Хто такий стопер у футболі

0 Comments

Зміст:

Що таке офсайд у футболі

Офсайд у футболі – це одна з найбільш часто виникаючих ігрових ситуацій на полі. Слово «offside» має англійське походження і буквально означає «поза грою». Ігрова ситуація, яка призводить до виникнення офсайду, виникає не внаслідок порушення гравцями правил гри в футбол. Поза грою – це теж що і будь-яке інше футбольне правило, яке визначає ігровий процес. Основна функція цього правила полягає в точному визначенні неприпустимою позиції нападника по відношенню до захисної лінії команди, що обороняється.

Офсайд є винятковим положенням атакуючих гравців на поле під час атаки, при виявленні якої гра буде зупинена.

Що таке офсайд з ігрової і з технічної точки зору?

Гра в футбол представляє собою протиборство двох команд, де кожна зі сторін в результаті дій намагається забити м’яч у ворота суперника. В процесі гри завдання гравців нападу атакуючої команди шляхом колективних комбінаційних дій або в індивідуальному порядку пройти захисні порядки команди, що захищається і вразити ворота. Саме на цьому етапі найчастіше і працює правило «поза грою», що визначається правильністю розташування гравців нападу під час атакуючих дій.

На практиці це означає, що гравець атаки, що знаходиться за середньою лінією поле перед м’ячем і за спинами тих, що обороняються футболістів, перебуває поза грою. Іншими словами це правило пояснюється наступним чином:

  • якщо нападник отримав м’яч, опинившись за спиною у останнього захисника команди, що обороняється, отже, він знаходиться поза грою, тобто в офсайді. Якщо в результаті швидких ігрових дій гравець атаки, що перебуває в офсайді, встиг завдати результативний удар і забив гол, взяття воріт буде не зараховано. За положенням гравців під час атакуючих дій на полі стежить боковий суддя. При виявленні неприпустимого крайнього положення атакуючого гравця, боковий арбітр дає відмашку сигнальним прапорцем, сигналізуючи головному судді про виникнення подібної ситуації на полі.

У даній ситуації головний арбітр футбольного матчу зобов’язаний зупинити гру і призначити для команди, що обороняється вільний удар. Як правило, протягом усього футбольного поєдинку, подібні ситуації виникають часто, приблизно 10-15 за матч. Особливо багаті на офсайди матчі, в яких зустрічаються команди, практикуючі різні ігрові стилі. Наприклад, гра в глухій обороні з одним яскраво вираженим форвардом, граючим на лінії офсайду. Швидкий перехід від оборони в контратаку за участю далеко висунутих нападників, є самою поширеною ігровою ситуацією для фіксації положення «поза грою».

Що значить офсайд в сучасному футболі?

Правило в футболі, що визначає неприпустиме становище нападника гравця, було внесено до Правил гри в футбол ще в далекому 1862 році. Основна його функція, допомогти команді в обороні впоратися з надмірно активними діями нападників атакуючої команди.

Якщо не використовувати дане правило, фактично виходило, що гравець нападу міг весь матч перебувати за спинами захисників команди – суперниці, чекаючи точного пасу для того, щоб точно пробити по воротах. Одним словом, нападник атакуючої команди не брав участі в комбінаційних діях своєї команди, перебуваючи поза ігрового процесу. Звідси і назва правила – «поза грою».

В сучасних умовах правило «поза грою» було уніфіковано і звучить наступним чином:

  • крайній гравець атакуючої команди, перебуваючи на половині поля суперника не повинен під час початку пасу і передачі в його сторону, перебувати до воріт ближче, ніж будь-який останній гравець команди суперника. Воротар в даному випадку для оцінки ігрової ситуації не вважається останнім гравцем команди, що обороняється. Відповідно до сучасних Правилами гри в футбол, офсайдом не вважається:
  • положення крайнього атакуючого гравця, якщо він знаходиться на своїй половині поля;
  • якщо нападник під час пасу перебуває на одній умовній лінії з гравцем команди, що обороняється, не рахуючи воротаря;
  • якщо атакуючий гравець знаходиться на одній умовній лінії з польовим гравцем і воротарем команди, що обороняється;
  • якщо пас був зроблений в протилежному воротам суперника напрямку;
  • якщо атакуючий гравець отримав м’яч при вкиданні з-за бічної лінії, при подачі кутового удару або в результаті удару від воріт.

Що означає офсайд в інших ігрових ситуаціях?

Боковий суддя фіксує положення «поза грою» в момент пасу гравцеві, що знаходиться на неприпустимій позиції. Крім цього офсайд може бути зафіксований і в тому випадку, якщо м’яч не був адресований безпосередньо нападнику, котрий перебуває «поза грою».

Наприклад, в ситуації, коли під час атаки по воротах суперника було завдано удару, який відбила штанга або вдало зіграв воротар. Якщо м’яч, що відскочив випадково потрапив до гравця атакуючої команди, що знаходиться в офсайді, гра зупиняється. У цьому аспекті дуже важлива концентрація уваги бокового судді, який спостерігає за розвитком подій на полі.

У разі якщо зафіксоване боковим суддею положення «поза грою» викликає сумніви з боку суддівства, рішення про скасування правила може бути прийнято головним арбітром матчу.

У сучасних умовах для встановлення точного факту зафіксованого положення «поза грою» головні арбітри стали використовувати відеоповтори ігрових моментів, систему VAR.

М’ячі, що забиваються з положення «поза грою» не зараховуються. При пробитті пенальті, гравець, що першим встиг на добивання, так само не перебуває в офсайді.

