За диверсію чи зраду Батьківщині можуть почати карати довічним ув’язненням

Правоохоронний комітет підтримав законопроєкт про довічне ув’язнення за диверсії та зраду Батьківщині.

Про це повідомляє партія “Слуга народу”.

Проєкт пропонує у статтях 111 та 113 КК України передбачити покарання за державну зраду та диверсію в умовах воєнного стану.

“Жодної амністії за диверсії та зраду Батьківщині. Максимальна міра покарання – довічне ув’язнення”, – написав народний депутат Максим Бужанский.

Проєкт закону встановлює максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на термін 15 років або довічного позбавлення волі з обов’язковою конфіскацією всього майна.

Пропонується заборонити будь-яку амністію до осіб, які скоїли державну зраду та диверсію.

Росія о 4:00 ранку 24 лютого напала на Україну. Російські війська атакували державний кордон України з півночі, зі сходу та Криму. Бої та атаки тривають майже на всьому периметрі державного кордону та в багатьох містах.

Верховна Рада запровадила на території України воєнний стан. Президент Володимир Зеленський віддав наказ ЗСУ завдавати максимальних втрат російським загарбникам.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A

Зараз ви читаєте новину «За диверсію чи зраду Батьківщині можуть почати карати довічним ув’язненням». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

• Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
• Замороження питання Криму на 10-15 років
• Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
• Зупинка війни по нинішній лінії фронту
• Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
• Ваш варіант

• Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
• Замороження питання Криму на 10-15 років
• Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
• Зупинка війни по нинішній лінії фронту
• Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
• Ваш варіант

Дизайн та програмування: YonaStudio

Всі права на матеріали, які містить цей сайт, охороняються у відповідності із законодавством України, в тому числі, про авторське право і суміжні права. Використання матерiалiв Gazeta.ua для друкованих видань дозволяється лише з письмової згоди редакції сайту. Для iнтернет-видань обов’язковим є гiперпосилання на Gazeta.ua, відкрите для пошукових систем. Посилання та гіперпосилання повинні міститися виключно в першому чи в другому абзаці тексту.

Передрук, копiювання або вiдтворення iнформацiї, що мiстить посилання на агентства “Iнтерфакс-Україна”, PHL та Reuters у будь-якiй формi суворо забороняється. Матеріали з позначкою Спецпроєкт, PROMO, Позиція, Подія, Партнерство друкуються на правах реклами. Редакція Gazeta.ua може не розділяти позицію авторів розділу “Погляди” та не несе відповідальність за матеріали авторів та читачів розділу “Блоги”.

“Зрада Батьківщині”: паралізована нація

Починаючи з 8 червня 1934 року, мільйонам громадян Радянського Союзу, які мали кровні зв’язки з тими, хто раніше залишився на Заході чи був засуджений за “зраду Батьківщини”, могли присуджували довгі терміни таборів і заслання, як родичам “зрадників”. Не мало значення, знали вони чи ні про підготовку “зради”, так само як і не мало значення те, схвалювали вони такий вчинок чи ні. Це було наслідком прийняття доповнень до 58-ї статті. Під поняттям “зради” розумілися будь-які дії, які йшли на шкоду суверенітету, державної безпеки та обороноздатності СРСР, включно з відмовою повертатися на терени СРСР.

Черговий тур “закручування гайок”? Акт репресій, точніше, їхнього “правового” обґрунтування? Певною мірою навіть продовження хронічно репресивних традицій російського законотворення “зрадників государевих” (до того подібну норму містило “Соборне уложення” 1649 року, яке наказувало підданим московського царя доносити на родичів).

У будь-якому разі система отримувала черговий “законний” спосіб тиску на суспільство. У що це виливалося для народу, крім очевидного посилення репресивного катка?

Український письменник Іван Багряний теж став жертвою закону – від нього відрікся син Борис / Фото: www.ukrlib.com.ua

Страждали насамперед сім’ї. У 1930-ті роки ти міг загинути від голоду як селянин, ти міг бути заарештованим як “класовий ворог” чи “буржуазний націоналіст”, у найкращому випадку пересічний громадянин “першої у світі держави робітників та селян” був приречений на постійну боротьбу за життя. У такій ситуації родинні зв’язки були неоціненними. Родич-селянин міг поділитися продовольством, родич при посаді міг допомогти влаштуватися на роботу чи оформити документи. Тепер кожен охочий допомогти рідним мусив думати, чи не видасть завтра його родич. І кожен мусив постійно слідкувати за язиком удома — а чи не спаде на думку комусь з домашніх перестрахувати себе? Або і просто під гарячу руку хтось міг “похвалитися” почутим на кухні.

Натомість справжнім противникам комунізму, готовим до опору в усіх його проявах, цей закон надійно викручував руки. Кожен розумів: можливість вибороти свободу примарна, а ось приректи родину на поневіряння і смерть — цілком реальна. Ризикувати чинити опір у такій ситуації могли тільки ті, хто вже і так втратив родину або абсолютно відчайдушні голови. Останні всерйоз ризикували, що їх видасть хтось із родичів ще на етапі планування опору — просто щоб самому не потрапити під розстріл чи на Сибір.

Не треба бути юристом, щоб побачити в цьому законі застосування цілковито протиправного принципу колективної відповідальності. Але в контексті радянської дійсності це було тільки формалізацією практики, яка і так квітла пишним цвітом. “Сімейне заручництво” радянські спецслужби застосовували ледь не від початку існування більшовицької диктатури.

Також читайте

Чому українці мають пам’ятати про Катинь

Воно стримувало опір надійніше за будь-які інші методи — ніхто не хотів ризикувати рідними. Воно стримувало будь-яку ініціативу зі створення конкурентних “єдиноправильному вченню” структур з боку родичів “ворогів”, які опинилися за кордоном. Воно ефективно попереджувало втечі з комуністичного “раю”. Найбільш ненадійне щодо втеч селянство було позбавлене навіть паспортів.

Цей закон поселяв у кожній родині недовіру. Батьки боялися дітей, діти — батьків. Навіть ті, хто не є прихильником традиційних цінностей, усвідомлюють: сім’я — це те місце, де людина вчиться жити, комунікувати з іншими, засвоює правила життя у соціумі. Які правила могла засвоїти людина, виростаючи у сім’ї “після 8 червня 1934 року”? А такі правила, що вірити не можна нікому, довіра може коштувати життя.

Якщо вже рідним не можна вірити, то кому ж тоді? Хоча пропаганда “підказувала” відповідь – “вождеві” і “партії”, підсвідомість говорила — нікому. Кожен — потенційний ворог. Отож кожна окремо взята людина була приречена жити у відчутті постійної небезпеки, постійної загрози. І з багажем невисловлених, непроговорених тривог і радостей – бо страшно відкритися.

Після розстрілу старшого покоління Крушельницьких решта поневірялася, як родина “ворогів народу” / Фото: territoryterror.org.ua

Ніщо нікуди не зникає безслідно. Внутрішня напруга неминуче проривається агресією. До всіх, без видимої причини. Тією самою, якою ще й досі наповнене наше повсякдення. Теж не виключено, що глибинні причини соціальних проблем, пов’язаних з небажанням дбати за родичів, теж лежать у цьому “законі”.

Адже він працював ще в один бік, змушуючи старанно відрікатися родичів – “контрреволюціонерів”. У кращому випадку — свідомо забувати, не розповідати дітям і внукам, щоб не відбилося на них. А серед тих родичів були митці, письменники, політики, діячі Української Народної Республіки, вояки і офіцери Армії УНР, повстанці, підпільники, емігранти, люди, які зробили б честь будь-якій культурі.

Так втрачався цілий пласт історичної пам’яті, незліченна кількість родинних історій. Але людина не може бути чортополохом, вона прагне відчуття єдності з чимось, з певною традицією. Якщо ж власна традиція обірвана, починаються пошуки нової. І мало хто погодиться асоціювати себе з тією традицією, чиїх представників масово арештовують і розстрілюють. Більшість піде за тією, у чиїх руках сила і яка може гарантувати безпеку. У випадку України ця сила розмовляла російською мовою. Тому одним із непрямих наслідків закону стала русифікація. А сучасні істерики хоч би з приводу квотного питання цілком можна прочитувати не як комплекс вищості, а як страх. Страх бути упослідженим, страх відкрити наново власну традицію, для багатьох втілену у прадідах і прапрадідах і змірятися з підсвідомим, глибоко захованим страхом бути покараним.

У такий спосіб – через логічний страх і раціональний вибір кожного окремого українця — усе суспільство зазнавало важкої травми. Але і на цьому не кінець. У перелік діянь, які можна було підвести під “зраду”, входило також “поширення наклепницької інформації про СРСР”, такий закон надійно “викручував руки” усім охочим повідомляти у вільний світ правду про ціну індустріалізації та колективізації.

Після прийняття закону від 8 червня 1934 року заручником стало усе населення СРСР. Це військовий злочин. Заручників беруть терористи. Узаконюючи заручництво, керівництво СРСР розписався в тому, що був нічим іншим, як терористичним угрупованням, яке захопило владу. Самі поправки “від 8 червня” залишалися незмінними аж до падіння СРСР.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

«Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…». 65 років тому почалося Кенгірське повстання

Із 40-х років у ГУЛАГу відбулося понад півсотні різних виступів проти табірної сваволі. Найбільшими з них стали повстання політичних в’язнів у Норильську (26 травня – 4 серпня 1953 року, близько 17-ти тисяч учасників), Воркуті (19 липня – 1 серпня 1953 року, 12 тисяч учасників) і Кенгірі (16 травня – 26 червня 1954 року, 20 тисяч учасників).

Великі ГУЛАГівські повстання примусили радянське керівництво засумніватися у здатності контролювати навіть табори. Ці повстання спричинили зміну політики і народили «відлигу”. До остаточного розпаду СРСР залишалося більше 30 років. Але перший крок на цій дорозі зробили люди Кенгіру.

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Воно розкололо моноліт Імперії Страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги. Їм цього не пробачили й вчинили жорстоку розправу.

Попри те, що повстання було придушене, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) скасували, а в’язнів із ВТТ перемістили до колоній, особливо небезпечних – до тюрем.

З 1954 року по таборах почали їздити спеціальні комісії, куди увійшли юристи і партійних працівники. Вони під час розгляду окремих, найбільш одіозних справ мали право висловлюватись за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно дотримувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною).

Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, вони могли повертатись назад додому, претендувати на житло та поновлення на роботі. За кілька років на волю вийшли дві третини ув’язнених. У 1960 році систему ГУЛАГу розформували, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.

Історія Кенгірського повстання довгий час була під забороною. Її згадували пошепки люди, доля яких була пов’язана з боротьбою проти радянського тоталітаризму. Про нього і нині знає дуже мало людей на просторах колишнього СРСР. Деякі подробиці повстання та долі його учасників – у матеріалі співробітника українського інституту національної пам’яті, кандидата історичних наук Лесі Бондарук.

Передумови повстання

Завершення Другої світової війни не принесло мирного життя республікам Радянського Союзу. В Україні та країнах Балтії – Литві, Естонії, Латвії, на Кавказі радянська влада розгорнула нову війну – проти місцевих національно-визвольних рухів.

Радянські концтабори поповнилися сотнями тисяч українських оунівців (у багатьох документах радянських спецслужб вони так і називаються та є окремою категорією в’язнів з України), прибалтійських «лісових братів», їхніх прихильників і просто людей, незгодних із тоталітарною системою радянського поневолення.

Велика кількість українських націоналістів визначала політичну та ідейну спрямованість переважної більшості повсталих, а також характер Кенгірського повстання. «. У нас це почалося з приїздом дубівського етапу — західних українців, оунівців, – писав Олександр Солженіцин у книжці «Архипелаг ГУЛАГ». – Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася.

«Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», – писав Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Боротьба завершилася перемогою політичних в’язнів. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси табірної влади. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних ЗК. Траплялися випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.

Першою організацією спротиву стала підпільна мережа «ОУН-Північ», утворена у Воркуті у 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою, за що в 1952 році він був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років таборів ГУЛАГу. Загалом Михайло Сорока відбув майже 35 років в ув’язненні, де й помер. За націоналістичну діяльність він тричі був ув’язнений польською владою, сидів у тюрмах Чорткова, Станіслава, Гродна, польському концтаборі «Береза Картузька».

Михайло Сорока (1911—1971) — член крайового проводу ОУН із 1930-х років.

Початок повстання

15 травня 1954 р. у Кенгірі вартовий Калімудін випустив автоматну чергу у колону ув’язнених. Було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 поранено.

У відповідь на це свавілля адміністрації ввечері 16 травня понад 60 політичних в’язнів на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали паркан між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор 3-го табірного відділення Степлагу, звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між зонами.

Залишки стін Кенгірського табору. Фото Вахтанга Кіпіані, 2004 рік

О 10 год. вечора того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю. 13 в’язнів було вбито, 43 поранено.

17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу. Щоб налякати непокірних, адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч з 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору.

Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.

18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили розправитися за допомогою кримінальників.

Лідери політичних в’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіру кримінальний етап. Лідери політв’язнів – колишні члени ОУН і УПА – провели переговори з лідерами кримінальників.

За свідченням Олександра Солженіцина, політв’язні зуміли переконати, що мають чисельну перевагу, й тому краще діяти спільно проти адміністрації. «Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна», – писав Солженіцин.

Лідером кримінальників був Енгельс Слученков (табірне псевдо – Гліб). Російський хлопець із Рязанської області, мобілізований у штафний батальйон на фронт Другої світової війни прямо із тюрми, де сидів за кримінальні злочини.

У червні 1944 року він потрапив у нацистський полон. Там вступив у Російську визвольну армію, з якою воював на боці гітлерівців на Балканах із червоними партизанами.

Згодом Слученков навчався у німецькій розвідувальній школі. За кілька місяців до завершення війни його закинули у тил Червоної армії, він потрапив у руки СМЕРШу. Отримав 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

Енгельс Слученков, «Гліб», фото 1943 р.

У «Степлагу» Енгельс Слученков разом із іншими кримінальниками приєднався до повстанців із політичних в’язнів. Він був одним із найактивніших учасників Кенгірського повстання. Потім його засудили до розстрілу, який виконали 12 вересня 1956 року.

Табірна влада підозрювала змову і 23 травня 1954 року вивезла із зони 421 із 600 кримінальників в інше місце ув’язнення.

У ніч на 24 травня за ініціативою політв’язнів ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у стіні до жіночої зони.

Слідом, «щоб їх вгамувати», до жінок увійшли політв’язні. Усю адміністрацію в’язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих.

Як згадує одна зі свідків тих подій, коли «блатні» відступили з господарського двору, його зайняв каральний взвод. Тоді політв’язні з 2-го і 3-го табірних пунктів з’єдналися через пролом, бо там вже не було представників МВС.

Коли у господарському дворі зазвучали постріли – в’язні прорвалися в жіночу зону. За спогадами учасника повстання Миколи Кекушева, все відбувалося без будь-яких ексцесів, жодна жінка не була ображена, за цим строго слідкували всі, і в жіночій зоні за весь час «сабантуя» підтримувався зразковий порядок.

Французька дослідниця Кенгірського повстання Марта Кравері підтверджує, що наміри в’язнів щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування.

Керівництво повстанням

У Конспіративному центрі більшість складали націоналісти з України, країн Балтики та Кавказу. У слідчих документах цей центр показаний найголовнішим. Слідство називає лише представників центру – отже імена усіх його учасників так і не вдалося встановити.

Повстанці називають одним із організаторів та натхненників свого опору – Михайла Сороку, автора «Гімну Кенгірського повстання», рядок з якого винесений у титул цього тексту.

Проте прізвища Сороки у документах повстання нема: з міркувань конспірації його ім’я не згадувалося у будь-яких керівних структурах. Усі розуміли, що повстання – це непередбачуваний фінал і наслідки.

Авторитет Михайла Сороки був настільки великим серед політв’язнів різних національностей, що до нього ставилися з глибокою повагою й оберігали.

Основна відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито.

За версією слідства, структура керівництва повстанням була такою: головним керівним органом був Конспіративний центр.

Центру підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди.

Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на прізвисько «Ус», капелан Української повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, член УПА Герш Келлер.

Герш Келлер

Досі загадковою залишається постать Герша Келлера (1924-1956) – єврея, який під час війни втратив усю свою родину, сам зумів втекти з німецького табору і приєднався до українського підпілля.

Вояк УПА з літа 1943 року, потрапив у радянський полон восени 1944 року і був засуджений до 10 років таборів.

За час ув’язнення отримав ще два вироки, один із них – за вбивство донощика.

Під час повстання в’язнів Степлагу, Герш Келлер став одним із його організаторів, керував відділом виготовлення зброї для самозахисту. Саме тому він був засуджений до розстрілу.

Член комісії в’язнів Ганна Михайлевич, яка на все життя зберігала написане кров’ю освідчення у коханні, згадувала, що насправді Келлер був українцем Василем Пендраком.

Вона стверджувала, що Василь-Герш був родом із села Огерці з місцевості Ліско (нині територія Польщі). Так вважає і московський дослідник Кенгірського повстання Микола Формозов. Але мотиви, чому ця людина ховалася за чужим ім’ям, лишаються не до кінця ясними.

Комісію повстанців Кенгіру утворили переважно для переговорів із табірною адміністрацією. Адміністрації табору висунули низку вимог, багато з яких були політичними.

Принциповою вимогою учасників Кенгірського повстання 1954 року, як і Норильського та Воркутинського у 1953 році, був приїзд повноважної комісії з Москви за участю представника ЦК КПРС.

І не тому, що наївно вірили в «доброго царя» чи генсека – ця умова дозволяла «потягнути час». «Ми розуміли, що перетворюємося у своєрідний штаб, і усвідомлювали у зв’язку з цим всю відповідальність. Ми розуміли реальність того, що наша непокора може бути придушена найжорстокішими засобами, і що лише приїзд представників високого рівня із Москви може заспокоїти табірників і дати гарантії від нової розправи. Ми вірили в успіх», – згадував член комісії вірменин Вагаршак Батоян.

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв’язень Анатолій Кострицький. Він народився 1927 року у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім класів. За антирадянські політичні переконання був засуджений у 1949 році воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу (статті 58-1 «а» і 182 ч.1 КК РРФСР) на 25 років ВТТ.

Анатолій Кострицький був чудовим спеціалістом із радіоелектротехніки. Для повстанців Кенгіру він зробив радіовузол, мікрофони і динаміки, які поставив на бараках. Коли в червні 1954 року зона була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію. Він також встановив телефонний зв’язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок. На прохання Енгельса Слученкова Анатолій Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню із виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Спорудження барикад, виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду – зіткнення із військами влади. Вночі повстанці зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали повітряних зміїв із листівками, де повідомляли населення Казахстану про повстання і вимоги до влади.

Михайло Сорока організував хор, який виконував «Гімн Кенгірського повстання» на його слова і мелодію, «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей.

«Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності», – згадувала Емілія Войцехович-Рафальська, яка під час повстання серед ув’язнених чоловіків віднайшла свого батька.

Танки ідуть напролом

У радянських документах про Кенгірське повстання зафіксований факт, що його придушили за допомогою танків. Чисельність жертв у цих джерелах значно занижена. Немає там і того, що танки їхали по живих людях.

У спогадах колишніх в’язнів ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не зупинилися і розчавили багатьох…

Ольгу Лядську відштовхнув у яму знайомий її чоловіка. Семен Рак разом із своєю коханою взялися за руки і кинулися під танк. Литовець Альфонсас Урбанас опинився у протилежній ситуації: він на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка. Врятувала ціною свого життя. «Я була в центрі, а довкола мене танки чавили живих людей. Вже за кілька секунд я побачила кров і нутрощі моїх друзів, з якими багато років ділила своє горе», – записала у спогадах Любов Бершадська.

Графічне свідчення учасника повстання Юрія Ференчука. «Кров Кенгіра». 1993.

Зона була буквально залита кров’ю. Вранці на машини скидали понівечені тіла кенгірських повстанців.

«Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, – згадує Ганна Борецька. – Там напоготові стояли «чорні ворони». До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили і вивезли у невідомому напрямі.

Нас, десятилітників, повернули у зону. Подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей».

Загиблих поховали у степу – так вважає учасник повстання Ілько Тафійчук: «Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих.

Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими».

Скільки було учасників Кенгірського повстання?

У документах слідства вказано, що на 10 червня 1954 року у Степлагу перебувало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок.

Українців серед них було 46.3% (9596 осіб). Ув’язнених із країн Балтики – 22.4% (4637 осіб). Росіян – 12.8% (2661 осіб).

Більшість (14785 осіб – 71.4%) засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58 I, «а» і «б»), 1421 осіб (6.8%) – за бандитизм; 1202 (5.8%) – за шпіонаж, 1140 (5.5%) – за участь в антирадянських змовах; «троцкістсько-бухаринських агентів» було 78 осіб (0.3%).

У третьому табірному відділенні Степлагу перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини; у 44.7% (2512 осіб) термін ув’язнення складав 25 років примусових робіт; більше половини народжені після 1920 р.

Водночас, у документах сказано, що «у масовій непокорі 3 табірного відділення «Степлагу» брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок».

Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили в тюрму.

Ще тисячу ув’язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» і в Озерний табір.