Життя городянки в селі жж

0 Comments

§ 16. МІСТО І СЕЛО: ЖИТТЯ У ПОРЕФОРМЕНУ ДОБУ

• визначати зміни, що відбувалися у житті міст того часу.

1. Яким було повсякденне життя українських селян у першій половині XIX ст.? 2. Які риси менталітету притаманні українського селянству? 3. Як виглядали українські міста першої половини XIX ст.?

1. Населення Наддніпрянщини у другій половині XIX ст.

Упродовж другої половини XIX ст. кількість населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн осіб. Це надзвичайно швидке зростання було безпосереднім результатом демографічного вибуху в європейських країнах упродовж другої половини XIX ст.

Особливо швидкими темпами зростала кількість населення Півдня і Сходу України, де відбувався бурхливий розвиток промисловості: його кількість збільшилася з 3,6 млн осіб у 1858 р. до 8,8 млн у 1897 р. Міське населення Правобережжя та Лівобережжя зросло за цей час утричі, Півдня і Сходу — вп’ятеро. Переважну більшість населення Наддніпрянщини (22 млн осіб) становили селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом наприкінці XIX ст. переважну більшість населення Наддніпрянщини становили українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільший відсоток росіян був характерним для губерній Півдня і Сходу — 21-27 %.

Якою була чисельність населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.?

Яка соціальна група становила більшість населення Наддніпрянщини?

2. Селяни

Українське селянство було тією частиною населення, яке не втратило своєї культури та мови. У пореформену добу село в цілому зберігало традиційний вигляд. Упродовж другої половини XIX ст. у середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. А от заможні господарі дедалі частіше влаштовували у своєму помешканні ще й комору.

Важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді громада стала низовою ланкою Імперської адміністрації. Земельний масив усієї надільної землі належав громаді, яка розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Періодично відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смужку землі з різних полів, унаслідок чого виникало черезсмужжя. Селянин, отримавши у власність смужку землі, міг її продати за згодою громади, віддати як посаг за дочкою, але не мав змоги використовувати на власний розсуд. Ліси, пасовиська, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади. Наприкінці 60-70-х рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки та інший реманент. Проте використовувати техніку мали можливість лише заможні господарства.

Національний склад населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.

Робота в полі. Заготівля сіна

Металевий плуг

Заможний селянин

За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Внаслідок цього селянство поділилося на три основні групи:

— заможне селянство (куркулі), яке завдяки поєднанню важкої праці, ініціативності, землеробського таланту, використанню праці сільських наймитів успішно хазяйнувало. їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб і орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Куркулі нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців;

— господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кількох коней та голів худоби. Попри те, що були працьовитими господарями, придбати недешеву сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали переважно самі, бо не мали змоги найняти наймитів;

— бідні селяни, або бідняки, були найчисельнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її кількість для того, щоб прогодуватися. Щоб якось проіснувати, бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків, або шукали іншої сезонної праці. Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості в пореформеному українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.

Розшарування селянства Наддніпрянської України в пореформену добу

Фальц-Фейни та їхні друзі.

На які групи поділялося селянство за майновою ознакою?

3. Дворянство

Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Звиклі розпоряджатися долею своїх селян І не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, землевласники після реформи опинилися в незвичних умовах. Тепер для того, щоб нормально жити, слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо.

Для багатьох ці завдання виявилися не під силу. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо дворяни намагалися зберігати звичний стиль життя. Коли грошей не вистачало — закладали маєтки та брали позички, мало замислюючись над тим, що буде далі. Внаслідок цього 1877 р. 77% дворян мали великі борги. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни.

У 1862-1914 рр. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні зменшилося на 53 %.

І все ж частина землевласників Правобережжя та Півдня спромоглися перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У маєтках-економіях створювалися великі товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. Хоча за своєю соціальною приналежністю власники нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Деякі з них згодом стали також власниками фабрик, заводів, банків.

Таким чином, нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.

Яких змін зазнало дворянство у пореформену добу?

4. Буржуазія

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. активізували формування нових верств суспільства— буржуазії та промислових робітників. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців або заможних селян. Прикладом становлення українського підприємництва була фірма «Брати Яхненки і Симиренко», про яку вже згадувалося. У пореформений період фірма стала лідером у цукровій промисловості.

Василь Симиренко

Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Водночас з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж у Наддніпрянській Україні посилювалися позиції буржуазії. Її ряди активно поповнювали представники інших станів. Крім купецтва, кількість її збільшувалася за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. Поповнювали її склад і підприємливі дворяни. Найвідомішими з них стали Бобринські, Потоцькі, Браницькі.