«Футбол із точки зору фізики – гра парадоксальна». Воротар, який став професором, – про гру, науку та майбутнє людства

Доктор фізичних наук і професор Київського університету імені Шевченка Станіслав Вільчинський – про часи, коли був футболістом, і про футбол із точки зору науковця.

Готуючись до цієї бесіди, я мимоволі замислився: а воротар же не чужий фізиці! Він покликаний вираховувати траєкторію польоту м’яча після дії всіх факторів і вивіряти кожен свій рух. А коли голкіпер ще й фізик, він може ще глибше осмислити саму суть футболу, поглянути на нього під іншим ракурсом, наче Нео – на Матрицю.

Ну, що ж – раз так, я відважився украсти дві з половиною години часу в дуже незвичного, як для спортивного сайту, співбесідника. 55-річний Станіслав Вільчинський – доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри квантової теорії поля Київського національного університету імені Тараса Шевченка. А ще – колишній воротар юнацької збірної УРСР, івано-франківського Прикарпаття та бородянського Машинобудівника, яким свого часу цікавилися київське Динамо та московське Торпедо.

Грати в футбол почав під враженням від Банникова та Майєра, серед однокласників – Яковенко

– Станіславе Йосиповичу, наскільки далеко зараз ви від футболу, над якими науковими проблемами працюєте?

– Мої наукові інтереси пов’язані з космологією раннього всесвіту – з вивченням тих умов, при яких наш всесвіт був сформований. Тобто, властивостей всесвіту тоді, коли він був зовсім юним – десь протягом першої секунди від його зародження. Саме відтоді було закладене практично все майбутнє всесвіту; все, що відбувалося пізніше, було згенероване якраз тоді.

Від футболу не віддаляюся – з задоволенням переглядаю матчі як по телевізору, так і коли випадає нагода з друзями з’їздити на стадіон у Києві чи за кордоном. Сам ще до 2002 року грав за ветеранські команди, але через проблеми з зором змушений був перейти в «глядачі». А так би й сьогодні грав, бо роблю зарядку й відчуваю, що тіло слухається. Але коли зір підводить, то ти можеш підвести на полі ще десять чоловік.

– А коли, власне, ви зацікавилися футболом? Який перший матч ви відвідали й чия гра вас закохала в цей вид спорту?

– Було саме так! Це було враження від чудового виступу одного воротаря. Тато вперше повів мене на гру в 1971 році. Наш івано-франківський Спартак, учасник Другої ліги чемпіонату СРСР, грав товариський матч проти московського Торпедо. Клуб Вищої ліги, зірки. І на мене величезне враження справила гра воротаря гостей Віктора Банникова – динамівця, майбутнього першого президента ФФУ. Надивившись на його гру, я палко захотів і собі стати голкіпером.

– Ваші подальші дії?

– Пішов у ДЮСШ у 1974 році, якраз на той час захоплювався виступами Майєра на чемпіонаті світу. Моїм першим тренером став колишній воротар, світлої пам’яті Іван Михайлович Красницький – він помітив мене на «Шкіряному м’ячі». Він дуже рано закінчив кар’єру футболіста, почав займатися з дітьми – відразу дав мені зрозуміти, що з мене щось вийде. Все, що я досягнув у футболі, це завдяки йому – він багато вклав у мене як у футболіста та людину. Дотепер його згадую.

– Воротар воротаря відразу побачив, чи пробувалися на різних позиціях?

– Може, це самонадіяно, але я думаю, що й польовий гравець із мене вийшов би – я мав досвід, бігав у полі, щось виходило. Але от саме робота воротаря – це для мене було щось особливе, я хотів займатися саме цим.

– Зачекайте, але ж нинішнє покоління воротарів часто досить зверхньо ставиться до голкіперів ХХ століття: мовляв, і на виходах менше грали, і в цих первісних пальчатках м’яч не фіксували, і тим більше ногами грати не вміли… Чи це помилкова думка?

– Дійсно, професія воротаря в футболі дуже швидко еволюціонувала. Можливо, це найбільш помітні зміни, які тільки відбулися за амплуа. Але й у 70-х/80-х була фантастична генерація голкіперів – Зепп Майєр, Ринат Дасаєв, Ронні Хельстрем, Ян Томашевський… Кумири були, вони рухали футбол вперед.

І романтика цієї професії завжди існувала. Воротар у футболі – «проклята людина», там, де він ходить, трава не росте. Всі одноклубники до нього під час гри повертаються спиною. І купа інших легенд.

– Радянський футбол був «геліоцентричним», а великими світилами, навколо яких все крутилося, були столиці союзних республік. Коли вас помітили в Києві й чи дуже ви туди рвалися?

– Мене помітили в 1979 році – мені тоді було 15-ть. Володимир Григорович Киянченко, багаторічний наставник юнацьких збірних УРСР, якраз працював у РСШІ, а ми в Києві грали проти потужної команди спорт інтернату – програли 1:2, хоча гра йшла в одні ворота – наші, я пропустив обидва м’ячі лише з пенальті. Зіграли так, що мене після гри запросили туди. Я відмовився.

Далі я пройшов усі ці змагання – «Юність», «Надія», почав викликатися на збори юнацької збірної української республіки, а потім завоював місце в воротах УРСР. І після повторного запрошення, я все ж погодився. Тренувався у легендарного Федора Йосиповича Медвідя – хоча це динамівський ветеран, титулований футболіст, але він був аж ніяк не зірковим, а дуже добрим і веселим.

– Хто ще прославив 1964 рік народження?

