська спадщина за кордоном”, згоріла після чергового обстрілу росіян.

Червона доба

Після поразки УНР і перемоги більшовиків радянська влада воліла стерти пам’ять про “Лисичанську Бельгію”, а всі успіхи індустріалізації приписати собі. Зроблено було дійсно чимало, але ціною тисяч людських життів. До початку Другої світової в Лисичанську працювали 11 шахт, було збудовано Лисичанську ГРЕС, відновлено інші стратегічні підприємства, зокрема “Донсоду” та склозавод (колишній скляний завод колишнього Лівенгофського товариства).

У 1920 році селище Лисичанське стало повітовим центром Донецької губернії, за 5 років поселення отримало статус селища міського типу, а в 1938 році Лисичанськ став містом новоутвореної Луганської області.

Після завершення Другої світової Лисичанськ продовжив розвиватись як промисловий центр Сходу України. Місто стало частиною великої промислової агломерації – разом з Сєвєродонецьком, Верхнім і Рубіжним. У 1976 році в Лисичанську збудували нафтопереробний завод (НПЗ).

За часів СРСР не дуже згадували про роль у реалізації проєкту американського мільйонера та авантюриста Арманда Гаммера (прадідуся нинішньої зірки Голлівуду Армі Гаммера, до речі, названого на його честь). Саме завядки Гаммеру, його грошам та талантам переговорника СРСР отримав доступ до американських технологій та устаткування, що були використані при будівництві НПЗ.

Російський пряник

90-і роки минулого століття стали великим випробуванням для міста – економічні зв’язки були розірвані, нові власники великих підприємств бажали мати за краще синицю в руках, а тому або “різали заводи на метал”, або продавали росіянам.

Легендарна канатна дорога в Лисичанську на “Донсоді”, найбільша транспортна канатна дорога в Європі. У часи Януковича російські власники заводу її “порізали на метал” / Фото Валерія Снєгірьова

Північні сусіди масово скупляли місцеві активи й всіма силами намагалися замкнути економіку міста та області на себе. російською власністю стали “Донсода”, Лисичанський НПЗ, багато місцевих шахт тощо.

Дарувати райське життя місцевим мешканцям росіяни не поспішали, натомість прагнули викачати якомога більше грошей і ресурсів, взамін місцевим запропонували російське телебачення та пропаганду, яка у всіх бідах звинувачувала Київ.

Друга окупація

У 2014 році Лисичанськ вперше з 1943 року опинився в окупації.

З лютого у місті фактично було безвладдя, місцева влада самоусунулась або перейшла на бік ворога, там з’явилися російські терористи під орудою місцевих колаборантів Дрьомова та Мозгового, які стали фактичними господарями міста. 11 травня 2014 року сепаратисти провели у Лисичанську фейковий “референдум” проголосили місто та всю агломерацію, в якій тоді жило понад 400 000 людей, частиною фейкової псевдореспубліки на Луганщині.

Перші спроби української влади вибити терористів завершились завершились фіаско та коштували багатьох життів наших захисників. Лише після того як сили АТО накопичили достатньо сил і ресурсів, 1 липня 2014 року українці перейшли у контрнаступ на Донбасі, в результаті якого утворився великий виступ, на горі якого був трикутник Рубіжне – Сєвєродонецьк – Лисичанськ.

19 липня сили АТО почали велику наступальну операцію на Донбасі, яка отримала назву “Лисичанська операція”. Українцям протистояли бойовики Мозгового та Дрьомова, батальйон “Август” Олександра Костіна, найманці з Північного Кавказу (загальна кількість – до 1500 осіб).

Ворог мав легку бронетехніку, міномети, кілька гаубиць, а також багато протитанкового озброєння. Це не була російська регулярна армія, а тому влаштувати організований спротив ворог не зумів. Спротив “сєпарів” зломили українська “арта” та РСЗО, а бронетехніка та піхота довершили справу – ворог швидко залишив Рубіжне та Сєвєродонецьк й був блокований у Лисичанську. Лідери бойовиків – Костін, Дрьомов і Мозговий – втекли, а спроби надіслати підкріплення були припинені українськими артилеристами.

23 липня 2014 розпочався штурм Лисичанська: з півночі до міста зайшла БТГр 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, зі сходу, з боку Сєвєродонецька – БТГр 51-ї бригади та 21-ша бригада Нацгвардії, з півдня – БТГр 95-ї бригади, з заходу – БТГр 24-ї бригади та дві штурмові роти добробату “Донбас”.

Бої за місто були короткими, але важкими – за 2 місяці хозяйнування у Лисичанську бойовики створили доволі потужну оборону: головні дороги були перекриті бетонними блоками, на дахах і верхніх поверхах будинків влаштували кулеметні та снайперські точки. Посеред дворів встали міномети. Долю битви за Лисичанськ було вирішено, коли українські БТГр з’єдналися – наші воїни просто обійшли великі та добре укріплені великі транспортні артерії міста, натомість, використовуючи знання місцевості, взяли під контроль маленькі вулички, чим паралізували спротив.

Вмирати за Лисичанськ “сєпари” не захотіли, а тому почали тікати з міста через поля на вкрадених у місцевих автівках. 24 липня у місці тривала зачистка, а вже о 22:20 за Києвом над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор.

Історичні кадри липня 2014 року – звільнення Лисичанська від окупантів:

За визволення Лисичанська від російських найманців віддали життя командир військової частини 3011 Нацгвардії України генерал-майор Олександр Радієвський (загинув від кулі снайпера), полковник Павло Сницар, солдат Ігор Коцяр, герої 24 окремої механізованої бригади – майор медичної служби Сергій Рокіцький, солдат Павло Лейба та підполковник, начальник протиповітряної оборони 51 окремої механізованої бригади Василь Спасьонов.

Третя окупація

Лисичанськ було звільнено 24 липня 2014 року й він отримав майже 8 років відносно мирного життя. Воно перервалося 24 лютого 2022 року.

Навесні та в червні Лисичанськ став місцем важких боїв – росіяни, не маючи хисту до цивілізованої війни, використовували нелюдську тактику – квартал за кварталом знищували Лисичанськ за допомогою своєї артилерії, а потім знову й знову гнали в лобові атаки нещасних “мобіків” – фактично своїх заручників.

Переселенка з Лисичанська про обстріли і виїзд з міста – дивіться відео:

На початку липня 2022 року місто довелось залишити – Лисичанськ втретє за останні 100 років опинився в окупації.

Наразі в Лисичанську залишилось трохи більше як 10 000 мешканців, понад 60% міста зруйновано, централізовані комунікації знищені, як і цілі квартали, місто поділене ворогом на сектори фільтрації, росіяни та їх проксі грабують і мародерять все, що вціліло в обстрілах.

росія загарбала Лисичанськ, проте, не підкорила його та дух його мешканців – місто ще постане з руїн й буде відбудовано коштом тих самих росіян. росія заплатить за свої злочини і це станеться швидше, ніж здається.

Місто не стало тилом для ворога, немає жодного місця у Лисичанську, де б росіяни почували себе у безпеці. ЗСУ зовсім поруч і місто неодмінно буде звільнено від окупантів.

Лисичанськ буде жити, адже Лисичанськ – це Україна.

Скільки років нараховує історія Львова та чим славиться місто. Текст – розповідь.

Львів – одне з найбільших міст Західної України має давню історію. Вважається, що воно було засноване приблизно в 1256 році князем Данилом Галицьким на честь свого сина Лева.

Під містом в колекторі тече річка Полтва. Від давніх часів збереглася частина мурів, давні кам’яниці, Високий та Низький вали, Краківська та Галицька брами, Високий замок, все дихає історією. Багато соборів, музеїв приваблюють безліч туристів. Адже Львів – великий культурний центр Галичини. Оперний театр – архітектурне диво – носить ім’я славетної співачки Соломії Крушельницької. Львів часто називають музеєм просто неба. Гості міста люблять відпочивати у мальовничих парках та скверах, маленькі кав’ярні стали візиткою міста.

Колись львів’яни першими зварили пиво, винайшли гасову лампу та проклали найширші тротуари в Європі. Зараз трудяться на різних підприємствах. Люблять та гордяться своїм містом.