Хто такі брати Васильчуки

0 Comments

Комбатанти, найманці, добровольці. Хто це і яка між ними різниця?

Москва стверджує, що на боці Києва незаконно воюють тисячі “іноземних найманців”. На Заході тих самих людей вважають законними “комбатантами”. У Росії найманство заборонене, але приватні військові компанії відкрито вербують і відправляють в Україну “добровольців”.

ВВС пояснює, як відрізнити найманця від комбатанта, та чи можна карати полонених лише за те, що вони брали участь у війні.

Президент України Володимир Зеленський після початку війни наказав сформувати Міжнародний легіон – офіційний підрозділ збройних сил країни. Президент Росії Володимир Путін ще у 2017 році дозволив відправляти іноземців-контрактників за межі Росії, а після вторгнення в Україну доручив міноборони переправляти до зони бойових дій добровольців з Близького Сходу.

В Росії та Україні законодавство дозволяє брати іноземців на військову службу. Умови зарахування до російської армії є на сайті міноборони, до української армії – на сайті МЗС.

Скільки іноземців й добровольців-росіян воюють на боці Росії в Україні – невідомо. До Міжнародного легіону України, за даними її генштабу, подалися близько 20 тисяч осіб. Російські військові стверджують, що втричі менше.

Чи законно ці люди беруть участь у війні з погляду міжнародного права і як з ними мають поводитися? ВВС поговорила про це з експертом з міжнародного права, співробітником Данського національного дослідницького центру міжнародних судів Копенгагенського університету Глібом Богушем.

Хто такі комбатанти

Комбатант у перекладі з французької – “той, що воює”. У міжнародному збройному конфлікті – як у війні Росії з Україною – це люди, які належать до збройних сил держав, що перебувають у стані війни.

Такі люди, згідно з протоколом 1977 року до Женевських конвенцій, воюють законно – за умови, що вони перебувають під “відповідальним командуванням” (підпорядковуються державі й несуть відповідальність перед нею), мають відомі емблеми родів військ та служб збройних сил, відкрито носять зброю й дотримуються законів і звичаїв війни.

Головний привілей комбатантів – їх не можна покарати лише за участь у бойових діях, пояснює Богуш. Якщо вони порушують закони та звичаї війни, а також інші норми міжнародного права, їх можуть судити за конкретні воєнні злочини.

Ці правила забороняють, зокрема, атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища й житла, грабувати та мародерити. Комбатанти повинні воювати з комбатантами, насильство, вбивство і навіть “зайва чи надмірна” шкода цивільному населенню заборонені.

Крім військовослужбовців, до складу збройних сил держави, що воює, можуть входити й нерегулярні підрозділи ополченців, учасників добровольчих формувань. Якщо держава визнає їх частиною своїх збройних сил, їх також вважають комбатантами. Якщо такі групи (парамілітарні утворення) воюють “у відриві” від армії – це не комбатанти, каже експерт.

Заступник голови МВС України Євген Єнін розповідав, що організацією в’їзду іноземців до країни займаються працівники прикордонної та міграційної служб України, а далі ними опікується міноборони: вони підписують контракт, отримують військовий квиток, який замінює їм посвідку на проживання, і в майбутньому можуть претендувати на українське громадянство.

МЗС та міноборони Росії це не спростовують, але заявляють, що в Україну для участі у бойових діях прибувають “іноземні найманці”. Вони, за версією російських чиновників, не є комбатантами, і “найкраще, що на них чекає у разі захоплення живими, – це судовий процес й максимальні терміни ув’язнення”.

Хто такі найманці

Найманці, згідно з Женевськими конвенціями, беруть участь у збройному конфлікті незаконно, і їх можна судити за сам факт такої участі. Вони – не громадяни і не військовослужбовці воюючої держави, і це їхня головна відмінність від комбатантів.

“Ставлення до найманства у світі – негативне, але міжнародне право визначає його вузько, і сенс не в забороні іноземцям служити в армії іншої країни, а в тому, щоб мінімізувати участь у бойових діях людей, абсолютно далеких від конфлікту”, – каже Богуш. На його думку, цей принцип – важливіший у громадянських війнах та внутрішніх конфліктах, ніж у класичному міжнародному конфлікті в Україні.