– Я – не прославив, це точно. Найбільшою зіркою нашого покоління є Павло Яковенко. Мій однокласник, великий динамівець. Якби ж не травми, які ще в 1987-88 роках почали йому докучати, він би ще більшого досяг у футболі. Хоча, здавалось би, куди вже більше! Паша – дуже сильний фізично, працездатний футболіст. З інтелектом у нього все було дуже добре – швидко й правильно приймав рішення.

Іронія долі – Олег Протасов не проходив у нашу юнацьку збірну. І це не вина тренера! Киянченко – дуже хороший спеціаліст і не ворог собі, він обирав тих, хто на той час був сильнішим. А Олег визрів пізніше. Хто ще? Ігор Петров (перший капітан збірної України в офіційних матчах), Вадик Каратаєв (великий талант, могутній удар, подавав надії в Динамо), Володя Мозолюк (багато років був на виду в Волині, здібний атакувальний гравець), Коля Литвин (залізобетонний захисник, прізвисько – «Лом»). Хороші, міцні футболісти.

– А з воротарів із ким конкурували?

– Хоч на рік старший, але був моїм конкурентом у юнацькій збірній СРСР Станіслав Черчесов. А взагалі – тоді вийшла ціла плеяда воротарів 1963-65 р.н., це Шанталосов, Жидков, Подшивалов, Мананников. Валера Паламарчук – на мою думку, взагалі прекрасний голкіпер, йому лише якісь випадкові обставини не дали зайняти заслужене місце в воротах київського Динамо.

– Ваше покоління було дуже титулованим: і кубок «Юності», здобували, і на спартакіадах школярів регулярно були в медалях. Які найважливіші матчі по юності пригадуєте?

– «Юність» 1980 року, яку в Артемівську грали. Це мій «зірковий час»: вибачте за нескромність, мене там визнали найкращим воротарем турніру. Моя вершина: саме на цьому турнірі привернув до себе увагу тренерів юнацької збірної СРСР.

У юнацькому футболі ми не «чудили» – хіба що раз через шланг випили все вино з тренерської бочки

– Юнацький футбол – це щось середнє між армією і дитячою колонією. Відомий письменник і півзахисник Таврії Олександр Ткаченко, автор книги «Футболь», навіть зізнавався, що перші літературні проби приховував від одноклубників, остерігаючись чи то буллінгу, чи то нерозуміння. А як ваші колеги по РСШІ ставилися до вашого захоплення наукою?

– Відразу скажу – мої враження зовсім інші. У мене завжди були хороші стосунки з одноклубниками, я не страждав від нерозуміння. Ще в 10-му класі мене називали «Професором», непогане й досить провісницьке прізвисько. У нас було два тренування на день, а все інше – повноцінні шкільні уроки. Відтренуєшся – сидиш на продовженому дні, до мене черга влаштовувалася, щоб списати домашнє завдання.

У нас у спортінтернаті була чудова вчителька з фізики – Валентина Харитонівна Склярова. Багато в чому їй завдячую, що став тим, ким я став. Взагалі, вчитель – ключова фігура для становлення особистості. Так, як у футболі мій вчитель – Іван Красницький, так у фізиці – Валентина Склярова, у математиці – Клавдія Іванівна Маслова. Так само, мені пощастило пізніше з науковим керівником – світлої пам’яті академіком Петром Івановичем Фоміним.

Був у нас такий момент, коли збірна УРСР готувалася до спартакіади школярів СРСР, то ми мали 3-місячні тренувальні збори в Ялті й нам на той період дали можливість навчатися в місцевій школі. Це теж було цікаво, й можливість не відставати у нас була.

– Підлітки, зібрані в одному колективі й не зайняті весь день, це вибухова суміш. Були «зальоти» та «загули»?

– Наші тренери – Киянченко, Медвідь і Горбач – готували нас за методикою Лобановського. Після тренування у нас просто не було сил на «подвиги», хіба почитати книжки чи, кому подобалося, послухати музику або пограти в карти. Колектив у нас хороший, могли сходити на дискотеку, але ніяких «ЧП» у РСШІ не було.

Найпотішніше, що вчудили, пов’язане зі зборами івано-франківської ДЮСШ на Закарпатті. Один із наших тренерів купив велику бочку вина й довірливо примостив її під своїм кріслом в автобусі. А ще хтось купив такий дефіцит, як шланг. Ну як було це все не поєднати? Тихенько просвердлили бочечку й уся команда висмоктала те вино. Приїхавши в Івано-Франківськ, тренер був шокований і довго не міг зрозуміти, як це сталося.

– Рідкісний випадок для спортінтернату: ви закінчили його з золотою медаллю…

– Давайте називати речі своїми іменами: це була не моя заслуга. Я добре знав фізику, математику, хімію. А люди, які були кандидатами в збірні Радянського Союзу, мали можливість не здавати екзамени. Я, звісно, збирався цією опцією скористатися, але коли про це дізналися тренери – накинулися на мене. Киянченко переконував: «Ти що, у нас ніколи на кафедрі футболу не було золотого медаліста! Іди, готуйся до іспитів, бо коли ще таке буде!» Довелося здавати, і хоча я дійсно закінчив РСШІ відмінником, не можу сказати, що ту ж біологію вивчив на відмінно, а твір мене взагалі разів п’ять змушували переписувати, перш ніж відправити кудись далі на перевірку.

А от, здається, Юра Шелепницький – легенда Буковини, Чорноморця та перший капітан збірної України – отримав свою золоту медаль дуже заслужено. З ним цікава історія: він відставав у зростанні, фізичному зміцнінні, його навіть думали, уявіть собі, з РСШІ виключати, а бачите чим завершилося – через кілька років після мене він закінчив спортінтернат із золотою медаллю і став майстерним футболістом, збірником, учасником єврокубків.

