Що таке Серединна держава

0 Comments

Федеративна держава

форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Федеративна держава?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Федера́ція (лат. foederatio — об’єднання, союз, спілка, імперія) — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави [1] [2] . Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб’єктів [1] .

Радянський енциклопедичний словник 1963 року дає таке визначення: федерація, союзна держава — форма державного устрою, за якої кілька держав створюють одну союзну державу. Держави, що входять до Ф., зберігаючи самостійність, створюють єдині союзні (федеральні) державні органи, єдине союзне громадянство, єдину союзну (федеральну) армію. Союзні закони обов’язкові до виконання на всій території федерації. [3]

Опис

Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб’єктів федерації), що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб’єкти федерації. Характерне конституційно установлене розмежування компетенцій між федерацією у цілому та її суб’єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв’язання конфліктів між суб’єктами федерації. Компетенція суб’єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Державоподібний характер суб’єктів федерації виражається також у тому, що в них часто є своє громадянство, столиця, державні символи — герб, прапор, гімн. Водночас самостійність суб’єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися суб’єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації не є державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права сецесії — право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найстійкішими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистськими проявами, які загрожують цілісності такої держави. Суб’єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та ін.

Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. Близькими до суб’єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав. В цілому в практиці однозначно окреслити правовий характер тих чи інших утворень часто доволі важко.

27 федеративних держав формують 80 % світового ВВП.

Основні ознаки федеративної держави

Основні ознаки федеративної держави: Суб’єкти федерації мають властивість носити різні назви, що визначаються історичними або правовими факторами: штат, провінції, області, краї, республіки, землі або федеративні землі (як в Німеччині чи Австрії). [4]

Загальні риси федеративної держави: Можна виокремити найбільш загальні деталі, які характерні для більшості федеративних держав:

  1. Федерація складається із суб’єктів федерації, які в свою чергу повноважні вирішувати питання власного адміністративно — територіального устрою.
  2. Є в наявності два рівні державно — владних органів і органів управління — федерації та її суб’єктів (прикладом може слугувати РФ — Президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республіки, що входять до складу РФ).
  3. Характерною рисою федерації є присутність двопалатного парламенту.
  4. Законодавство поділяється на федеральне законодавство та законодавства суб’єктів федерації, які, своєю чергою, повинні відповідати федеральному законодавству.
  5. Суб’єкти федерації не є учасниками міжнародно-правових відносин, натомість у міжнародних відносинах, у випадку делегування відповідних повноважень від центру суб’єктам федерації, вони мають право брати участь у міжнародних договірних взаєминах незалежно. Федеральний центр при цьому має виключну прерогативу контролювати сферу зовнішньої політики.
  6. Може бути реалізована дворівнева система правоохоронних і судових органів.
  7. Двоканальна система податків. [5]

Класифікація федеративних держав

Федеративні держави можна класифікувати відповідно до наступних критеріїв:

1.За способом утворення федерації:

  • договірні — створюються на основі угоди між суб’єктами про створення федеративної держави. Особливою рисою подібних федерацій є той факт, що її суб’єкти в такій угоді мають право витребувати для себе наділення певними суверенними правами (США, Німеччина)
  • союзні — з’являються на основі перетворення унітарних держав (Бельгія, Канада)
  • конституційні федерації — постають на підставі прийняття конституції, в котрій окреслено правовий статус суб’єктів федерації (США у 1787 році)
  • конституційно — договірні федерації — постають на підставі угоди з подальшим втіленням правового статусу суб’єктів федерації у конституції, яка в свою чергу схвалюється суб’єктами федерації (наприклад, Російська Федерація — у 1992 році суб’єкти РФ підписали союзний договір з центром, а вже у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

2.За змістовим критерієм (або за способом утворення суб’єктів федерації):

  • територіальні федерації — за принципи розподілу території суб’єктів вибрано географічні особливості, густоту населення, місцевості, господарські та економічні зв’язки та інше (США, Мексика, Бразилія)
  • національні федерації — на принципи розподілу території лежить національний склад населення її суб’єктів(Чехословаччина, Югославія)
  • змішані федерації — за принцип поділу узято національний і територіальний критерії (РФ).

3.За правовим статусом суб’єктів федерації:

  • симетричні — усі суб’єкти федерації наділені рівним політичним і правовим статусом, мають однакові права (США, Німеччина, РФ)
  • асиметричні — суб’єкти федерації мають нерівномірний політико-правовий статус (Індія).

