ОСНОВИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Україна – суверенна європейська держава і творить зовнішню політику на засадах міжнародного права. Постулатами української політики є рівноправність, суверенна рівність, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Україна заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, не має жодних територіальних претензій до будь-якої держави і такого самого ставлення вимагає до себе. Українська держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, чим узяла на себе зобов’язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей, встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.

Україна виборола незалежність у багатолітній борні й утвердила себе високоавторитетною державою, гідною поваги.

На початку 1990-х років карта світу зазнала глибоких змін. Зникнення СРСР як системного утворення змінило геополітичну ситуацію і в євразійському просторі. Змінився не тільки світовий баланс сил, – різко зросла поліваріативність міжнародних відносин. З розпадом СРСР у світовому просторі сформувалася монополярна або однополярна система міжнародних відносин з поступовим посиленням елементів поліполярності. У цей складний період змін стійкого світового устрою з’являється оновлена держава – суверенна Україна.

Пріоритетами зовнішньої політики України визначено: захист державного суверенітету; територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця в міжнародному поділі праці; захист українських громадян за кордоном; формування позитивного інформаційного іміджу України.

Основні засади національної безпеки визначає Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. Відповідно до п. 17 ст.92 Конституції України – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. При цьому державна політика у зовнішньополітичній сфері (ст.8) спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України.

Історіографія питання. Дослідники сфери зовнішньої політики розглядають питання на стику різних наукових дисциплін. Особливо цікавими є роботи сучасних авторів англо-американської школи, ідеї яких збігаються з концепцією становлення незалежної Української держави, основними критеріями формування законодавчої бази і розробки низки державотворчих документів. Аналітики цього напряму віддають перевагу державно- центристській моделі міжнародних відносин. Серед них – відомі вчені-неореалісти Р. Гілпін і К.Уолц та політичні реалісти, такі, як Ф. Константен.

Засадами концепції державноцентристського підходу є технологія насильства. Згідно з нею, підвалина держави – це влада організованого насильства. Представники реалістичного напряму розглядають міжнародне суспільство як структуру, що пройшла довгий шлях від сім’ї (особи) європейських християнських націй через клуб цивілізованих держав до нинішнього стану полікультурної спільноти. На думку неореалістів, вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин має держава. Основним наслідком посилення взаємозв’язку між державами вважають появу глобального громадянського суспільства, де сформувалися загальні ціннісні орієнтації і нормативні установки, притаманні всім людям незалежно від державної належності. Неореалізмові властиві спроби порівняння міжнародної системи відносин за мікроекономічною теорією з ринком: держави схожі з фірмами, а міжнародна система – з ринком (К. Уолц). Конкуренція знищує держави, що мають низький коефіцієнт корисної дії.

Похідною політичного реалізму є положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка виявляється в двох аспектах. По-перше, це відсутність єдиного всесвітнього уряду, єдиної владної в усьому світі структури, а по-друге – необхідність для кожної держави розраховувати тільки на себе, на власні можливості у обстоюванні інтересів. Це означає, що основним змістом раціональної теорії, що досліджує міжнародні відносини, залишається вивчення міждержавних конфліктів і воєн, а її провідною проблемою – безпека у військово-силовому й державно- центристському вигляді (Б. Бузан, X. Булл). В умовах сьогодення реалістський дискурс популярний і витребуваний серед сучасних політиків.

Деякі зовнішньополітичні аспекти національної безпеки розглянуто у працях вітчизняних дослідників. Зовнішні загрози і розвиток співробітництва України з євроатлантичними структурами детально проаналізовано в роботах О. Бодрука, С.Пирожкова; загальнофілософські проблеми, гуманітарний чинник безпеки – в дослідженнях Ю. Павленка; економічні ризики – Ю. Пахомова і А. Гальчинського, а зовнішньополітичні питання, інтеграційні і безпекові процеси – в роботах автора підручника. Значний внесок у розвиток концепції історизму зовнішньої політики України зробили провідні вчені національної історичної школи і представники школи українських міжнародників: В. Бруз, Л. Лещенко, Є. Камінський, М. Кірсенко, В. Манжола, І. Петерс, Г.Цвєтков, А. Шлєпаков. У роботах цих та інших дослідників логічно обгрунтовані історія і політика України, основні вектори її реалізації, проблемні питання.

Засади, на основі яких Україна втілює в життя свій зовнішньополітичний курс, грунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів ОБСЄ.

В Основному Законі України – Конституції насамперед захищається людина. „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3), а національні інтереси полягають у захисті громадянина, суспільства і держави.