Довести факт найманства в такому конфлікті – дуже складно, але в заявах Росії все “перевернуто з ніг на голову”, вважає експерт: “Це пропагандистська спроба затаврувати й спотворити роль учасників бойових дій, поставити їх поза законом”.

При цьому в Женевських конвенціях є чіткі критерії, за якими можна визначити найманця, переконалася ВВС.

По-перше, це іноземець, який воює на території держави, де він не живе, й завербований спеціально для участі у збройному конфлікті. Така умова відразу виключає з категорії найманців трьох відомих військовополонених – британців Шона Піннера, Ейдена Асліна та марокканця Саадуна Брагіма, яких Росія передала самопроголошеній “ДНР” і дозволила засудити до страти – хоча вони мешкали в Україні й вступили до лав армії ще до війни, а один з них мав українське громадянство.

Британець Ендрю Гілл, якого влада “ДНР” звинуватила у найманстві в липні, також переїхав до України і вступив до морської піхоти до війни – у 2018 році.

Інша ключова умова полягає у тому, що найманець воює у відриві від регулярних військ, не належить до їхнього особового складу. Це означає, що іноземці, які вступили до Міжнародного легіону та воювали у складі полку “Азов”, теж не можуть вважатися найманцями.

За цими двома критеріями видно, що військовополонені іноземці, яких російська влада називає найманцями, насправді – комбатанти.

“У Міжнародному легіоні воюють не найманці, а контрактники – це структурний підрозділ збройних сил України. Статус комбатанта для них презюмується, і доводити це не потрібно”, – підтвердив ВВС Богуш.

Ще менше схожі на найманців, всупереч заявам влади і навіть “омбудсмена” самопроголошеної “ДНР”, британські волонтери Ділан Гілі та Пол Урі, який помер у полоні. Як стверджують у неурядовій організації Presidium Network (допомагає жителям України, що страждають від війни), вони займалися гуманітарною роботою й були затримані на блокпосту, коли їхали евакуювати українську родину.

Однак Слідчий комітет Росії розслідує справи іноземців, зокрема військовополонених, які служили у збройних силах України, саме за статтею 359 КК РФ “Найманство”.

Найманець дорожчий за комбатанта

Ще одна важлива ознака найманства – мотивація. Найманець воює в чужій країні з метою наживи, а не з політичних, ідеологічних чи релігійних причин. Крім того, потрібно довести, що сума винагороди, яку виплатили або обіцяли виплатити від імені держави добровольцю, була суттєво вищою, ніж у “комбатантів такого ж рангу й функцій, що входять до особового складу збройних сил цієї сторони”.

Юрист Дам’єн Магру з Міжнародного легіону, що працював до війни в Києві в юридичній фірмі Asters, стверджував, що легіонери отримують таку саму зарплату, як і українські військові. А бійці білоруського спротиву воюють проти “путінської агресії” безплатно.

Своєю чергою сирійські добровольці збиралися їхати в Україну воювати на боці Росії “буквально заради шматка хліба”, розповідав співрозмовник Арабської служби ВВС. На сторінці вербувальників у фейсбуку їм пропонували їхати в Україну за 1500 євро на місяць – менше, ніж влада пропонує контрактникам у Росії. Чи воюють в Україні сирійські бійці – невідомо, визнати їх найманцями за цим критерієм теж не можна.

“Можливо, є іноземці, які воюють в Україні, бо їм хтось заплатив, – не виключає Богуш. – Але поки що це – припущення. Встановити це може компетентний суд”.

У Росії з 2014 року порушили кілька десятків справ щодо найманства росіян у Сирії та Україні, дізналася ВВС. Суди засуджували їх на строк від 2,5 до 7 років. Найманцями переважно визнавали (й заочно також) добровольців у складі “Азова”. Причому матеріальна вигода у цих справах “не виступала ключовим стимулом”, йдеться в російській довідці для Ради ООН з прав людини. Експерти ще у 2015 році зазначали, що з погляду російського законодавства, логічніше було переслідувати за найманство не бійців узаконеного Україною “Азова”, а сепаратистів Донбасу.

Добровольці у “сірій зоні”

Найскладніше визначити правовий статус росіян, яких відправляють на війну в Україні приватні військові компанії чи російські націоналістичні рухи.

Вони – громадяни Росії, на боці якої воюють, і юридично – не найманці, пояснює Богуш. Але й привілеї комбатантів, за його словами, їм найімовірніше не належать – оскільки даних про те, що російські закони чи акти визнають їх членами збройних сил, немає.

За словами експерта, у міжнародному праві те, що пов’язане з ПВК, поки що залишається “сірою зоною”, і чіткої відповіді на запитання, чи легітимна їхня участь у бойових діях, немає. Оцінка суду у такому разі залежить від багатьох факторів, зазначає юрист. При цьому він підкреслює, що невизначеність статусу не позбавляє бойовика, що потрапив у полон, захисту міжнародного гуманітарного права – права на справедливий суд, заборону катувань та жорстокого поводження.

Навіщо військовополоненому статус

Якщо комбатант потрапляє в полон до ворога, міжнародне право наділяє його статусом військовополоненого. При цьому він зберігає імунітет від покарання за участь у війні.

Міноборони Росії ще на початку березня попереджало, що у “найманців”, що воюють в Україні, не буде статусу військовополонених, і на них чекає “кримінальна відповідальність”. У липні терміни за статтею КК РФ про найманство подвоїли – ув’язнити можуть на 7-15 років.

Але в протоколі до Женевських конвенцій вказано, що статус військовополоненого, що передбачає “більш гуманне ставлення”, гарантують кожному, хто на нього претендує, – а якщо є сумніви у тому, чи має людина на нього право, її вважають військовополоненим до рішення суду щодо цього питання. При цьому обвинувачений у воєнних злочинах має право вимагати, щоб суд спочатку ухвалив рішення про те, чи є він військовополоненим.

Суд може визнати, що людина не має права на статус військовополоненого – наприклад, приховувала, що носить зброю й видавала себе за цивільну особу, або була найманцем. Але й без привілеїв статусу військовополоненого учасник збройного конфлікту залишається під захистом міжнародного гуманітарного права. Йому гарантовані гуманне ставлення, повага та право на справедливий судовий розгляд.

“Вбивство, насильство, тортури, наруга, образи, як і погрози вчиняти всі ці дії щодо полонених, – заборонені”, – пояснює Богуш. Навіть заяви про можливу страту іноземців на Донбасі, за його словами, є погрозою вбивством військовополонених, що порушує закони і звичаї війни, заборону тортур і жорстокого поводження.

У конвенції також вказано, що будь-яка людина, що перебуває в полоні, якщо її не затримали як шпигуна, має право на зв’язок із зовнішнім світом.

Чи законно відправляти військовополонених до колонії та СІЗО

Ні. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими вимагає розміщувати їх у спеціальних таборах для військовополонених далеко від зони бойових дій та у суворо регламентованих умовах. Конвенція також встановлює правила судового переслідування таких осіб й забороняє утримувати їх у СІЗО та виправних колоніях без рішення суду.

Однак більшість військовополонених – захисників “Азовсталі” у Маріуполі відправили до виправної колонії у селі Оленівка під Донецьком. Ще близько 90 людей вивезли до Росії й ув’язнили у СІЗО-2 у Таганрозі, причому членів громадської наглядової комісії до них не допускали. До Росії етапували ще понад тисячу військовополонених, де, за даними російського державного інформагентства “ТАСС”, “з ними щільно працюють правоохоронні органи”.

За даними російського видання “Коммерсант”, обрати запобіжний захід тисячам військовополонених з “Азовсталі” в російських судах було складно, тому російські слідчі допитували їх “як свідків”, а рішення про їх арешт перед відправленням до колонії ухвалювали “прокурори ДНР і ЛНР”.

Запитання викликає й утримання російських військовополонених в Україні. Верховна Рада ще в березні дозволила розміщувати військовополонених у виділених для них ділянках у колоніях та СІЗО, посилаючись на неможливість їхнього доправлення до спеціальних таборів.

На думку Богуша, практика утримання військовополонених у СІЗО, навіть за умови їхнього окремого від інших ув’язнених утримання, виглядає сумнівною: “Військовий полон принципово відрізняється від утримання під вартою, яке можливе лише за рішенням суду. І вже точно несумісне з нормами міжнародного гуманітарного права розміщення військовополонених у виправних колоніях – місцях відбування покарання у вигляді позбавлення волі”.

Це, за словами експерта, фактично означає покарання військовополонених за їхню участь у бойових діях, що напряму заборонене міжнародним гуманітарним правом.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Культова українська рок-група: Брати Гадюкіни

Для тих,хто все ще в “танку”. Хто такі “Брати Гадюкіни”? Це культова українська рок-група, творчість яких об’єднують припанковані тексти і музика різних стилів, такі як блюз, рок-н-рол, реггі, фанк. Словом, на сцені справжній кіпіш від якого ноги йдуть у танок, передає Ukr.Media.

Брати Гадюкіни — західно-українська панк-фолк-блюз група. Припанковані українські тексти і добре зіграна музика різних стилів, такі як блюз, рок-н-рол, регі і т.п. Група зібралася літом 1988 року в місті Львів в результаті об’єднання декількох груп. До складу їхнього дебютного альбому “Всьо чотко” увійшло багато пісень, які пізніше стали найбільшими хітами гурту. Перший склад гурту: Сергій «Кузя» Кузьминський (вокал, клавішні, пісні); Олександр «Шуля» Ємець (сакс); Андрій Партика (гітара); Михайло Лундін (барабани); Олександр Гамбург (бас, вокал). В 1989 році гурт взяв участь на московському фестивалі «Сирок-89», де їхні веселі пісеньки на лемківському діалекті визвали овації залу, на відміну від російськомовної панк-програми, яку сприйняли досить холодно. Після цього була підготована повністю україномовна програма «Наша відповідь Кобзону» з якою Брати Гадюкіни склали конкуренцію вже відомим на той час В.В.

В травні 1989-го Гадюкіни записують свій перший магнітоальбом “Всьо чотко!”, а згодом ще п’ять пісень для Сестри Віки. На фестивалі “Червона рута” в Чернівцях «Брати Гадюкіни» були другими після Сестри Віки. В грудні 1989 Алла Пугачова запросила Братів на шоу «Різдвяні зустрічі» (з телеверсії шоу їх вирізали). Засновника гурту Олександра Ємця, котрий ще літом 1989 пішов відроджувати свій «Оркестр діда Мазая», замінили клавішником Ігорем «Ковбасиком» Мельничуком (екс-«Рокіровка», «КооП», «ДВР»). В новому складі, в Москві заново переписується альбом Всьо чотко! і починається робота над новим – Говорить Москва!, по ряду причин так і не завершеного. Нову програму «Брати Гадюкіни» робили поступово: музично вони поверталися до коренів – до чорного ритм-н-блюзу, на сцені ж все більше розгорталося шоу – кордебалет плюс мідна секція (Олег Качечка, Богдан Ватащук, Степан Коваль). У 1991-му гурт покидає Олекса Гамбург. Він зробив свій вибір на користь професійної кар’єри архітектора. Тоді ж з’явився новий клавішник Павло Крохмальов, Мельничук переключився на бас. В грудні 1991 року відбулася презентація нового альбому Ми хлопці з Бандерштату, через півроку “Аудіо Україна” випустила вінілову платівку в продаж. «Брати Гадюкіни» тим часом перетворилися в творче об’єднання на чолі з Оленою Мархасьовою, надавши дах ще кільком львівським гуртам – Плач Єремії, Мертвий півень, Клуб шанувальників чаю. У вересні 1992 Брати Гадюкіни провели рок-акцію – концерт-марафон «Не проп’ємо Україну» і на півтора року замовкли. На початку 1994-го Брати Гадюкіни знову зібралися і записали кілька пісень, правда без Сергія Кузьминського, котрий тоді лікувався в Бельгії від наркотичної залежності. В липні 1994 року Брати Гадюкіни вже в повному складі представили фрагменти нової програми Було не любити; вона була записана до кінця року в студії «Тритон» (звукорежисер Роман Люзан). За півроку фірма «Caravan CD» випустила компактдиск, а МО «Гарба» касетку. На початку 1995 Братів залишили Юлія Донченко та гітарист Андрій Партика (разом вони створили проект «Гавайські гітари»). Деякий час гітариста підміняв Геннадій Вербяний з «Рудольф Дизеля». Після того як нового саксофо На замовлення фірми «Caravan ніста Богдана Юра забрили до армії, залишки Братів подалися до Києва. CD» Гадюкіни в грудні 1995 почали запис нового альбому Бай, бай, мила і паралельно (втретє) переписали для компакту альбом Всьо чотко!. А поміж записами Сергій Кузьминський (вже як DJ Pubert) та бек-вокалістка ЕмСі Лайла (Ліля Павлик) працюють диск-жокеями. З початку 1997 року Крохмальов та Мельничук допомагали Олександрові Тищенку відроджувати його «Зимовий сад», створили власну студію звукозапису «Гадюкіни Рекордс» та акомпанували Наталії Гурі в її формації «Джинсові поля». Навесні 2000-го Гадюкіни знову нагадали про себе – лейбл «Rostok Records» випустив КД альбом НА!ЖИВО з концертними записами 1994-1995 років. Згодом були перевидані на КД і альбоми Ми хлопці з Бандерштадту та Було не любити Перший склад: Сергій «Кузя» Кузьминський (вокал, клавішні, пісні); Олександр «Шуля» Ємець (сакс); Андрій Партика (гітара); Михайло Лундін (барабани); Олександр Гамбург (бас, вокал); Юлія Донченко (вокал).Останній склад Сергій «Кузя» Кузьминський (вокал, клавішні, пісні); Ігор Мельничук (бас, бек-вокал); Павло Крахмальов (клавішні); Михайло Лундін (барабани, бек-вокал); Геннадій Вербяний (гітара); Юлія Донченко та Лілія Павлик (бек-вокал). Дискографія Всьо чотко! Ми хлопці з Бандерштадту LP (1991) Було не любити (1994) Щасливої дороги! (Бай, бай, мила!) (1995) НА!ЖИВО (2000, КД, концертні записи 1994-1995 років) Live à Bruxelles (2006)~ запис концерту, що відбувся в Брюсселі 29 жовтня 1992 Вродило 2CD box(2006) ~ запис концерту, що відбувся 20 січня 2006 у Київському Палаці Спорту, комусь подобається, а комусь ні. не судіть.

Три брати — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь

Поляни жили окремо й володіли своїми родами. І до того вони жили родами, кожний на своєму місці. І були три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, що зветься нині Щекавицею. А Хорив — на третій горі, яку прозвали Хоревицею. І збудували вони місто. На честь старшого брата свого нарекли його Київ. Був круг міста ліс і бір великий, і ловився там усякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни й донині в Києві.

Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз із того боку Дніпра; тим-то й говорили: “На перевіз на Київ”. Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду й ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж він повертався,

то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли.

Після смерті братів рід їхній став князювати в полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів — своє, а в словен у Новгороді — своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів’ї Волги, і у верхів’ї Двіни, і у верхів’ї Дніпра, їхнє місто — Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі — меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, — мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, корс, — усі вони говорять своїми мовами й живуть у краях північних. Радимичі ж і в’ятичі — від роду ляхів. Було ж бо два брати в ляхів — один Радим, а другий — В’ятко. Брати прийшли й сіли: Радим — на Сожі, від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів із родом своїм на Оці, від нього прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни, а уличі й тіверці сиділи на Дністрі, у близькому сусідстві з Дунаєм, і була їх велика сила, слов’янських племен, від Дністра до самого моря, і міста їхні стоять до сьогодні. За те й назвали їх греки Велика Скіф, або Велика Скуф.

Усі ці племена мали свої звичаї та закони своїх батьків, кожний — свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх — лагідний та тихий; шанобу й сором великий мали перед своїми невістками та сестрами, матерями й

батьками своїми. І був у них шлюбний звичай: зять не ходив брати молоду, а приводили її звечора, за день до того, а завтра приносили за нею придане. А древляни викрадали собі жінок коло води. А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, як і всякий звір, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Сходилися на ті ігрища, на пісні та танці й тут викрадали собі жінок, перед тим змовившись із ними. А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду та клали на ту колоду померлого й спалювали. А після того, зібравши кістки, укладали в малу посудину й ставили на стовпах при дорозі. Так роблять і зараз в’ятичі та кривичі (За переказом В. Близнеця).

Інші твори цього автора: