Танкові війська СРСР

рід військ в Червоній, а згодом — в Радянській армії / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Танкові війська СРСР?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Танкові війська СРСР — рід військ в Червоній, а згодом — в Радянській армії, що мав на озброєнні танки, а також бронетехніку підтримки — самохідні артилерійські установки, бронетранспортери, бойові машини піхоти тощо.

Коротка інформація Танкові війська СРСР, На службі .

Мали такі найменування з:

• 1929 року — механізовані війська (МВ)
• 1936 року — автобронетанкові війська (АБТВ)
• грудня 1942 року — бронетанкові та механізовані війська (БТіМВ)
• 1953 року — бронетанкові війська (БТВ)
• з 1960 року — танкові війська (ТВ).

Передісторія

Поява танків пов’язана з необхідністю вирішити завдання прориву позиційної оборони, обладнаної в інженерному відношенні та насиченої артилерією, кулеметами та мінометами. Вперше під час Першої світової війни 1914—1918 рр. танки (32 машини Mark I) були використані англійцями в операції на річці Сомма (1916). А в 1917 році в районі міста Камбре англійські війська масовано застосували понад 350 танків за один день бою. Не зважаючи на їх технічну слабкість та тактичні помилки в застосуванні, танки показали себе як новий перспективний засіб, здатний у взаємодії з піхотою та артилерією долати позиційну оборону та розвивати тактичний успіх в оперативний.

Броньові сили (1914—1929)

Поява броньових частин в російській армії відбулася 19 серпня 1914 року. Першим у світі формуванням нового роду військ (сил) була 1-ша автомобільна кулеметна рота , Озброєна 12-ма броньовими машинами з кулеметним та гарматним озброєнням. До середини 1917 року в російській армії налічувалося 7 бронепоїздів і 13 бронедивізіонів (близько 300 бронемашин) [2] .

Бронепоїзд № 6 ім. Леніна.

Танків власного виробництва в Червоній Армії під час Громадянської війни у 1918—1920 роках не було [3] ; їх завдання виконували броньові сили, що складалися з автомобільних броньових загонів (автобронезагін), основу яких також становили бронемашини та бронепоїзди. У січні 1918 року була створена Рада броньових частин («Центроброня» (рос. Центробронь)) з управління всіма автоброньовими підрозділами та частинами республіки. У її функції входило розміщення державних замовлень на будівництво броньових автомобілів, а з квітня 1918 року і бронепоїздів. За період з листопада 1918 по березень 1921 року лише основними заводами, які виконували замовлення уряду, було виготовлено 75 типових бронепоїздів, 102 бронемайданчики та понад 280 броньових автомобілів [2] .

«Центроброня» вирішувала також технічні, адміністративно-стройові та агітаційно-політичні завдання, а також здійснювала підготовку кадрів командного складу та молодших спеціалістів. У травні 1918 року в Москві відкрилася броньова школа з підготовки командирів бронечастин, а потім був розгорнутий Московський окремий автоброневий загін, де навчалися молодші спеціалісти автобронечастин. Частка підготовлених фахівців броньових частин у відсотках до чисельності особового складу неухильно зростала: [2]

У серпні 1918 року на базі «Центроброні» було створено Центральне, а потім Головне броньове управління. У грудні 1920 року на озброєння Червоної Армії почали надходити перші легкі радянські танки Сормівського заводу.

У березні 1919 року підрозділами 2-ї Української радянської дивізії в бою з французькими військами були захоплені французькі танки (тоді називалися гусеничні броньовики) «Рено FT-17», які послужили прототипом першого радянського танка КС.

Перша танкова частина на території РРФСР — броньовий дивізіон при Раднаркомі Радянської України — була створена в Харкові черкомом Селявкіним у 1919 році з трофейних французьких танків FT-17, захоплених у союзних експедиційних сил на Півдні Росії під Одесою. Згодом ця перша в СРСР танкова частина була перетворена в Танкову ескадру РСЧА (т. зв. «Лефортівську» ) (1922), основною ударною силою якої були трофейні британські танки Mark V.

У ході Громадянської війни виробилася практика застосування броньових частин. Вони представляли собою спеціальні військові частини, що призначалися для підтримки стрілецьких та кавалерійських дивізій, бригад та полків. У роки Громадянської війни броньові сили, не зважаючи на незначну питому вагу в армії (до кінця війни — 0,41 % [2] ), зіграли важливу роль у військових діях.

Рік потому, на початку вересня 1923 р., броньові сили піддалися новим організаційним змінам. Окремі невеликі автотанкові загони (бронезагони) були зведені у відносно велике з’єднання — «ескадру» танків, яка складалася з двох флотилій: важкої і легкої.

Год спустя, в начале сентября 1923 г., броневые силы подверглись новым организационным изменениям. Отдельные небольшие автотанковые отряды (бронеотряды) были сведены в относительно крупное соединение — «эскадру» танков, которая состояла из двух флотилий: тяжёлой и лёгкой.

З 1928 року почалося виробництво танків МС-1 («малий, супроводу»). Вперше МС-1 (Т-18) були застосовані в бою під час конфлікту на КСЗ в листопаді 1929 року.

Бронедивізіон Раднаркому з трофейним французьким танком FT-17, захопленим під Одесою. Харків, Квітень 1919 року

Механізовані війська (1929—1936)

У 1929 році було створено Центральне управління механізації та моторизації РСЧА. Танки увійшли до складу механізованих військ. У 1930 році в 1-й механізованій бригаді був танковий полк, який налічував 110 танків. У 1932 році сформовані 11-й (в Ленінградському військовому окрузі) і 45-й (в Українському військовому окрузі) механізовані корпуси. Станом на 1932 рік в 45-му механізованому корпусі було понад 500 танків.

У 1932 році була заснована Військова академія механізації і моторизації РСЧА (нині Загальновійськова академія Збройних Сил Російської Федерації).

Локальні війни кінця 1930-х років і, особливо, французька кампанія 1940 показали вирішальну роль механізованих ударних з’єднань. Радянськими військовими теоретиками (С. Н. Аммосов, В. К. Триандафіллов , К. Б. Калиновський та ін.) були розроблені основи бойового застосування бронетанкових військ, які передбачали масоване використання танків на найважливіших напрямках. У середині 1930-х рр. це знайшло своє відображення в теорії глибокої операції і глибокого бою. Відповідно до концепції «глибокої наступальної операції», прийнятої в РСЧА [5] , роль ударної сили відводилася механізованим корпусам. Основна ідея теорії полягала в нанесенні удару по всій глибині оборони противника з використанням артилерії, авіації, бронетанкових військ та повітряних десантів з метою завдати поразки всьому оперативному угрупованню противника. У ході глибокої операції досягалися дві мети — прорив фронту оборони противника одночасним ударом на всю його тактичну глибину та негайне введення угруповання рухомих військ для розвитку тактичного прориву в оперативний успіх.

У 1931—1935 роках на озброєння Червоної Армії почали надходити легкі, середні, а потім і важкі танки різних типів. Почався інтенсивний процес насичення військ автомобільною і бронетанковою технікою, яку необхідно було випробовувати і удосконалювати. У зв’язку з цим 4 квітня 1931 року наказом Реввійськради СРСР був створений 22-й Науково-випробувальний автобронетанковий полігон (НВАБП) Управління Механізації і моторизації Робітничо-Селянської Червоної Армії (військова частина (В/Ч) № 68054).

Автобронетанкового війська (1936—1942)

Створення механізованих і танкових частин поклало початок новому роду військ, який отримав найменування автобронетанкових військ. Центральне управління механізації і моторизації у 1937 році було перейменовано в Автобронетанкове управління (а пізніше в Головне автобронетанкове управління).

До початку 1936 року було створено 4 механізовані корпуси, 6 окремих механізованих бригад, 6 окремих танкових полків, 15 механізованих полків кавалерійських дивізій та значну кількість танкових батальйонів і рот. Окремі танкові батальйони у складі стрілецьких дивізій призначалися для посилення стрілецьких частин та з’єднань при прориві оборони противника. Вони повинні були діяти разом з піхотою, не відриваючись від неї на велику відстань, і називалися танками безпосередньої підтримки піхоти (ТБПП).

До кінця 1937 року в РСЧА були 4 танкові корпуси, 24 окремі легкі і 4 важкі танкові бригади [1] .

У 1938 році автобронетанкові війська отримали бойовий досвід біля озера Хасан (1938), а потім на річці Халхин-Гол (1939) і в Радянсько-фінській війні 1939—1940 рр. Виходячи з отриманого досвіду, були розроблені і до 1940 року прийняті на озброєння танки з потужнішою бронею і більш потужним озброєнням (середній танк Т-34-76 і важкий танк КВ-1).

У листопаді 1939 року, внаслідок оцінки досвіду застосування танків в Іспанії, були розформовані 4 механізовані корпуси, що залишилися, та введено новий тип з’єднання — моторизована дивізія. До травня 1940 року були створені 4 моторизовані дивізії (по 258 танків у кожній), окремі танкові та броньові бригади [6] .

Однак 9 липня 1940 року НКО СРСР затвердив план відновлення механізованих корпусів. 4 жовтня НКО доповів Політбюро ЦК КПРС про завершення формування 8 мехкорпусів, 18 танкових і 8 механізованих дивізій. До 1 грудня 1940 року в РСЧА було 9 механізованих корпусів (в їх складі — 18 танкових і 9 моторизованих дивізій, а також 2 окремі танкові дивізії) і 45 танкових бригад (40 бригад Т-26 і 5 — БТ ) [7] . У лютому—березні 1941 року почалося формування ще 20 мехкорпусів, 8 березня на засіданні Політбюро були затверджені їхні командири [8] .

Напередодні Великої Вітчизняної війни 1 червня 1941 року у складі Червоної Армії було 1392 танка нових типів — Т-34-76 та КВ-1 [9] . Ще 305 танків було вироблено в червні 1941 року. Таким чином кількість важких та середніх танків, що за ударною потужністю не мали аналогів у вермахту, на 22 червня 1941 року в Червоній Армії становила не менше 1392 одиниць. За загальною кількістю танків та штурмових гармат Червона Армія також мала чисельну перевагу: 15 687 проти 4171, зосереджених на східному фронті вермахтом [10] .

У перші тижні військових дій механізовані корпуси наносили контрудари (Битва за Дубно — Луцьк — Броди, Лепельський контрудар), несли значні втрати та змушені були вести оборонні бої спільно зі стрілецькими військами. Великі втрати в танках та неможливість швидкого їх відновлення змусили радянське командування використовувати танки в цілях безпосереднього прикриття піхоти, для дій із засідок, підвищення стійкості оборони стрілецьких військ, для проведення поодиноких контратак. До осені 1941 року всі механізовані корпуси були розформовані (відповідно до директивного листа Ставки ВГК від 15 липня 1941 року), основними організаційними одиницями стали танкові бригади і окремі танкові батальйони. Великих з’єднань для проведення наступальних операцій радянське командування не мало.

На 1 грудня 1941 року в діючій армії залишилося 1730 танків [11] . Радянський уряд вживав заходів по організації виробництва танків, внаслідок чого їх кількість в діючій армії швидко зростала: до 1 травня 1942 року — 4065, а до листопада — 6014 танків [11] . Навесні 1942 року з’явилася можливість сформувати танкові, а пізніше й механізовані корпуси. Були створені також 2 танкові армії змішаного складу, в які входили танкові, механізовані та стрілецькі з’єднання — 3-тя [12] і 5-та танкові армії [13] . 16 жовтня 1942 року народний комісар оборони СРСР видав наказ, який вимагав використовувати танкові бригади і полки для безпосередньої підтримки піхоти, а танкові і механізовані корпуси як ешелони розвитку успіху з метою роз’єднання та оточення великих угруповань ворога.

Таким чином, протягом 1942 року була здійснена програма організаційного будівництва танкових військ, що дозволило до січня 1943 року мати в танкових військах дві танкові армії, 24 танкових (з них два були в стадії формування), 8 механізованих (два з них завершували формування) корпусів, а також значну кількість різних бригад та полків для БПП. [14]

Бронетанкові та механізовані війська (грудень 1942—1953)

У грудні 1942 року автобронетанкові війська стали називатися бронетанковими та механізованими військами. Було утворено Управління командувача бронетанковими та механізованими військами і введена посада командувача бронетанковими та механізованими військами.

У 1943 році на озброєння надійшли самохідно-артилерійські установки (СУ-122), які призначалися для мобільного вогневої підтримки танкових з’єднань. У танкових і механізованих корпусах було збільшено кількість танків, включені самохідно-артилерійські, мінометні та зенітні частини. 16 січня 1943 року указом Президії Верховної Ради СРСР були введено звання маршала бронетанкових військ.

Почалося формування танкових армій однорідного складу — у січні 1943 року з’явилися 1-ша [15] і 2-га танкові армії [16] До літа 1943 року вже було п’ять танкових армій, які складалися з двох танкових і одного механізованого корпусів, а також багато окремих танкових і механізованих корпусів.

Постійно зростала кількість танків, що брали участь в операціях: в Московській битві (1941—1942) брало участь 780 танків, в Сталінградській битві (1942—1943) — 979 [11] , в Білоруської операції (1944) — 5200, в Берлінської операції (1945) — 6250 танків і САУ. За словами генерала армії О. І. Антонова [17] , «…друга половина війни пройшла під знаком переваги наших танків та самохідної артилерії на полях битв. Це дозволяло нам здійснювати оперативні маневри величезного розмаху, оточувати великі угруповання противника, переслідувати його до повного знищення».

Неодноразова і докорінна реорганізація цього роду військ за роки Великої Вітчизняної війни обумовлена змінами в способах ведення бойових дій в роки війни і була спрямована на досягнення постійної відповідності форм організації танкових військ способам ведення бою та операції. При цьому обмежуючим фактором були економічні можливості країни по виробництву озброєння та бойової техніки.

Тенденції розвитку танкових військ включали: [14]

• постійне збільшення вогневої потужності і ударної сили частин, з’єднань та об’єднань;
• надання, особливо корпусам та арміям, необхідної автономності при веденні бойових дій у відриві від стрілецьких з’єднань;
• постійне прагнення до забезпечення всім організаційним формам високої рухливості та мобільності;
• забезпечення частинам, з’єднанням і об’єднанням можливостей для успішного ведення бою та операції в різних умовах місцевості;
• створення легкокерованої організації полків, бригад, корпусів і армій.

Одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни танкові війська, розміщені в Східній Європі, були одним з найважливіших чинників по стримуванню правлячих кіл Великої Британії і США від проведення військової операції проти СРСР. Після аналізу співвідношення сил СРСР і колишніх союзників (1,56: 1 — по еквівалентним бронетанковим дивізіям; 2,53: 1 — по всім еквівалентним дивізіям сухопутних військ [18] ) план операції «Немислиме» був відправлений в архів, а наступні плани війни проти СРСР розроблялися вже на рівні НАТО. Згідно з планом оборони країни на 1947 рік, збройним силам ставилося завдання забезпечити цілісність кордонів на Заході та Сході, встановлених міжнародними договорами після Другої світової війни, бути в готовності до відбиття можливої агресії противника. У зв’язку зі створенням НАТО, з 1949 року почалося поступове збільшення чисельності радянських збройних сил: країна втягувалася в перегони озброєнь [19] .

1 липня 1946 року Указом Президії Верховної Ради СРСР засноване професійне свято День танкіста в ознаменування великих заслуг бронетанкових та механізованих військ у розгромі противника в роки Великої Вітчизняної війни, а також за заслуги танкобудівників в оснащенні Збройних Сил країни бронетанковою технікою.

Бронетанкові війська (1953—1960)

У 1953 році була введена посада начальника бронетанкових військ.

На озброєнні Радянської армії перебувало до 60 000 танків типу Т-54/55. Вони становили основу Радянської армії. Танкові війська були частиною бронетанкової стратегії.

Створення Т-55 дозволяло вести бойові дії в умовах ядерної війни.

Танкові війська (1960—1991)

У грудні 1960 року створено Управління начальника танкових військ і введена посада начальника танкових військ.

У результаті перегонів озброєння до початку 1960-х років лише на західному ТБД було розгорнуто 8 танкових армій (з них 4 — в ГРВН) [20] . На озброєння надходили танки нових серій: Т-64 (1967), Т-72 (1973), Т-80 (1976), що стали основними бойовими танками Радянської Армії. Вони мали різну комплектацію за типом двигунів та інших важливих вузлів, що значною мірою ускладнювало їх експлуатацію та ремонт у військах [20] .

Т-80 під час маневрів, 25 березня 1986 року

Згідно з інформацією Міністерства оборони СРСР, на 1 січня 1990 року в строю було 63 900 танків, 76 520 бойових машин піхоти і бронетранспортерів [20] . У період 1955—1991 рр. радянські танкові війська були найсильнішими у світі.

Відповідно до договору про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 року Радянський Союз зобов’язався скоротити звичайні озброєння на Європейській території до рівня 13 300 танків (було 20 694), 20 000 броньованих машин (було 29 348), 13 700 артилерійських гармат. Договір остаточно поставив хрест на можливості радянського танкового кидка, ознаменувавши завершення епохи великого танкового протистояння [20] .

Керівництво

Начальники танкових військ Збройних Сил СРСР

1942—1954 — командувачі бронетанковими та механізованими військами, 1954—1960 — начальники бронетанкових військ, 1960—1977 — начальники танкових військ

• 1942—1947 — Я. М. Федоренко — генерал-лейтенант танкових військ (до 1943), генерал-полковник танкових військ (до 1944), маршал бронетанкових військ,
• 1947—1948 — П. С. Рибалко — маршал бронетанкових військ,
• 1948—1953 — С. І. Богданов — маршал бронетанкових військ,
• 1953—1954 — О. І. Радзієвський — генерал-полковник танкових військ,
• 1954—1969 — П. П. Полубояров — генерал-полковник танкових військ (до 1962), маршал бронетанкових військ,
• 1969—1977 — А. Х. Бабаджанян — маршал бронетанкових військ (до квітня 1975), головний маршал бронетанкових військ.

Начальники Головного Автобронетанкового управління Міністерства оборони СРСР

• 1978—1987 — Ю. М. Потапов — генерал-полковник
• 1988—1992 — О. О. Галкін — генерал-полковник

29 років безпеки та оборони України: від спадщини СРСР до НАТО

Якщо оцінювати зміни у секторі безпеки та оборони України, що відбулись за 29 років Незалежності, то можна констатувати, що наша країна пройшла важким шляхом змін, а останні шість років ще й у пришвидшеному темпі та у режимі протистояння зовнішній загрозі. В результаті Україна стала вагомим елементом системи регіональної безпеки в Європі.

Радянська спадщина

Після розпаду СРСР у 1991 році Україна отримала великий уламок Радянської Армії. Зокрема, на території України дислокувалось три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниць ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет.

29 років тому Україна могла мати одну з найсильніших армій світу і стати активним гравцем на міжнародній арені, претендуючи на 3 місце в світі за військовою потужністю

У 1991 році Україна була ядерною державою, здобувши третій після США та РФ ядерний арсенал. Його основу становило 5 дивізій 43-ї ракетної армії ЗС СРСР, на її озброєнні стояли стратегічні комплекси стаціонарного базування в шахтах, мобільні ракетні комплекси. Загалом Україна мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 міжконтинентальних ракет РС-18 на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками кожна і 46 ракет РС-22 на твердому паливі з десятьма боєголовками) і близько 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, а на озброєнні військово-повітряних сил на той час перебувало 44 стратегічні бомбардувальники (ТУ-95мс та ТУ-160) з боєкомплектом до 500 крилатих ядерних ракет.

Таким чином, 29 років тому Україна теоретично могла мати одну з найсильніших армій світу і стати активним гравцем на міжнародній арені, претендуючи на 3 місце в світі за військовою потужністю.

Однак на практиці, для молодої країни, що стала на шлях демократичних перетворень, майже мільйонна армія, яка в той час не могла вважатись українською, стала непідйомним тягарем.

До речі, для того, щоб на період трансформації пострадянського монстра у національні збройні сили мати гарантію недоторканості країни, Верховна Рада України, що на той час виступала драйвером створення української держави, була змушена навіть створити паралельну воєнізовану структуру – Національну гвардію України, одним з основних завдань якої був “захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити їх насильницьким шляхом”.

Верховна Рада України, що на той час виступала драйвером створення української держави, була змушена створити паралельну воєнізовану структуру – Національну гвардію України

До того ж у світі не дуже раділи можливості розширення ядерного клубу та появи нового потужного гравця на світовій арені. А Російська Федерація, що оголосила себе правонаступницею СРСР, мала власні плани на частку того, що отримала Україна у спадок, зокрема – на ряд стратегічних військових компонентів та частку Чорноморського флоту. Наслідком останнього, доречі, стало те, що замість половини засобів Чорноморського флоту при остаточному розподілі у 1997 році Україні дісталось лише 18% його корабельного складу та 50 % озброєнь та військової техніки.

Виходячи з проголошених зобов’язань щодо без’ядерного статусу (до речі, принцип без’ядерності був закріплений вже у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року), Україна обрала компромісний і найбільш реальний у тих умовах шлях забезпечення своєї безпеки – шлях ядерного роззброєння. Концепція його розкривалася у формулі: ядерне роззброєння в обмін на спільний контроль за цим процесом, фінансову компенсацію і гарантії національної безпеки.

Закономірним результатом такої політики стало підписання 5 грудня 1994 року президентом України Леонідом Кучмою Будапештського меморандуму про без’ядерний статус України. Відповідно до цього документа, президенти США, Великої Британії та Росії, а в їх особах і очолювані ними країни, обіцяли поважати незалежність, суверенітет та кордони України; утримуватись від загроз силою, не використовувати жодної зброї проти України, утримуватись від економічного тиску, не використовувати ядерну зброю проти України та домагатись від ради безпеки ООН термінової допомоги у разі, якщо Україна зазнає військової агресії.

Підписання Будапештського меморандуму / Фото: wikipedia.org

Ці гарантії та міф про дієвість Будапештського меморандуму були зруйновані Росією вже через 20 років, саме тоді, коли її агенти зробили все для того, щоб Україна остаточно втратила успадкований потенціал, а своїх надбань не зробила.

1992-2013 – роки згаяних можливостей?

Будівництво Збройних Сил України, що розпочалось дуже жваво і на першому етапі мало певні успіхи, розтягнулось на багато років. А в окремі періоди, а особливо після призначення на посаду міністра оборони людей з паспортами РФ у кишені (Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв, наприклад) цей процес можна було охарактеризувати не як будівництво, а скоріше, як руйнування. Одним з основних змістів реформ в Збройних силах України було скорочення, або оптимізація чисельності. І на початковому етапі становлення українського війська це було обумовлено не лише бажанням позбавитись від зайвої кількості озброєнь та військової техніки та оптимізувати кількість особового складу до можливостей бюджету по його утриманню, але й міжнародними зобов’язаннями.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. На той час необхідно було скорочувати наявну кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин — на 2400 одиниць, бойових літаків — на 477 одиниць.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі / Фото: wikipedia.org

Доречі, пізніше Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, що була створена для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки дійшла висновку, що “в результаті приєднання України до цього договору розпочався неконтрольований процес розпродажу військової техніки та майна Збройних Сил України з баз, складів і арсеналів, реалізації техніки за межі України, а так само вилучення, передачі в оренду та продажу нерухомого майна колишнього Міністерства оборони СРСР, що у свою чергу створило умови для поступового системного зниження рівня боєздатності Збройних Сил України”.

Реформи, що проходили в українській армії, скоріше були схожі на занепад оборонного потенціалу країни – постійне скорочення чисельності особового складу і техніки, хронічне недофінансування, повна розбалансованість оборонного бюджету, відсутність адекватної бойової підготовки, відсутність належного оснащення військ сучасними або, хоча б, модернізованими зразками техніки тощо. В той час в Україні було безліч розмов про недоцільність мати великі збройні сили, активно мусувалася ідея нейтральності, потім позаблоковості, що в підсумку й знайшло своє відображення в Указі президента-втікача В.Януковича. Але говорячи одне, забували сказати про інше, що саме нейтральна або позаблокова держава навпаки повинна мати сильні збройні сили, потужний резерв і сили територіальної оборони.

Починаючи з 1992 року в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки взяло участь близько 45 000 українських військовослужбовців, з яких 55 загинуло. Наразі ЗС України беруть участь в 8 міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки у 6 країнах світу та районі Аб’єй. В той час постійно змінювалися доктринальні документи, з регулярністю недофінансовувалися і не виконувалися в повному обсязі програми розвитку ЗС України, реформування оборонної промисловості, розвитку озброєння і військової техніки. Крім того, нормативно-правова база країни не відповідала тим викликам і загрозам з якими стикалась Україна і, в першу чергу, з тими, що генерувались РФ.

Наявний обсяг фінансування оборонних потреб дозволяв ЗС України лише втриматися на плаву і постійно скорочувався – від 2.1% ВВП у 1992 році і до 1,11 ВВП у 2013 році. Оборонне планування увійшло у стан так званої “мертвої петлі”, як цей процес охарактеризував один з колишніх міністрів оборони України, коли використання обмежених ресурсів виключно на утримання Збройних Сил не дозволяло навіть мінімальний їх розвиток.

Питання бойової підготовки військ поступово стало другорядним. Зміст заходів навчальної та бойової підготовки не відповідав рівню потенційних викликів та загроз. Під кінець 2013 року українська армія дійшла до того, що проводилася практика використання низьковитратних форм бойового навчання, насамперед на приказарменній навчальній матеріальній базі. Масштаби практичних заходів звелись до навчань із злагодження підрозділів у тактичній ланці (переважно застосовувалися такі, що не перевищували рівні “екіпаж – відділення – взвод”).

В період з 11 серпня 2003 року по 9 грудня 2008 року підрозділи Збройних сил України взяли участь в Іракській війні у складі коаліційних військ під проводом США. Ця закордонна військова операція є наймасштабнішою за всю історію незалежної України, постійна військова присутність в Іраку складала до 1690 військовослужбовців, а всього, військову службу в Іраку та Кувейті пройшло близько 6100 українців, 18 з яких загинуло і понад 40 отримали поранення / Фото: wikipedia.org

Якщо говорити про зміні в структурі Міністерства оборони, Генерального штабу, видів і родів військ, а також підходів до реалізації бойової підготовки і запозичення міжнародного досвіду ведення бойових дій, то відбувалося це з перемінним успіхом, залежно від зовнішньополітичного курсу держави. Як тільки країна зближувалася з НАТО і рухалася на Захід – відбувалися реформи і деякі зміни, віддалялася – відкочувалася назад до анахронізмів радянського періоду.

В результаті, на початок російської агресії система управління та рівень навченості української армії не відповідали викликам та загрозам безпеки. Вітчизняне військо, де факто, стало представляти щось урізане, дезорганізоване і пострадянське, не здатне забезпечити ефективне виконання поставлених на нього завдань.

Справедливості заради слід сказати, що весь цей час Збройні сили України активно долучались до міжнародної миротворчої діяльності і робили це у більшості випадків якісно, слугуючи прикладом для інших країн і роблячи вагомий внесок у підвищення авторитету України на міжнародній арені. Але отриманий українськими військовослужбовцями досвід участі у міжнародних місіях мало чим допоміг у становленні власне українського війська, бо військові контингенти формувались на тимчасовій ротаційній основі і отриманий окремими військовослужбовцями досвід розпорошувався з їх поверненням до рідних підрозділів, а, в більшості випадків і взагалі втрачався в зв’язку з масовим звільненням миротворців після їх повернення з місій.

Військовики 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного, біологічного захисту ЗСУ, який у 2003 році брав участь в Іракській миротворчій операції в Кувейті, 3 серпня 2003 року / Фото: wikipedia.org

Якщо говорити про оборонну промисловості, то це окрема і доволі складна тема, але пронизана тією ж самою логікою, що диктувалась радше з Кремля – не допустити становлення оборонного потенціалу України. Замість того, щоб розвиватися з урахуванням потреб власних збройних сил і силових структур в цілому, оборонка була, переважно експортно-орієнтованою, і в першу чергу існувала за рахунок втілення бажань зовнішніх споживачів. Нова або оновлена на вітчизняних підприємствах військова техніка надходила до українського війська вкрай рідко і, частіше, в одиничних екземплярах.

За пострадянський період (1992-2012) Україна увійшла до групи провідних світових експортерів зброї, однак цей потенціал більше базувався на продажу бувших у використанні озброєнь. Так, за цей час на українських підприємствах для поставок на експорт були зроблені 285 танків і 430 БТР (маються замовлення ще на 50 танків і пару сотень БТР). А ось зі сховищ ЗС України за ті ж роки було продано за кордон 1162 танки, 1221 ББМ (БРДМ, БМП, БТР), 529 артсистем, 134 бойових літака, 112 бойових вертольотів, значна кількість засобів ППО.

За пострадянський період (1992-2012) Україна увійшла до групи провідних світових експортерів зброї. На фото – на виставці озброєнь IDEX-2011 в Абу-Дабі (Об’єднані Арабські Емірати) Україна вперше продемонструвала натурний зразок нового танку “Оплот”/ Фото Андрія Кравченка

Близько 80% продукції – авіабудування, бронетакостроенія, кораблебудування, радіолокації, і т.п. – йшло на користь покупців з країн Африки, АТР, Близького сходу, а також в РФ і країни ближнього зарубіжжя. В окремі роки частка експорту проукції оборонних ідприємств сягала навіть 95%. Велика частка продукції української оборонки йшла до РФ, яка намагалась зберегти коопераційні зв’язки, що існували з часів СРСР, в інтересах переозброєння власних збройних сил, а також збереження та розширення експортного потенціалу.

Насамкінець, після довгих намагань з боку РФ замістити втрачені з появою незалежної України ланцюги виробництва, в Кремлі була зроблена ставка на відновлення повного контролю над українською оборонною промисловістю. Не останню роль тут відіграло створення надбудови, яка мала взяти під контроль усі фінансові потоки українських оборонних підприємств. Такою надбудовою став створений у 2010 році Державний концерн “Укробронпром”, його першим очільником став Дмитро Саламатін, рішучості у діях якому додавав паспорт громадянина РФ у кишені.

У 2010 році першим очільником Державного концерну “Укробронпром” став Дмитро Саламатін – людина з російським паспортом у кишені.

У підсумку, коли виникла необхідність стати на захист та оборону України від російської агресії у 2014 році до виконання завдань були готові лише окремі частини зі складу Збройних сил України. Якби не патріотизм громадян з їх бажанням захистити країну від агресії та міжнародна підтримка, то ситуація могла бути набагато гіршою.

Російська агресія, як каталізатор змін.

Російська агресія проти України стала каталізатором значних змін в секторі безпеки та оборони країни, розділивши історію його розвитку на період до і після 2014 року.

У 2014-2019 роках в сфері національної безпеки і оборони України відбулася низка позитивних змін, які торкнулися різних сторін діяльності Міністерства оборони та Збройних сил країни, і, в першу чергу, системи управління.

У 2014-2019 роках в сфері національної безпеки і оборони України відбулася низка позитивних змін

Так, на сьогодні оновлені документи стратегічного планування. Прийнято нову редакцію Воєнної доктрини (2015), Стратегію національної безпеки (2015), Стратегічний оборонний бюлетень (2016), Концепцію розвитку сектора безпеки і оборони (2016). Завершальним елементом процесу стратегічного планування став Закон про Національну безпеку (2018). На законодавчому рівні він закріпив євроатлантичний курс розвитку країни, а також зафіксував пріоритети розбудови сектору безпеки і оборони. Крім того, були прийняті окремі ключові документи, які торкаються розвитку Збройних Сил України, озброєння та військової техніки та оборонно-промислового комплексу країни. Значна частина зазначених документів вже оновлюється з урахування потреб та викликів сучасності. Фактично, Україна отримала нову нормативно-правову базу, що дозволяє їй діяти, зокрема і силовим структурам, в умовах гібридної війни.

Зазнав істотних зміни і бюджет оборонного відомства України. Починаючи з 2014 року він почав потроху зростати. Якщо у 2014 Міністерство отримало 26,9 млрд грн (1,77% від ВВП), то у 2015 вже 49,3 млрд грн (2,67%), у 2016 – 58,02 млрд грн (2,57%), а у 2017 вже 72,12 млрд грн (2,53%). Показники 2018-2029 років сталили рекордними – 94,92 та 103 млрд грн., відповідно. Фінансування сектору безпеки і оборони України у 2020 році взагалі є набільшим за всі роки незалежності і становить 246 млрд. грн., з яких 117,51 млрд. грн. (майже 5 млрд дол. США) отримує оборонне відомство.

Наразі змінена загальна структура українського війська: до трьох видів ЗС додано окремі роди військ – Сили спеціальних операцій і Високомобільні десантні війська (в листопаді 2017 були перейменовані в Десантно-штурмові). Сформовано майже два десятка бойових бригад, нові полки і батальйони, а також частини оперативного, бойового, тилового і технічного забезпечення. Кількість особового складу зросла з 165 тис. у 2013 до 246,7 тис. у 2020 році.

Також прийшло усвідомлення, хоча і не одразу, що є гостра потреба у проведенні більш глибинних, системних змін в організації управління військами шляхом розділення повноважень між тими, хто готує та забезпечує діяльність збройних сил і тими, хто безпосередньо задіяний у виконання бойових завдань та реалізації військових операцій. Саме це має стати ключовим чинником в процесі створення дійсно боєздатної армії.

У 2020 році було розділено повноваження Головнокомандувача Збройних сил та Начальника Генерального штабу Збройних сил, а також відбулося розмежування повноважень між органами військового управління, які здійснюють генерування (розвиток, підготовку, комплектування, забезпечення) та застосування військ. В рамках адаптації системи управління до стандартів НАТО було створено ряд нових командувань, зокрема, Командування об’єднаних сил Збройних Сил України, Командування медичних сил, Командування сил підтримки, Командування військ зв’язку та кібернетичної безпеки Збройних Сил України. Перехід усіх структур та органів військового управління оперативної ланки на J-структури має завершитися до кінця 2020 року

Чисельність заходів навчальної та бойової підготовки в період 2014 -2019 роки також зросла. Кількість батальйонних (дивізіонних) тактичних навчань збільшилась з 18 у 2014 до близько 300 у 2018, ротних тактичних навчання з 192 до близько 800, льотно-тактичних навчань ескадрилій з 6 до 14. У 2018 році взагалі значно підвищено інтенсивність бойової підготовки військових частин і підрозділів Збройних Сил. Протягом цього року було проведено понад 6 тис. основних заходів бойової підготовки, що на 20% більше порівняно з попереднім.

Військові вже готуються в умовах наближених до реальної бойової обстановки, розуміючи виклики та загрози, а також власні сили та можливості. Основною цілю підготовки вже є забезпечення проведення не лише Операції об’єднаних сил на сході України, а й підготовка сил та засобів до оборонною операцією з відбиття широкомасштабної агресії з боку РФ проти України.

Якщо раніше заходи бойової підготовки були зорієнтовані на проведення оборонних заходів, то у 2019 році вперше почали відпрацьовувати наступальні дії. На переконання військових армія має вміти і проводити й наступальні заходи в умовах сучасної маневрової війни. Крім того, військові активно впроваджують сучасні системи управління військами, активне застосування яких може підняти якість застосування військ на новий рівень.

Важливим аспектом підготовки сил та засобів до відбиття збройної агресії стала підготовка сил Територіальної оборони. В Україні створено 25 бригад територіальної оборони. Їх завдання полягає в тому, що в межах, визначених районів і областей вони здійснюватимуть охорону важливих державних військових об’єктів. Вони також боротимуться з диверсійно-розвідувальними групами противниками, незаконними збройними формуваннями. Тобто, ці частини значно розвантажать війська, забезпечать їм надійний тил і дозволять виконувати основне завдання. У 2019 році вперше були проведенні навчання саме з бригадами територіальної оборони, де деякі бригади були практично відмобілізовані. Така робота продовжена і у 2020 році.

Важливим аспектом підготовки сил та засобів до відбиття збройної агресії стала підготовка сил Територіальної оборони / Фото: opk.com.ua

Оборонна промисловість також ожила, відчула свою необхідність і почала працювати на задоволення внутрішніх проблем настільки наскільки вона здатна, і навіть більше. З’явилося ряд нових гравців, а вже відомі почали розширяти спектр своєї продукції. Приватний сектор ОПК істотно виріс і, фактично, за кількістю наздогнав державний, а останнім часом навіть перехопив ініціативу за обсягом продукції і послуг. Так, якщо в 2015 р в державне оборонне замовлення на підприємства зі складу ДК «Укроборонпром» припало до 67%, а на інші компаній з різною формою власності, в тому числі приватні, близько 33%, то у 2016 році цей показник істотно змінився. Частка Концерну вже склала лише 53,3%, а решта вже – 47,7%. На сьогодні цей показник знаходиться на рівні 50 на 50. Ідеї в приватному секторі впроваджуються набагато динамічніше, ніж в державному.

Оборонна промисловість України ожила, відчула свою необхідність і почала працювати на задоволення внутрішніх проблем

Українські оборонні підприємства практично повністю відмовилися від російських комплектуючих. На початку українсько-російської війни лише 55% компонентів для військової техніки і зброї вироблялося в Україні, 10% імпортувалося з західних країн, 35% – з РФ. Сьогодні ж, вже близько 70% компонентів виготовляється в Україні, а 30% – на Заході. У 2015-2017 рр. в програму імпортозаміщення залучено 400 підприємств усіх форм власності по всій Україні, які виробляють понад 1700 заміщених вузлів, агрегатів і комплектуючих виробів. Зокрема, в бронетанкової галузі випускається вже близько 87% деталей в Україні і лише 13% – закуповується у західних партнерів.

За останні чотири роки з’явився ряд нових зразків ОВТ, деякі з яких вже поставляються у війська. Так, в країні з’явилася лінійка різноманітних машин з колісною формулою 4х4: «Козак-2М», «БАРС-8», «Кугуар», «Спартан» «Тритон». Успішно застосовуються за призначенням БПЛА А1-С «Фурія» «Spectator-M» PD-1 і «Валькірія» та ін..Комплексів поставлено не багато, проте головне, що ситуація в цьому питанні у військах вже почала змінюватися. Крім того, створені комплекси боротьби з БПЛА «Анклав», «Хмара» та ін. Реалізуються нові проекти модернізації вертольотів Мі-2МСБ-В і Мі-8МСБ-В. Підприємствами зі складу ДК «Укроборонпром» розроблений перший український бойовий робот «Фантом», нова версія БТР-4 – БТР-4МВ1, РЛС 80К6Т і багато іншого. У війська вже поставляються створені за часів незалежної України ПТРК «Стугна-П», автомати «Вулкан», бронетранспортери 8Х8 БТР-4 і БТР-3 та інші озброєння та техніка. На сьогодні реалізується три важливі проекти, які, по суті, стануть зброєю стримування – створення ракети «Вільха» для системи на базі РСЗВ «Смерч», крилатої ракети «Нептун» і МФРК «Грім-2».

За останні чотири роки з’явився ряд нових зразків ОВТ, деякі з яких вже поставляються у війська

Сьогодні Україна може самостійно забезпечити потреби армії на 40%, при тому, що раніше цей показник становив 8-12%. Ситуація змінилась на краще і, багато в чому – завдяки приватним компаніям.

Для того, щоб оборонна промисловість України максимально була заточена під потреби оборони та безпеки країни вона наразі потребує подальших реформ. І драйвером цих реформ має стати Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, на чолі з Віцепремʼєр-міністром, яке після тривалих дискусій все ж було створено. Зараз на часі – оборонно-промислова реформа, яка має закласти підвалини для подальшої розбудови високотехнологічних Збройних сил на основі наявного в Україні промислового, технологічного та інтелектуального потенціалів.

Зараз на часі – оборонно-промислова реформа, яка має закласти підвалини для подальшої розбудови високотехнологічних Збройних сил

В цілому зусилля по впровадженню реформ в секторі оборони та безпеки, а також поступове щорічне наближення країни до стандартів НАТО в усіх сферах, що здійснюється шляхом виконання Річних національних програм співробітництва Україна–НАТО, не залишились не поміченими зовнішніми гравцями і 12 червня 2020 року Північноатлантична рада надала Україні статус партнера з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, EOP). До цього такий статус мали лише кілька країн, зокрема Грузія, а також країни-члени ЄС Швеція та Фінляндія. Цей статус є визнанням внеску України в колективну безпеку на континенті та у світі, підсумовує вже виконаний в Україні обсяг роботи і свідчить про високу довіру та повагу з боку партнерів, які у важкі часи не оставили нашу країни на одинці з російським агресором.

Підсумок

Шлях становлення сектору безпеки та оборони України був довгим, звивистим та не легким. Але докладені за 29 років зусилля і потреба зі зброєю в руках відстоювати Незалежність та територіальну цілісність країни сприяли тому, щоб Збройні сили України перетворились з уламка радянського війська на сучасну озброєну, екіпіровану, підготовлену і що є найголовним, вмотивовану армію, що знає ціну невірних рішень і поразок і, за жодних обставин їх не повторить. Ця армія наразі стримує противника, що чисельно переважає, від розширення агресії і готується до того, щоб сприяти відновленню територіальної цілісності нашої країни. Зазнали позитивних змін і інші складові сектору безпеки та оборони України. Сама ж Україна перетворилась з країни, що колись не могла визначитись з власною орієнтацію, на країну, що з оптимізмом дивиться в майбутнє та прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу, досягнення чого і хочеться побажати нашій країні в черговий її День народження!