Національний склад населення України

• оцінює важливість толерантного ставлення до представників інших рас, національностей.

Україна — багатонаціональна держава. Географічне положення у центрі Європи та характерні особливості бурхливого історичного минулого зумовили формування етнічно неоднорідного складу сучасного населення України. У давні часи населення вбирало в себе представників різних культур: землеробських, скотарських, як осілих, так і кочових племен.

У IV-IX ст. велике переселення народів, що проходило через територію України, залишило слід на її етнічному підґрунті. З одного боку, у прибульців населення запозичило деякі елементи матеріальної та духовної культури, а з іншого — слов’янсько-українське населення зазнало впливу на генетичному рівні. У цей час починає складатися слов’янство та майбутня українська нація.

У ХІІ-ХІХ ст. із колонізацією українських земель монголо-татарами, а потім сусідніми державами — Литвою, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Росією — сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному підґрунті, яке тепер не стільки вбирало нові гени, скільки створювало умови для самостійного існування національних груп. Склад населення українських земель ставав не лише багатоетнічним, але й багатонаціональним.

Дані переписів населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII-XX ст., свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди переважальною порівняно з іншими національними групами. Водночас через еміграцію з найбідніших частин України вона неухильно зменшувалася щодо їхньої загальної кількості у світі. Паралельно з освоєнням Донбасу відбувалася його русифікація. Частка українців зменшувалася на Бессарабії у зв’язку імміграцією болгар, гагаузів, німців-колоністів. Зменшився відсоток українців також на Галичині, Закарпатті, Буковині, захоплених Польщею, Угорщиною, Румунією.

Протягом XX ст. частка українців почала неухильно збільшуватись. Після здобуття незалежності цей процес особливо посилився через піднесення національної свідомості.

Пройшовши тривалий шлях становлення, нині Україна є багатонаціональною державою, в якій проживають представники понад 130 націй і народностей. Усі вони становлять політичну націю — український народ. Конституція України гарантує всім націям і народностям, що мешкають на її території, рівні громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи.

Зміна національного складу населення України у ХХ-ХХІ ст.

Українці — корінна нація країни. Корінною вважать націю, предки якої жили на певній території. Українська нація склалася протягом XII-XV ст. Українська нація ввібрала в себе риси адріатичного та вірменського, нордичного та слов’янського расових типів. Українці належать до європеоїдної раси, проте деякі групи Середнього Подніпров’я та Лівобережжя зазнали домішок монголоїдної крові, пов’язаної з набігами степових тюркських народів. Українці, як правило, круглоголові, у більшості своїй високорослі, світлоокі, колір волосся часто світлий. Паралельно формувалася й українська мова у XIV-XVII ст. В підґрунті літературної мови перебуває київсько-полтавський діалект.

Назву «українці» вперше зафіксовано у письмових джерелах XVI ст., присвячених боротьбі з татарами. У першій половині XVII ст. українцями називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. У першій половині XIX ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнське поняття. Остаточно ця самоназва стверджується на Галичині та Буковині за часів піднесення українського національно-культурного руху наприкінці XIX ст., а у Центральній і Східній Україні — на початку XX ст.

Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км 2 у центрально-східній частині Європи. Саме на ній сформувалася праслов’янська етнічна спільнота. Українці віддавна сприймали природне середовище як невід’ємну складову рідного краю. Заселені українцями землі, зручні у природному та геополітичному сенсі, завжди були об’єктом загарбання чужинцями. У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України. Попри значні територіальні втрати, етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів.

Українці належать до великих за чисельністю націй світу. На території України їх проживає 77,8% від усього населення держави. Українці становлять абсолютну більшість на всій території держави за винятком Криму, де їх частка становить 24,3 %, а у Севастополі — 22,4 %.

Найбільша частка українців у населенні західних (окрім Закарпатської та Чернівецької областей) і центральних областей — понад 90 %. Найбільшим відсотком українців вирізняється Івано-Франківська область — 97,5%. У Закарпатській області українці (80,5 %) переважають у всіх адміністративних одиницях, за винятком Берегівського району. Також українці є меншістю у прикордонних із Угорщиною частинах Ужгородського та Виноградівського районів. У Чернівецькій області українці становлять 75 %.

Дещо менший показник — 75-80% — у східних і південних областях. Частка українців знижується менш ніж до 60 % лише у двох областях: Донецькій (56,9 %) і Луганській (58 %). Тут у деяких містах Донеччини українців навіть менше половини: Донецьк (46,7%), Єнакієве (45,3%), Макіївка (45%), а також у південно-східних районах Луганщини.

Трохи перевищує 60 % частка українців в Одеській області — в середньому 62,8 %. Але українське населення розміщене по території області вкрай нерівномірно: від 90-95 % у північних і північно-східних районах області до 7-30 % у південних районах.

Частка українців у різних частинах України

Частка українців значно більша серед сільського населення (87%) порівняно з міським (73,3%). Серед вікових груп українців більше серед дітей і літніх людей (понад 80 %).

На етнічній території українців можна виділити сім антропологічних типів. Понад 60 % українців належать до центрально-українського типу. У Галичині переважає дунайський тип, на Волині — поліський.

Етнографічні групи українців. Різні історичні долі окремих груп української нації вплинули на формування деяких особливостей їх культури, побуту, діалектів мови, зв’язки з іншими народами. Так виникли етнографічні групи українців. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-ужитковому мистецтві. Але вони все одно належать до української нації. Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку частини нації та географічними умовами. Часто такі групи мають самоназву, а деякі навіть претендують на визнання їх окремими націями.

Упродовж багатьох століть на українській етнічній території існували різні етнографічні групи: поляни, батюки, холмщани, степовики, задунайці, кубанці, подоляни, пінчуки, полтавці, черкаси й інші з певними культурно-побутовими особливостями. За сучасних умов урбанізації, стрімкого соціально-економічного розвитку відбулося поширення загальноукраїнських і загальноєвропейських культурних особливостей. Це призвело до стирання меж між більшістю етнографічних груп, і вони припинили своє існування, а лише збереглися їх назви у прізвищах людей.

Етнографічні групи українського етносу найкраще збереглися у Карпатах і Закарпатті. Досі існують культурно-побутові особливості українських горян: бойків, лемків, гуцулів.

Бойки вирізняються своєю говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом. Бойками їх називають за те, що замість слова «так» вони говорять «бое». Бойки із давніх часів розводили волів та овець, торгували сіллю, а потім почали займатися землеробством і розведенням корів. Бойки працюють на лісорозробках, збирають гриби та ягоди. Із бойків походять професор Юрій Дрогобич, гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний, письменник Іван Франко, провідник ОУН Степан Бандера.

Лемки також мають свою говірку. Зокрема, замість слова «лише», вони говорять «лем». Основним заняттям лемків із давніх-давен був випас волів та овець, ткацтво, деревообробка (особливо ложкарство), каменярство. Лемки, які жили біля курортів, продавали молочні продукти, гриби, ягоди. Лемки зазнали чимало словацько-польського впливу. Лемки дуже прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя та церкви. Лемківські садиби збудовані з дерева. Лемки віддавна займаються різьбярством, вирізняються пісенним фольклором. Із лемків походить композитор, автор музики Державного гімну України Михайло Вербицький.

Свою етнографічну територію мають у найбільш високогірній частині Карпат на кордоні з Румунією гуцули. Так їх називали молдавські феодали за національно-визвольну боротьбу проти них («гоц» — розбійник). Гуцули мають оселі заввишки до 1400 м — найвищі в Україні. Відомі своєю говіркою, красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Гуцули відомі вівчарі, тому ведуть напівкочовий спосіб життя. Їх домашніми промислами є ткацтво, обробка металу та шкіри, різьблення по дереву, художня вишивка. З гуцулів походить Олекса Довбуш — керівник селянського повстання.

Жителів Поділля називають подолянами. Постійна небезпека з боку татар зумовила виникнення тут міст-замків, у яких проживав міщанський прошарок населення. Звичайне населення займалося землеробством, як у містах, так і в селах: вирощували пшеницю, яку сплавляли Дністром до Кіпру, сушили сливи, вирощували дині та виноград, робили вино. Пісні подолян відрізнялися особливою тугою та ліричністю. Села і міста були оточені ровами або валами. У центрі села стояла церква, навпроти неї — корчма. Наприкінці села — панський будинок, оточений липами. Створювали ставки. У XVIII ст. більша частина Поділля потрапила під владу Російської імперії, що спричинило заборону мови, традицій, традиційного одягу. Саме з цієї причини культура та традиції подолян збережені менше, ніж у гуцулів чи бойків.

На Закарпатті живуть закарпатські русини. Деякі вважають окремою русинською нацією та відокремлюють себе від українців. Назва «русини» використовувалася усіма українцями як самоназва нації до XIX ст., в Галичині — до початку XX ст. А на Закарпатті угорці продовжували називати українців русинами й далі. Русини мають свою говірку, яка є українською мовою з чималою кількістю діалектних угорських слів.

На Поліссі проживають поліщуки та литвини. В документах перша згадка про поліщуків належить до XVII ст. Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся. Вони живуть у басейні Прип’яті та її приток. Із давніх-давен поліщуки займалися полюванням, пасічництвом, рибальством, скотарством, землеробством. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фольклору. Литвинами називають жителів тих частин Полісся, які у XIV-XVI ст. входили до складу Литовської держави.

Окрім карпатських горян, інші етнографічні групи вже практично втратили риси своєї самобутності.

Національні меншини. В Україні живе 22,2% від загальної кількості населення людей інших національностей. Вони становлять національні меншини (тобто представники нації, що мають свої історичні землі за межами України) й етнічні меншини (історична батьківщина яких міститься в сучасних кордонах нашої держави). За даними перепису 2001 р. найбільші національні й етнічні меншини подано в таблиці.

Національні й етнічні меншини в Україні

Національність

Кількість

Етнічна групи за походженням

тисяч осіб

У Приазов’ї національна меншина; у Криму — етнічна меншина

Інші національності

289,8

0,7

Найчисельнішою національною меншиною є росіяни. Вони становлять 17,3% всього населення України. Це найбільша російська діаспора в світі та найбільша національна меншина в Європі. До середині XVII ст. її чисельність на території теперішньої України була незначною. Із середини XVI ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, у якій брали участь московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень. До України тікали із Московщини від переслідувань уряду та Церкви деякі церковні діячі. Живучи на українських землях, вони були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров.

Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654 р. За часів Петра І розпочалося поширення російського землеволодіння в Гетьманщині та Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини й емігрантів переходили здебільшого до російських вельмож. Ліквідація Козацько-Гетьманської держави та Запоріжжя відкрили ширший шлях для переселення російського люду до України. Росіяни постійно прибували в слабо заселену Південну Україну. Там, де росіяни становили значні масиви, вони зберегли свою національність. У XIX ст. приплив росіян до України збільшився з перенаселених центральних чорноземних губерній до нових потужних центрів важкої промисловості на Донбасі, Дніпровського промислового району, до Харкова.

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно до середини XX ст. через міграції з ближніх до України територій Росії. Також радянською владою було організовано масове переселення росіян на місце вимерлих українців після голодоморів і до Криму після депортації кримських татар. Значний вплив справила також післявоєнна відбудова підприємств, коли за «оргнабором» прибували робітники переважно з Росії. У подальші роки продовжувалося переселення росіян у промислові райони та великі міста України.

Тому нині найбільша кількість росіян мешкає у Криму (58,3%), Луганській (39%), Донецькій (38,2%), Харківській (25,6 %) та Запорізькій (24,7 %) областях. Вони проживають здебільшого в містах і селищах міського типу. Найменша кількість росіян живе у західних областях України: Тернопільській (1,2%), Івано-Франківській (1,8%), Волинській (2,4 %), Закарпатській (2,5 %) та Рівненській (2,6 %) областях.

Інші національні меншини становлять невеликий відсоток від населення України, але подекуди створюють місця компактного проживання.

Білоруси — друга за чисельністю національна меншина в Україні, що становить 0,6 % від загальної чисельності населення держави. Вони переважно розселилися у поліських районах. Компактними районами вони розселялися ще з XVIII ст. на Чернігівщині, Волині, Київщині. Також є білоруси у всіх великих містах. В Україні діє Всеукраїнська спілка білорусів, мета якої — сприяти збереженню національної, культурної, мовної, релігійної самобутності білоруської громади України. В Україні діють білоруські недільні школи, кілька місцевих газет білоруською мовою. Видатними українськими діячами білоруського походження є поетеса, діячка ОУН Олена Теліга, футболіст Артем Мілевський.

Молдавани нині становлять 0,5 % населення України. Їх спільнота формувалася на українських землях протягом століть, починаючи з часів Київської Русі, коли на Галичині вони становили помітну частку населення. Масове переселення молдаван на українські землі через турецькі репресії розпочалося з XVI ст. на Буковину. А через століття їх поселення виникають у міжріччі Дністра та Південного Бугу. Але основним осередком розселення молдован була Бессарабія, особливо після її включення до складу Росії. Нині молдовани в основному концентруються у районах їх традиційного розселення: на Буковині (9%) та Одещині (5,5%). Є молдавські села на Миколаївщині (1,3 %) та Кіровоградщині (0,9 %). Нині розпочався процес національно-культурного відродження молдован. Молдавське походження має видатна українська співачка Софія Ротару, видатний український церковний діяч XVII ст. Петро Могила.

Три чверті усіх болгар в Україні проживають переважно у Південній Бессарабії на Одещині та становлять понад 0,4 % населення. В окремих районах вони є абсолютною більшістю. Другим районом їхньої концентрації є південь Запорізької області. Болгари з’явилися в Україні на зламі XVIII та XIX ст., тікаючи від Османської імперії та після російсько-турецьких війн. Після прибуття болгари заснували місто Болград і десятки сіл. Пізніше, у середині XIX ст., болгари одержали землі у Приазов’ї. В незалежній Україні болгари мали змогу навчатися рідною мовою в школах і вищих навчальних закладах. У місцях компактного їх проживання організовано трансляцію болгарською мовою радіо і телепередач. Розгорнули свою діяльність численні колективи художньої самодіяльності, які представляють культурно-мистецькі традиції болгарського народу.

Угорці в межах сучасних земель України проживають із IX ст. на Закарпатті, де нині становлять 12 % населення області. Тривале сусідство угорців і русинів призвело до мовно-культурного взаємовпливу. В період так званої «мад’яризації» XIX — початку XX ст. особливо потужному угорському впливу піддалися мова, побут, фольклор, музика Закарпаття. В Україні існує ціла система культурних і освітніх угорських закладів, видавництв, засобів масової інформації, громадських об’єднань.

Румуни в Україні проживають переважно на Буковині, де їх сконцентровано понад 95 %. Румунські поселення тут відомі з XVI ст. Румунські поселенці брали участь у гайдамацьких повстаннях. Після захоплення Румунією Південної Бессарабії там також збільшилася кількість румун. Нині у Чернівецькій області румуни становлять 12,5 % населення області. Серед румунів 92 % визнали рідною мовою румунську. Це шоста за поширенням мова в Україні. Також румуни користуються в Чернівецькій області певного культурною автономією. У Чернівцях виходять румунською мовою 12 обласних газет. Окреме видавництво випускає видання румунською мовою. Існують початкові та середні школи з, румунською мовою викладання, діють самодіяльні гуртки румунської пісні, танцю тощо.

Розселення поляків в Україні історично пов’язане насамперед із Галичиною та Правобережною Україною. Саме тут існували найчисленніші польські громади. Польська колонізація українських земель тривала з XIV ст., коли було загарбане Галицько-Волинське князівство і почалося окатоличування населення. Із середини XVI ст. посилилось переселення польських селян і міської бідноти на західноукраїнські землі. Наприкінці XVIII ст. уже чимало поляків жило по всій Правобережній Україні. У цей період вони становили більшість серед панівної поміщицької верхівки, католицького духовенства, службовців, міщан і селян. Після Другої світової війни чисельність польського населення в Україні стрімко скоротилася. Тоді 91,6 % всіх поляків було примусово виселено із західних областей, як і українців із території Польщі, згідно з угодою між Польщею та СРСР. Тому нині нечисленні польські громади збереглися на Житомирщині (3,5 % населення області), Хмельниччині (1,6 %) та Львівщині (0,7 %).

На території сучасної України за часів Київської Русі існували громади слов’яномовних євреїв. У XVI-XVII ст. в Україні поселилися європейські євреї, вихідці з Польщі, які говорили мовою германської групи індоєвропейської сім’ї — ідиш. Після другого та третього поділів Польщі й запровадження царизмом 1796 р. дискримінаційної смуги осілості відбулося штучне скупчення євреїв у містечках Правобережної України. У XX ст. кількість євреїв в Україні стрімко скорочувалася через геноцид під час фашистської окупації, евакуації під час війни, велику хвилю еміграції в Ізраїль та США. Нині найбільше єврейського населення живе в Одесі, Чернівцях, маленьких містечках Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Закарпатської областей, у місті Києві. Вихідцями з України є єврейський письменник Шолом Алейхем, державна діячка, одна із засновників держави Ізраїль Голда Меїр, видатний фізик Абрам Йоффе, співак Леонід Утьосов.

Греки в Україні живуть у Приазов’ї. їхнє переселення в ці райони почалося з VI ст. до н. е. з давньогрецьких міст-колоній у Криму. Найбільше грецького населення переселилося з Криму наприкінці 1770 р. після проголошення його незалежним ханством. Тікаючи від турецької навали, греки заснували на березі моря місто Маріуполь і 22 села навколо нього. Греки привезли чимало Назв із Криму до Приазов’я: Гурзуф, Ялта, Карань, Ласпі.

На півдні Одещини живуть гагаузи, які за мовою належать до алтайської сім’ї. У зв’язку з переслідуванням турками населення Балканського півострова наприкінці XVIII — початку XIX ст. гагаузи повністю переселилися з північно-східної Болгарії й Добруджі. Походження гагаузів поки є таємницею. Згідно з гіпотезою, гагаузи є отуреченими болгарами, що зберегли православ’я, але не зберегли мови. Прихильники іншої точки зору вважають, що гагаузи є нащадками тюркських племен, які переселилися у X ст. із Приуралля та перейняли християнство.

Етнічні групи в Україні. На території України до корінних народів належать кримські татари, тому вони є етнічною, а не національною меншиною. У козацьких літописах XVI-XVIII ст. уперше згадується назва кримськотатарського етносу.

Кримські татари сформувалися як нація у Криму, тому вони вважають себе нащадками різноманітних народів, які приходили до Криму в різні історичні епохи: таврів, скіфів, сарматів, аланів, греків, готів, римлян, хозар, печенігів, турків, половців. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ проходила протягом століть. Єднальними засадами в цьому процесі були спільність території, тюркська мова й ісламська релігія.

Остаточно процес формування нації завершився в період держави кримських татар Кримського ханства, що існувала у XV-XVIII ст. Протягом більшої частини своєї історії воно перебувало в залежності від Османської імперії та було її союзником. Головна серед збережених архітектурних пам’яток того часу — ханський палац у столиці середньовічного Криму — Бахчисараї.

Після російсько-турецької війни 1783 р. Крим окупувала Росія. Це було початком доби в історії кримських татар, яку вони називають «Чорне століття». Гноблення з боку російської адміністрації й експропріації землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської імперії. Еміграція татар із Криму у XVIII-XIX ст. призвела до занепаду сільського господарства та практично повного знелюднення степової частини Криму. Наприкінці XIX ст. у Криму лишилося близько чверті всього татарського населення.

Після встановлення радянської влади 1921 р. було створено Кримську АРСР у складі Росії. Державними мовами були російська та кримськотатарська, а її керівництво складалося переважно з кримських татар. Та після нетривалого підйому національного життя, Який розпочався внаслідок створення республіки (відкриття національних шкіл, театру, випуск газет), почалися сталінські репресії 1937 р. Було репресовано більшу частину кримськотатарської інтелігенції. У 1941 р. Крим опинився під владою гітлерівців, які розв’язали терор проти мирного населення, а 1944-й став роком головної трагедії у кримськотатарській історії. 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ було звинувачено у зрадництві та депортовано з Криму. Загалом було депортовано майже 200 тис. кримських татар у Середню Азію й на Урал. Серед депортованих загинули 40 тис. осіб. На відміну від інших народів, депортованих 1944 р. і повернених на батьківщину 1956 р., кримським татарам було заборонено переїздити до Криму.

Масове повернення почалося 1989 р. і станом на 2013 р. у Криму мешкало близько 270 тис. кримських татар, що становить 13 % від загального населення півострова. Кримські татари послідовно виступають за територіальну цілісність України на противагу проросійському сепаратистському руху в Криму. Попри це в березні 2014 р. Росія анексувала Крим, а кримськотатарським лідерам заборонила в’їзд до Криму. Кримські татари заявили про невизнання російської окупації Криму.

Татарська та кримськотатарська мови, хоч і є спорідненими через належність до тюркської мовної групи, але не є найближчими родичами. Більш близькими до кримськотатарської мови є турецька й азербайджанська.

Окрім кримських татар, етнічною меншиною є караїми. Вони мешкають переважно у Криму (кримські караїми) й Івано-Франківській області (галицькі караїми). Їх загальна чисельність близько 1200 осіб. Тюркомовні караїми є корінними жителями Кримського півострова, потомками племен, які входили в VIII-IX ст. у Хозарський каганат і прийняли іудаїзм. Староєврейське слово «караїм» означає «читець Тори» — священного писання іудеїв. У XIV ст. частина караїмів переселилися в міста Галич, Тисменицю і Луцьк. У XV ст. у Києві було засновано караїмську колонію, а згодом у Львові, Самборі й інших містах. Завдяки общинній формі життя караїми і за межами Криму зберегли мову та культуру, тюркську основу обрядів, одягу, фольклору, національної кухні.

Скільки на землі національностей і які

Все залежить від того, що розуміти під словом “національність”. Так у вітчизняному розумінні, національність це етнічне походження індивіда, тобто до якого народу він належить. На Заході під терміном “національність” розуміють громадянство, або державну приналежність людини. Якщо оцінювати кількість національностей у вітчизняному розумінні цього слова, то їх кількість за різними оцінками складе від 4500 до 6000. У другому випадку кількість національностей збігається з кількістю держав і становит число 192.

система вибрала цю відповідь найкращим

Хоча людство Землі було прийнято ділити на раси, а це чотири головні: европеоидную, монголоїдної, негроїдної та австралоидную. Але їх лише 70% від усього населення світу, а 30% вже расові групи, які виникли в результаті змішування цих головних рас. У світі налічують 3-4 тисячі різних народів. Змішування кровей в наше світі відбувається постійно. Якщо був час коли національні кордони збігалися з державними, де 90% населення складалася з основною національності, наприклад Данія, Польща, багато держав Латинської Америки, то зараз народ частіше мігрує.

Етнічна статистика стала розвиватися лише з середини XIX ст. і завданням цієї галузі статистики був простий облік мовного складу населення. Це завдання виявилося непростим.

Оскільки немає чіткого поняття і визначення “народність”, то основним критерієм для його визначення є мова. Але, мова має теж безліч діалектів. Тому все це вкрай ускладнює підрахунок народностей і національностей. За одними оцінками їх близько двох тисяч, за іншими – три і навіть три з половиною тисячі.

Ще не визначено чіткі критерії і поняття народності – вести подібні підрахунки просто не целесообразно.Размах цифр буде дуже великий.

Зараз налічується на Землі від 4500 до 6000 національностей, але скільки національностей існує в дійсності на нашій Землі ніхто точно не скаже, а тільки приблизно ставлять ці цифри, багато етнічних груп, груп національностей, які відрізняються своєю особливістю і мовою, зовнішніми ознаками (зовнішністю, очима).

Тільки в Росії більше 180 національностей.

А ось загальне число мов на землі налічується від 2500 до 5000.

Кажуть, що кількість націй дорівнює кількості держав. а ось національностей ще більше.

Національностей на Землі багато, деякі вказують цифру від 800 до 2 тисяч. Розбіжності такі великі з тієї причини, що не у всіх країнах ведеться облік національного складу і погано розвинена перепис населення.

Знайшла інформацію, що на Землі проживає 252 народності. З повним списком і чисельність народів можна ознайомиться на фото нижче.