– Відмінник і футболіст міг обирати, куди вступати навчатися.

– Із цим у мене пов’язана цікава історія. Після РСШІ я хотів поступати в Московський фізико-технічний інститут – це «кузня» фізиків світового рівня, але мені достатньо швидко пояснили, що в зв’язку з певними особливостями мого родоводу мені туди не вступити (річ у тім, що мій рідний дядько відсидів 10 років за участь у бандерівському русі, мене навіть зі збірними УРСР та СРСР на закордонні матчі не випускали). Тож я вирішив, що буду вступати в Московський чи Київський університет на фізфак. Тоді, станом на 1981 рік, топ-вузи мали право «першої ночі» – в липні до них мали право вступати найкращі абітурієнти, а хто не зміг – далі в серпні шукав щастя в інші вищі учбові заклади.

А тим часом на липень 1981 року була призначена спартакіада школярів, яка мала відбутися в Вільнюсі. Я хотів не проґавити свого шансу вступити, тож сказав, що не поїду на змагання. Мене, на той час – основного воротаря юнацької збірної України, взяли й повели до високопоставленого чиновника на прізвище Бака (Михайло Макарович Бака – багаторічний голова Комітету по фізичній культурі і спорту при Раді Міністрів Української РСР, – прим. Sport Arena). Він запитав: «Куди ти там хочеш вступати?» Я назвав МФТІ, Київський і Московський університети. Відповів: «Москву не обіцяємо, а от якщо поїдеш захищати спортивну честь УРСР на всесоюзні змагання, в Києві ти, вважай, поступив». Я поїхав на турнір, ми завоювали бронзові медалі, а коли повернувся, то виявив, що замість фізичного факультету Університету Шевченка мене зарахували в Інститут фізкультури…

– Ну близько, а чого ж…

– Це мене надзвичайно обурило, я розлютувався й прийняв запрошення рідного «Прикарпаття», подавши заяву в місцевий Інститут нафти та газу. 17-річним опинився в рідній команді, яка вилітала з Першої ліги.

Лікар мені сказав: «Не покинете футбол – осліпнете!»

– Невже воротареві юнацької збірної не пропонували перейти в Вищу лігу?

– У мене була пропозиція навіть від київського Динамо! Брали в дубль, обіцяли перспективи. Але я як розсудив? Там уже були Михайлов, Роменський, Гришко, Паламарчук, а ще говорили, що запросять Чанова – і в підсумку він таки прийшов через півроку з Шахтаря. Що мені там було робити, йти п’ятим воротарем?

Запрошували в московське Торпедо – ще одну команду, якій я симпатизував через Віктора Банникова. Із Валентином Кузьмичем Івановим, переможцем Олімпіади-56 і чемпіонату Європи-60, у нас навіть була цілком предметна розмова. Він пояснював, що зараз у нього є Чанов-старший і Саричев (майбутня «Рука Бога» – зірка південнокорейського футболу), і перший із них скоро буде закінчувати, а я зможу конкурувати за місце в основі. Але коли тільки я заїкнувся про такий варіант, на мене посипалося: «Ти з київської РСШІ хочеш в іншу республіку?!».

Ще Семен Йосипович Альтман вів зі мною розмову про перехід у Чорноморець, але в Прикарпатті – на моїй батьківщині – мені обіцяли найбільш конкретну пропозицію. Перша ліга, рідний дім, обіцяли в ближчій перспективі місце в основі – такий шлях я й вибрав. До слова, в Івано-Франківськ до мене ще двічі приїжджали гінці від Торпедо – в 1982 і 1985 роках, але я вже прийняв рішення пов’язати себе з наукою, тож уже на вищоліговий шанс не замахувався.

– І яким ви, абітурієнт, застали Прикарпаття?

– Та неймовірна команда. Багатьом людям м’ячі подавав, а тут вони поряд, я з ними тренуюся! У першу чергу, це Тарас Белей – воротар унікальний, при зрості 172 см мав фантастичну стрибучість і реакцію. У такого можна було чомусь повчитися. У захисті грав Петро Кушлик – потім став тренером. Валерій Авдиш – відомий в майбутньому арбітр. Андрій Ділай – у 1983 році з Дніпром він став чемпіоном СРСР. У півзахисті був Ігор Юрченко – зірка Шахтаря та Чорноморця, це він забив фантастичний гол із центру поля майбутньому арбітру Вадиму Шевченку. Вони, СКА, тільки нам забили, воротар побіг своїх вітати, а Ігорко кинув йому в ворота відразу, як наші розвели м’яча в центрі поля.

Приходив я до Валентина Тугаріна, але невдовзі його змінив Віктор Лукашенко. І саме у Віктора Абрамовича я провів гарні роки. Досвідчений фахівець, думаючий – якби йому створити хороші умови, думаю, він би проявив себе як непересічний тренер. Але Прикарпаття занадто пізно йому в руки потрапило, тож врятувати від вильоту з Першої ліги він просто не встигав, а на такий рівень вона вже й не поверталася за часів СРСР.

Старші товариші мене добре прийняли, Валерій Зедович Авдиш, хоч і набагато старший, взяв мене під своє шефство. Найдосвідченіший воротар Тарас Михайлович Белей також дуже підтримував. Мені це було дуже потрібно: тут уже я зрозумів, що таке доросла команда. Поруч із тобою бігають старші дядьки, їм треба годувати сім’ї, хтось працює на квартиру, хтось – на машину.