Формування буржуазії вело до появи в її складі різних за рівнем заможності груп. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представники володіли промисловими підприємствами, маєтками-економіями. Основну масу середньої буржуазії становило купецтво. До цієї групи також належали колоністи Півдня, власники середніх за розмірами промислових підприємств та інші. Найчисленнішою була дрібна буржуазія — власники крамниць, ремісничих майстерень тощо.

За складом буржуазія була багатонаціональною верствою, до якої належали українці, росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці та ін. Хоча українці не мали в ній більшості, впродовж другої половини XIX ст. їхні позиції стали посилюватися.

Серед найвідоміших українських підприємців була сім’я Терещенків зі старовинного козацького роду м. Глухів.

Артем Терещенко (1794-1873)

Головою родини був Артем Терещенко (1794-1873). Свій капітал він створив, постачаючи продовольство російській армії під час Кримської війни. Потім зароблені гроші вклав у будівництво великої цукроварні в с. Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів — Миколи Терещенка (1819-1903) і Федора Терещенка (1832-1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі. Нарощуючи виробництво, брати не забували піклуватися про людей. На їхніх заводах для робітників було створено лікарні.

Згодом брати Терещенки стали одними із засновників цукрового і рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

Родина Терещенків уславилася також своїм меценатством, витративши на нього близько 5 млн крб. Микола Терещенко виділяв кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень, допомагав українським митцям.

Меценат — заможний покровитель наук і мистецтв.

Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Симиренки та ін.

Хто належав до дрібної буржуазії Наддніпрянщини?

Яку частину буржуазії можна назвати українською?

5. Робітники

Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці XIX ст. кількість промислових робітників Наддніпрянщини становила 330 тис. осіб.

Промислові робітники, на відміну від селян, не мали жодних засобів виробництва і змушені були продавати не власні вироби, а свою робочу силу. Участь у взаємозалежній за своєю природою праці сприяли формуванню в робітників почуття тісного взаємозв’язку з товаришами та колективізму. Результатом цього стало те, що, поступаючись кількістю селянам, вони були значно організованішими за них, тому утворили ту масу, яка згодом привернула увагу опозиційних царизмові сил.

Промислові робітники в другій половині XIX ст. були неоднорідною за складом верствою. Значну кількість робітництва становили сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. Суто промисловими робітниками були, насамперед, — шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу та ін. Доволі строкатим був і національний склад промислових робітників. У багатьох галузях промисловості Наддніпрянщини другої половини XIX ст. українці становили меншість серед робітників. Спричиняло таку ситуацію багато в чому те, що умови життя і праці робітників жахали українських селян. Тому вони всіляко намагалися не поривати своїх зв’язків із землею. Унаслідок цього підприємці залучали до праці на заводах і фабриках селян з інших губерній Російської імперії.

Украй важким було становище працівників великих промислових центрів. Робітники Наддніпрянщини отримували вдвічі менше, ніж їхні колеги в Англії, та вчетверо менше, ніж у США. Щоправда, висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати гідну платню.

Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік — на Різдво, Великдень тощо. До чергової платні працівник отримував продукти в заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові.

Робітники

Н. Kaсаткін. Дружина заводського робітника. 1901 р.

Знедолене становище спричиняло дедалі частіші страйки та інші сутички між власниками підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали деяке поліпшення свого становища.

Якою була чисельність промислових робітників Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.?

6. Доля української жінки

XIX ст. стало часом стрімкої зміни долі жінки, її місця в суспільстві у провідних країнах світу. Відбувався злам традиційних відносин. Зі стрімким промисловим розвитком ці тенденції набули поширення й на українських землях. Проте вони зачепили лише незначну частину жіноцтва. Переважно це були жінки, причетні до еліти суспільства, а також мешканки великих промислових центрів. В українському селі продовжували зберігатися давні традиції родинного життя, за яких жінка мала вагоме слово, а часто й вирішальне.

Частина жінок із заможних родин прагнули здобути вищу освіту І брати активну участь у громадському житті. Проте в суспільстві існувало безліч упереджень і законодавчих перепон, які перешкоджали жінці стати на цей шлях. Тому лише поодинокі представниці змогли подолати силу суспільної думки, що призначення жінки лише вести домашнє господарство, народжувати та доглядати дітей.

Стрімкий розвиток великої індустрії долучив до міського життя велику кількість нових мешканців. Внаслідок цього відбувся злам традиційних шлюбно-сімейних відносин, і вони були не на користь жінки. Годувальником родини вважався чоловік. Таким чином, чітко визначилося залежне становище жінки.

На роботу йшли або незаміжні жінки, або жінки, сім’ї яких перебували у скрутному матеріальному становищі. Загалом на промислових підприємствах працювало близько 15 % жінок. Однак їх зарплата становила лише 30-50 % від зарплати чоловіків за ту саму роботу.

Що найбільш вплинуло на зміну долі жінки у XIX ст.?

7. Міста змінюють свій вигляд

Індустріалізація спричинила значні зміни в міському житті.

Характерним явищем, пов’язаним зі швидким зростанням кількості міського населення, стала поява нічліжних будинків майже у кожному великому місті. їхніми мешканцями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. їм було важко пристосуватися до нових умов, і тому вони поповняли лави крадіїв і жебраків.

Міста ставали переважно російськомовними через великий наплив переселенців з російських губерній.

Київ наприкінці XIX ст.

У Києві запущений перший електричний трамвай у Російській імперії. 1892 р.

Індустріалізація змінила не лише склад міщан, а й зовнішній вигляд міст. З’явилася значна кількість громадських будівель: повітових і губернських земських установ, міських дум, дворянських і губернських зібрань тощо. Житлові квартали стали прикрашати пишні будинки підприємців, купців, банкірів. З’являлися цілі квартали приватних прибуткових будинків, квартири в яких винаймали платоспроможні. На міських околицях купчилися хатки незаможних міщан і робітничі оселі.

Значні зміни відбулися в міському благоустрої. Центральні вулиці викладали бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці XIX ст. почали асфальтувати. Зросла увага до озеленення міст. Уздовж вулиць Києва висаджували липи, тополі, каштани, придніпровські схили перетворювали на затишні парки. У другій половині XIX ст. значно поліпшилося освітлення міських вулиць. Спершу їх освітлювали гасовими, а згодом — газовими ліхтарями. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. газове освітлення з’явилось у Києві, на Хрещатику, а від 1890 р. місто почали освітлювати електрикою.

Розгорнулося також будівництво водогонів і систем каналізації. У 1872 р. одним із перших було споруджено водогін у Києві, який забезпечував місто дніпровською водою. У наступні роки водогони з’явилися в Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрійську. У середині XIX ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала імперська знать, а наприкінці століття вона почала діяти в Києві, Одесі, Ялті.

На початку 80-х рр. XIX ст. розпочалося швидке поширення телефонного зв’язку. Через десять років телефонні лінії вже діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві.

Із щоденника бельгійського інженера Альфонса Евераерта

«На Донбасі немає справжніх міст. немає публіки, яка повільно прогулюється, майже немає якої-небудь інфраструктури для задоволення артистичних або музичних потреб. Більш того, там, де були великі підприємства – Russo-Beige або Дніпровське, немає жодного театру. Єдиною великою подією була на вихідні дні прогулянка на станцію Дебальцево, щоб подивитися на прибуття і відправлення єдиного потяга».

Чим був зумовлений такий вигляд міст Донбасу?

Зростання міст і збільшення кількості їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. В містах виникли кінні залізниці — конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Києва, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. XIX ст., у найбільших містах Наддніпрянщини споруджували електростанції. Відтак у 1892 р. конку на вулицях Києва замінив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку XX ст. трамвайний рух розпочався у Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі.

Коли і де у Наддніпрянській Україні з’явився перший у Східній Європі електричний трамвай?

ВИСНОВКИ

Демографічний вибух другої половини XIX ст. сприяв швидкому зростанню кількості населення українських земель.

У національному складі, особливо в містах і новосформованих промислових регіонах, відбулися певні зміни.

Найменш відчутними вони були для селянства, яке становило переважну більшість населення українських земель. Найвідчутнішими були зміни для мешканців міст, які активно долучалися до урбанізованого сучасного життя.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Яким було населення Наддніпрянської України у другій половині XIX ст.?

2. Які зміни відбулися у житті й суспільному становищі селян за пореформеної доби?

3. Яким було становище дворянства? Чим воно відрізнялося від їхнього життя у дореформену добу?

4. Із яких соціальних груп формувалася і яке становище в суспільстві посідала буржуазія?

5. Схарактеризуйте умови життя і праці промислових робітників.

6. Які зміни в долі української жінки відбулися у пореформену добу?

7. Проаналізуйте зміни, що відбувалися у містах Наддніпрянщини порівняно з першою половиною століття.

8. Робота в групах. Обговоріть, як змінилося повсякденне життя населення Наддніпрянщини порівняно з першою половиною століття.

§15. Місто і село: життя в пореформену добу

1. Яким було повсякденне життя українських селян у першій половині XIX ст.? 2. Які риси менталітету українського селянства формувала його щоденна праця? 3. Як виглядали українські міста першої половини XIX ст.?