4.За способом здійснення владних повноважень:

  • централізовані — основні рішення приймає центр, суб’єкти обмежені в прийнятті ряду рішень(Індія, Мексика, Бразилія)
  • децентралізовані — суб’єкти наділені досить широкими повноваженнями у врегулюванні особистих внутрішніх проблем. [6]

Федерації у світі

Європа

У Європі, «федералістами» називають тих, хто виступає за спільний федеральний уряд, з розподілом влади на регіональному, національному та наднаціональному рівнях. Більшість європейських федералістів хочуть, щоб цей розвиток, був продовжений в рамках Європейського Союзу. Європейський федералізм виник у післявоєнній Європі, одним з найбільш важливих поштовхів до цього стала промова Вінстона Черчилля в Цюриху в 1946 році. [7]

США

У Сполучених Штатах, федералізм спочатку вважався як віра в сильний центральний уряд. Коли Конституція США розроблялася, група федералістів підтримала сильний центральний уряд, в той час як «Анти-федералісти» хотіли слабкіший центральний уряд. Це дуже відрізняється від сучасного використання «федералізму» в Європі та Сполучених Штатах. Відмінність пов’язана з тим, що «федералізм» знаходиться в середині політичного спектра між конфедерацією і унітарною державою. Конституція США була написана як реакція на Статті Конфедерації, відповідно до якої Сполучені Штати були конфедерацією зі слабким центральним урядом. [8]

На відміну від цього, Європа має велику історію пов’язану з унітарними державами, на відміну від Північної Америки, таким чином, Європейський «федералізм» виступає за більш слабку центральну владу, по відношенню до унітарної держави. [9]

Австралія

З 1 січня 1901 Австралія виникла як федерація. Австралійський континент був колонією Великої Британії, який згодом створив шість самоврядних колоній. У 1890-х роках, уряди цих колоній провели референдуми на становлення єдиної, самоврядної «Співдружності» в рамках Британської імперії. Коли всі колонії проголосували на користь федерації, федералізація Австралії закінчилася результатом створення Співдружності Австралії. З 1901 року, австралійський федералізм дотримується моделі близької до оригінальної моделі федералізму Сполучених Штатів Америки, хоча через Вестмінстерську систему. [10]

Бразилія

У Бразилії, падіння монархії в 1889 році в результаті військового перевороту призвело до зростання президентської системи на чолі з Деодоро Фонсеком. Бразильська федерація (в Конституції частіше згадується термін «союз») має свої особливості: як її складові частини називають не тільки штати і федеральний округ, а й адміністративно-територіальні одиниці, на котрі розділені штати — муніципії. Згідно із ст. 1 Конституції, Бразилія — «непорушна єдність» штатів, федерального округу і муніципій. Федеральний закон передбачає також можливість створення федеральних територій, які б управлялися з центру. Після прийняття Конституції 1988 р. дві федеральні території були перетворені на штати або приєднані до них. Сьогодні в Бразилії 26 штатів і федеральний округ (остання територія Фернамбуку теж перетворена в штат, хоча в Конституції зберігаються норми, які детально регулюють правовий стан територій), а також приблизно 4300 муніципій, які поділені на штати.

Бразильська федерація, з одного боку, побудована на основі концепції кооперативного федералізму, однак з іншого — особливо на практиці — це висококонцентрована федерація. Перше знаходить своє віддзеркалення в «триелементному» підході до структури федерації в розширенні повноважень її суб’єктів та в прагненні переглянути в Конституції широке коло питань щодо спільної компетенції. Друге відбивається в організації федерації, в концепції федеральної інтервенції, в «жорсткому» порядку взаємовідносин федеральних органів та органів штатів.

Найважливіше питання всякої федерації — розмежування компетенції між центром і суб’єктами — в Бразилії був вирішений за європейською схемою, а саме на прикладі ФРН. В основу був покладений принцип кооперативного федералізму. Сьогодні в Бразилії розрізняють три основні сфери компетенції: виключна компетенція Союзу, спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу і муніципій, і остання, спільна компетенція союзу, штатів і федерального округу (без муніципій). Остання характеризується в Конституції як спільна компетенція цих утворень (Союзу, штатів, округу) згідно «із законодавством» (муніципальні органи законів не видають, хоча в окремих місцях об’ємної бразильської Конституції є згадки про закони муніципій, під котрими розуміють, скоріше за все, їх нормативно-правові акти). Крім того, поряд із загальним положенням про компетенцію Союзу в Конституції йдеться також про виключну компетенцію союзного законодавства [11] .

