Каченя і кача

0 Comments

Каченя

Каченя́, -ня́ти, с. Утенокъ. Роспалався, як жаба до каченяти. Ном. № 3411. Білії гуси потішаються на воду з гори, а чорнорябі каченята, крякаючи, у двір садком беруться. МВ. Ум. Каченятко, каченяточко.

http://hrinchenko.com/slovar/znachenie-slova/22477-kachenja.html Каченя, -ня́ти, с. Утенокъ. Роспалався, як жаба до каченяти. Ном. № 3411. Білії гуси потішаються на воду з гори, а чорно-рябі каченята, крякаючи, у двір садком беруться. МВ. Ум. каченятко, каченяточко.

http://sum.in.ua/s/kachenja КАЧЕНЯ, йти, сер. Те саме, що кача. За городом качки пливуть, Каченята крячуть. (Українські народні ліричні пісні, 1958, 203); Біля самого берега, під кущем, причаїлось дике каченя (Олександр Ільченко, Звич. хлопець, 1947, 27). Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 124.

каченя – іменник, середній рід, істота, IV відміна ВІДМІНОК ОДНИНА МНОЖИНА називний каченя каченята родовий каченяти каченят давальний каченяті каченятам знахідний каченя каченят орудний каченям каченятами місцевий на/у каченяті на/у каченятах кличний каченя каченята

Ілюстрації

Медіа

Левадівка. Дика качка з виводком

уло це колись влітку. Стара качка висиджувала чергове своє потомство. Вже з’явилось на світ шість гарненьких каченят. Залишилось діждатись одного. Це яйце було найбільше. Каченятам дуже хотілось дізнатись, що ж там за лопухами, які прикривали їхнє гніздо. Та мама-качка не дозволяла їм далеко відходити від себе. Каченята галасували так, що їх крик почула стара гуска, яка проходила мимо. Побачивши яйце, на якому сиділа качка, гуска голосно сказала: — Послухайся мене, краще покинь його. Це не качине яйце. Воно більш схоже на індиче чи страусине. Таке величезне! Індича ніколи не навчиться плавати. І подибала далі. Та стара качка не звертала уваги на слова гуски, а терпляче сиділа на яйці. Через деякий час воно затріскотіло і з нього вилупилось довгоочікуване пташеня. Але воно було зовсім не таке, як всі інші, а велике, сіре і якесь жалюгідне. Каченята стали з нього глузувати, обзивати гидким. Та мама-качка заступалась за нього. Для неї воно було таке ж гарне і миле, як і всі інші діти. Качка попрямувала до води і перша стрибнула туди, а за нею слідом хлюпнулись і всі каченята. Вони старанно перебирали лапками і пливли. Не відставало від них і гидке каченя. Та коли качка із своїм виводком прийшла на пташник, то всі його мешканці — кури, гуси, індики, стовпилися навколо сірого каченяти і заходились його штовхати, клювати. Дівчинка, що годувала птицю, навіть відштовхнула його ногою і розсипала зерно подалі від гидкого каченяти. З цього часу в каченяти розпочалось важке життя. Одного разу воно вибігло до озера, де в очереті жили дикі качки. Тут його не проганяли, але й дружити з ним ніхто не хотів. Каченя вже звикло, що всі насміхаються над ним і називають виродком. Та тільки б не проганяли його, дозволили зостатись на озері і жити тут. Через деякий час дикі качки полетіли. Каченя знову залишилось саме. Йому було дуже сумно і самотньо. Одного разу каченя побачило на озері прегарних білосніжних птиць. Вони величаво плавали по озеру. Воно дивилось на них і подумки заздрило. Тим часом лебеді, так звали тих птиць, махнули крилами і полетіли. Дні минали, і потихеньку прийшла зима. Для каченяти настали нестерпно важкі часи. Цілими днями воно плавало без відпочинку, щоб не дати воді замерзнути. Багато бід і неприємностей спіткало каченя тієї зими. Не раз стояло воно на порозі смерті і лише чудом залишилось живим. Та ось нарешті настала весна. Каченя навчилось вже добре літати. Одного разу воно опинилось на тому самому місці, де вперше побачило лебедів. Каченяті дуже хотілось побачити тих птахів знову. Так воно й сталось. Причаївшись в кущах, воно з заздрістю спостерігало за величними птахами, які плавно плавали по озеру. Набравшись сміливості, каченя вирішило підпливти до цих птахів. «Нехай вони мене краще заклюють за мою потворність. Краще смерть, ніж знущання качок і курей, ніж самотність і зимова холоднеча» — вирішило каченя і випливло із своєї схованки. Тут сталося диво. Прекрасні птахи оточили гидке каченя. — Ніколи ми не бачили такого прекрасного лебедя, — промовили вони. Каченя глянуло в воду і побачило там себе — прегарного білого лебедя. Гидке каченя не могло повірити своїм очам, але це була правда. Лебеді прийняли його до свого гурту і юний лебідь став окрасою їхньої зграї. Люди, які приходили до озера погодувати лебедів, не переставали захоплюватись його красою.

Каченята

Качечка іде,
Каченят веде.
Веде малих на травичку,
На ряс очку, на водичку.
Йде, йде,
Каченят веде.
Каченята малесенькі,
Наче пушок, легесенькі.
Ідуть, ідуть, гойдаються,
Наче в річці купаються.
Побачили мушку — стали
І дихати перестали!
А мушечка враз злетіла
І на квітку поруч сіла!
Стали малі підкрадатись,
Стала мушка оглядатись.
Знов знялася над землею —
Каченята враз за нею!
Біжать, плигають, стрибають,
Ніяк мушки не піймають!
Потомились, посідали —
Гуртом мушки не піймали!
Відпочили, встали швидко,
Бо ставочок зблизька видко.
Тільки крильця розгорнули,
Тільки крильцями махнули —
Розсипались на ставочок,
Як намистечка разочок.
Розсипались, розплелися,
Водиченьки напилися.
Вмиваються, купаються,
Як човники, гойдаються.

Хлюпочуться,
Полощуться,
Виспівують свою вроду.
За рибкою — шубовсть в воду!
За Мушками ганяються,
Вгледять жабку — злякаються,
В очерети сховаються.

Інші твори цього автора:

Дивіться також:

УкрЛіб — скорочення від Ukrainian Library (українська бібліотека). Метою створення цього сайту було зробити українську літературу доступною для всіх, хто бажає її читати.

УкрЛіб © 2000 — 2024, Євген Васильєв
При використанні матеріалів сайту, посилання на УкрЛіб обов’язкове.

Гидке каченя

Так добре було за містом улітку! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах і белькотав по-єгипетськи, — цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Просто чудово було за містом улітку!

У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатися під ними, стоячи на весь зріст! Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка.

Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.

Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.

— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

— Ках-ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили і роззирнулися на всі боки під зеленим листям, — мати їм дозволила дивитися скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

— Який світ великий! — дивувались малята.

Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!

— Ви гадаєте, що це вже й увесь світ? — сказала мати. — Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи. — Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне, — і вона сіла знову.

— Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її провідати.

— Та ще лишилося одне яйце, — відповіла качка-мати, — ніяк не хоче тріскатись. Але подивися на інших, — це наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили! Усі як одне — викапаний батько! А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.

— Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатися, — сказала стара качка. — Я певна, що це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще і йди вчити своїх дітей плавати.

— Ні, я ще трошки посиджу, — відповіла качка-мати. — Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.

— Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.

Нарешті тріснуло й велике яйце.

— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!

Качка подивилася на нього.

— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!

Наступного дня була чудова ясна погода.

Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави.

Плюсь! — стрибнула вона у воду.

— Ках-ках! — покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода занурила їх у воду з голівками, але вони вмить випірнули і попливли.

Ніжки їхні завзято працювали, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.

— Ні, це не індича, — сказала качка, — бач, як гарно гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитися.

— Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір’ї. Тільки тримайтеся близько коло мене, щоб ніхто на вас не наступив, а головне — бережіться кішки.

І вони пішли на пташине подвір’я.

Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб’ячу голову, а дісталася вона кішці.

— Дивіться, так буває на світі, — сказала мати каченятам, облизуючи язичком дзьобик, бо їй і самій хотілося риб’ячої голівки.

— Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!

Вони так і зробили.

Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:

— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!

І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.

— Облиш його! — сказала качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.

— Може, й так, але ж воно таке велике та незграбне, — відповіла качка, що скубнула каченя, — а тому його треба прогнати!

— Хороші дітки в цієї матері, — промовила стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Я б хотіла, щоб його виправили!

— Це неможливо, ваша милість, — сказала качка-мати, — воно хоч і негарне, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно з часом стане кращим або, принаймні, хоча б зростом поменшає. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду, — і вона почухала йому спинку й погладила пір’ячко. — До того ж це селезень, — продовжувала вона, — а для них зовнішність не так багато значить. Гадаю, він стане дужим і знайде свій шлях!

— А інші каченята дуже милі, — сказала стара качка. — Ну, будьте як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.

І каченята стали поводитись як удома.

Але бідолашне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке погане, — клювали, штурхали і качки, і кури. А ще й глузували з нього.

— Воно занадто велике! — казали всі. А індик, що народився зі шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.

Бідне каченя не знало, куди подітися. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховиськом для всього пташиного двору.

Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:

— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!

І навіть мати казала:

— Нехай би мої очі тебе не бачили!

Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.

Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.

“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.

Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.

— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.

— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.

Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.

Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.

— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.

— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.

— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.

Ще і ще лунали постріли.

Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.

— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.

І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.

Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.

Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.

Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.

Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.

Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?

На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.

У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.

Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.

— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!

І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.

Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.

— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.

— Ну, то краще помовч!

— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?

— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий.