Скільки років місту Іжевськ

0 Comments

Іжевськ

столиця Республіки Удмуртія в Російській Федерації / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Іжевськ?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Іже́вськ, або Іжкáр (рос. Ижевск; удм. Иж, Ижкар, Iž, Ižkar) — столиця Республіки Удмуртія, культурний, економічний та освітянський центр республіки, місто в Російській Федерації, . За кількістю населення, 632 913 особи (на 1 січня 2013 рік [1] ), місто відноситься до великих. Іжевськ є великим економічним центром країни, відомий у світі своєю військовою, машинобудівною та металургійною промисловістю. Але всесвітню славу все ж таки місто отримало завдяки виробництву тут автомата АК-47.

Коротка інформація місто Іжевськ, рос. Ижевск, удм. Ижкар .

Назва

Удмуртською назва міста звучить, як Іжкáр (назва Іж використовується не так часто). Місто назване в честь річки, що протікає містом. Але росіяни вирішили перенести назву міста в свій словник та змінити її на свій лад. В радянські часи в СРСР довго не розбиралися що й як, тому залишили російський варіант, але удмурти напевне бажають щоб назву їхнього міста вимовляли на їх лад. Власне назва походить від річки Іж , а –кар — це традиційне закінчення в фіно-угорських мовах , що означає місто. Наприклад: Сиктивкар, Кудимкар і т. д. (Не плутати з Йошкар-Ола, адже ознакою міста є друга частина слова –Ола, а не –ЙошКАР)

Історія

До заснування

На території сучасного міста вже в давнину існували удмуртські поселення. Найдавніше таке поселення було виявлено в гирлі річки Подборенка. 1957 року тут археологи знайшли низку поховань, які відносяться до IV—V століть. Дещо пізніше на цьому місці виникло удмуртське село Ягул. Після заснування Іжевського заводу це село було передано в його підпорядкування (в 1807 році жителі Ягула переселились до села Пазели, нині мікрорайону міста). Неподалік санаторію «Металург» збереглись залишки «Карлутських городищ». В середині I тисячоліття тут існували 2 містечка. На правому березі річки Іж раніше існував російський починок Ключі (в перші роки Радянської влади воно перетворилось на Ключевське селище). На правому березі річки Карлутки знаходилось російське село Карлутка (в 1921 році воно під назвою Зелена Роща увійшло в межі міста).

Російська імперія

В 1760 році для графа Петра Шувалова на землях казанського мурзи Тевкелева починається будівництво Іжевського залізоробного заводу. При ньому виникає заводське селище, яке називалось Іжевський завод. Найвигідніше місце для будівництва греблі обрав інженер Олексій Москвин, який керував в подальшому і будівництвом самого заводу. На 1763 рік гребля була збудована, таким чином утворився Іжевський став і цього ж року завод видав перше кричне залізо. Після смерті Шувалова, у рахунок погашення сімейного боргу, 15 листопада 1763 року Катерина II підписала указ про віднесення Іжевського заводу до казни [2] .

В 1774 році Омелян Пугачов захопив селище і стратив все заводське начальство (42 особи), завод був розкрадений та частково спалений. 20 лютого 1807 року імператор Олександр I підписав указ про заснування нового зброярського заводу на Уралі. 10 червня того ж року під керівництвом А. Ф. Дерябіна на місці старого залізоробного заводу був закладений новий зброярський. 1808 року Дерябін розробив перший план забудови майбутнього міста. Будівництво заводу продовжувалось, а він випускав вже продукцію (1811 року випущено 2 тисячі гвинтівок, 1814 — вже 10 тисяч та 2,5 тисячі тесаків). Головний корпус заводу був закінчений в 1815 році, а проектної потужності було досягнуто на 1830 рік. 4-5 жовтня 1824 року новий завод особисто відвідав імператор. 1825 року був збудований арсенал (архітектор С. Є. Дудін), у якому зберігався збройний запас всієї держави. 4 травня 1837 року на заводі побував старший син Миколи I Олександр зі своїм наставником В. А. Жуковським. 3 вересня 1845 року завод відвідав герцог Максиміліан Лейхтенберзький. Восени 1852 року на площі перед заводом був встановлений пам’ятник вищому начальнику заводу — четвертому сину Павла I, великому князеві Михайлу Павловичу (так званий Михайлівський стовп). 1867 року на заводі проводяться реформи, вчасності відміна кріпосницького права призвела до переходу на капіталістичних лад. В 1860-их роках майстри та сталевари, які нагромадили капітал, почали створювати власні приватні зброярні. Так в Іжевському почали з’являтись дрібні зброярські підприємства. Одним з таких в 1867 році стала фабрика мисливських гвинтівок І. Ф. Петрова, слідом за нею відкрилась фабрика зброї О. Н. Євдокімова (нині територія хлібозаводу № 1). 1870 року свою фабрику відкриває Н. І. Березін, якому також належав чавуноливарний завод (нині територія заводу «Редуктор»). На 1914 рік таких невеликих фабрик в Іжевському нараховувалось вже 14. Зростання економічного потенціалу призвело до збільшення кількості населення та розширення меж міст.

9 жовтня 1865 року завод був переданий в оренду «Товариству промисловців», а через 5 років в оренді візьмуть участь Л. Е. Нобель та П. О. Більдерлінг. 1 липня 1884 року завод з оренди повернувся до державної казни. 1873 року на заводі організовано сталеливарне виробництво, а через рік встановлена парова машина Л. Ф. Сабакіна. 1881 року утворено нове виробництво — прокатне. З того часу сталеливарний завод став окремим підприємством. Він поставляв сталь та напівфабрикати багатьом заводам країни. 19 березня 1885 року на зброярському заводі починається масове виробництво мисливської зброї, а 1891 року — масовий випуск трилінійної гвинтівки С. І. Мосіна (тільки тут випускали всі її різновиди). З початком XX століття в Іжевському починає наростати революційне заворушення. Так як на заводі працювали близько 9,5 тисяч робітників, то пролетарська маса була досить значна. Окрім того, ідеї марксизму в Удмуртському краї пропагують Ф. Е. Дзержинський, М. Е. Бауман та В. В. Воровський. 22 жовтня 1905 року на зброярському заводі проходить перша політична демонстрація під червоними прапорами.

