Що змусило письменника оселитися у Ялті

0 Comments

Що змусило письменника оселитися у Ялті

Аналіз (паспорт) вірша “Думи мої, думи мої. ” Т. Шевченко 1847 р.:
Тема: звернення Т. Шевченка до своїх дум із сподіванням і вірою у вільне життя співвітчизників.

Ідея: Тільки впевненість у щасливе життя, наполегливість допоможе змінити соціальний устрій; засудження слабкості, поневірянь, байдужості, що роблять людину рабом.

Основна думка: Думка про нещасливу долю свого народу не залишає поета протягом усього часу перебування на солдатчині.

Літературний рід — лірика.

Жанр — вірш.

Вид лірики — інтимна або громадянська.

Мотиви — любов до Батьківщини та сум за нею в чужому краї; творчість як єдина втіха на засланні.

Ліричний герой тотожний авторові; митець, перебуваючи далеко від рідної землі, тужить за нею й знаходить розраду лише у творчості.

Художні засобиепітети: «думи мої єдині», «сизокрилі голуб’ята», «Дніпро широкий», «лиха година», «тихими речами», уособлення: «думи мої. не кидайте хоч ви мене», «прилітайте», порівняння: «привітаю, як діток», повтор: «думи мої, думи мої», риторичні звертання: «думи мої», «мої голуб’ята», «мої любі», звертання: «думи мої», «мої голуб’ята», «мої любі».

Історія написання твору.

Після арешту Т. Шевченка за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві, його ув’язнено в казематах Третього відділу. Незабаром було виголошено вирок — призначити солдатом в Оренбурзький окремий корпус.

З 1849 року стає рядовим в Орській фортеці, продовжує писати у «захалявні книжечки» (1847—1850). Солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря.

Поезія Тараса Григоровича «Думи мої, думи мої…» і була написана у 1847 році під час його перебування в Орській кріпості. У цій поезії автор вболіває за важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє безправне становище, пригніченість України

ФЕТ, Афанасій Афанасійович – Біографія, життя і творчість письменника

ФЕТ, Афанасій Афанасійович (Фет, Афанасий Афанасьевич; автонім: Шеншин, Афанасій Афанасійович – 29.10.1820, с. Новосьолки побл. м. Мценська Орловської губернії — 03.12. 1892, Москва) — російський поет.

Фет походить із дворянської родини. Його батько, багатий і родовитий орловський поміщик Афанасій Шеншин, таємно привіз із Німеччини колишню дружину дармштадського чиновника Шарлотту. Офіційне одруження Шеншина з нею відбулося вже після народження сина Афанасія. Через багато років церква дізналася про позашлюбне народження хлопчика, і вже в 15-літньому віці його офіційно визнали не російським дворянином Шеншиним, а сином німецького чиновника Фета. Разом із прізвищем майбутній поет втратив не тільки дворянський титул і право на спадщину, а й національність. З 1834 р. Фет вчився у приватному навчальному пансіоні Крюмера у м. Верро, що неподалік теперішнього Тарту (Естонія). У 1837 р. за рішенням батька покинув пансіон і поїхав у Москву.

Упродовж 1838-1844 pp. навчався у Московському університеті, спочатку на юридичному, а згодом перевівся на факультет словесності. За час навчання познайомився з поетами А. Григорьєвим, Я. Полонським, С. Соловйовим, з якими його об’єднувала не лише міцна дружба, а й спільність естетичних поглядів. Після закінчення університету у 1845 р. Фет був прийнятий унтер-офіцером в кірасирський (кавалерійський) полк, розквартирований у Херсонській губернії. У1848 р. Фет познайомився з дочкою відставного полковника Марією Лазич. Молоді люди закохалися, але на заваді їхньому щастю стали матеріальні негаразди: батько Марії, збіднілий багатодітний поміщик не міг дати дочці посагу. Через декілька місяців Фет розірвав стосунки з Марією Лазич. Невдовзі вона загинула під час пожежі, при цьому знайомі дівчини і сам Фет схилялися до думки, що це було самогубство. Ця подія спричинила важку психологічну травму у душі поета. У 1853 р. Фет перейшов у гвардійський лейб-уланський полк, розквартирований неподалік Петербурга, завдяки чому зміг часто бувати у столиці, зустрічатися з провідними письменниками. У тому самому році він познайомився з І. Тургенєвим, а в 1855 р. — із Л. Толстим (впродовж 1858—1884 pp. Фет активно листувався з ним; зберігся 171 лист Толстого і 139 листів Фета) У 1856 р. Фет здійснив поїздку за кордон (Рим, Неаполь, Генуя, Париж), зустрічався у Парижі з Тургенєвим, познайомився з Поліною Віардо. Наступного року Фет одружився з М. Боткіною, донькою багатого торгівця чаєм, що суттєво поліпшило матеріальний стан Фета. У 1858 р. в чині полковника Фет вийшов у відставку з наміром оселитися у Москві. Зблизився з гуртком «Сучасник» («Современник») — М. Некрасовим, Тургенєвим, Григоровичем й ін. Вірші поет деякий час публікував у «Сучаснику», але невдовзі через непорозуміння з колом його ідеологів Фет розірвав стосунки з журналом. У1860 р. Фет купив маєток у Мценському повіті і підпорядкував свою діяльність домашнім і господарським справам. У подальші роки Фет придбав ще два маєтки (1877 р. — в Курській губернії, с. Воробйовка; 1880 р. — у Москві). З 1867 до 1877 р. Фет працював мировим суддею. Останні роки життя поет присвятив інтенсивній літературній діяльності. Помер він від серцевого нападу, спричиненого невдалою спробою самогубства.

В історію російської поезії Фет увійшов як один із найавторитетніших представників т. зв. «чистого мистецтва». Предтеча російських символістів, у своїй ліриці Фет відобразив почуття та переживання людини XIX ст., змалював чудові картини природи, створив вишукані зразки ліричної мініатюри, у яких вірш гранично наближений до музики. Перші поетичні спроби Фета припадають на кінець 30-х pp. У 1840 р. вийшла друком перша його збірка поезій «Ліричний пантеон» («Лирический пантеон»). Більшість віршів книги мала наслідувальний характер, а в жанровому аспекті домінують романтична балада та твори, близькі за темою та манерою до античних. Уже тоді Фет став відомим у колі читачів та критиків. Упродовж 1841—1845 pp. він опублікував у журналах «Москвитянин» та «Вітчизняні записки» («Отечественные записки») понад 85 віршів, серед яких тепер вже хрестоматійний «Я прийшов до тебе. » — вірш, що порушує тему кохання, якій акомпанує тема весняного відродження природи. На другу пол. 40-х pp. припадає спад творчої діяльності Фета. За цей час він написав лише близько двох десятків поезій і переклав тринадцять од Горація.

Особливе місце в поетичному спадку Фета посідає цикл віршів, присвячений коханню до Марії Лазич. Образ дівчини в ореолі чистого почуття і мученицької смерті на довгі роки полонив творчу уяву Фета і до останніх днів його життя був джерелом натхненних рядків, сповнених каяття, ніжності і кохання. У цикл входять вірші, написані упродовж 36 років: «У довгі ночі. » (1851), «Незабутній образ» (1856), «В урочий день, коли душею прагну. » (1857), «Старі листи» (1859), «Не уникай; я не молю. », «Прости — і все забудь. », «Не дорікай, що я хвилююсь. » та ін. У 1850 р. з’явилася поетична збірка «Вірші А. Фета» («Стихотворения А. Фета»), куди ввійшло 182 вірші. У збірці повною мірою відобразилася художня своєрідність поезії Фета, визначилося коло тем, мотивів, образів його лірики. Росія виступає у збірці як головний поетичний образ, що особливо виокремлюється на тлі класичних форм античної антології. Тоді ж був опублікований і один із найвідоміших віршів Фета, що став програмним для представників «чистої поезії» «Шепіт. Ніжний звук зітхання. » («Шёпот, робкое дыханье. »). Сюжет твору — любовне побачення в саду, яке відбувається в таємничій атмосфері сутінків. Увесь вірш — це шерег називних речень за відсутності будь-якого дієслова. Увесь цей самобутній набір художніх засобів спрямований на те, щоби підкреслити «музику кохання»:

Шепіт. Ніжний звук зітхання.

Срібна гра і колихання

Ночі блиск. Тремтіння тіней.

Ненастанні, дивні зміни

У хмаринках — пурпур рози.

І цілунків пал, і сльози,

(«Шепіт. Ніжний звук. », пер. М. Рильського)

На 1856 р. припадає поява збірки віршів Фета, виданої за редакцією Тургенєва, що була високо поцінована критикою. Один із критиків навіть зауважив, що віршами Фета можна випробовувати, наскільки тонко у поціновувачів поезії розвинені естетичні смаки. Переважне коло поетичних тем Фета — зазвичай, те, що означують «вічними» темами: природа, краса, кохання, мистецтво. Прикметною ознакою поезії Фета є також пафос життєрадісності. Це основний настрій, що пронизує її. Фет був неперевершеним майстром пейзажу. Він чудово відтворював фарби і звуки, красу природи. У його ліриці присутні картини усіх пір року та доби: весна, літо, осінь, зима, ранок, вечір, полудень, ніч. Але найхарактерніші для нього — картини весни та ранку. Пейзаж у Фета здебільшого слугує вираженням щирості почуттів та емоційних станів поета. Фет детальніше і конкретніше змальовує природу, ніж це робили його попередники. Л. Толстой говорив, що вірші Фета про природу навчили його розуміти її.

Інша важлива тема поезії Фета — кохання. Його інтимна лірика позбавлена відтінку трагічності. Кохання розкриває людині сенс життя і красу природи. Композиція віршів Фета має один центр — одну думку, один настрій. Вірш Фета фокусує усі враження, почуття, думки і цим підсилює зображення і вираження. Спосіб поетичного вираження у Фета характеризується стислістю, небагатослівністю, об’єктивованістю почуттів і переживань, що слугують основним предметом його віршів.

Двотомна збірка віршів Фета 1863 p., підготовлена у видавництві К. Солдатенкова, була зустрінута читачами і критикою з прохолодою, що змусило поета надовго замовчати. Поновлення активної творчої діяльності Фета припало на початок 80-х pp. У цей час він перекладав працю А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», яка значно вплинула і на світогляд самого Ф.

Повернувшись до поетичної творчості, Фет видав 4 збірки віршів під спільною назвою «Вечірні вогні» («Вечерние огни»; 1883, 1884, 1887, 1890). Перший випуск «Вечірніх вогнів» був поділений на розділи: «Елегії і думи», «Море», «Сніги», «Весна», «Мелодії», «Різні вірші», «Послання», «Переклади». У збірці низькій дійсності та життєвій боротьбі поет протиставляє не мистецтво, як у ранній творчості, а розум, пізнання. Саме вони, на думку Фета, здатні вивищити людину над натовпом, дати їй внутрішню свободу. Цілий ряд віршів збірки присвячений М. Лазич. Збірка Фета, за словами одного з критиків, стала вранішньою зорею творчості О. Блока, який назвав поета «великим учителем» і зауважував, що описати його «означало б бажати вичерпати невичерпне». Того самого року Фет видав віршований переклад усіх творів Горація. Остання праця Фета — два томи мемуарів «Мої спогади» («Мои воспоминания», 1890). Третій том, «Ранні роки мого життя» («Ранние годы моей жизни»), був виданий посмертно — в 1893 році.

Українською мовою поезію Фета перекладали М. Рильський, Г. Кочур, Р. Лубківський, С. Бурлаков та ін.

Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

78 років тому в Ялті доньки Рузвельта, Черчилля і дипломата США Гаррімана спостерігали, як їхні батьки ділили світ. А за лаштунками вони бачили зруйнований Крим, матраци з клопами, гори ікри та хтивого Берію

Зліва направо: Сара Черчилль, Анна Рузвельт і Кетлін Гарріман у Лівадійському палаці під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Stevenson Library and Bard Archives & Special Collections

Із 4 до 11 лютого 1945 року в Лівадійському палаці відбувалася Ялтинська конференція. На ній лідери США, Великої Британії та СРСР домовилися про післявоєнний устрій світу і поділили сфери впливу. За цим спостерігали доньки американського президента Рузвельта, британського премʼєра Черчилля і посла США в СРСР Аверелла Гаррімана. Вони були найближчими помічниками і радниками своїх батьків, хоча самі не брали участі в переговорах. З боку Сталіна у схожій ролі виступав глава НКВС Лаврентій Берія. Наприкінці 2020 року американка Кетрін Грейс Кац випустила книгу «Доньки Ялти», де розповідає про закулісні події конференції за спогадами Анни Рузвельт, Сари Черчилль і Кетлін Гарріман. Про зруйнований війною і безлюдний після сталінських репресій Крим, про удавану розкіш нашвидку відреставрованих палаців, де майже не було туалетів, про бенкети з ікрою і горілкою та про вульгарні залицяння Берії. Оглядач «Бабеля» Сергій Пивоваров коротко переповідає основні події Ялтинської конференції та головні моменти книги.

Вінстон Черчилль заходить до Лівадійського палацу під час Ялтинської конференції, 8 лютого 1945 року.

Після того як влітку 1944 року США та Велика Британія відкрили Другий фронт у Нормандії, перемога над Німеччиною стала питанням часу. Тому американський президент Франклін Делано Рузвельт запропонував британському премʼєру Вінстону Черчиллю і керівнику СРСР Йосипу Сталіну зустрітися й обговорити устрій післявоєнного світу.

Уже на цьому етапі виникли перші суперечки. Рузвельт пропонував зустрітися на Середземноморському узбережжі, на Мальті, Сталін — на Чорноморському, в Ялті. Черчилль категорично не хотів їхати до Криму, заявляючи, що «ми не могли б знайти у світі гіршого місця, ніж Ялта, навіть якби шукали десять років». Але врешті-решт обидва поступилися Сталіну.

Щоправда, Черчилль усе ж запропонував Рузвельту зустрітися на Мальті за кілька днів до початку Ялтинської конференції, щоб скоординувати спільну позицію у переговорах з СРСР. «Не будемо більше вагатись! Від Мальти до Ялти!» — ця фраза з телеграми Черчилля згодом увійшла в історію. А ось сама зустріч пройшла не найліпшим чином, зрештою на переговорах в Ялті вони були кожен сам по собі. Черчилль планував не допустити радянської експансії у Східну Європу, особливо в Польщу. А Рузвельта більше хвилювала Японія, тому він хотів заручитися підтримкою СРСР у Тихому океані.

Франклін Рузвельт (ліворуч) і Вінстон Черчилль (праворуч) у Лівадійському палаці обговорюють деталі переговорів під час обідньої перерви, лютий 1945 року.

За тиждень конференції, з 4 до 11 лютого, обговорили більшість із запланованих питань. Домовилися оголосити війну Японії після перемоги над Гітлером, створити «спільну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки» — ООН. Розподілили зони окупації Німеччини, сфери впливу в Європі, вирішили питання про репарації.

Найдовше обговорювали майбутнє Польщі. Зрештою вона залишилася в радянській сфері впливу. Черчилль намагався схилити на свій бік Рузвельта, але той напередодні війни з Японією вирішив не псувати відносини зі Сталіним через польське питання. Після чергової суперечки Черчилль накидав на папірці: 90 відсотків радянського впливу в Польщі, 90 відсотків британського впливу у Греції, Угорщина/Румунія (на вибір) і Югославія — по 50 відсотків. Потім премʼєр підштовхнув записку Сталіну. Той подивився, кивнув, поставив галочку посередині та повернув назад.

На конференцію в Ялті Черчилль, Рузвельт і посол США в Радянському Союзі Аверелл Гарріман привезли дочок — Сару, Анну і Кетлін. Вони стали найближчими довіреними помічниками своїх батьків та відіграли важливі ролі, непомітно спостерігаючи за поведінкою інших делегатів і за напруженістю на переговорах. Лідерів США, Великої Британії та СРСР називали «великою трійкою», а Сару, Анну і Кетлін охрестили «малою трійкою». Вони стали головними героїнями книги американського історика та юриста Кетрін Грейс Кац «Доньки Ялти» про закулісні події переговорів щодо переділу післявоєнного світу в лютому 1945 року.

Анна Рузвельт була найстаршою з трьох «доньок Ялти». На час проведення конференції їй було 38 років, вона вже двічі була одружена та виховувала трьох дітей. Довгий час вона прагнула домогтися прихильності свого батька. Їй це вдалося лише в 1943 році, коли вона переїхала в Білий дім, практично замінила свою матір Елеонору на позиції першої леді США та стала по суті доглядальницею для Рузвельта.

Радянська делегація зустрічає Франкліна Рузвельта на аеродромі в Саках, 3 лютого 1945 року.

Анна Рузвельт з американськими дипломатами на борту військового корабля під час повернення з Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Franklin D. Roosevelt Presidential Library & Museum

Радянська делегація зустрічає Франкліна Рузвельта на аеродромі в Саках, 3 лютого 1945 року. Анна Рузвельт з американськими дипломатами на борту військового корабля під час повернення з Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Wikimedia; Franklin D. Roosevelt Presidential Library & Museum

Через ускладнення від поліомієліту американський президент був прикутий до інвалідного візка. І стан його тільки погіршувався. До початку зустрічі в Ялті особистий лікар обстежив Рузвельта, щоб зрозуміти, чи перенесе він переліт і саму конференцію. Зʼясувалося, що він був на межі смерті від хронічної серцевої недостатності. Однак Анна приховала цей діагноз від усіх, навіть від самого батька. Згодом критики звинуватять Рузвельта в тому, що він підписував документи в Ялті в напівмертвому стані. Проте Анна розповіла, що у критичні моменти її батько завжди вмів зібратися і нікому не показувати своєї слабкості.

Під час конференції головне завдання Анни Рузвельт полягало в тому, щоб не дати Черчиллю і Сталіну зрозуміти, наскільки тяжко хворий її батько. Вона стежила за тим, щоб він їв страви, приготовані його власними кухарями, не захоплювався гострими і солоними закусками на бенкетах, уникав хвилювань і додаткових зустрічей, наскільки це було можливо. І тільки Сара Черчилль, спостерігаючи за ним у неформальній обстановці, зазначала, що «схоже, він постарів на мільйон років за чотирнадцять місяців відтоді, як я бачила його востаннє».

Анна Рузвельт у своїй кімнаті в Лівадійському палаці під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Paul Popper / Popperfoto / Getty Images

Сара Черчилль у свої 30 років була улюбленою дочкою і найближчим помічником свого батька. До війни вона була молодою актрисою театру і кіно, але потім вступила в Жіночу допоміжну службу Військово-повітряних сил Великої Британії та стала офіцером повітряної розвідки.

«Сара Черчилль була блискучим публіцистом, як і батько, володіла здібностями до красномовства і проникливого розуміння підступності та лицемірства політики. У Сари було багато чеснот, її сильно недооцінювали. Якби вона народилась хоча б років на десять пізніше, напевно б пішла по стопах свого батька у великій політиці», — так описує героїню своєї книги Кетрін Грейс Кац.

Сара вже була адʼютантом свого батька під час першої зустрічі «великої трійки» в Тегерані у грудні 1943 року, у такому ж ранзі вона приїхала в Ялту. Саме Сара залишила найповніші та найдокладніші описи того, що відбувалося за лаштунками конференції.

Сара Черчилль потискає руку Сталіну під час зустрічі «великої трійки» у Тегерані, 1 грудня 1943 року.

Hulton Deutsch / Contributor

Кетлін Гарріман була наймолодшою з усіх трьох доньок. На момент конференції їй було 27 років. До війни вона була професійною лижницею-чемпіонкою. А потім працювала політичним кореспондентом в Лондоні. Стосунки Кетлін Гарріман з батьком були унікальними. «Вони були більше схожі на ділових партнерів і колег, ніж на батька і доньку».

У 1943 році Аверелл Гарріман став послом США в СРСР. Кетлін поїхала з ним до Москви, швидко вивчила російську й отримала більше доступу до Сталіна та його найближчого оточення, ніж будь-хто з американської дипмісії, включно з її батьком.

Керівництво американської делегації в кабінеті Лівадійського палацу перед початком Ялтинської конференції, 4 лютого 1945 року.

Вона приїхала разом з батьком з Москви за кілька днів до початку конференції на посаді протокольного офіцера. Сам Гарріман одразу ж поїхав на Мальту на зустріч Рузвельта і Черчилля, а Кетлін залишив займатися логістикою й облаштуванням американської резиденції. Вона мала підготувати кімнати для кожного делегата, врахувати, що Рузвельт прикутий до інвалідного візка, і подбати навіть про такі дрібниці, як правильне написання імен і посад у документах і на картках за обіднім столом. Адже навіть найдрібніший казус міг зашкодити переговорам. А траплялися вони постійно. Наприклад, у перший же день один з американських генералів залпом випив стакан місцевого бренді, який прийняв за фруктовий сік. Однак він опанував себе і не подав виду, що щось пішло не так.

Кетлін впоралася зі своїм завданням блискуче завдяки тому, що говорила російською і змогла скоординуватися з місцевим персоналом.

Аверелл Гарріман зі своєю дочкою Кетлін на аеродромі в Каліфорнії перед польотом до Вашингтону, 13 лютого 1946 року.

Keystone Features / Stringer / Getty Images

Сталін єдиний зі світових лідерів не привіз із собою доньку. Замість неї роль помічника і довіреної особи виконував Лаврентій Берія — глава НКВС і організатор масових депортацій народів, зокрема кримських татар. Саме він відповідав за організацію конференції, хоча сам не брав участі в переговорах.

Учасників вирішили розмістити в колишніх літніх палацах російської аристократії. Радянську — в Юсуповському, американську — у Лівадійському (там же проводили основні засідання), британську — у Воронцовському. Однак всі резиденції перебували в напівзруйнованому стані, розграбовані спочатку більшовиками, а потім німцями. Берія мав три тижні, щоб привести все до ладу. До Криму з Москви ешелонами доправляли меблі, килими, дорогі сервізи, їжу. А все, що не могли привезти, відбирали у місцевих жителів — вішалки, попільнички і навіть дверні ручки.

Внутрішній двір Лівадійського палацу через 15 років після Ялтинської конференції.

Heritage Images / Contributor

Покоївки готують постіль для Рузвельта в Лівадійському палаці, лютий 1945 року.

Bettmann / Contributor / Getty Images

Внутрішній двір Лівадійського палацу через 15 років після Ялтинської конференції. Покоївки готують постіль для Рузвельта в Лівадійському палаці, лютий 1945 року.

Heritage Images / Contributor; Bettmann / Contributor / Getty Images

Героїні книги описують Берію, як «опецькуватого, лисуватого чоловіка в пенсне, із жовтими зубами, товстими губами і виряченими очима, за обідами він посміхався і постійно вульгарно жартував». Одного разу Сара опинилася поруч з ним за столом і вирішила випробувати на ньому кілька щойно вивчених фраз російською. Вона запитала: «Можна мені грілку?» Берія посміхнувся і відповів, а один з радянських дипломатів, шаріючи, переклав: «Не можу повірити, що тобі вона потрібна. Напевно, ти й сама доволі гаряча». Іншого разу він намагався напоїти Анну, постійно підливаючи їй горілку, і «свердлив її своїм поглядом, прицмокуючи губами». Однак їй вдалося влучити момент і налити собі у склянку води. А Сталін якось за обідом шокував Рузвельта, назвавши Берію «нашим радянським Гіммлером» .

Лаврентій Берія тримає на руках доньку Сталіна Світлану, 25 вересня 1931 року.

Перше, на що звернули увагу доньки політиків, коли потрапили на півострів, — масштаби руйнувань. Анна і Сара проїхали від аеродрому в Саках до Ялти «через безплідну країну і зруйновані села. Майже всі будівлі лежали у випалених руїнах, поруч з обвугленими рештками поїздів, танків та інших знарядь війни. Руйнування було справою не тільки нацистів, але й влаштованого Сталіним терору, який знищив мільйони людей задовго до приходу німців».

Збереглися також їхні спогади про самого Йосипа Сталіна. За словами Сари Черчилль, за показною привітністю та гостинністю ховалася «лякаюча фігура з ведмежими очима, світло в яких відбивалося наче холодне сонце в темних водах». Кетлін познайомилася зі Сталіним ще в Москві, де вона запамʼятала «його мляве рукостискання, зморшкувате обличчя та моржові вуса, немов обрубані з боків, щоб приховати жахливі зуби». Тоді ж вона звернула увагу на ще одну його особливість. Якщо під час переговорів Сталіна все влаштовувало, він малював «маленькі кумедні фігурки» на полях документів. Однак коли ситуація загострювалася, «його каракулі ставали агресивнішими — він починав малювати, наприклад, вовків із гострими зубами».

Головною рисою закулісся Ялтинської конференції стало поєднання «розкоші та убогості». Ікри було стільки, щоб вистачило б на невелике місто, а горілкою можна було поливати папороті, що стояли в горщиках. Розкішну постільну білизну привезли з московського готелю «Метрополь», але матраци були тонкими, жорсткими і кишіли клопами. Найбільш обговорюваною темою конференції, після політичних питань, була хронічна нестача туалетів для понад 500 членів трьох делегацій. Сара згадувала, що вранці бачила, як «три фельдмаршали тупцюють у черзі до туалетного відра».

Однак радянські господарі показово намагалися догодити гостям. Дівчатам пропонували, щоб місцеві покоївки гріли їм постіль перед сном, але вони відмовилися. Коли Сара попросила шматочок лимона, щоб вичавити сік на ікру, яка постійно була на столах, їй доставили ціле лимонне дерево. Коли Рузвельт і Черчилль разом зі своїми доньками відпливали з Ялти, то Сара раділа, знайшовши на борту сендвічі з куркою — «слава богу, більше ніякої ікри».

Обслуговуючий персонал Лівадійського палацу під час Ялтинської конференції, лютий 1945 року.

Franklin D. Roosevelt Presidential Library & Museum