Романс про закохану. Олена Коренєва: «Раніше на зйомках я почувалася Алісою у Країні чудес, а тепер. »

З ДОСЬЄ Олена Коренєва закінчила Театральне училище ім. Б.Щукіна (1975). Її батько — відомий кінорежисер Олексій Коренєв, який зняв такі популярні фільми, як «Велика перерва» і «Вас викликає Таймир».

З ДОСЬЄ

Олена Коренєва закінчила Театральне училище ім. Б.Щукіна (1975). Її батько — відомий кінорежисер Олексій Коренєв, який зняв такі популярні фільми, як «Велика перерва» і «Вас викликає Таймир». Знімалася у фільмах: «Романс про закоханих», «Сентиментальний роман», «Ася», «Сибіріада», «Ярославна, королева Франції», «Той самий Мюнхгаузен», «Ідеальний чоловік», «Яблуко на долоні», «Покровські ворота», «Комедія про Лісістрату», «Чернов/Chernov», «День повні».

Тенденція, одначе: наше серіальне виробництво затягує своїми лопатями дедалі більше кінозірок. Та професіонали — вони й у серіалах професіонали. Акторка Олена Коренєва свого часу знімалася в Андрона Кончаловського, Йосифа Хейфі-ца, Марка Захарова, Ігоря Маслєннікова, Михайла Козакова, Карена Шахназарова. Працювала в «Современнике» і в Театрі на Малій Бронній (у Анатолія Ефроса грала «Місяць у селі» Тургенєва). Рівно чверть століття тому вона виїхала за дальні рубежі. Потім повернулася. Пробувала свої сили в антрепризі, закінчила Вищі режисерські курси, випустила дві книги («Ідіотка» і «Нет-Лєнка»), знайшла особисте щастя з актором Андрієм Ташковим. Сьогодні одна із найромантичніших радянських кінозірок часто приїжджає до Києва на зйомки в телесазі «Сестри по крові» («1+1»). У перервах між зйомками акторка розповіла «ДТ» про свої відчуття минулого і теперішнього кіночасів.

— 1981 року, полишивши професію, ви поїхали до США, але потім повернулися і продовжили зніматися. Що спонукало до таких серйозних кроків?

— Це цілий комплекс речей і моє ставлення до життя. Ми не просто пливемо за течією — це ж змагання з тим, як життя влаштоване, спроба довести собі, що ти маєш над чимось владу, що долю можна змінити, що вона може бути іншою і люди можуть бути іншими. Це, напевно, творчий підхід до життя, який насправді доводить, що наші фантазії матеріалізуються. Звісно, є люди, котрі стоять над ситуацією. Вони нічого не ламають і не змінюють — це їхня позиція, їхня віра. Мені теж знайомий цей стан і переконання. У минулі роки мені здавалося, що треба пробувати боротися із ситуацією, фантазувати в житті.

— Можна сказати, що ваше життя — це багатоетапний пошук певної свободи?

— Радше пошук гармонії, а не свободи. Не умоглядної гармонії, а реальної — «я й оточення», «я і світ». Це стан, коли людина перебуває у рівновазі, котра її живить. Вона знає, що робитиме завтра й навіщо. З такими уявленнями про світ, із такою вірою та системою цінностей людина гармонійна. А коли вона перебуває у певному хаосі, то хоче ситуацію змінити, нібито вистрибнути з неї. Тому насправді рецепту для відчуття гармонії у мене немає. У якийсь момент для цього мені потрібно було переїжджати, змінювати місця, дізнаватися нове, йти. Я була піддана відцентровій силі, адже переміщення корисні для здоров’я, зміцнення нервів. Я вбачаю у них відпочинок, а не погляд на життя.

— Вам зараз цікавіше працювати в кіно, ніж за радянських часів?

— Це немовби дві різні планети. Навіть з огляду на вік. Досвід, який у мене був, і те, що я знала, що мене цікавило тоді й нині, — це різні речі. Ні, просто раніше я почувалася на зйомках мов Аліса у Країні чудес, а тепер. Утім, раніше мені щастило, на мене все валилося. Мене поставили перед фактом: біжи цю дистанцію і роби це добре! А щоб робити добре, треба ось те й ось те. Вже у процесі я з’ясовувала, що це означає. Але на 100 відсотків не відчувала, що це власний вибір. І потім, я ж вийшла з такої сім’ї — тато — режисер, мама працювала на «Мосфільмі» асистентом. Нині усвідомлено займаюся професією. І навіть як глядач більш усвідомлено переглядаю картини. І в цьому сенсі, напевно, цікавіше зараз — навіть стежити за кінематографом, за мистецтвом у різних його проявах. У мене тепер є власна позиція щодо того, іншого, третього. Намагаюся переглядати нові фільми.

— Російська кіноіндустрія набирає обертів. У якому напрямі, на вашу думку, вона рухається?

— Очевидно, що люди почали ходити в кіно. А в останні роки молодь, діти режисерів і акторів, ця обойма — Федір Бондарчук, Єгор Кончаловський, Пилип Янковський — вони всі знімають і вони молодці. У мене багато друзів, які знімають свій перший, другий чи третій фільм. Я поділяю їхню життєву позицію, їхні прагнення і дуже тішуся ними. Зараз стало цікавіше.

— Є кіножанр, який ви не сприймаєте?

— Ні. Я людина гнучка. Хоча раніш мене не дуже приваблював фантастичний кінематограф: космічні апарати, роботи. В Америці я полюбляла Девіда Лінча. Ну, це зрозуміло, він давно став культовим. Та він якраз не зовсім американський режисер. А нині я полюбила фантастику. Хоч як це дивно. Я в дитинстві не читала фантастику, ну, крім таких речей, як «Голова професора Доуеля» чи «Людина-амфібія». Але в чистому вигляді цей жанр мене не приваблював, навіть брати Стругацькі. А зараз, як людині, котра почала писати, як потенційному автору, мені це цікаво. Відчуваю, що я як особистість можу виражати те, що мене хвилює, через фантастичні ходи.

— У принципі, це створення власного світу.

— Саме так. Тому фантасти мені стали значно зрозумілішими. Це люди, яких винятково хвилює соціум, у якому вони живуть, проблеми їхнього часу, світу реального. Вони не просто вибудовують для дітей якісь кумедні конструкції — це іносказання, з допомогою яких автори здатні висловити значно більше, ніж у реалістичному творі. У глобальному розумінні — у їхніх руках доля людства, вони більшою мірою філософи. Фантастика дозволяє крутити-вертіти будь-які гіпотези, версії, може вживатися езопова мова, коли автор ховається від системи. Люблю утопії або антиутопії. А щоб хорор знімати, потрібно мати неабияке почуття гумору. Таке сприймається, коли це дотепно. Я страшенно люблю братів Коенів, їхні фільми «Бартон Фінк», «Великий Лебовскі». Це інтелектуали з почуттям гумору, котрі пишуть дуже неор-динарні, кумедні сценарії. «Бартон Фінк» — це взагалі пасаж щодо Голлівуду, чорний фарс, комедія на тему великих кінематографічних корпорацій і чистого мистецтва. Люблю Вуді Аллена, безумовно, Квентіна Тарантіно — «Убити Білла». В Америці теж є багато гарного кіно.

— Якось ви зізнавалися, що не любите серіалів.

— Ні, я такого ніколи не казала. Просто жоден серіал від початку до кінця не переглянула. Це точно. Мабуть, хотілося б «Ідіота» Володимира Бортка подивитися повністю, «Доктора Живаго» або «Майстра та Маргариту». Це екранізація класичних романів, поставлених як серіали. Та на них просто бракує часу. А от коли мене запрошували зніматися, я завжди погоджувалася. Проте як акторка можу сказати: очевидна різниця між серіалами та кіно — на користь кіно, через цілу низку моментів. По-перше, серіальна форма викладу сюжету мене дратує. Є закон серіальної драматургії, за яким інтригу треба, найчастіше штучно, розтягнути на багато-багато серій, а наприкінці вечора має бути така зачіпка, котра заінтригує глядачів, щоб вони завтра теж увімкнули телевізор і продовжували дивитися. Треба глибше розписувати конфлікт, робити його багатшим. Тільки детективи і трилери виправдовують цю форму, бо розслідування можна вести до нескінченності. По-друге, кіно знімається на плівку. У плівки є величезна кількість переваг — за спектром кольору, за якістю роботи операторів, за можливістю відображення роботи зі світлом. Це все глибше, багатше — новий світ. А серіали зазвичай знімають на відео. І це не дозволяє ні створити атмосферу світлом, ні поставити камеру, ні розглядати довго актора, ні підсвічувати його обличчя. Це створює зовсім інший візуальний образ на екрані. Всі актори знають, що зніматися у серіалах не дуже вигідно. Як сказав один мій знайомий італійський кінематографіст: «Усі наші зірки створені світлом». Адже обличчя відіграє колосальну роль у кінематографі, там відкривають обличчя. Обличчя — це подія. У кінематографі — точно подія. А на відеоплівці це неможливо. Як відомо, наші серіали знімають швидко, у короткі строки. І через різні матеріальні обставини немає можливості весь час переставляти світло, робити його складнішим. Ставляться інші завдання. Сам підхід до взаємин сюжету і глядача послаблює вплив історії. Але нині, за такої кількості стресів у нашому житті, на щастя, завжди є можливість відсторонитися і подумати про те, що це віртуальний світ. Життя нині таке тяжке, і не кожен хоче ставати жертвою екрана. І все одно телевізор сприймається як панацея від того, що відбувається за вікном, від того, як минув день. Коли я страшенно втомлюся, люблю щось приготувати або підігріти, сісти перед телевізором і переглянути вечірні новини, політичні ток-шоу. Телевізор я використовую як пігулку від життєвого стресу, просто щоб ні про що не думати. І серіали, безумовно, виконують таку роль. Коли я жила в Америці, тут ішла «Санта-Барбара» й усі ці нескінченні мексиканські серіали, — наша публіка тільки-но знайомилася з ними. Був популярним чорний гумор: «Уявляєш, вона померла і не додивилася «Санта-Барбару». Насправді це був не жарт, не анекдот. Йшлося про конкретних людей, яких можна собі уявити. Причому це не якісь примітивні люди, у багатьох була вища освіта.

— От стосовно освіти. Ви ж самі закінчили Вищі режисерські курси.

— Так, я закінчила ці курси. Це був експериментальний однорічний курс, який запропонував Олександр Мітта. Зазвичай курс триває два роки. Мітта нам давав американську схему створення кіно, коли є дуже чітка наука написання сценарію, його структура, підручники. Більшість американських мейн-стрімівських фільмів створені за цією схемою. Він цю схему і викладав, пояснював із переконанням, що це правильно. Насправді це дуже структурує хаос творчості, коли сидиш і думаєш про сюжет, як його розписати, на чому його побудувати, чим захопити глядача. Там така формула оптимально виведена. І от я займалася у нього рік. Плодом праці й навчання стали дві мої книги. Перша — «Ідіотка», роман-біографія. Якби могла не визначати жанр, ніколи не визначала б. Коли писала, не думала над цим. Придумала, коли видавництву треба було сформулювати жанр для продажу. І друга книга — «Нет-Лєнка», документальна проза. Знову-таки, треба було визначити жанр. Та це історія, відірвана від біографічної хронології. До біографії не має жодного стосунку — це мої міркування і справді документальні замальовки, які перемежовуються із вигаданими мною оповіданнями або есеями.

— А крім книг, якісь свої режисерські роботи плануєте?

— Коли вступала на режисерські курси, справді не знала, чи є в мені режисер. Цікаво було про це дізнатися. Коли я зняла маленькі курсові робітки, щось написала, склала, то самій собі відповіла: так, я потенційний режисер, я маю ці риси та якості, які потрібно розвинути. Я зрозуміла, що можу цим займатися. Проте не існує режисера, котрий не зняв кіно. На етапі навчання я кіно своє знімала, а були студенти, які не зняли нічого взагалі. Але після курсів я кіно не зняла. Говорити про це безглуздо. Та періодично про це думаю. Відомо, що режисури неможливо навчити. Сказати, що режисер — це людина високого інтелекту або ерудиції, — теж невірно. У чому полягає цей дар, зрозуміти й відчути дуже складно. Це, безумовно, люди дії, люди-лідери, які мають харизму та волю, котрі вміють організувати і повести за собою групу, підкорити собі, своїм ідеям, задуму інших. Це люди, здатні розуміти драматургію і писати сценарії. Основоположна для режисера здатність діяти. Адже відомі приклади, коли студенти закінчували режисерські факультети як блискучі відмінники, подавали надії, але ніколи нічого не зняли. А ті, хто був сіреньким і ніяк себе не проявив, у результаті знімають і стають Режисерами. Відомо також, що режисура — це позиція, це погляд, це бачення. Хоча є ремесло. Щоб знімати серіали, потрібна низка рис, які я перелічила. Та це все-таки не авторське кіно. Це телевізійне кіно, і тут позиція не обов’язкова.

— Що можете сказати про свою нинішню кіногероїню, котру телеглядачі двох країн — України та Росії — практично щовечора бачать у «Сестрах по крові»?

