Цькування і побиття: Герасимчук розповіла, що відбувається з депортованими в РФ дітьми і скільки їх

Про деяких депортованих дітей вдалося дізнатися через малюків, яких вдалося повернути додому.

Цькування і побиття: Герасимчук розповіла, що відбувається з депортованими в РФ дітьми і скільки їх / фото УНІАН

Наразі українській владі відомо про 19,5 тисяч українських дітей, які були депортовані окупантами до Росії. Ця цифра не остаточна, а кілька сотень дітей, яких вдалося повернути, розповідають про насильство з боку загарбників, заявила уповноважена президента з прав дитини Дар’я Герасимчук в ефірі “Радіо Свобода”.

“На сьогодні у нас є інформація щодо 19 514 дітей. Це і за фактом звернення локальних влад, і за фактом звернення рідних, родичів, батьків та свідків депортації чи примусового переміщення дитини. … Інколи діти, яких ми повертаємо, дивом привозять з собою записки від інших дітей, про яких ми, наприклад, навіть не знали і не знали, що вони там перебувають”, – каже Герасимчук.

Вона наголошує, що 19,5 тисяч – не остаточна цифра. Підрахунок депортованих дітей ускладнює, зокрема, те, що частину з них перевозили не в Росію, а на окуповану територію України, яка досі залишається непідконтрольною.

“Не завжди маємо прямий контакт і розуміння, що там відбувається з дітьми, не завжди є зв’язок. І тому, можливо, хтось з дітей на місці, але ми не знаємо, що зараз з ними відбувається. Але є й, навпаки, факти, коли рідні, родичі думають, вірять в те, що з батьками дитини, з самою дитиною все добре, вони просто знаходяться на окупованій території, не мають змоги вийти на зв’язок, а по факту насправді дитину росіяни вже викрали”, – пояснила вона.

Водночас Герасимчук зазначила, що названа ворогом цифра в 744 тисячі вивезених дітей є перебільшеною.

“Чекаємо, що Російська Федерація все ж таки буде змушена прозвітувати. І тоді ми побачимо реально, можливо, правдиву цифру. Але, зменшуючи її, однозначно ми не зменшуємо злочин, який скоює Російська Федерація по відношенню до українських дітей. Навіть якщо би вони викрали лише одну дитину, то це вже була би біда”, – сказала вона.

Уповноважена президента також повідомила, що перед депортацією росіяни “сортують” дітей, а після їхнього переміщення в Росію – цькують, б’ють, насаджують їм російську культуру.

“Росіяни хочуть за допомогою наших дітей просто поповнити свою націю. …. Вони проводять так звані примусові “медичні огляди” на окупованих територіях, нібито з метою “потурбуватися” про дітей, але насправді це є ніщо інше, як такий відбір тих дітей, які не мають проблеми зі здоров’ям. Їх також викрадають і вивозять до Російської Федерації. … Дуже часто дітей карають за те, що вони відмовляються говорити російською мовою, відмовляються вчити і співати російський гімн, вставати під час російського гімну. Практично всі діти свідчать, що їх психологічно дуже сильно булили, по-різному обзивали за те, що вони – українці. Є навіть діти, які свідчать про те, що їх били за таку непокору”, – зауважила Герасимчук.

Ці злочини діти, яких вдалося повернути, намагалися фіксувати на камеру, та усі фото і відео їх змусили видалити перед передачею батькам. Тож наразі є тільки усні свідчення. Наразі з дітьми працюють відповідні служби, збираючи їхні свідчення.

Депортація дітей з України – що треба знати

Раніше в міністерстві повідомили, що Україні відомо про 19,5 тисяч українських дітей, які були депортовані ворогом на його територію. на окупованих територіях і в Росії перебувають також 4,4 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Збір даних про таких дітей триває.

За останні дні було встановлено тисячі імен. Ще 22 березня повідомлялося, що встановлено факти депортації 16226 дітей.

Саме депортація дітей, яких росіяни згодом перевиховують і відправляють на усиновлення в російські сім’ї, стала причиною для Міжнародного кримінального суду в Гаазі видати довічні ордери на арешт російському диктатору Володимиру Путіну та дитячому омбудсмену Марії Львовій-Бєловій, яка не лише сприяла депортації дітей, а й усиновила дитину з Маріуполя.

У разі їх появи в одній з 123 країн світу, які ратифікували Римський статут, вони повинні бути заарештовані і передані в Гаагу.

Росія активізована процес повернення дітей в їх сім’ї після видачі ордера. Зокрема, у Росії заявили, що 56 дітей чекають повернення в Україну.

До теперішнього часу українській владі вдалося повернути понад 300 викрадених окупантами дітей.

Вас також можуть зацікавити новини:

Правозахисники підрахували кількість депортованих українців

Наразі на території рф знаходяться понад 4,7 млн українців, при цьому у центрах тимчасового розміщення перебувають лише 40 тисяч. Де інші – невідомо.

Про це розповіла директор з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова на брифінгу в медіа-центрі «Україна – Укрінформ».

Як зазначила Луньова, масова депортація розпочала ще в березні 2022 року. Це відносно нове явище для збройного конфлікту, що триває. При цьому невідомо, скільки саме людей було примусово вивезено до рф з тимчасово окупованих територій України.

«Ми досі не знаємо, яка кількість людей знаходиться на території рф. За інформацією російських джерел, на сьогодні більш ніж 4,7 млн українців знаходяться на території рф. Складно говорити про те, наскільки добровільно вони там опинилися. Управління ООН Верховного комісара говорить про 2,8 млн. Ми не знаємо, скільки їх залишилося на території рф, скільки поїхало далі», – розповідає представниця Центру ZMINA.

Вона наголосила, що рф зробила пункти тимчасового розміщення для українських громадян, яких станом на грудень минулого року налічується 820 по всій території Росії і у тимчасово захоплених районах України.

«Однак у них перебуває 40 тисяч людей. Це дуже велика різниця між 4,7 млн, які там знаходяться, та 40 тисячами, яким потрібно житло на території рф. Тому ми не можемо навіть уявити, скільки людей там опинилося», – уточнила Луньова.

Читайте також:

Генштаб ЗСУ повідомляв, що для примушення місцевого населення до так званої «добровільної евакуації» окупаційні війська рф обстріляли низку населених пунктів на окупованих територіях Херсонської області.

Нагадаємо, президент Володимир Зеленський заявив, що російська влада під час окупації депортувала 11 тисяч дітей.

Наразі до України вдалося повернути вже 98 дітей, яких окупанти примусово вивезли до далеких регіонів росії. Росіяни навмисно відправляють маленьких українців до далеких регіонів рф, аби повернути їх до України було ще складніше.

Водночас російські окупанти депортували до Криму та рф понад 2000 дітей із тимчасово захоплених нею українських територій.

Масові депортації українців: від радянського “зміцнення національної єдності” до сучасних воєнних злочинів Росії

Російська війна проти України не обмежується жорстокістю бомбардувань, обстрілів, окупації та катувань. Вона виходить за межі фізичної руйнації до довгострокового нищення національної самобутності та етнічного складу регіонів.

Одним із методів російської окупації є система депортацій, спрямована на насильницьке переміщення українців до Російської Федерації, незаконне усиновлення та русифікацію.

Ця система в точності відтворює радянську. Серед численних жахів радянської тоталітарної системи масові депортації посіли одне з чільних місць, що призвело до знищення цілих етнічних груп та загрози зникнення цілих націй.

Протягом радянської окупації Москва депортувала мільйони осіб з України до Росії. На жаль, СРСР не був покараний за цей злочин проти людства: зокрема, Росія досі залишається членом Ради Безпеки ООН як “правонаступниця” Радянського Союзу.

У ході поточної війни Російська Федерація повторює ті самі злочини, включно з примусовим переміщенням українців.

Депортації українців за радянських часів

За радянської окупації причини для масових депортацій варіювалися. Вони включали знищення національно-орієнтованої інтелігенції та національної еліти, ліквідацію заможних землевласників, винищення етнічних груп, що проживали на території України – поляків, німців, євреїв, кримських татар, греків та українців.

Москва мала колоніальні амбіції знищити етнічні відмінності для створення “чистої радянської людини”. За підрахунками істориків, радянський уряд виконав щонайменше 110 програм примусових депортацій на територіях союзних республік.

Кремль використовував аналогічну логіку в усіх радянських республіках. Проте депортації в межах радянської Росії не набули того ж масштабу, оскільки російські громадяни не підлягали етнічним чисткам і так званому “перевихованню”, на відміну від населення України, країн Балтії, Молдови чи Білорусі.

За визначенням дослідників, радянські депортації поєднують схожі властивості:

• адміністративний характер: рішення про депортацію було частково позасудовим, приймаючись радянською владою без суду;
• колективний аспект: влада найчастіше спрямовувала свою політику депортації не на окрему людину, а на групи людей;
• примусове переселення: масове вигнання людей з місць проживання та примусове переселення у віддалені місця без можливості повернення на батьківщину.

Але спершу детальніше розглянемо етапи депортації з України.

Депортація українських інтелектуалів з 1920-х років

Перша хвиля примусової депортації розпочалася у 1920-х роках із встановленням радянського окупаційного режиму. Насамперед вона зачепила людей, які виступали проти окупації, переважно науковців, викладачів, культурну та політичну еліту.

Більшовики мали на меті зміну незалежного наукового дискурсу на ідеологічно вигідний. Спершу інтелектуали та дослідники зіштовхнулися з ізоляцією через цензуру, обмеження соціальної взаємодії та недопущення до досліджень, мистецької діяльності та публікацій. За ними слідували арешти та депортації.

У липні 1922 року були безпідставно затримані лікарі та професори з Харкова та Києва. Невдовзі ЦК КПУ затвердив повний список – 77 професорів університетів Харкова, Одеси, Києва та Поділля. Серед них – видатний демограф Михайло Птуха, гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, вчений Сергій Єфремов, прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, які були заарештовані.

Відповідні архіви не містять жодної згадки про те, що українська еліта підлягала ув’язненню. Радянська влада називала це просто ізоляцією. Така оцінка відповідала головним цілям ленінської чистки антирадянської інтелігенції. Після смерті вождя його спадкоємці продовжили справу депортації українців вже до найвіддаленіших куточків Радянського Союзу, де вижити було надзвичайно важко.

Розкуркулення: депортація українських селян

У 1930 році радянські депортації набули ширших масштабів і мали на меті ліквідацію в Україні селянства та заможних землевласників, відомих як “куркулі”.

Радянська окупаційна влада зустріла опір своїм спробам встановити в усіх селах соціалістичний режим, що передбачав колективізацію та примусову націоналізацію землі. Прояви непокори українського селянства часто закінчувалися примусовою депортацією до Далекого Сходу Росії.

Депортації селян на початку 1930-х років відрізнялися масштабами. Окупаційний режим виселив 100 тисяч осіб з лютого по травень 1930 року і ще 120-130 тисяч з червня по липень 1931 року. Ешелони з розкуркуленими прибували до сибірських міст Іркутськ і Томськ.

У 1932-1933-х роках радянський режим продовжив наступ на українське селянство, організувавши повномасштабний геноцид, відомий як Голодомор. Репресивна комуністична машина спровокувала штучний голод, щоб припинити масові антикомуністичні виступи та опір колективізації. За різними даними, кількість жертв Голодомору коливається від 3,9 до 7 мільйонів осіб.

Анексія західних областей України та примусові депортації

Радянське вторгнення на захід України у вересні 1939 року супроводжувалося масовими депортаціями, в межах яких можна виокремити чотири великі хвилі.

Перша хвиля відбулася впродовж всього лише трьох лютневих днів 1940 року та охопила 89 062 особи. Свідчення Марії Тарнавської демонструють, як розгорталися події:

“Спершу вони одним реченням (в перекладі на українську – ред.) оголосили, що ми – якісь вороги, і дали нам дві години на підготовку. Була зима, ми не мали в що вдягнутися, а мої менші брати і сестри не мали навіть взуття. Вони забирали те, що в нас було, і складали це в перини та подушки… Нас відвезли в Трембовлю (Тернопільська область), завантажили у вантажні вагони з лежаками, по одній сім’ї на лежак. У підлозі була діра, яка слугувала туалетом. Також було дві чавунні печі, на станціях нам видавали вугілля і дрова, воду і їжу, навіть хліб”.

Друга хвиля депортації припала на квітень-травень 1940 року, коли до Казахстану виселили понад 30 тисяч українців.

Третя хвиля розпочалася влітку 1940 року – тоді депортували понад 83 тисячі осіб.

Остання, четверта хвиля депортацій, розпочалася напередодні німецько-радянської війни у ​​травні 1941 року та охопила понад 85 тисяч жертв, з них 12371 – із західних областей України.

Галичанин Іван Дячок згадує: “Репресії відбувалися і в нашому селі. Деякі люди та сім’ї були депортовані. Депортували за особисту приналежність чи зв’язок родичів до УПА. Багатих селян розкуркулювали і вивозили разом із сім’ями”.

У результаті, з вересня 1939-го по червень 1941 року радянська влада депортувала із західних областей України 1 мільйон 173 тисячі осіб.

Після закінчення Другої світової війни радянський режим знову провів масову депортацію із заходу України. Зокрема, у 1947 році радянська окупаційна влада здійснила Операцію під кодовою назвою “Операція “Захід””, яка була спрямована проти українців, що підтримували національно-визвольний рух у боротьбі з радянськими окупантами. Її жертвами стали понад 78 тисяч осіб.

Окремі депортаційні заходи проводились на заході України і на початку 1950-х років. Так, жертва депортації Анна Підгірна описувала події так:

“У 1945 році люди, які мені симпатизували, повідомили, що за мною стежить НКВС, і я почала переховуватися… 4 липня 1952 року мого чоловіка заарештували, а 5 липня заарештували і мене. Нашу 5-річну доньку Зоряну відправили в притулок у Брюховичах, а нас із чоловіком – у в’язницю… У жовтні трибунал Прикарпатського військового округу оголосив вирок: я отримала 30 років таборів у Сибіру, у Воркуті. Мого чоловіка засудили до смертної кари”.

Мільйони людей були примусово переселені з України на Далекий Схід Росії, де погодні умови були майже нестерпними. Натомість Москва спонукала росіян селитися в домівках депортованих. Це було використано як ще один колоніальний метод підкорення окупованих територій.

Лише сотні українців змогли повернутися на батьківщину після років виселення. Мільйони загинули на Далекому Сході.

Примусові депортації українців у 2022-2023 роках

Розв’язавши повномасштабну війну проти України, Москва знову відтворює ті самі методи радянських часів – окупацію територій та депортацію місцевого населення.

Росія використовує аналогічну політику примусового розміщення людей у ​​віддалених регіонах Росії. Система фільтраційних таборів, “центрів тимчасового розміщення” для депортованих українців на території РФ – все це віддзеркалює структуру концентраційних таборів радянської доби.

Росіяни також викрадають дітей і віддають їх на незаконне усиновлення, а всіх депортованих українців утримують під ідеологічним впливом російських силовиків.

За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, з лютого 2022 року щонайменше 2 мільйони 800 тисяч українців були примусово депортовані або змушені за відсутності іншого вибору виїхати до Росії.

За оцінками ООН, до Росії були примусово переміщені 2,8 мільйона українців.

Одним із головних об’єктів депортації є діти, оскільки вони легше підлягають “перевихованню” і більш вразливі до пропаганди та дезінформації. Російська влада також використовує викрадених українських дітей як засіб відбілювання репутації, маніпулюючи своєю “гуманітарною” місією порятунку дітей від війни, яку вона сама ж розв’язала.

Навіть маючи батьків чи опікунів, багато викрадених українських дітей були примусово усиновлені російськими родинами та отримали російське громадянство, що ще більше ускладнює їх повернення з Росії.

Деякі з історій сучасних депортацій вражають своєю жорстокістю та спонукають переосмислити цінності, встановлені міжнародними організаціями та законами.

Наприклад, маріупольця Євгена з дітьми примусово забрали до фільтраційного табору, де його безпідставно утримували 45 діб. Тим часом його дітей депортували до Росії і готували до незаконного усиновлення російськими родинами.

Інша історія – про Олену, медсестру та маму 8 дітей з Ізюма. Під час російського ракетного удару по лікарні, де вона працювала, Олена втратила матір, а її син Андрій був поранений і захоплений ворожими військами. Росіяни відмовилися надавати їй будь-яку інформацію про сина. За кілька місяців жінка натрапила на фото свого сина. Він перебував у московській лікарні, куди Олена поїхала його забирати.

І Євгену, і Олені вдалося повернути дітей. Однак кількість подібних історій важко наразі оцінити, адже війна ще триває, а Росія продовжує примусово депортувати українців, відправляти на незаконне усиновлення українських дітей з тимчасово окупованих територій.

Російська влада ретельно готувалася до цього процесу, розробляла шляхи депортації населення, будувала пункти тимчасового розміщення депортованих, шукала кошти на їх утримання. Вона переслідує багато цілей, серед яких знищення української нації.

Депортовані до невідомих частин Росії, українці не можуть повернутися додому і змушені приймати російське громадянство, аби вижити в країні ворога.

“Необхідний чіткий механізм повернення депортованих дітей на територію України за участю міжнародної спільноти та організацій з прав людини. А також оновлення наявних механізмів та глобальної системи захисту дітей. Гарантія безпеки дітей – це те, що світ повинен забезпечити, не тільки для повернення українських дітей, викрадених росіянами, але й для всіх дітей у світі. Сьогодні це українська дитина, а завтра це буде будь-яка дитина з будь-якої країни у світі”, – вважає Дарія Герасимчук, уповноважена президента України з прав дитини.

Усе це свідчить про те, що Росія свідомо повторює радянські злочинні методи. Документування російських злочинів проти України доводить, що фільтраційні табори, масова депортація та навмисне викрадення українських дітей для їх подальшої русифікації є не просто жорстокими випадковостями війни, а спланованою політикою.

Нагальне завдання міжнародної спільноти та українського суспільства – негайно зупинити ці процеси. А це може статися лише в тому випадку, якщо Україна переможе, що неодмінно відбудеться.

Владислав Гаврилов, Олексій Гаврилюк

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.