Серед перших документів, що визначили основні напрями, цілі і завдання зовнішньої політики України, була Декларація про державний суверенітет України, затверджена Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація проголосила невід’ємне право української нації на економічну самостійність, екологічну безпеку; недоторканність території УРСР (ст. V); право на частку в загальносоюзному багатстві: зокрема, в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, які створено також завдяки зусиллям народу Республіки (ст. VI); право задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами республіки (ст. VIII). У Декларації проголошено намір України в майбутньому бути постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї (ст. IX). Міжнародну правосуб’єктність України закріплює ст. X, в якій зазначається право на безпосередні відносини з іншими державами через укладання договорів, обміну дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, створення дипломатичних та інших установ. Стаття X визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Декларація на початковому етапі розвитку стала основою для Конституції, законів України і визначала позицію республіки в укладанні міжнародних угод.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося, що незалежність та створення самостійної Української держави – України проголошується, зокрема, на підставі права народів на самовизначення, передбаченого Статутом ООН, та іншими міжнародно-правовими документами.

Підвалини зовнішньополітичної діяльності держави сформульовані в „Основних напрямах зовнішньої політики України”, схвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 р. У них визначені інтереси України на міжнародній арені, завдання її зовнішньої політики, на яких заснована зовнішньополітична діяльність нашої держави, принципи, на яких побудована зовнішньополітична концепція. Крім того, названі й основні напрями зовнішньої політики України: розвиток двосторонніх відносин, зокрема з прикордонними державами; розбудова відносин із західноєвропейськими країнами, з європейськими міжнародними структурами. Окремим блоком розглянуто проблеми розвитку відносин з країнами СНД [1] .

В оновленій зовнішньополітичній концепції передбачається визначити пріоритетні напрями зовнішньополітичної діяльності, виокремивши найголовніші: реалізація європейської інтеграції, сприяння виходу з економічної кризи, зокрема і через співпрацю з країнами-сусідами, провідними країнами світу, з учасниками Євросоюзу; протистояння чужоземним зазіханням на територіальну цілісність України та її суверенітет. В усіх державних документах України європейський інтеграційний напрям є визначальним, а орієнтація на просування в євроструктури – пріоритетною.

Зовнішньополітичними цілями є:

• • оновлення зовнішньої політики і політики безпеки України відповідно до сучасних загроз і викликів;
• • реформування державних органів у сфері національної безпеки та оборони, яке б відповідало європейській спрямованості України;
• • утвердження України як донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи активізацію міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів і підтримки миру;
• • відповідальність за мир і безпеку Європейського регіону.

Розбудова відносин із західноєвропейськими державами має сприяти створенню умов для відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв’язків України. Географічно близькі держави і деякі прикордонні країни переважно є стратегічними партнерами, що сприяє утвердженню України як впливової європейської держави.

Регіональне співробітництво розглядається в межах Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), участі в програмі ЄЄ “Східне партнерство”, Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї НАТО, розвитку контактів з Радою Європи (РЄ) та іншими європейськими організаціями. До субрегіонального напряму належить Чорноморське економічне співробітництво в межах утвореної організації – ОЧЕС та участь у Дунайській комісії, широкі контакти на Середземноморському напрямі, курс на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, співробітництво у межах Єврорегіонів тощо.

Європейський напрям є одним з пріоритетів зовнішньої політики України, реалізація якого має забезпечити національну безпеку держави. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. У документі визначено основні напрями співробітництва України з ЄС – організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку.

У Законі України „Про основи національної безпеки України” (17 червня 2003 р.) виокремлено головні завдання держави у зовнішньополітичній сфері, а саме: створення сприятливих умов для прогресивного економічного й соціального розвитку України; запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав; участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки; участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом; протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового знищення тощо. В Законі України „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” (20 липня 2010 р.) йдеться про забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір [2] .

• [1]До російської агресії і загарбання Криму Україна трактувала Співдружність як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв’язанню проблем, які постали після розпаду СРСР. Україна обстоює позицію збалансованості господарської діяльності в межах СНД, розбудову відносин на засадах міжнародного права.
• [2]Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. „Про основні напрями зовнішньої політики України” за цим Законом втратила чинність.

Україна у пріоритеті: як Польща переосмислює відносини із сусідами та союзниками

Як велика війна в Україні змінила пріоритети зовнішньої політики Польщі?

Яким тепер у Варшаві вбачають майбутнє відносин з Україною? А разом із тим, яких змін зазнали відносини з ЄС, іншими європейськими державами, зокрема з Угорщиною, а також зі США, Росією, Білоруссю?

Цього року добіг кінця термін дії зовнішньополітичної стратегії Польщі, прийнятої на 2017-2022 роки. Звичайно, що докорінна зміна безпекової ситуації вимагає її перегляду.

Але що прийде їй на зміну? Відповідь на це може дати доповідь у Сеймі міністра закордонних справ Збігнева Рау про завдання зовнішньої політики Польщі на 2023 рік. Ймовірно, саме вона й стане основою нової стратегії на найближчі п’ять років.

Тим більше, за ключовими моментами цієї доповіді можна побачити, як за останній рік змінилося бачення офіційною Варшавою пріоритетів своєї зовнішньої політики.

І в першу чергу – як змінилося бачення відносин з Україною.

Більше ніж сусід

Саме Україна найчастіше згадується у доповіді міністра Рау.

Окрім блоку, присвяченого власне нашій країні, вона часто з’являється і в оглядах відносин з іншими країнами, зокрема часто визнається, що рівень співпраці з цими країнами (особливо неєвропейськими) ставиться в залежність від позиції, зайнятій ними в російсько-українській війні.

Підтримка України до її перемоги визначається пріоритетом зовнішньої політики Польщі.

“Ми підтримуємо Україну у боротьбі з російським вторгненням, адже принцип суверенної рівності держав для нас на практиці означає право українського народу обирати власну ідентичність, політичний устрій, політичну приналежність та військові союзи, а також вирішувати, як довго воювати і коли починати переговори з Росією”, – говорить міністр Рау і додає:

“Історичний досвід показує, що позбавлення незалежності однієї країни в регіоні неминуче веде до втрати незалежності іншими”.

Саме тому Польща відкидає можливість будь-яких компромісів із Росією.

“Ми реалісти, а тому не віримо в можливість компромісу між свободою і рабством. Це той урок, який ми винесли з XX століття і будемо його пам’ятати”, – говориться у доповіді.

І звичайно, Варшава обіцяє зробити все можливе для якомога швидшого вступу України до ЄС та НАТО.

“Безпечна Україна означає безпечну Польща, а відповідно, й мирну Європу. Отже, це питання нашого raison d’état (життєвого інтересу)”, – стверджує Збігнев Рау.

Однак одразу після завершення війни у Польщі вважають за доцільніше говорити про створення додаткової архітектури безпеки для України “на основі, з одного боку, політичної та військової участі США, а з іншого – підтримуваної Сполученими Штатами військової співпраці країн нашого регіону з Україною”.

Оцінюючи перспективи двосторонніх відносин України та Польщі, у Варшаві говорять про історичний шанс подолати усі суперечності між народами.

“Російська агресія настільки зблизила наші нації і створила величезний взаємний соціальний капітал симпатії та довіри, ми отримали унікальний шанс відтворити польсько-українську єдність, знищену за останні століття німецькими та російськими загарбниками, а також більшовицьким тоталітаризмом”, – говориться у заяві.

“Ми б хотіли, щоб Україна в майбутньому для нас була чимось більшим, аніж партнером в ЄС і НАТО, і більшим, аніж просто добрий сусід, з яким у нас дружні стосунки та добра економічна співпраця”, – додається у документі.

Єдність двох країн у Варшаві розглядається як “постійна співпраця двох дуже близьких одна одній за мовою, культурою та ментальністю націй, що живуть у двох суверенних державах”.

Звичайно, такий рівень відносин передбачає остаточне вирішення історичних суперечок, що до повномасштабної війни з РФ так довго отруювали відносини Києва та Варшави.

“Наша мета – так формувати взаємовідносини між Польщею та Україною, щоб усунути потенціал будь-якої серйозної суперечки щодо інтерпретації історії чи становища громадян, що ідентифікують себе з польською мовою, культурою та традиціями.

Поляки та українці повинні почуватися вдома не лише на своїй батьківщині, але й на чужині”,

декларується у заяві голови польського МЗС.

За його словами, домовленості, досягнуті під час останнього візиту до Варшави українського президента Володимира Зеленського, дають старт новому підходу до взаємовідносин “також у питаннях, пов’язаних з історією та вшануванням пам’яті жертв воєн, репресій та вбивств”.

Іншої Росії не існує

Польща декларує готовність і надалі протистояти спробам досягнення компромісів з РФ ціною поступок України.

“Польський уряд продовжує стояти на позиції, що поки Росія не припинить свою агресію в Україні, не виведе свої війська з міжнародно визнаної території України, включаючи й Кримський півострів, вона має залишатися поза спільнотою цивілізованих націй, і ми будемо боротися з передчасними пропозиціями відновлення мостів із Росією”, – стверджується у доповіді.

При цьому у Варшаві уточнюють: вони не вірять у “фаталізм” російської долі, а тому впевнені, що РФ може стати “нормальним членом міжнародної спільноти”.

“Після виведення військ з усієї території України та відмови від “визволення” інших держав та територій, подолавши агресію, покаравши винних, Росія отримає надію нарешті стати нормальною демократичною державою, Росією Андрея Сахарова та Анни Політковської, Росією “Меморіалу”. Ми хотіли б співпрацювати з такою Росією. Але такої Росії (наразі) не існує!” – резюмує Збігнев Рау.

Втім, переконані у Варшаві, навіть у разі “повернення до нормальності” відносини з РФ мають бути докорінно переглянуті.

Зокрема, неможливим є повернення до Декларації Росія-НАТО 1997 року, яка обмежувала розміщення чисельності сил НАТО у нових країнах-членах Альянсу.

Цю норму напряму називають передумовою повномасштабної війни проти України.

“Одностороння підтримка Альянсом цих політичних зобов’язань перед Росією після її вторгнення в Україну та анексії Криму у 2014 році призвели до появи у Москві небезпечного переконання, що логіка поділу світу на сфери впливу все ще існує”, – йдеться у промові Рау.

Він додає: навіть якщо Росія повернеться до виконання норм міжнародного права, повернення до договору 1997 року буде неможливе.

Адже “одностороннє дотримання обмежень щодо розгортання Альянсу на його східному фланзі буде сприйматися як слабкість і заохочення до подальшої агресії, що загрожує безпеці НАТО”.

Переконати Орбана

Ще донедавна Угорщина вважалася ключовим союзником Варшави у ЄС. Передусім Варшава та Будапешт діяли спільно у протистоянні євроінституціям.

Очевидно, що наразі полько-угорські відносини переживають докорінну трансформацію, проте якими вони стануть, наразі у Варшаві сказати не беруться.

Саме тому розділ, присвячений відносинам з Угорщиною, займає лише кілька абзаців.

“Ми шкодуємо про те, що Польща та Угорщина принципово по-різному сприймають російську агресію проти України – як її причини, так і бажаний сценарій закінчення”, – говорить Рау.

Але відразу після цього й додає: “Тому ми будемо переконувати наших угорських партнерів до нового погляду на природу загроз з боку Росії, щоб мати можливість повною мірою використовувати свій потенціал стосунків та поглибити їх”.

Так само, описуючи перспективи формату Вишеградської четвірки, співпраця в якій зараз заморожена через особливу позицію угорського прем’єра Віктора Орбана, зазначається, що в майбутньому цей формат може знову стати ефективним.

“Східне партнерство” – історія успіху

В Україні ставлення до “Східного партнерства” дещо скептичне – цей формат не передбачав перспектив членства у ЄС та не відповідав амбіціям Києва.

Втім, зараз у Варшаві подають його як справжню історію успіху, без якого було б неможливе отримання Києвом кандидатського статусу.

“Східне партнерство підготувало Україну та Молдову до отримання статусу кандидата в ЄС. Завдяки раніше зробленим політичним інвестиціям в цей інструмент стала можливою негайна пропозиція президента Анджея Дуди, щоб Європейський Союз у відповідь на російську агресію надав Україні статус кандидата… В той час, коли на українські міста падали бомби, Європа зробила крок, якого боялася зробити раніше. Так відбулася ментальна революція, яка змінює не тільки наш регіон, але, я також переконаний, змінить всю Європу”, – заявляє голова польської дипломатії.

Так само, як і у випадку України, Польща вітає та готова сприяти європейським амбіціям Молдови: “Бажаємо успіху модернізації Молдови як доброго та мотивуючого прикладу для народів Східної Європи.

Нам потрібен успіх Молдови як гарантія того, що Росія не зможе відкрити там другий фронт у війні проти України та всієї Європи”.

Що стосується Грузії, то щодо неї заяви більш обережні – підтримувати Тбілісі “у подальшому продовженні реалізації проєвропейських реформ, щоб у майбутньому вона також отримала кандидатський статус”.

Так само у Польщі впевнені у місці в європейському домі й Білорусі.

“Наша довгострокова мета – демократична, вільна та незалежна Білорусь. Польща не буде в безпеці, поки її сусіди не будуть вільними і суверенними!” – йдеться у промові міністра.

Натомість, зазначає Рау, “сьогодні ми бачимо Білорусь як повністю залежну від агресивної Росії державу, керовану режимом, позбавленим будь-якої демократичної та соціальної легітимності, який перетворив Білорусь на велику в’язницю та надає Росії свою територію для нападу на Україну”.

Він уточнює, що польська влада раніше робила пропозиції Лукашенку, що стосувалися “збільшення простору для політичного та економічного маневру, в обмін на припинення репресій і переслідувань”, однак додає, що ці переговори не принесли результату.

Саме тому офіційна Варшава декларує лобіювання у ЄС подальших санкцій проти режиму Лукашенка, а також застосування проти нього “всього спектра покарань, які є в нашому суверенному розпорядженні”.

Репарації: німецький приклад для Росії

Велика війна на східному кордоні Польщі не змінила критичного ставлення Варшави до Німеччини.

Навіть визнаючи докорінну зміну у зовнішній політиці Берліна (в першу чергу в питаннях відносин із Росією, включаючи замороження газогону “Північний потік-2”), тональність опису відносин із Німеччиною залишається швидше критичною.

Зокрема, Варшава продовжує наполягати на виплаті Німеччиною репарацій за збитки часів Другої світової війни, критикуючи відмову Берліна вести відповідні консультації. Як стверджує Рау,

“Не існує жодної моральної системи чи правового порядку, в якому рішення про відповідальність перед потерпілим від злочину ухвалює тільки виконавець цього злочину, тобто агресор”.

Ба більше, польський міністр використовує нинішні події в Україні як доказ небезпечності відмови Берліна:

“Вирішення проблеми відсутності німецької компенсації для Польщі та поляків є як в інтересах наших двох країн, так і загальнолюдським інтересом міжнародної спільноти. Адже наша мета – створити систему, в якій оголошення війни буде невигідним, а агресор мусить завжди платити відшкодування за заподіяну шкоду. Це те, що Україна вимагатиме від Росії”.

Показово, що описуючи відносини з Францією, польський міністр діє рівно навпаки – самі відносини активно нахвалює, однак при цьому критикує всі ключові ініціативи президента Макрона (втім, не вказуючи їх авторства).

Так, Польща критикує ініціативу стратегічної автономії ЄС, наголошуючи на важливості внеску НАТО та Сполучених Штатів у безпекову ситуацію в регіоні.

“НАТО залишається абсолютно незамінною структурою з точки зору колективного захисту. Натомість Європейський Союз підтримує ці зусилля в їхніх політичних, економічних та санкційних аспектах, а також доповнює НАТО у політичних і військових питаннях”, – стверджується у доповіді.

Щоправда, компліментарно описуючи важливість стратегічних відносин зі Сполученими Штатами, Варшава уникає критики Китаю – у частині промови, присвяченій відносинам з Пекіном, Збігнев Рау уникнув навіть згадки про Тайвань.

Захист незалежності

Не подоланий і конфлікт Варшави з європейськими інституціями.

Польща продовжує критикувати плани розмивання принципу одностайності у прийнятті рішень ЄС.

При цьому цей принцип подається Варшавою як “історія успіху”, а як приклад цього згадується введення санкцій проти РФ. Не уточнюючи, що у разі відмови від цього принципу санкції могли бути набагато потужнішими, адже країни на кшталт Угорщини не могли б їх блокувати.

Щоправда, в тих питаннях, де принцип одностайності вже замінений принципом кваліфікаційної більшості, Варшава допускає “розширення форми консенсусу”, тобто прийняття рішення простою більшістю.

Проте загалом відмову від принципу консенсусу польський уряд подає як спробу великих країн домінувати над малими та середніми.

“Польща у своїй політиці прагне і буде прагнути до modus operandi на основі консенсусу всіх членів Союзу, а не домовленостей різного роду європейських тандемів: п’ятикутники, чотирикутники, трикутники та інше, а тим більше – не диктату наймогутнішої держави-члена ЄС”, – вкотре атакує Німеччину польський дипломат.

Ще одним доказом нерівності всередині ЄС називає він наслідки впровадження євро.

“Деякі країни після прийняття єдиної валюти не здатні розвиватися стабільно та гармонійно, а деякі отримують стабільний надлишок експорту, протидіючи здорожчанню власної валюти продовженням економічної стагнації в інших країнах. Ця система радикально зменшує необхідну складову рівності – рівність шансів”, – переконаний Рау.

Тому не лише не йдеться про перехід Польщі на євро, а навіть припускають необхідність “тимчасового та постійного” повернення низки країн до своїх національних валют, називаючи це запорукою реформування ЄС.

Автори:

Юрій Панченко, редактор “Європейської правди”,

Надія Коваль, завідувач інформаційно-аналітичного відділу Українського інституту

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.