— Вона одна з лиходійок — своєрідний символ зла. Я намагаюся знайти і виправдати мотивацію моєї героїні, її нормальну людську сутність, показати, до чого призводить злобування. Адже «лиходіїв» у цьому сенсі серед нас величезна кількість — це наші сусіди, колеги. Це не збірний образ, не пушкінський Сальєрі, не підступники з казок — коли зло спущене згори. Просто нормальна людина, звичайна жінка зі своєю складною долею. Можливо, вона авантюристка чи мстить за своє минуле. Ми всі сповнені якихось дрібних претензій до людей у нашому минулому або в нашому сьогоденні. Такого побутового лиходійства повно — іноді воно відбувається з ревнощів або заздрості.

Моя героїня — дуже розумна, із сильним характером, за першою освітою — бухгалтер, фінансист. На Заході це дуже популярна професія. У всіх є домашні бухгалтери — accountant, вони, майже як адвокати, мають великий попит. У нашому «радянському» розумінні бухгалтер звучить практично як бібліотекар, доморослий невдаха. Та якщо назвати її accountant-вумен, це звучатиме дуже престижно. У сюжеті замішані любовні мотиви. Але так чи інакше жінки в певному віці озлобляються. Їхня життєва філософія інша, ніж у людей, які обирають. Якщо це вибір, а не даність. Отак і живемо. Якщо це питання вибору, віри, філософії, світогляду — це одна річ. Але ж самотніми стають найчастіше не через вибір, а за фактом. І все ж таки вони себе захищають, як можуть. Я намагаюся знайти конкретних людей, які могли б допомогти побудувати цей образ. І найяскравіше поки що нагадує героїню одна моя знайома в Москві. Дуже цікава особа, абсолютний мізантроп, про людей розмірковує з великим скепсисом, із іронією. У неї гострий розум, вона освічена, притому людина, здатна до глибоких відчуттів. Але не щадить людство і дуже гостра на слово. Страшенно любить інтриги і дуже красиво про це розмірковує; готова піти на авантюру, ну, щоб когось пошити в дурні або щось підлаштувати. Я вивчаю цей характер, і мені цікаво, він не плаский — він насправді є втіленням зла.

— В одному з інтерв’ю ви зізнавалися у своїй наївності.

— Знаєте, всі ці визначення — прямодушність чи прямота — вони, мабуть, не зовсім точні. Просто я іноді потрапляю у конфліктні ситуації з людьми. Коли аналізую, чому це відбувається, розумію — я намагаюся називати речі своїми іменами в коректній формі, навіть коли це стосується не особистих питань, а справи і ситуації. І зустрічаю раптом жахливу, негативну реакцію. Пізніше розумію, що в цьому винна моя прямота, і надалі висловлюватися потрібно обережніше, хитріше.

Олена Коренєва, біографія, новини, фото

Олена Коренєва – талановита актриса, зірка радянського екрану, добре відома за стрічками «Романс про закоханих», «Той самий Мюнхгаузен», «Покровські ворота», «Сватання гусара» і багатьом іншим. Ця тендітна чарівна жінка з непростою долею має сталевим характером, завжди відстоює свою точку зору і не звикла пасувати перед труднощами.

На фото: Олена Коренєва

Дитинство і родина

Олена народилася і виросла в столичній інтелігентній родині, тісно пов’язаної з мистецтвом в цілому і кінематографом зокрема. Отець Олексій Олександрович Коренєв (1927-1995) – заслужений радянський режисер. Мати Наталія Андріївна Коренєва (в дівоцтві Константинова) – колишня актриса, багато років пропрацювала на «Мосфільмі» асистентом режисера. Старша сестра Марія, також у минулому актриса, зараз живе в США, працює художником по костюмах. Молодша сестра Олександра (народжена у другому шлюбі батька) стала піаністкою, викладає в Московській консерваторії.

Олена Коренєва з мамою
Лєна з дитинства відрізнялася сильним незалежним характером, який, мабуть, дістався їй від бабусі, яка провела 22 роки в сталінських таборах. З ранніх років дівчинка звикла самостійно приймати рішення і відстоювати свою точку зору. Великий вплив на світогляд маленької Оленки надали друзі батьків – режисери, актори, музиканти, літератори, які часто бували у них в хаті, читали вірші, співали, грали і вели філософські бесіди, часто крамольні. Дівчинка як губка вбирала почуте і теж уявляла себе в майбутньому якоїсь емансипе, яка в оточенні столичної богеми вільно філософствує на високі теми.

Олена Коренєва в молодості
У ранньому дитинстві Олена захоплювалася творчістю Галини Уланової, зачитувалася її книгами і мріяла стати балериною. Але, на жаль, в хореографічне училище її не прийняли через відсутність даних, і великої танцівниці з Кореневої не вийшло. Зате у дівчинки були явні здібності до вивчення іноземних мов – вона успішно навчалася в англійській спецшколі і навіть один час збиралася стати перекладачем.

Радянський кінематограф

У 16 років Олена зіграла Дуню Бабурину, сільську простушку, мечтающую стати співачкою, в картині батька «Вас викликає Таймир». На жаль, фільм обмежили до показу: він був знятий за п’єсою драматурга Олександра Галича, який у 1968 потрапив в опалу через публікації в антирадянському видавництві «Посів». Але зніматися дівчині сподобалося, і після школи вона вирішила вступати в Щукінське училище. Це їй вдалося з другої спроби.

Перша роль Олени Кореневої («Вас викликає Таймир»)

Вже на другому курсі майстер Андрій Кончаловський запропонував їй головну роль в мюзиклі «Романс про закоханих», яка прославила його на всю країну. Режисер довго шукав актрису на головну роль і попросив всіх співробітників знімальної бригади принести йому фотографії їхніх дочок. Мама Олени, яка працювала у Кончаловського асистентом, показала йому знімки обох дочок. Режисер зупинив погляд на молодшій, зазначивши, що вона нагадує йому голлівудську зірку Ширлі Маклейн.

На пробах Олена, якраз розлучилася з молодим чоловіком після тривалих і непростих відносин, розплакалася, потрапивши тим самим в саму суть своєї героїні. Роль був її, і після прем’єри «Романс про закоханих» (1974) вона відразу стала зіркою. Олену впізнавали на вулицях, просили автограф, молоді люди навперебій пропонували руку і серце і благали про зустріч. Але у актриси зав’язався палкий і пристрасний роман з Андрієм Кончаловським, але про це пізніше.

Олена Коренєва у фільмі «Романс про закоханих»
У 1975 році Олена успішно закінчила училище, блискуче зігравши Джульєтту в дипломному спектаклі по п’єсі Шекспіра. Талановиту випускницю запросили в «Современник», де вона прослужила до 1977 року. Потім Коренєва перейшла в театр на Малій Бронній, пізніше була задіяна в постановках театру Станіславського, виходила на сцену театру на Таганці, грала в Театрі Націй, брала участь в антрепризах.

Олена Коренєва у фільмі «Сентиментальний роман»
Але, незважаючи на солідний список яскравих театральних робіт, Коренєва більше відома своїми ролями в кіно, які принесли їй всесоюзну славу і визнання. З середини 70-х до початку 80-х вона активно знімалася в кіно, багато її роботи по праву увійшли до Золотого фонду Радянського кінематографу і досі улюблені та цікаві глядачам.

Олена Коренєва у фільмі «Сибіріада»
Це Ася в однойменній екранізації повісті Тургенєва, за яку Олена була відзначена престижними міжнародними нагородами, Зоя в «Сентиментальному романі»(1976), Тая в «Сибіріада» (1978), Березня в «Тому самому Мюнхгаузена» (1979), Єлизавета Потаповна в «Сватання гусара» (1979), міс Чилтерн в «Ідеальному чоловікові» (1980) і, звичайно, зворушлива медсестра Людочка в легендарних «Покровських воротах» (1982).

У 1982 році Коренєва з чоловіком-американцем поїхала в Штати, і в її кінокар’єрі настала тимчасова пауза. За одинадцять років в еміграції актриса знялася в декількох американських і вітчизняних картинах, але вони ні в яке порівняння не йшли з її попередніми роботами.

Новий час

Повернувшись до Росії в 1993 році, Коренєва продовжила зніматися в кіно і грати в театрі. В більшості своїй це були ролі в серіалах або невеликі роботи другого плану – кінематограф перебував у занепаді.

Олена Коренєва у фільмі «Покровські ворота»
У 1999 році актриса закінчила річні режисерські курси Олександра Мітти та зняла дві короткометражні картини «Люся і Гриша» і «Ноктюрн Шопена». У другій одну з ролей виконала її молодша сестра Олександра.

У 2001 році Коренєва опублікувала автобіографічний роман «Ідіотка», в якому щиро поділилася з читачами подіями, що відбувалися в її житті. За ним послідувало продовження «Ні-Ленка», а в 2010 році світ побачила третя книга Олени «Тварі творчості», вже написана в жанрі белетристики.

Актриса Олена Коренєва
Актриса також добре відома своєю активною громадською позицією – її можна часто побачити на опозиційних мітингах і акціях. Коренєва підтримувала Олексія Навального в його передвиборних кампаніях у 2013 та 2018, виступала за звільнення Надії Савченко, Михайла Ходорковського, Платона Лебедєва і учасниць «PussyRiot», висловлювалася проти дискримінації ЛГБТ-спільнот та іноземних усиновлювачів, а також засудила російське втручання у внутрішні справи України та приєднання Криму.

Особисте життя Олени Кореневої

Особисте життя Олени наповнена яскравими подіями, цікавими зустрічами і бурхливими любовними історіями, які лягли в основу її автобіографічних творів.

Молода Олена Коренєва
У старшій школі Олена почала зустрічатися з однокласником Олександром. Він огидно вчився, але був не по роках начитаний, майстерно звертався з гітарою, у нього був дивний голос, растопивший не одне дівоче серце. Не стала винятком і Олена. Молодий чоловік відповів їй взаємністю. Але казка не тривала довго – виявилося, Саша, хоч і клявся в любові до гробу, був раніше охочий до жіночої статі.

Її перший серйозний роман стався на знімальному майданчику картини «Романс про закоханих», постановником якої був відомий серцеїд Андрій Кончаловський, одружений на француженці Вівіан Рік. Двадцятирічна Олена не змогла встояти перед чарами маститого режисера і стала його коханкою, поставивши крапку у стосунках з колишнім однокласником.

Олена Коренєва і Андрій Кончаловський
Через три роки пара інтелігентно розлучилася, зумівши зберегти взаємну повагу і теплі дружні стосунки. Пізніше Кончаловський ще не раз знімав Олену в своїх фільмах і надавав їй підтримку в складних життєвих ситуаціях.

Наодинці з усіма: Олена Коренєва

У 1982 році Коренєва в компанії спільних друзів познайомилася з американцем, викладачем російської філології Кевіном Моссом. У той час вона серйозно замислювалася про виїзд з СРСР, і, скориставшись вдалою можливістю, вийшла за Кевіна заміж і переїхала в США.

Олена Коренєва і Кевін Мосс
Через деякий час виявилося, що її чоловік – бісексуал, та й життя в Америці виявилася не такою казковою, як уявляла собі Олена. Реалізуватися як актрисі їй не вдалося – далися взнаки недостатнє знання мови і зовсім інша акторська школа. Та й відносини з чоловіком скоро зійшли на немає – він віддав перевагу їй письменника і фотографа Ерні Маклеода.

Ситуація погіршувалася ще й тим, що Коренєва не могла повернутися в СРСР. Їй постійно відмовляли у візі, і за одинадцять років еміграції їй вдалося побувати на батьківщині лише один раз. У важкі моменти актрису підтримували Андрій Кончаловський і Йосип Бродський, який став його близьким другом.

Олена Коренєва та Андрій Ташков
У 1993 році Олені повернулася в Росію і незабаром зійшлася з актором Андрієм Ташковим, своїм давнім знайомим. Він в той час розлучився з третьою дружиною, і ніщо не заважало закоханим оселитися під одним дахом. Крім романтичних відносин їх об’єднують і спільні інтереси: вони разом знімаються, грають у театрі і влаштовують творчі вечори, де читають вірші улюблених поетів і діляться спогадами.

Олена Коренєва зараз

У 2019 році ім’я актриси знову з’явилося на перших сторінках світської хроніки. Це пов’язане з її участю у двох гучних проектах, які номіновані на «Ніку». Це біографічна драма «Літо» скандально відомого Кирила Серебренникова, що розповідає про перші творчі кроки Віктора Цоя, та гостра психологічна драма «Ван Гоги» з Олексієм Серебряковим у головній ролі.
«Літо» – трейлер
Обидві картини, незважаючи на різну тематику, викликали бурхливу полеміку в кінематографічних та глядацьких колах і привернули до себе підвищену увагу громадськості. Не дивно, що Коренєва не залишилася в стороні від таких неоднозначних проектів – вона як і раніше обожнює знаходитися в самому епіцентрі подій, тим самим висловлюючи свою життєву позицію, вважаючи байдужість одним з найстрашніших гріхів.