Російська Федерація

Росія зберегла федеративний устрій і після проголошення незалежності, розпаду СРСР і прийняття нової Конституції в 1993 році. Сучасна Росія успадкувала територію від РРФСР. У 1992 році регіонами був підписаний Федеративний договір про розмежування повноважень. У 1993 році, коли була прийнята нині чинна конституція, налічувалося 89 суб’єктів, з 1 березня 2008 року, після об’єднання регіонів їх кількість зменшилася до 83. У 2005—2011 роки вибори голів суб’єктів Російської Федерації були замінені процедурою наділення повноваженнями. [12]

Суб’єкти федерації мають власні органи виконавчої та законодавчої влади.

Суб’єкти федерації мають власну конституцію або статут, а також власне законодавство, прийняте регіональними парламентами. Суб’єкти мають по два представника в Раді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації. [13]

У відносинах із федеральними органами державної влади всі суб’єкти федерації між собою рівноправні. Після набрання чинності Конституції 1993 року Росія стала симотричною федерацією: повноваження республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області і автономних округів стали однаковими (пункт 4 статті 5, пункт 2 статті 72, пункт 1 розділу другого). Однак, республіки, що входять до Росії, мають право встановлювати свою державну мову, на відміну від інших суб’єктів Росії . У 1992—1993 рр. компетенція республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області і округів розрізнялася, а до цього, в 1918—1992 рр. суб’єктами Російської Федерації (РРФСР) і зовсім були тільки національні утворення (республіки), чинною Конституцією РФ право одностороннього виходу з її складу не передбачено. У 90-ті роки, до федеративної реформи, можливість виходу зі складу РФ згадувалася в конституціях деяких республік — наприклад, Тиви. У 1991 році, в період параду суверенітетів, Ічкерія проголосила свою незалежність в односторонньому порядку. одні правознавці вважають, що за відсутності положення в конституції суб’єкта федерації, питання про вихід можуть ставити тільки ті суб’єкти, які представляють форму самовизначення націй, народів. Інші, що законодавчі основи відділення регіону від Росії на практиці мають другорядне значення, сила в цьому питанні важливіше. [14] З іншого боку, одним із загальновизнаних принципів міжнародного права є право на самовизначення народів. Відповідно до цього принципу, народи мають право вільно встановлювати свій політичний статус, в тому числі створювати незалежну державу.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права ООН від 16 грудня 1966 р. закріплено, що всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус. Всі хто беруть участь у цьому Пакті, повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право. У Декларації ООН про принципи міжнародного права (від 24 жовтня 1970) вказується, що способом здійснення права на самовизначення може бути створення суверенної і незалежної держави. Аналогічні принципи закріплені в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі — Гельсінському Заключному акті 1975 року й інших міжнародно-правових договорах. [15]

Австрія

Федеральна система Австрії характеризується наступними елементами:

  • Федеральна держава та провінції мають свої власні законодавчі органи;
  • Федеральна держава та провінції мають свої власні виконавчі органи;

Федеральні провінції, не напряму, беруть участь в адміністративній діяльності держави (не пряма адміністрація федерального законодавства провінційними адміністративними органами);

Федеральна держава та провінції, мають свої власні системи керування фінансами, тобто мають власний бюджет, мають право самі збирати податки та мають право самі встановлювати суми оподаткування. Проте, що стосується найважливіших податків, тобто податку на прибуток, ПДВ та їм подібних, то на них має право тільки федеральний уряд. Федеральні провінції отримують від федерального уряду податкові фонди через систему розмежування доходів. План розмежування доходів приймається шляхом домовленостей між федеральним урядом та провінціями кожні кілька років, федеральний принцип закарбований у статті 2, Федерального Конституційного Закону (B-VG). Окрім того, існують також інші конституційні передумови, які надають федеральним провінціям значну автономію, яка стосується провінційного законодавства та адміністрації. [4]

Беручи до уваги значну перевагу компетенцій федерального рівня, федералізм у Австрії можна розглядати, як слабко розвинену систему. За кількома винятками, право вето Федеральної Ради має тільки гальмуючу дію. Проте насправді Конференція Провінційних Губернаторів, орган, чиє існування та функції не закладені в конституцію країни, з плином часу набув надзвичайних політичних повноважень. [16]

Німеччина

Продовжуючи традицію великих та малих князівств Священної Римської імперії та як противага унітарній державі, створеній за часів націонал-соціалістичної диктатури, на вимогу держав-союзників в основу державного устрою ФРН було покладено принцип федералізму — рішення, яке відповідно ч. 3 ст. 79 конституції більше ніколи не може бути піддано ревізії. Створені в 1946 р.на території західних окупаційних зон союзників землі об’єдналися в 1949 р. в Федеративну Республіку Німеччину. На той момент кожна з них вже мала власну конституцію, уряд та систему судів.

Розподіл компетенцій і завдань між федерацією і землями має відбуватися в ідеальній формі згідно з принципом субсидіарності, хоча цей принцип в німецькій конституції й не закріплений. Згідно з цим принципом федерація переймає тільки ті завдання і компетенції, які вона може виконувати ефективніше, ніж це роблять землі. Але це не слід розуміти так, що федерація може перейняти будь-яку законодавчу компетенцію лише завдяки тому, що змогла успішно аргументувати, що може її ефективніше реалізувати, ніж землі. Більшість законодавчих компетенцій в Німеччині закріплена за федерацією, основними винятками, закріпленими за землями, є поліційне та комунальне право, а також політика в галузі культури та освіти. Окрім того, за землями закріплена велика частина компетенцій щодо організації адміністрації та судочинства. Важливою функцією федерації є функція другого рівня розподілу влади, його ще називають вертикальним розподілом влади. Бундесрат — друга палата парламенту — є представництвом інтересів урядів німецьких земель на федеральному рівні, але не зважаючи на це, Бундесрат залишається конституційним органом федерації, а його права та повноваження визначаються федеральним і аж ніяк не земельним правом. [17]

Обговорення реформи федеративного устрою Німеччини йде в трьох напрямках:

  1. розподіл компетенцій і завдань між федерацією і землями,
  2. розподіл фінансових ресурсів для реалізації цих завдань і компетенцій,
  3. реорганізація територіального устрою ФРН. Проведена в 2006 р. реформа федеративного устрою реформувала в відносно великому об’ємі сферу розподілу компетенцій між федерацією і землями, реорганізація системи розподілу фінансових ресурсів поки що тільки планується. [18]

Сучасні федерації

Що таке держава?

По-видимому, нет никаких шансов последовательно описать световые явления, выбрав только какую-то одну из двух возможных теорий.

Положение таково, что мы должны применять иногда одну теорию, а иногда другую, а время от времени и ту, и другую. Мы встретились с трудностью нового рода. Налицо две противоречивые картины реальности”.

Примерно так же обстоит дело с дискуссиями об украинском государстве и его реформировании. В Украине парадоксальным образом уживаются два противоположных взгляда на проблему.

Для одних наше государство – это монстр, влезающий во все дыры и не дающий украинцам нормально жить; чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй*.

Другие недоуменно пожимают плечами: по их мнению, все совершенно наоборот. Украинское государство немощно, бессильно, бесхребетно и срочно нуждается в укреплении!

Но, как ни странно, обе точки зрения вполне обоснованы. Все зависит от того, что именно мы подразумеваем под “государством”.

Можно воспринимать государство как совокупность живых людей, занимающих определенные должности, облеченных дискреционными полномочиями и применяющих эти полномочия на практике.

Государство – это министр и законодатель, судья и директор госпредприятия, любой силовик и чиновник любого ранга, некомпетентный педагог и хамящий работник поликлиники. С их разносторонней деятельностью мы сталкиваемся на каждом шагу, и у них более чем достаточно силы и власти, чтобы отравить жизнь рядовому гражданину.

А можно рассматривать государство как бестелесный монолит, как высшую идею, как некую абстракцию, которой должны служить все вышеперечисленные люди. И поскольку чаще всего они служат не абстракции, а самим себе или своему непосредственному начальству, следует вывод о слабости украинского государства.

В первом случае государство из плоти и крови видится во множественном числе: “они”. Во втором случае речь идет об обобщенном и неодушевленном субъекте: государство – “оно”, держава – “вона”. И выбор одного из двух вариантов выступает важнейшим мировоззренческим маркером.

До 2014 года в украинском обществе явно доминировал первый подход. Государство практически всегда отождествлялось с множеством одушевленных лиц – Януковичем, Азаровым, младореформаторами, бюрократами, налоговиками, бойцами “Беркута”, подневольными бюджетниками и т. д.

А затем победил Евромайдан, последовала гибридная агрессия РФ, и о государстве стали все чаще говорить в единственном числе. “Украинское государство противостоит Кремлю”, “украинское государство не признает донецких и луганских сепаратистов”, “украинское государство вводит санкции против агрессора” – эти действия ассоциируются уже не с конкретными чиновниками и силовиками, но с монолитной сверхсущностью, выражающей общие интересы.

Многим из нас этот новый взгляд пришелся по душе. Оказалось, что с государством-монолитом можно связывать любые идеалы и мечты. На государство-монолит удобно проецировать все то, что тебе близко и дорого. Государству-монолиту не стыдно служить. Государство-монолит можно строить с чистого листа, ощущая себя творцом истории. И люди, еще несколько лет назад тяготевшие к стихийному либертарианству, начали перековываться в идейных государственников.

Однако для значительной части украинцев государство – это по-прежнему “они”.

Государство все так же видится многоликой ордой в костюмах и униформе, и картина вырисовывается безрадостная. Злоупотребления со стороны этой разнокалиберной орды не ослабли, а в ряде случаев, наоборот, усилились.

Скажем, у конкретных сотрудников СБУ намного больше возможностей атаковать конкретный бизнес, чем до войны. И любой государственный запрет, любое ограничение – вроде пресловутой блокировки интернет-сервисов – вызывает тревогу именно потому, что рассматривается в контексте одушевленных исполнителей, которые получают дополнительную власть и не преминут ею воспользоваться.

Впрочем, новоиспеченные государственники, рассуждающие об украинской державе в единственном лице, тоже не удовлетворены ситуацией. С их точки зрения, сила должностных лиц не конвертируется в желаемый государственный идеал.

Возможности украинских чиновников и силовиков расширяются, но умозрительное государство-монолит по-прежнему выглядит слабым. Оно напоминает лошадь барона Мюнхгаузена, которую никак не удается напоить – сколько живительной влаги ни предоставляй в ее распоряжение.

Что же делать дальше? Единого ответа на этот вопрос нет и быть не может. Ибо разное восприятие государственной машины подразумевает разные подходы к ее реформированию.

Если мы рассматриваем государство как множество отдельных лиц, то ограничить имеющиеся злоупотребления и пороки можно лишь одним путем – постепенно сокращая объем дискреционных полномочий, доступных этим лицам.

Сразу возникает как минимум три “но”. Во-первых, это неприемлемо для больших и малых государственных людей и, следовательно, трудновыполнимо. Во-вторых, это противоречит представлению об укреплению государства в условиях войны и выглядит недостаточно патриотично. В-третьих, этот путь попросту скучен – он оставляет мало простора для творческой фантазии.

Но если рассматривать государство как абстрактный монолит, перед нами открывается широчайшее поле деятельности.

Как добиться того, чтобы сотни тысяч исполнителей служили желаемому идеалу? Рецептов может быть великое множество. Набрать одних вместо других. Повысить зарплаты. Одеть в новую форму. Переименовать занимаемые должности. Переселить в новые офисы. Ввести экзамены на знание государственного языка и отечественной истории. Провести массовые расстрелы. Вживить каждому персональный электронный чип…

Даже если сто опробованных методик не сработают, всегда можно изобрести сто первую. Каждая новая попытка будет сопровождаться всплеском энтузиазма. И, возможно, в какой-то момент сам процесс государственного реформирования начнет радовать нас больше, чем достигнутый результат.

Михаил Дубинянский, для УП

* Чу́дище о́бло, озо́рно, огро́мно, стозе́вно и ла́яй — эпиграф к книге Александра Радищева “Путешествие из Петербурга в Москву”. Фраза означает: “Чудовище тучное, гнусное (либо грубое), огромное, со ста пастями и лающее”. Впоследствии, фраза стала крылатой и обозначала крайне негативное отношение автора к тому или иному общественному явлению. wikipedia.org