Я цим всім перейнявся, і перед дебютним матчем так хвилювався, що навіть бутси не міг зашнурувати. А врятували мене від мандражу… чужі вболівальники. У Рівному, де Прикарпаття грало з місцевим Авангардом, вони зустріли нас таким свистом, що я взяв себе в руки й розлютився навіть. Ми поступилися з мінімальним рахунком, але до мене особливих претензій не було. Пройшов, значить, бойове хрещення… Далі вже більше грав, як основний воротар.

С.Вільчинський (третій зліва в горішньому ряду) – воротар «Прикарпаття», фото facebook.com/St.veterany

– Воротар команди-середняка має більше роботи й місця для подвигу, аніж голкіпер команди-лідера…

– Успіхом своїм вважаю, що через мої помилки Прикарпаття програло лише 1-2 ігри. Не більше. Я прекрасно розумію Каріуса, який пропустив такий прикрий м’яч у фіналі Ліги чемпіонів від Бейла. Сам пропускав такі. Коли так м’яч летить, ти подумки зважуєш рішення – відбити чи ловити, і поки йдуть дорогоцінні долі секунди, ти не встигаєш поставити руку так, щоб довести до кінця свій задум. Ліверпулець отримав гол від Реалу, я – від горлівського Шахтаря.

А ще один мій прикрий матч – в Ужгороді ми програли 3:5, і я теж тоді «відзначився». Чотири голи з п’яти – на моїй совісті…

– Ознака скромності – згадувати гірше, але ж було й краще, раз ви награли на всесоюзному рівні 49 матчів за чотири, по суті, сезони…

– Напевно. Без зайвої скромності, бо так і було, я вважався перспективним воротарем, так що міг не один рік пограти в Другій союзній лізі, а потім ще й у Вищій українській дебютувати. Але на моїй кар’єрі в футболі поставила хрест травма. В 15-16 років я грав по дві гри в день, навантаження ніхто не лімітував. Після кількох зіткнень почав відчувати, що у мене падає зір. Мені в Києві виписали контактні лінзи – але це не спинило процес набуття короткозорості. Було важко грати за штучного освітлення чи коли сонце сліпило під час матчів вдень.

Якось в Івано-Франківську я потрапив на прийом до шанованого окуліста, літнього вже лікаря. Він мене оглянув і сказав: «Я дуже вам симпатизую, як воротарю Прикарпаття, але маю сказати вам правду: якщо ви не припините грати в футбол, то осліпнете!» Буває, що спинним мозком розумієш, що це правда. І я змирився з думкою, що через зір не зіграю в Вищій лізі, а як амбітний спортсмен, про те, щоб прожити вік в змаганнях нижчого рівня, я навіть не міг думати.

Нішніанідзе кликав у Темп, а Красницький – у Прикарпаття. Але я віддав перевагу науці перед Вищою лігою

– Футбольна професія безжальна: ви приносите в жертву свою юність, рано стаєте дорослим, стомленим, цинічним професіоналом. А науку в жертву приносити не довелося?

– У роки, проведені в команді майстрів – із 1982 по 1986 рік, я не міг займатися фізикою. А вона завжди була моїм захопленням – виходив тоді такий чудовий журнал «Квант», і я жив, можна сказати, від номера до номера. Скільки себе пам’ятаю, завжди тягав з собою підручники та книги з алгебри, геометрії, фізики. А от коли став гравцем Прикарпаття, такої змоги не мав. Все-таки, хоч в Радянському Союзі спорт і вважався любительським, ми займалися футболом на професіональному рівні. Тож часу на улюблене заняття не вистачало, тим більше на серйозні заняття.

Скажу парадоксальну річ: я вдячний долі, що в 1984 році через тяжку травму я був виключений із футбольної діяльності, і якраз у цей момент я вирішив, що хочу пов’язати своє життя з фізикою. Я спершу добре вчився, але кинув Інститут нафти та газу після четвертого курсу – коли поїхав на бурову (дуже просив куратор футболістів – «З’їздь хоч на один день на практику, щоб отримати залік»), зрозумів, що це пекло й за один день відбив собі все бажання до нафтової галузі. Спасибі їм, що там було багато математики, проте це не моє. Батьки були в розпачі, але я твердо вирішив, що мені не треба закінчувати цей вуз.

Вже в 1985 році я вступив у Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка. Мав 21 рік – наче й не дуже багато, але у мене вже була родина, і лише їхня підтримка та розуміння дозволили мені так радикально змінити свою діяльність. Я вчинив, напевно, дещо егоїстично – футболом можна було й за СРСР прогодувати родину, були б перспективи і на житло, і на матеріальні блага. Але я віддав перевагу своєму захопленню, в уже зрілому, хоч і молодому, віці відважився все змінити.

– І як навчався вчорашній футболіст?

– Та чудово! Найкращі роки мого життя! Одне боліло: що дружину та сина залишив під опіку батьків, а сам почав жити за студентську стипендію в 40 карбованців (футболісти б дуже посміялися з такої суми – раніше-то я отримував 200-250). Але ж яке то було інтелектуальне задоволення! У нас був блискучий курс – всі доброзичливі, готові поділитися знаннями та всім, що мали. Кожен новий предмет – як відкриття. Викладачі – доброзичливі, створили всі умови для розвитку, підтримували, а не валили, як у московських вузах, де дуже жорсткий відбір і відсів уже під час науки. У нас був навіть вундеркінд – хлопець, який закінчив школу в 14 років. Поруч із ним – я 21-річний…

– Про футбол не забували?

– На перших курсах мені було дуже важко, скажу відверто – я сидів і світу Божого не бачив за навчанням. Футбольні матчі дивився лише вибрані, топові. Наздоганяв те, що не мав змоги читати й вчити, поки грав за Прикарпаття. А потім ще й захворів тяжкою формою гепатиту. Рік у футбол не міг взагалі грати. Допомогли повернутися друзі з університетської команди, тим більше, тренер у нас був який – Петро Петрович Слободян, видатний динамівець, земляк мій, за якого я вболівав, коли він забивав Баварії! Горджуся, що таку людину можу назвати зараз своїм другом.

А коли на четвертому курсі, в 1989 році, вже закінчуючи вуз, мій товариш по фізичному факультету Валера Осадчий привіз мене в Бородянку. Там була команда Машинобудівник, яка грала в першості УРСР серед колективів фізкультури. Заводський колектив, у якому я грав у своє задоволення, суто заради кайфу від футболу. В цій команді екскаваторного заводу я знайшов таких друзів, як Саша Некрутенко, Андрій Бондар, багато інших. Наш головний тренер Анатолій Петрович Демченко – це тренер від Бога, жаль, що він з різних причин не працював десь вище, ніж в аматорському футболі. Для мене грати за цю команду – це був один великий позитив.

– Після матчу проти шепетівського Темпа, в якому ви парирували пенальті й не дали лідеру відсвяткувати перемогу, епатажний президент клубу із Хмельниччини Джумбер Нішніанідзе забіг у роздягальню бородянців і кричав: «Я купую цього воротаря!» Не було спокуси погодитися на запрошення клубу, який пізніше вийшов у Вищу лігу, мав гравців калібру Скаченка, Кондратьєва, Григорчука та братів Капанадзе, а декого преміював «Феррарі»?

– У мене, до речі, тоді було багато пропозицій: мій перший тренер Іван Красницький пропонував іти в вищолігове вже Прикарпаття основним воротарем, кликали практично в усі команди Київської області. Але ні йому, ні Джумберу, я не міг відповісти іншого, крім «ні». Коли ти відчув спокусу пізнання, то вже ніколи не відірвешся від науки. Фізика – це як постійний детектив чи головоломка. Вона ставить такі питання, які займають усю мисленнєву діяльність, і тобі цього все одно не досить.

Той футбол, який зараз вимагається від голкіпера, показує в Нойєрі, Буффоні та Касільясі трьох найдосконаліших майстрів своєї справи

– Якщо попросити науковців охарактеризувати сучасний футбол, то біолог скаже, що це гра видатних атлетів на межі можливостей організму, хімік назве формули всіх дозволених і не дозволених препаратів, які вони вживають, антрополог розповість, що футбол, як конкурентний і сповнений ненависті спорт, – це останній аргумент людства перед війною, історик відзначить, що футбол спричиняв навіть цілком справжні війни й безлади. А що ви, як фізик, скажете про нинішню гру та її реманент?

– Безперечно, футбол зробив значний крок вперед. Я особисто найновіші м’ячі не тестував, бо зараз вже не граю, але довіряю своєму другові, дуже відомому воротареві Володі Циткіну, як собі – він працював з юнацькими збірними України, першою збірною Молдови й запевняє, що зараз набагато складніше стало воротарям грати в наш час. Навіть якщо відкинути такий компонент, як гра ногами, одна тільки траєкторія польоту м’яча, інтенсивність гри, повноконтактність гри воротаря чого варті!

Погоджуся з вами, що сучасний футбол уже на межі можливостей людини і навіть важко уявити, в чому ще можна додати – бігати швидше вже важче, стрибати вище – важче, можливо, тактика продовжить свою наукову революцію, як це було в останніх десятиліттях.

С.Вільчинський (праворуч) із академіками Ігорем Рафаїловичем Юхновським та Ігорем Мироновичем Мриглодом

– Унікальний успіх того ж Олександра Алієва, який «штампував» голи зі штрафних, в кулуарах пов’язують із домінуванням на той час м’яча Jabulani, який мав от таки справді божевільну траєкторію, про що каже багато воротарів. Можна успіх виконавців штрафних частково хоча б списати на специфіку ігрового снаряду?

– Говорите про Роберто Карлоса, Жуніньо? Можливо. Потрібен науковий матеріал – спеціальні дослідження. Ясна річ, такі м’ячі, як той, що пропустив свого часу воротар збірної Англії Ґрін, просто так не пропускаються і для цього є свої причини – зокрема, в особливості побудови снаряду. Футбол, до певної міри, гра парадоксальна.

Сучасні м’ячі нагадують мені гіроскоп – з одного боку, він нормально вписується в закони фізики, але поведінка його являє собою аномалію. Якщо людина звикла ловити м’ячі з одними параметрами, їй важко адаптуватися. Але, з іншого боку, Касільяс провів той чемпіонат світу суперово, зробив Іспанію переможцем, якщо називати речі своїми іменами. Та й про Нойєра ж тоді заговорили, значить, йому та Ікеру особливості Jabulani не завадили показати майстер-клас.

– А ще, кажуть, Роберто Карлос і Алієв настільки непередбачувано крутили м’яча тому, що мали невеликий розмір ноги – в районі 38-39…

– Так точно. Причина та ж – от у вище згадуваного Вадіка Каратаєва з лівої ноги був такий же удар. У Прикарпатті капітаном команди був Коля Пристай, і через невелику ступню теж удар мав абсолютно непередбачуваний.

– Футбол, як гра, ірраціональний, чи нинішнє вдосконалення тактики, фізпідготовки, розбору суперників робить усе передбачуваним?

– Я хочу вірити, що футбол якраз і буде острівцем справжньої інтриги, бо тут стільки факторів впливу, що результат все одно буде важко передбачити. Спробуємо згадати ігри, як Манчестер Юнайтед – Баварія в 1999 році, Ліверпуль – Мілан у 2005 році, Бразилія – Німеччина в 2014 році, і таких прикладів багато. Надто багато чинників визначає підсумкові цифри на табло.

– А які ваші пріоритети в футболі?

– Улюблені команди – Прикарпаття та Динамо (Київ). Бувають спади, бувають підйоми – я вірю, що прийде момент, коли мої улюбленці знову гратимуть, як у 1999 році. Улюблені футболісти – тут розділю. Із польових – якщо суб’єктивно, Петро Слободян. але ніколи не забуду його гру за Динамо проти Баварії, як я переживав і радів його вирішальному голу. Якщо об’єктивно, то Марадона – хоч мені й дуже не подобаються його людські якості, але не визнати його футбольним генієм неможливо. Особливо це проявилося за часів його виступів у збірній Аргентини та Наполі, де роль цього гравця була вирішальною. Мій улюблений воротар – Мануель Нойєр, потім – Джанлуїджі Буффон, а третім – Ікер Касільяс.

– Це тому, що людська пам’ять тримає останніх 10-15 років, чи тому, що вони дійсно досконаліші за попередні покоління?

– Я пам’ятаю всіх топ-воротарів із 70-х і донині, але той футбол, який зараз вимагається від голкіпера, показує в них трьох найдосконаліших майстрів своєї справи. Нойєра періоду 2010-2016 років назву зразком воротаря для всіх, хто хоче досягти успіху в цій професії.

– Якби припустити, що не було б фізики, й ви продовжували працювати в футболі, чи уявляли б себе тренером? Наскільки це перетинається з роботою викладача?

– Ні. Тренер – це «електричний стілець», дуже важка й відповідальна робота, яка вимагає багато якостей в одній людині.

Хочеться вірити, що ми не одні у Всесвіті. Є певні натяки на це

– Яким був перший прискорювач елементарних частинок, який ви побачили?

– В Дубну я вперше потрапив уже в пострадянський період. А от на Голосієвому є наш прискорювач в Інституті ядерних досліджень. От це й були, напевно, мої перші.

– Ви відвідували Великий адронний колайдер. Що там побачили і які залишилися враження?

– Я знав, що такий масштабний об’єкт будується й розвивається, ще із 80-х. А вперше побував уже в 2009 році. Нічого особливого зовні там не має – огороджена велика територія, все відбувається під землею, в галереї гігантських коридорів. Зовні нагадує наш Інститут ядерних досліджень, але в значно більшому масштабі.

Набагато цікавіше побувати в музеї ВАКу з хвилюючою, цікавою експозицією. Дуже здорово поспілкуватися з людьми, які працюють на ВАКу. Там панує прекрасна творча атмосфера, багато молоді, відбуваються постійні семінари, обговорення, дискусії. Для фізики це – великий футбольний матч, рівня фіналу чемпіонату світу чи Ліги чемпіонів.

– А от для пересічної людини колайдер – це «лякалка», від якої можна чекати катастрофи рівня 1000 «чорнобилів», а то, чого й доброго, чогось такого, як у Стівена Кінґа в «Тумані». Розвієте марновірства чи підтвердите їх небезпідставність? Фізики розуміють істинні можливості та наслідки того, що вони створили?

– Такі питання справедливі. Безумовно, Великий адронний колайдер – це вершина науково-технічного прогресу людства. Будь-який літак, танк чи атомна бомба – це дитяча розвага на фоні ВАКу. Але фізики – відповідальні люди, ми розуміємо, до яких наслідків може призвести ВАК, якщо щось піде не так. Відділ безпеки суворо перевіряє все, що відбувається на колайдері. Були вже не кризові ситуації, але натяки на них. Цей відділ працює бездоганно, і якщо буде навіть натяк – колайдер буде зупинено, як це й сталося в 2009 році, після чого його вдосконалювали майже півтора року.

Якщо коротко, основна робоча частина колайдера поміщена в т.зв. «гелієву ванну», при дуже низькій температурі майже абсолютного нуля – нижче чотирьох Кельвінів. І якщо цю «ванну» злити в землю, все зупиняється. Аналіз показав, що в 2009 році небезпеки не було, але через натяк на неї все було зупинено. В землю було злито мільйони доларів, але персонал справедливо перестрахувався.

Щоб не стомлювати вас вузько спеціалізованими деталями, скажу так: фізики розуміють, з чим працюють, і тому небезпеки не створять. Є низка ступенів системи безпеки. Колайдер зведений так, що не боїться навіть атаки з космоса, не кажучи про землетруси чи спроби ударів з авіації. Все небезпечне сховане на глибині 100 метрів і нижче, воно дуже добре контролюється, нічого не станеться.

– У кінофільмі «Фантомас розлютився» професор Лефевр не витримав і поїхав із Парижа в Рим, коли почув, як від його імені роздають коментарі про «літаючі тарілки». А ви, як науковець, як ставитеся до уфологічних припущень? Адже фантаст Кларк відзначив: «Існує дві можливості: або ми самотні у Всесвіті, або ні. Обидві однаково жахливі».

– Хочеться вірити, і є інтуїтивні натяки на те, що ми не одні у Всесвіті. Математика – це універсальна мова, і якщо інша цивілізація нашого рівня, то повинна зрозуміти нас.

– Ми говоримо в тривожні часи наймасштабнішого карантину за історію людства. Якими наслідками пандемія COVID-19 загрожує людству?

– Я сподіваюся, що наслідки будуть не такими страшними, як говориться в найбільш песимістичних прогнозах. Ясна річ, кожен із нас відклав якісь свої справи, що здавалися найнагальнішими, але, сподіваюся, це вбереже людство й фатальних наслідків для цивілізації це не матиме.

Станіслав Вільчинський (він праворуч) – науковий керівник національної збірної України з фізики на Міжнародній Олімпіаді з фізики – 2017 рік, Індонезія – завоювали дві золоті, одну срібну і дві бронзові медалі

– Наукова фантастика продумала, здається, всі можливі сценарії за нас – і важко знайти щось нове для прогнозу. Тим не менш, якщо не від коронавірусу, астероїду чи інопланетян, то від чого може загинути людство?

– Безумовно, найбільший ворог людства – це жадібність до наживи. Виснаження ресурсів планети, безжальне втручання в екологію, агресія військових – на жаль, люди живуть за принципом «після нас – хоч потоп». Саме від рук самих людей іде та загроза, яка може закінчити історію людства.

– Кожна наука бачить свою модель розвитку людства: одні кажуть, що головне завдання – вихід із нашої «колиски» та освоєння космосу, інші – що це трансгуманізм, переселення нашої свідомості в більш досконалі й змінні, можливо, резервуари її зберігання, ще хтось – що завдання в тому, щоб через людську культуру пізнавати світ. А що скаже мені на це фізик?

– Найбільш точно буде – пізнавати світ, і в кожної науки для цього свій інструментарій. Треба дістатися до глибин світостворення.

– Ви дістаєтеся до поля дії світових релігій. Чи правдива теза, яку відстоює чимало православних мислителів, що всі наймудріші фізики – насправді глибоко віруючі люди?

– Неправда. Цілковита неправда. Стівен Вайнберг – фізик №1 на даний момент на планеті Земля, лауреат Нобелівської премії – знаменитий ще своїми антирелігійними поглядами. Йому належить фраза, що релігія принижує гідність людства. Світлої пам’яті Стівен Хокінґ – людина, чиєї наукової спадщини ми ще навіть не здатні повністю осягнути, знаменитий атеїст. Геній фізики Альберт Ейнштейн був невіруючим. Я добре знаю фізичне середовище, і віруючих тут небагато.

– Пізнання людини обмежене її органами чуття, свідомістю, межами фізичного зору, слуху, нервових закінчень. Ви вірите в кінечне, виняткове пізнання чи ми можемо виявитися частиною штучної системи на кшталт мега-симулятора «Матриці» від якогось вищого розуму?

– Той набір спостережуваних експериментальних даних свідчить, що наші дані знання об’єктивні. Експеримент – критерій істини. Прилад щось фіксує, і якщо ці показники одні й ті ж упродовж століть, то так воно й є. Можливо, я занадто матеріаліст, але в мене й сумнівів ніколи не виникало, що ми живемо в об’єктивному світі. Суб’єктивізм абсолютно не притаманний для такої науки, як фізика.

Поруч зі С.Вільчинським – народні вчителі України Юрій Якович Пасєхов та Ілля Маркович Гельфгат. «Горджусь дружбою з цими унікальними Людьми і вважаю, що вчитель і лікар повинні бути найбільш престижними і високооплачуваними професіями»

– Наскільки лінійним є час? Чи він має багато відгалужень? Чи є він частиною об’єктивного дослідження?

– Ми занурені в чотиривимірний простір, і між простором і часом, за великим рахунком, різниці немає. Це частини одного цілого. Так, як є електромагнітне поле, яке складається з електричного та магнітного поля, але є єдиним цілим. Є такий «парадокс близнюків»: час тече по-різному, в залежності від тих фізичних обставин, в яких ви знаходитеся. Якщо є двоє близнюків, одного з яких ми посадимо в космічний корабель, який буде рухатися з надвеликою швидкістю й прискоренням, і за годинником цього близнюка може пройти скажімо місяць, але коли він повернеться на Землю, він виявить, що його брат близнюк постарішав скажімо на 40 років. Такого роду ефект вже експериментально доведено за допомогою порівняння показів початково ідеально синхронізованих цезієвих годинників, один з яких знаходиться на літаку чи космічному кораблі, а інший залишається на Землі – після повернення на Землю годинник відстає від свого «колеги», що залишався на Землі! Час тече по-різному, він є цілком вимірюваним і об’єктивним, тут немає ніякої містики. Викривлення простору часу дає нам гравітаційне поле. Час – важливий «гравець» у нашій фізичній реальності.

– Якщо завданням фізики є пізнання світу й створення його моделей, то чи не буде колись спокуси створювати власні світи?

– Мабуть, що ні. Всесвіт так влаштовано, що ми можемо спостерігати і отримувати інформацію про не більше ніж 5% оточуючого нас Всесвіту. А далі «пробитися» принципово неможливо внаслідок скінченності швидкості, з якою відбуваються фізичні взаємодії. Можна будувати якісь моделі стосовно того, що там відбувається за межами так званого Хаблівського радіусу, але не можна ці моделі перевірити експериментально.

З іншого боку, ми не знаємо, які сюрпризи може нам ще принести фізика елементарних частинок. Ми зараз дісталися до масштабів десять у мінус шістнадцятій сантиметра, але це не межа. Які можливості приховані на таких мікромасштабах – неможливо й передбачити. Там уже дуже суттєву роль відіграють квантово-механічні закони, а вони з точки зору здорового глузду – абсолютно аномальні і парадоксальні.

Але найбільш цікаве і несподіване те, що фізичні закони, які керують дуже раннім Всесвітом і мікросвітом, виявляються ідентичними! Космологія раннього Всесвіту та фізика мікросвіту – це майже тотожні дисципліни, які дуже близькі до квантової теорії поля! Тож треба працювати далі, розвивати науку – і хтозна, які сюрпризи вона нам підготувала.