Радянський період

5 березня 1905 року заводський актив вирішив перетворити збори цехових старост в Раду робітничих, селянських та солдатських депутатів, оголосивши його «органом законодавчого характеру». 6 березня зібрався кістяк майбутньої Ради з 30 робітників, 4 представників військових частин та 7 осіб від населення містечка. 7 березня цехові старости остаточно склали повноваження, було обрано 160 депутатів, утворилась повноцінна Рада. 9 березня пройшло перше засідання Виконкому з 15 осіб. 17 березня вийшов з друку перший номер «Відомостей Іжевської ради» («Известия Ижевского совета»). У вересні багатопартійну Раду стали контролювати виключно більшовики. 27 жовтня 1917 року в Іжевську була проголошена Радянська влада, у листопаді розроблений перший «Устав Іжевської Ради». 21 лютого 1918 року селище Іжевський завод було проголошено містом Іжевськом.

28 травня 1918 року почалось повстання проти більшовиків, 21 липня всі лідери Ради були арештовані. 8 серпня починається масове антибільшовицьке повстання, відоміше як Іжевсько-Воткінське повстання, формується Іжевська дивізія Народної армії. 7 листопада місто знову було взяте Червоною армією. 9 квітня 1919 року починається масова евакуація службовців та робітників, а також основного устаткування заводу у зв’язку з наближенням армії Колчака. 13 квітня білогвардійці увійшли до міста, а 8 червня пройшов остаточний штурм декількома дивізіями Червоної армії і місто знову перейшло під Радянську владу.

10 червня 1921 року з міста Глазов до Іжевська була перенесена столиця Вотської автономної області, 28 грудня 1934 року місто набуло статусу столиці Удмуртської автономної РСР. 18 листопада 1935 року в місті відкрилась перша трамвайна лінія. 14 березня 1937 року в місті пройшло прийняття Конституції УАРСР і було законодавчо закріплено статус столиці.

Влітку 1941 року в Іжевську була сформована 313-та Петрозаводська двічі Червонопрапорна орденів Суворова та Кутузова II ступеня стрілецька дивізія, яка пройшла шлях від Карелії до Берліна. На честь дивізії в 1975 році на центральній алеї міського парку був встановлений обеліск «Караючий меч». Восени до Іжевська евакуюються декілька оборонних підприємств, які за роки війни виробили тут 12,5 мільйонів одиниць стрілецької зброї. В червня 1942 року організований Іжевський механічний завод. 29 листопада пройшло урочисте відкриття цирку.

В 1948 році на Мотозаводі починається випуск автомата Калашникова АК-47. 12 грудня 1966 року — випуск першого іжевського автомобіля, а вже через 4 роки головний конвеєр запрацював на повну потужність. 11 грудня 1978 року указом Президії Верховної Ради СРСР місто було нагороджене орденом Жовтневої Революції. 27 грудня 1984 року за ініціативи партійців міста Іжевськ був перейменований на Устинов, на честь Дмитра Устинова, шефа іжевської військової промисловості. 19 червня 1987 року після численних протестів громадян місту було повернуто його історичну назву, а ім’ям Устинова назвали один з міський районів.

Сучасність

24 грудня 1992 року на 10 сесії Іжевської міської ради був прийнятий Устав столиці Удмуртії. На виконання Закону «Про місцеве самоуправління в Удмуртській Республіці» 3 лютого 1994 року було утворено Міську Думу, яка складається з 30 депутатів. Виконавчим органом міста стала Адміністрація на чолі з мером. 10 квітня 1994 року відбулись перші в історії вибори мера. Ним став Салтиков Олексій Іванович. 27 травня 1997 року був прийнятий герб міста, а 3 липня — Устав Іжевська. 21 квітня 2000 року був прийнятий прапор Іжевська.

У вересні 2003 року відбулось відкриття нового цирку, першими відвідувачами якого стали першокласники з усієї республіки. У 2004 році Іжевську було присвоєно звання «Культурна столиця Поволжя-2004». 5 серпня 2007 року патріархом Алексієм був освячений після свого відтворення Свято-Михайлівський собор. У 2008 році в місті пройшли масові святкування на честь 450-річчя приєднання Удмуртії до Росії. Населення міста політично розподілене за різними партійними ідеями, у місті присутні осередки всіх найбільших партій країни.

Сучасний Іжевськ — це поєднання давнини та нових технологій будівництва. З’являються нові будівлі, створені за допомогою сучасних технологій та з урахуванням архітектурних особливостей.

Географія

Іжевськ розташований в східній частині Східно-Європейської рівнини, у Європейській частині Росії між Волгою та Уралом, у межиріччя Ками та Вятки. Серед форм рельєфу переважають рівнини та пагорби. Максимальна висота становить 208 м. Географічно місто знаходиться недалеко від Москви та великих промислових центрів Уральського регіону. Іжевськ має розвинуту мережу транспортних комунікацій: залізничний вузол, сучасний аеропорт, автомобільні магістралі. За 40 км на південь, на річці Кама, розташований великий річковий порт Сарапул, який має вихід до Балтійського та Чорного морів.

Відстані від Іжевська до сусідніх великих міст Росії:

  • Москва — 1130 км;
  • Нижній Новгород — 789 км;
  • Казань — 389 км;
  • Кіров — 393 км;
  • Перм — 275 км;
  • Ульяновськ — 599 км;
  • Самара — 559 км;
  • Саратов — 1011 км;
  • Йошкар-Ола — 534 км;
  • Саранськ — 825 км;
  • Уфа — 341 км;
  • Чебоксари — 561 км;
  • Оренбург — 772 км;

Місто розташоване на обох берегах несудноплавної річки Іж (звідси й назва), за 40 км до впадіння її до Ками (басейн Волги). В межах міста до річки Іж впадають також декілька дрібних приток: ліві Пазелинка (впадає до Іжевського ставу), Позим та праві Люк, Пироговка. На північній окраїні міста, на річці Іж, створений Іжевський став, який використовується для водопостачання та відпочинку жителів міста. Його висота над рівнем моря становить 89 м. В південній його частині, яка підступає до центральної частини міста, збудовано пристань, берег облаштований захисними дамбами.

Загальна площа міста становить 315,6 км², з них ліси займають 9,1 км², рілля — 6,3 км², водні об’єкти — 2,1 км², дороги — 2,0 км², зелені насадження — 1,7 км² [3] . З північного та місцями із східного боку до міста підходять липово-березові ліси, які використовуються для відпочинку. Тут збудовано багато різноманітних санаторіїв, будинків відпочинку, дитячих таборів та інших оздоровчих закладів. В самому місті містяться численні зелені насадження, які створені для відпочинку жителів міста. Найвідомішим таким місцем є парк імені Кірова [4] .

Іжевськ, як і вся Удмуртія, знаходиться в часовому поясі, який має назву Samara Time Zone (SAMT/SAMST). Зміщення відносно UTC складає +4:00 (SAMT, зимовий час) або +5:00 (SAMST, літній час). Відносно Московського часу пояс має постійне зміщення +1 година і позначається в Росії як MSK+1 (Самарський час).

Клімат

  • Пересічна річна температура повітря — +2,7 C°
  • Пересічна річна швидкість вітру — 3,7 м/с
  • Пересічна річна вологість повітря — 76 %
Клімат — Іжевськ
ПоказникСіч.Лют.Бер.Квіт.Трав.Черв.Лип.Серп.Вер.Жовт.Лист.Груд.Рік
Абсолютний максимум, °C3,65,810,127,531,135,636,634,633,022,411,13,536,6
Середній максимум, °C−10,1−7,9−0,78,817,723,624,521,314,65,8−3,3−6,67,3
Середня температура, °C−13,5−12,1−5,43,711,617,018,715,69,82,5−5,6−10,32,7
Середній мінімум, °C−17,2−15,9−9,2−0,25,812,013,310,75,8−0,4−8,7−13−1,4
Абсолютний мінімум, °C−46,8−40,4−32,1−23,9−9,4−2,44,3−1,7−5,5−21,3−33,5−47,5−47,5
Норма опадів, мм352627323759676354514437532
Джерело: Погода і клімат

Окупований, але нескорений: історія Лисичанська

На початку липня 2022 року захисники України змушені були залишити Лисичанськ – його окупували росіяни. Старовинне українське місто з понад 300-річною історією у ході тривалих боїв було нещадно знищене ворогом і перетворене на пустку.

24 канал розповідає історію колиски Донбасу – українського міста Лисичанськ і сподівається, що незабаром воно знову стане вільним.

Давня історія

Поселення на березі Сіверського Донця на території сучасного Лисичанська відомі з часів Бронзового віку – то були представники так званої катакомбної культури. Ці давні скотарі облюбовали місцеві долини-балки, вони були високого зросту та, схоже, першими почали робити великі кам’яні скульптури, нині відомі під загальною назвою “половецькі баби”, хоча до появи самих половців ще було 3000 років.

Катакомбників змінили племена зрубної культури, пізніше тут мешкали кочовики – кіммерійці, скіфи, сармати, алани.

У середині першого тисячоліття вже нашої ери ці землі були під владою слов’ян – антів, жили тут також готи й гуни, згодом вони стали рідними для половців, про яких вже можна щось більш-менш впевнено говорити, спираючись вже не тільки на археологію, але й на відомості літописів.

У середні віки землі навколо сучасного Лисичанська були частиною великого “Дикого поля” – фронтиру, де зустрілися інтереси запорозьких козаків, їх донських колег і кримських татар. З 16 століття територія опинилася під впливом і владою московитів (але не тільки – Кримське ханство вважало території сучасної Донеччини та Луганщини своїми), проте, минуло майже 200 років, щоб “Дике поле” перетворилося з валізи без ручки на щось цінне.

Слобожанщина

У 17 столітті на території сучасного Лисичанська виникли кілька поселень-зимівників запорожців. Один з них – Лисичий Байрак або Лисича Балка – дав назву майбутньому місту. Чому балка (байрак) – зрозуміло, друга частина назви – визнання великої кількості лисиць у цій місцевості.

Офіційна історія Лисичанська починається 1710 року, коли тут було засновано слободу українських козаків. Хоча повідомлення про селище Лисича Балка зустрічаються в джерелах й раніше. Насправді, до сучасного Лисичанська вони мають мало стосунку, проте, хто ж не любить додати собі зайвих років, згадаймо, наприклад, Київ, який у 1982 році відсвяткував своє “1500-річчя”, взявши дату заснування просто з повітря. Натомість у випадку Лисичого Байраку маємо письмові згадки й навіть документи.

У слободі почали активно селити донських козаків, щоб асимілювати з лояльними до московитів українськими козаками, сюди ж переселялися українські селяни, а також тікали мешканці Московії. Згодом слободи на сході України перетворяться на воєнні поселення, а більша частина їх мешканців втратять свободу.

У середині 18 століття тут з’являться колонії переселенців з Балкан – сербів, греків, болгар, хорватів і інших народів, що прибули на запрошення царів з Османської імперії. Вони сформують “Слов’яносербію” та стануть основою Бахмутського гусарського полку, а їх поселення або шанці отримають назву Перша, Друга, Третя, Четверта, П’ята Роти (про Третю Роту, але про пізніші події, напише свій відомий роман Володимир Сосюра) – за місцем розміщення підрозділів та їх господарств (всього в полку їх було 16).

Початок Донбасу

Майбутній Лисичанськ став одним з перших поселень власне Донбасу, адже тут почали промисловим способом видобувати кам’яне вугілля, що згодом стало основою економіки Донецького вугільного басейну.

Саме у Лисичій Балці чи, може, у сусідньому Привіллі у 1695 або в 1696 році зупинявся Петро Перший, коли повертався з Азовського походу, та промовив легендарну, але навряд реальну фразу про цінність вугілля.

Сей минерал, если не нам, то потомкам нашим зело полезен будет, – Петро Перший або хтось від його імені програмує історію Донбасу на кілька століть наперед.

У 1721 в районі сучасного Лисичанська виявлено поклади кам’яного вугілля. Про нього було відомо й раніше, адже вугілля просто виходило з землі в чисельних балках Сіверського Дінця, але відтоді питання набуло “державної ваги”.

Промисловий видобуток почався у 1795 році, адже з появою ливарних заводів виникла необхідність власне у вугіллі. Опікувався процесом шотландець французького походження Карл (Чарльз) Гаскойн, прізвище якого багато що скаже фанатам романів Дюма (ще він відомий своїм масонством та вважається засновником Луганська).

Рудник заклали біля Лисичої Балки на землях селян з Третьої Роти – звісно, їх ніхто не питав. Поруч з рудником виникло поселення шахтарів. Воно й стало основою майбутнього міста. Таким чином, за бажання, датою заснування Лисичанська можна вважати і 1795 рік. На початку 19 століття у селищі проживали 556 людей.

Саме в Лисичанську вперше в російській імперії було запущено процес коксування кам’яного вугілля для плавки руди та чавуну на Луганському ливарному заводі. Кілька років Лисичанський кам’яновугільний рудник був єдиним вугледобувним районом імперії, а до 30-х років 19 століття тут видобувалося три чверті всього вугілля на Донбасі.

Першими шахтарями Донбасу стали місцеві селяни, крім того, сюди завезли переселенців з Олонецьких і Липецьких заводів Московщини, а також рекрути та заслані. З часом, коли потреба у робітниках зростала, на них насильно перетворювали селян навколишніх сіл. Нагадаємо, з кінця 18 століття українські селяни стали кріпаками, тобто рабами – мовою того часу їх називали “неодмінними робітниками” або приписними селянами.

Робота на шахті є надзвичайно складною та небезпечною й в наші часи, що ж говорити про 18 чи 19 століття. Фактично, це був “квиток в один бік”. Скільки загинуло нещасний людей в шахтах та померло внаслідок хвороб, отриманих на копальнях, не скаже ніхто. Ось такою страшною стала ціна промислового перевороту в російській імперії.

Лисичанська Бельгія

В середині 19 століття Лисича Балка поступово зникає з документів і перетворюється на село Лисичанське, яке стає визнаним промисловим центром, в 1879 році селище з’єднали з “великою землею” залізницею.

Після невдалих експериментів з побудовою у Лисичанську чавуноливарного заводу, які коштували імперії мільйон рублів, росіяни вирішили довіритись професіоналам й запросили розбудовувати Донбас кмітливих іноземців.

Лисичанськ з різницею в 100+ років / Фото gromadaskhid.com.ua

Також з’ясувалося, що у Лисичанському крім вугілля ще є чимало корисних копалин. У 1892 році на гроші бельгійця Ернеста Сольве та його компаньйонів тут збудували Донецький (від назви річки, а не міста Донецьк) содовий завод (“Донсода”), що став найкращим в імперії (в часи Януковича завод “порізали на метал” його нові російські власники – так завершилась понад сторічна історія підприємства).

​Лисичанськ як “Десята провінція Бельгії” – дивіться відео:

Ернест Сольве був винахідником промислового способу видобутку соди й заробив на цьому чималі статки, його підприємство у Лисичанську фактично було монополістом у російській імперії, а содові підприємства Сольве в інших країнах давали йому світову монополію.

Після революції Сольве втратив свої активи у колишній імперії, але оскільки мав достатньо розуму не тримати усі яйця у одному кошику, доволі легко цю втрати переніс. Фірма, заснована ним, існує й нині під назвою Solvay S.A., – її капіталізація становить мільярди євро та є серед лідерів хімічної промисловості не лише Бельгії, а й всього світу.

З бельгійцями у Лисичанську пов’язано немало. Крім заводу, це й церква, лікарня, гімназія та житлові будинки. На жаль, більшість з цього спадку, що відомий в світі як “Лисичанська Бельгія” та є пам’ятками архітектури, або зруйновані, або перебувають у жалюгідному стані – “русский мір” в купі з недбальством не жаліють нікого.

Знищена росіянами унікальна будівля гімназії в Лисичанську / Фото Луганська ОДА:

Фінальним акордом стало знищення росіянами 2 травня 2022 року унікальної будівлі гімназії. Споруда, що отримала почесну відзнаку “Бельгійська спадщина за кордоном”, згоріла після чергового обстрілу росіян.

Червона доба

Після поразки УНР і перемоги більшовиків радянська влада воліла стерти пам’ять про “Лисичанську Бельгію”, а всі успіхи індустріалізації приписати собі. Зроблено було дійсно чимало, але ціною тисяч людських життів. До початку Другої світової в Лисичанську працювали 11 шахт, було збудовано Лисичанську ГРЕС, відновлено інші стратегічні підприємства, зокрема “Донсоду” та склозавод (колишній скляний завод колишнього Лівенгофського товариства).

У 1920 році селище Лисичанське стало повітовим центром Донецької губернії, за 5 років поселення отримало статус селища міського типу, а в 1938 році Лисичанськ став містом новоутвореної Луганської області.

Після завершення Другої світової Лисичанськ продовжив розвиватись як промисловий центр Сходу України. Місто стало частиною великої промислової агломерації – разом з Сєвєродонецьком, Верхнім і Рубіжним. У 1976 році в Лисичанську збудували нафтопереробний завод (НПЗ).

За часів СРСР не дуже згадували про роль у реалізації проєкту американського мільйонера та авантюриста Арманда Гаммера (прадідуся нинішньої зірки Голлівуду Армі Гаммера, до речі, названого на його честь). Саме завядки Гаммеру, його грошам та талантам переговорника СРСР отримав доступ до американських технологій та устаткування, що були використані при будівництві НПЗ.

Російський пряник

90-і роки минулого століття стали великим випробуванням для міста – економічні зв’язки були розірвані, нові власники великих підприємств бажали мати за краще синицю в руках, а тому або “різали заводи на метал”, або продавали росіянам.

Легендарна канатна дорога в Лисичанську на “Донсоді”, найбільша транспортна канатна дорога в Європі. У часи Януковича російські власники заводу її “порізали на метал” / Фото Валерія Снєгірьова

Північні сусіди масово скупляли місцеві активи й всіма силами намагалися замкнути економіку міста та області на себе. російською власністю стали “Донсода”, Лисичанський НПЗ, багато місцевих шахт тощо.

Дарувати райське життя місцевим мешканцям росіяни не поспішали, натомість прагнули викачати якомога більше грошей і ресурсів, взамін місцевим запропонували російське телебачення та пропаганду, яка у всіх бідах звинувачувала Київ.

Друга окупація

У 2014 році Лисичанськ вперше з 1943 року опинився в окупації.

З лютого у місті фактично було безвладдя, місцева влада самоусунулась або перейшла на бік ворога, там з’явилися російські терористи під орудою місцевих колаборантів Дрьомова та Мозгового, які стали фактичними господарями міста. 11 травня 2014 року сепаратисти провели у Лисичанську фейковий “референдум” проголосили місто та всю агломерацію, в якій тоді жило понад 400 000 людей, частиною фейкової псевдореспубліки на Луганщині.

Перші спроби української влади вибити терористів завершились завершились фіаско та коштували багатьох життів наших захисників. Лише після того як сили АТО накопичили достатньо сил і ресурсів, 1 липня 2014 року українці перейшли у контрнаступ на Донбасі, в результаті якого утворився великий виступ, на горі якого був трикутник Рубіжне – Сєвєродонецьк – Лисичанськ.

19 липня сили АТО почали велику наступальну операцію на Донбасі, яка отримала назву “Лисичанська операція”. Українцям протистояли бойовики Мозгового та Дрьомова, батальйон “Август” Олександра Костіна, найманці з Північного Кавказу (загальна кількість – до 1500 осіб).

Ворог мав легку бронетехніку, міномети, кілька гаубиць, а також багато протитанкового озброєння. Це не була російська регулярна армія, а тому влаштувати організований спротив ворог не зумів. Спротив “сєпарів” зломили українська “арта” та РСЗО, а бронетехніка та піхота довершили справу – ворог швидко залишив Рубіжне та Сєвєродонецьк й був блокований у Лисичанську. Лідери бойовиків – Костін, Дрьомов і Мозговий – втекли, а спроби надіслати підкріплення були припинені українськими артилеристами.

23 липня 2014 розпочався штурм Лисичанська: з півночі до міста зайшла БТГр 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, зі сходу, з боку Сєвєродонецька – БТГр 51-ї бригади та 21-ша бригада Нацгвардії, з півдня – БТГр 95-ї бригади, з заходу – БТГр 24-ї бригади та дві штурмові роти добробату “Донбас”.

Бої за місто були короткими, але важкими – за 2 місяці хозяйнування у Лисичанську бойовики створили доволі потужну оборону: головні дороги були перекриті бетонними блоками, на дахах і верхніх поверхах будинків влаштували кулеметні та снайперські точки. Посеред дворів встали міномети. Долю битви за Лисичанськ було вирішено, коли українські БТГр з’єдналися – наші воїни просто обійшли великі та добре укріплені великі транспортні артерії міста, натомість, використовуючи знання місцевості, взяли під контроль маленькі вулички, чим паралізували спротив.

Вмирати за Лисичанськ “сєпари” не захотіли, а тому почали тікати з міста через поля на вкрадених у місцевих автівках. 24 липня у місці тривала зачистка, а вже о 22:20 за Києвом над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор.

Історичні кадри липня 2014 року – звільнення Лисичанська від окупантів:

За визволення Лисичанська від російських найманців віддали життя командир військової частини 3011 Нацгвардії України генерал-майор Олександр Радієвський (загинув від кулі снайпера), полковник Павло Сницар, солдат Ігор Коцяр, герої 24 окремої механізованої бригади – майор медичної служби Сергій Рокіцький, солдат Павло Лейба та підполковник, начальник протиповітряної оборони 51 окремої механізованої бригади Василь Спасьонов.

Третя окупація

Лисичанськ було звільнено 24 липня 2014 року й він отримав майже 8 років відносно мирного життя. Воно перервалося 24 лютого 2022 року.

Навесні та в червні Лисичанськ став місцем важких боїв – росіяни, не маючи хисту до цивілізованої війни, використовували нелюдську тактику – квартал за кварталом знищували Лисичанськ за допомогою своєї артилерії, а потім знову й знову гнали в лобові атаки нещасних “мобіків” – фактично своїх заручників.

Переселенка з Лисичанська про обстріли і виїзд з міста – дивіться відео:

На початку липня 2022 року місто довелось залишити – Лисичанськ втретє за останні 100 років опинився в окупації.

Наразі в Лисичанську залишилось трохи більше як 10 000 мешканців, понад 60% міста зруйновано, централізовані комунікації знищені, як і цілі квартали, місто поділене ворогом на сектори фільтрації, росіяни та їх проксі грабують і мародерять все, що вціліло в обстрілах.

росія загарбала Лисичанськ, проте, не підкорила його та дух його мешканців – місто ще постане з руїн й буде відбудовано коштом тих самих росіян. росія заплатить за свої злочини і це станеться швидше, ніж здається.

Місто не стало тилом для ворога, немає жодного місця у Лисичанську, де б росіяни почували себе у безпеці. ЗСУ зовсім поруч і місто неодмінно буде звільнено від окупантів.

Лисичанськ буде жити, адже Лисичанськ – це Україна.

СКІЛЬКИ РОКІВ МІСТУ КИЄВУ?

Ще з часів Птолемея. Один із ранніх київських літописів рече: «Як у давнину був Ромул, і на його честь назване місто Рим, так само Антіох, і було місто Антіохія.

Пам’ятний знак на честь фундаторів Києва — братів Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либіді. 1982 р. Київ. Скульптор В.Бородай

Ще з часів Птолемея.

Один із ранніх київських літописів рече: «Як у давнину був Ромул, і на його честь назване місто Рим, так само Антіох, і було місто Антіохія. Був також Олександр, і в ім’я його — Олександрія. Так само і в нашій країні названо було велике місто Київ на честь Кия» (1093 р.).

Двадцять років потому тему «Хто в Києві нача первеє княжити» і «Відкіля пішла Руська земля» грунтовно розробив інок Печерського монастиря Нестор у своєму видатному творі «Повість минулих літ», звідки ми й довідуємося деякі подробиці: «І було три брати: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Хорив, а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щековиця, а Хорив — на третій горі, що прозвалася по ньому Хоревицею. І побудували містечко на честь старшого свого брата і назвали його Київ».

Літописець не зазначив часу правління «старшого брата», чим і викликав серед учених безліч припущень, а то й безглуздих гіпотез, що ототожнюють ім’я Кия з простим мисливцем, перевізником, «новгородським розбійником» і навіть із «грецьким царем» (за Вольтером). Ще більше дискусій викликала національність Кия, а точніше — приналежність його до певного народу. Існують десятки чітко відпрацьованих «версій», відповідно до яких засновник міста був антом, готом, гунном, сарматом, аварцем, хазарином, поляком, персом, євреєм, індусом.

Трохи уточнює дату правління князя переказ, записаний у вірменській «Історії Тарона» (VIII ст.), автором якого був Зеноб Глак: три брати Куар (Кий?), Мелтей і Хореан (Хорив?) — засновують три міста в країні Полуни (Поляни?), а згодом брати створюють ще місто на горі Керкей, де був простір для полювання, удосталь трав і дерев («був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там дичину» — у Нестора).

Історії Вірменії ця легенда аж ніяк не стосується. Вочевидь, вона занесена в країну слов’янськими дружинниками або купцями, що зіштовхнулися з вірменами в епоху візантійського імператора Маврикія (582—602) або ж після 734 року, коли арабський полководець із династії Омеядів Марван воював із Хазарією і досяг «Слов’янської річки». Дата заснування Києва відсувається до епохи, що передує VII—VIII століттям (а в новгородських літописах зазначено 854 рік).

Можна «копнути» ще глибше. Давньогрецький учений ІІ століття Клавдій Птолемей у своїй праці про міста, що лежать уздовж течії Дніпра (Борисфена), повідомляє: «У середині країни розташовані міста: Азагорій (56° — 50°40), Амадока (56° — 50°30), Сар (56° — 50°15), Серим (57° — 50 ), Метрополь (56° — 49°30). » На основі цих географічних даних деякі дослідники ототожнювали міста Азагорій, Метрополь і Сар із першими поселеннями на території Києва. Наприклад, Максим Берлінський вважав, що Азагорій місцеві жителі називали Загір’ям, що відповідає сарматському слову «ківи» («гори»). Півстоліття потому цю версію підтримав Микола Закревський: «Птолемеїв Азагоріум, — писав він, — був не чим іншим, як Києвом. І це дає підстави вважати, що Київ було засновано набагато раніше, ніж думають сучасні історики».

Але вже на початку ХХ століття учений Кулаковський, виходячи з координат, залишених олександрійським мудрецем, висловлює думку про те, що Київ існував ще з часів Птолемея і позначений на його карті як Метрополь. «Цілком можливо, що наш Київ, — пише дослідник, — був столицею Германаріха і саме до цього місця слід прив’язати спогади про «Дніпровське місто» у різних ісландських сагах».

Цю гіпотезу рішуче відхилив київський історик Михайло Брайчевський, зазначивши, що «готська столиця Данпарстад (Дніпровське місто) — не Київ і не можна ототожнювати стародавні гнізда протокиївських поселень зі згаданими Птолемеєм містами Азагорієм і Метрополем». Проте. учений не виключає, що таким містом може бути Сар, назва якого, можливо, збереглася в найменуванні фортеці «Самбатас», згаданої в працях візантійського імператора Константина Багрянородного (Х ст.).

Князь Кий — билиця чи легенда?

Цікаво, що в новгородських літописах Кий — перевізник, а в Нестора — впливовий князь: «І прийшов він на Дунай, і облюбував місце, і звів містечко невелике. » Містечко це назвали Києвець. А ось трохи вище за течією Дунаю і сьогодні лежить болгарське село Кіово, саме в його околицях на початку ІІ століття переправлялися через річку римські легіони під командуванням імператора Траяна.

Кой, Кіов, Кий. Це ім’я постійно випливає з глибини століть, воно обросло міфами, легендами і фантастичними подробицями. Дослідник Щербаков у своїй книжці «Золотий чертог Посейдона» (1986 р.) ототожнює імена фундаторів Києва з назвами країн, що існували ще за часів хетського володарювання (2 тис. років до н.е.) на території Малої Азії. На його думку, на заході Анатолії була держава Секу. Та оскільки буква «с» позначала шиплячий звук, згадане об’єднання дрібних князівств читалося як Шеку, і легендарний Щек був родом звідти.

Поруч лежало князівство Аххіява (Аккіява). Відповідно до хетських джерел, у ХІІІ столітті до н.е. «людина Акія» постійно нападала на землі, підвладні хетам. Скорочено її ім’я було — Кий. А от сусідня держава, що володіла Босфором, називалася Коркіса. Якщо врахувати, що корінь «кор» у багатьох мовах читається як «хор», то, виходить, ім’я правителя цієї країни було Хорив.

Усе це, звичайно, припущення. Вважаючи легенду про братів-фундаторів Києва гарним міфом, дослідники проводили паралель із популярним у слов’янських країнах сказанням про Чеха, Ляха і Руса, а інколи і просто з народними казками. Адже скрізь фігурували брати, що або будували місто, або ділили між собою три царства. Висновки вчених нагадували варіації на тему казок «1000 і однієї ночі». Так, історик XVIII століття Шахматов писав:

«Кий, або Кеа, стародавньою перською мовою знаменує державець, володар, господар, так само іноді за хороброго воїна або витязя береться. ім’я ж брата його Хурех (Хорив) знаменує участь або учасника у володіннях і водночас — спірника або суперника. Щек також може ліпше від арабської, ніж від якоїсь іншої походити: тому що цією мовою Шейх, або просторічно Ших, знаменує старійшину, начальника превченого».

Наш сучасник, професор Шелухін, вважає, що брати-фундатори тут зовсім ні до чого, а свої назви літописні гори одержали завдяки придніпровському ландшафту і виключно грецькій вимові. Приміром, Київ у перекладі означає — темно-синій, грізний, страшний. Із автором можна погодитися, бо сусідство Дніпра-Славутича і темно-синього лісу справді викликає такі асоціації. Скавіка-Щековиця, продовжує Шелухін, — це грецьке «скафос» (яр, провалля), Хорив — «хоріон» (зміцнення, міцність), Либідь — «либадіон» (луг, низов’я).

І усе ж таки «легендарний князь Кий», цілком імовірно, є постаттю історичною, і в цьому заслуга насамперед самого Нестора-літописця. «Якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царграду. А тим часом Кий цей княжія в роді своєму, і ходив він до царя. і великі почесті воздав йому, кажуть, той цар» («Повість минулих літ»).

Виходячи з цього літописного тексту, історик Ліпранді наводить аналогічний уривок із «Історії Грецької імперії» (1341 р.) Никифора Григораса: «Раніше князі приходили з усіх сторін. За часів Константина Великого (324—337) руський князь тут знайшов гідність і місце при дворі». Тут варто згадати і свідчення візантійського історика VI століття Прокопія Кесарійського про антського вождя Хильбудія, що у 530 році перебував на службі в імператора Юстиніана і був призначений начальником Фракії. Академік Рибаков вважає, що між Києм та Хильбудієм є багато спільного: про реальність існування Кия говорили Ломоносов, Карамзін, Костомаров, Максимович, Франко, Брайчевський, Толочко та інші дослідники.

Щек, Хорив і Либідь у Києві.
не прописані

Ломоносов у суперечці з Вольтером із приводу заснування Києва візантійським імператором категорично заявляв: «Грецькі царі аж ніяк нічого не будували на Русі, а побудовано Київ від князів Кия, Щека і Хорева». Але незабаром і серед захисників Несторової версії виникли великі суперечки. Якщо Кий ще допускався у ролі полянського князя, то стосовно його братів і сестри були серйозні зауваження. «Щек, Хорив і Либідь — легендарні особи, що могли й не існувати, тому що про них нічого, крім імен, більше невідомо», — писав Костомаров у «Переказах про родоначальників» (1873 р.). Йому вторив професор Іловайський: «Таких історичних осіб, як Щек і Хорив, російська історія не знає» (1876 р.).

Академік Рибаков вважав, що постаті Щека, Хорива і Либіді мають літературне походження. «І брати, і сестра, — зазначав історик, — придумані, вочевидь, для осмислення назв двох київських гір — Щековиці і Хоревиці та назви річки Либідь» (1966 р.). Проте дослідник Третьяков у
50-ті роки минулого століття не виключав факту існування середульшого брата: «Назва стародавнього городища — Щековиця — збереглася в народній пам’яті з часів самого Щека, що жив, напевно, у VII або VIII ст. н.е.», — писав учений. До речі, і Марр, прихильник вірменської легенди про Куаре, також підкреслював, що «два імені, Щек і Мелтей, означають те саме — «змій»
(1922 р.).

Версію про існування Щека, а точніше — народності, пов’язаної з цим іменем, висловлювали ще вчені середини XIX століття, і підставою для такого висновку прислужилася друга назва гори Щековиці — Скавіка. Історик Забєлін, аналізуючи праці Корнелія Таціта і Помпе Мели, в яких згадується країна Аксіака, що між Дніпром та Дністром, гадав, що народ аксіаків і є фундатором городища над київським Подолом. Знайшов дослідник пояснення й імені третього брата-фундатора, Хорива. Воно теж пов’язується з назвою місцевості. Це ім’я, стверджував Забєлін, нагадує ім’я батька булгарських племен Куврата (Хорвата), а водночас і країну Хорове, про яку свідчив ще Константин Багрянородний (Х ст.). Ім’я ж сестри Либіді, на думку вченого, відповідає назві країни Лебедіас, що у давнину розміщувалася на берегах Дону.

Дослідники не залишали шансів братам і сестрі Кия бути «визнаними» у себе на батьківщині. Щодо цього характерна монографія мовознавця Чапленка, видана 1970 року в Мюнхені. «Імена Щек і Хорив, — пише автор, — етимологічно на адигейському грунті можна розуміти як «пагорби», «горби», «гори». Ці горби і гори чимось різнилися. «Щек» виводився з назви гори «Щековиця», а ця остання назва могла означати «Лиса гора». «Хоревиця» збереглася у слов’янській кальці «Чорна гора». «Либідь» — це теперішнє адигейське слово «либод», що означає «більмо». » З приводу гіпотез щодо київської топоніміки на основі іноземної лексики дотепно висловився ще Карамзін (XIX ст.): «Імена давні не завжди можуть бути пояснені мовою сучасною, з чого не випливає, що вони походили від іншої мови. До того ж слов’янський займенник кий, слова — щока, гора, лебідь та багато інших настільки ж близькі до імен київських братів і сестри, як і перські або угорські Кея, Хуре, Лебегас та інші».

Першого дня Бог створив Україну?

«Полянський князь Кий діяв, мабуть, наприкінці V — у першій половині VI століття. Його першою резиденцією була Замкова гора на березі річки Киянки поблизу Подолу, а потім було побудовано фортецю на високому березі Дніпра, де опісля існувала фортеця Володимира I», — вважав академік Рибаков. Здавалося б, у такому ясному й чіткому викладі не може бути особливих різночитань. І все ж незрозуміло: чи можна згадану в тексті стародавню Киянку назвати «річкою Кия», — чи, навпаки, ім’я князя походить від назви річки?

Цими запитаннями переймалося не одне покоління дослідників. Так, на початку минулого століття історик Орлов у своїй монографії «Походження назв» писав: «Назву Києва слід виводити від річки Киянки, що впадала в Глибочицю. У цьому випадку місто, що стосується походження свого імені, не є якимось винятком, і міфічному Кию треба назавжди дати спокій».

Але історики, лінгвісти й археологи продовжували шукати, не сумніваючись у реальності полянського князя, з метою «докопатися» усе ж таки до істинного значення його імені. Тредіаковський ще у XVIII столітті популярно виклав свою думку: «Кий є жезл слов’янською, і слово це досі в ужитку в малоросіян у цьому значенні». Його сучасник Болтін на прикладі угорської мови додавав, що «київ» — це ще й «веселий».

Цікаво, що академік Греков говорить уже про Куявію як про село, засноване антами (або полянами) у VI—VII століттях із центром у Києві. Про цю державу свідчать і арабські писемні джерела. Наприкінці XIX століття несподіваний висновок зробив керівник археологічних розкопок Хайновський. На його думку, у V столітті на київських пагорбах осіли греки-колоністи (хіосці, або кіанеї). Після чого «сучасники стали називати поселення Кіоси Кіанами, що згодом перетворилося в киян і Київ».

Адигейське коріння походження топоніма сьогодні відстоює мовознавець Чапленко, пропонуючи ряд конкретних прикладів. Слово «киє», пояснює дослідник, означає — кінець, хвіст, спідниця; «києй» — ясен; дерево, з якого робили киї; «кіи» — ручка; «київ» — гора.

Існує гіпотеза, відповідно до якої стародавньому поселенню, розташованому на місці сучасного Києва, було б тепер. 20 тисяч років, а імені міста — 5 тисяч років. Етимологи зробили таке відкриття, виходячи з саамського слова «київ», що означає «кам’яний масив, який виступає з води». Саами були нащадками найдавнішого східноєвропейського народу, котрий першим досяг узбережжя Північного Льодовитого океану вслід за льодовиком, що відступив 11 тисяч років тому. Тому й у топоніміки Помор’я переважають саамські назви: Кольський півострів (від слова «коль» — риба), Соловки (буквально «острови»), Кий-острів тощо. Цікаво, що саамське «кий» означає не тільки воду, а й річку. Отже, старослов’янське «києв» може звучати в перекладі як «поселення на кам’яному масиві, який виступає з річки».

Як Будда благословив Куяна

Одного разу Будда зібрав у лісі всіх звірів, щоб поспілкуватися з ними. Кожен із запрошених щось Будді подарував. Тільки заєць прийшов без подарунка і, почуваючись дуже ніяково, кинувся у палаюче вогнище й підніс себе боголюдині у засмаженому вигляді. Вражений такою самопожертвою, Будда наказав помістити зображення зайця на Місяці.

У період повного місяця ми справді бачимо на світлому диску силует добре нам відомої тварини. Легенда про «срібного зайця» дуже популярна на Сході. Тим часом в українських народних казках нерідко трапляється розповідь про Золотого Зайця, який живе в печері на березі Дніпра і виповзає ввечері з нори то змією, то жабою, то старою бабою.

Цікаво, що у мові волзьких булгар (предків казанських татар) слово «заєць» звучить як «куян», а «золотий» — «алп». Алпами кочівники називали ще й духів. У давньобулгарському літописі, що входить в «Історію Джагфара» (пам’ятки XVII століття), знаходимо таку легенду. Давним-давно на березі великої річки зійшлися під землею в поєдинку два духи — Киян і одноокий велетень Маміль. Рятуючись від нищівного погляду циклопа, Куян вирвався з підземелля, у результаті чого й утворилися «Куян-тау» — «Заячі гори». Деякі дослідники схильні вважати, що в давньобулгарскому міфі йдеться про Київські гори. Та й фольклор Придніпров’я наштовхує на таке припущення (пригадаймо легенду про Золотого Зайця).

Але є в «Історії Джагфара» ще більш надзвичайні загадки, пов’язані з київською топонімікою. Стародавній град на Дніпрі булгари називали «Башту», що перекладається як «голова». Але ж і Птолемей серед перелічених ним міст, що лежать уздовж річища Борисфена, теж називає «Сар», що мовами багатьох народів означає — «голова»!

Розкривається й таємниця топоніма «Самбатас». Так у своїх працях називав Київ візантійський імператор Константин Багрянородний. Відповідно до булгарских сказань, містом на Дніпрі правив намісник Шамбат. Відвоювавши в аварів на заході місто Вардон, Шамбат вирішив залишитися там жити. Прохання болгарського царя Кубара (нащадка Атили) повернутися ні до чого не привели. Тоді цар привселюдно назвав зрадника Києм, тобто «відрізаним». Але доля розпорядилася інакше. Під тиском місцевого населення Шамбат-Кий змушений був повернутися в рідне місто, де зістарівся й помер. Цей епізод на диво нагадує нам «дунайські пригоди» князя Кия, описані Нестором-літописцем.

Цікаво, що Дніпро в «Історії Джагфара» називається «Бури-чай». Це дає підстави припускати, що літописний Боричів спуск іменувався просто Дніпровським. Не можна оминути й такого факту. Завоювавши місто Вардон, Шамбат перейменував його в Дулобу («кочовище роду Дуло»). У киян ця назва асоціюється з найменуванням Долобського (Дулебського) озера, яке було колись на Трухановому острові.

Зауважимо, що Кий, його брати і сестра Либідь були язичниками. І, можливо, у дохристиянських традиціях лежить ключ до розшифровки стародавніх топонімів. Існує версія, відповідно до якої Кий, Щек і Хорив були праслов’янськими божествами грому, вогню і сонця. Цікаво, що конфігурація кия справді нагадує розчерк блискавки, монарший посох і божественний жезл — необхідні атрибути верховного бога еллінів Зевса. Ім’я Хорив співзвучне імені поганського бога сонця Хорса.

Отже, загадку назви нашого стародавнього міста досі не розгадано. Не визначено точно й віку «матері міст руських». Гіпотез же рік у рік стає дедалі більше.