Населення Наддніпрянщини в другій половині XIX ст. Упродовж другої половини XIX ст. кількість населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн осіб. Особливо швидкими темпами зростала кількість жителів Півдня і Сходу України, де відбувався бурхливий розвиток промисловості (із 3,6 млн осіб у 1858 р. до 8,8 млн 1897 р.). Міське населення Правобережжя та Лівобережжя за цей час збільшилося у три рази, Півдня і Сходу — у п’ять разів. Більшість населення Наддніпрянщини (22 млн осіб) становили селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом у населенні Наддніпрянщини переважали українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільша частка росіян була характерна для губерній Півдня і Сходу — 21—27 %.

Національний склад населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.

Суттєвих змін упродовж другої половини XIX ст. зазнав національний склад населення Криму. У 90-х рр. XIX ст. відбулася чергова хвиля масової еміграції з півострова татар, викликана постійними релігійними утисками й безвихідним становищем безземельних татарських селян. Це призвело до того, що на 1897 р. із близько 1,5 млн населення півострова 70 % складали росіяни і лише 13 % — татари, що перетворилися на національну меншину.

Селяни. Українське селянство було тією частиною населення, яка поважала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. Селяни різних регіонів по-різному будували та прикрашали свої оселі, проте повсюдно вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини XIX ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. Заможні господарі все частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку XX ст. через вплив міст у хаті стали відгороджувати кухню.

У харчовому раціоні українського селянина значних змін не відбулося. Більшість селян харчувалася дуже просто та одноманітно. Здебільшого вони споживали круп’яну та борошняну їжу, картоплю та інші овочі.

Важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді громада стала нижньою ланкою імперської адміністрації. Уся надільна земля належала громаді, яка розподіляла її між окремими селянськими господарствами. Час від часу відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смугу землі з різних полів, унаслідок чого виникало черезсмужжя. Селянин міг продати свою ділянку за згодою громади, але не мав права використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало від селянина підпорядковуватися громадівській сівозміні, і порушити це правило було неможливо. Ліси, пасовища, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади.

Жнива

Рекламна листівка Акціонерного товариства Фільверта і Дедіна в Києві

Яку сільськогосподарську техніку використовують селяни на наведених ілюстраціях?

Наприкінці 60-х — у 70-х рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі та перевезенні зерна в кілька разів. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки тощо. Проте використовували техніку лише заможні господарства. Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили дерев’яні вітряки та водяні млини.

За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Унаслідок цього селянство поділилося на три основні групи:

заможне селянство, яке успішно господарювало завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, землеробського таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків). Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб та орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;

господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кілька коней та голів худоби. Незважаючи на те що вони були працьовитими господарями, придбати дорогу сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, бо не мали можливості найняти батраків;

бідні селяни, або бідняки, що були найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її кількість для того, щоб прогодувати себе і свою родину. Бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної роботи.

Розшарування селянства Наддніпрянської України в пореформену добу

Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості в українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.

Дворянство. Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Землевласники, які звикли розпоряджатися долею своїх селян і не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, опинилися в незвичних умовах. Тепер для забезпечення гідного життя слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо. Для багатьох це виявилося надто складно. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо дворяни намагалися зберігати звичний стиль життя. Коли грошей не вистачало — закладали маєтки та брали позички. Унаслідок цього на 1877 р. великі борги мали 77 % дворян. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни. У 1862—1914 рр. дворянське землеволодіння в Наддніпрянській Україні зменшилося на 53 %.

Проте частина землевласників Правобережжя та Півдня спромоглися перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У маєтках-економіях створювалися великі товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. На початку 90-х рр. XIX ст. серед поміщицьких господарств Наддніпрянщини маєтки-економії становили 40 %. Найвідомішими серед них були земельні магнати Півдня: Фальц-Фейни в Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю власники нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Деякі з них згодом стали також власниками фабрик, заводів, банків.

Таким чином, нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.

Буржуазія. Реформи 60—70-х рр. XIX ст. сприяли появі нових верств суспільства — буржуазії та промислових робітників. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців або заможних селян. Прикладом становлення українського підприємництва була фірма «Брати Яхненки і Симиренко». У пореформений період вона стала лідером у цукровій промисловості.

Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Одночасно з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж у Наддніпрянській Україні посилювалися позиції буржуазії. Її ряди активно поповнювалися представниками інших станів. Крім купецтва, кількість буржуазії збільшувалася за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. До неї приєднувалися і дворяни, які зуміли створити товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі.

У складі буржуазії з’явилися різні за рівнем заможності групи. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представляли власники значних купецьких капіталів, промислових підприємств, найзаможніші господарі маєтків-економій. Основну масу середньої буржуазії становило купецтво. До цієї групи також належали колоністи Півдня, власники середніх за розмірами промислових підприємств тощо. Найчисленнішою була дрібна буржуазія — власники крамниць, ремісничих майстерень, невеликих промислових закладів, заможних сільських господарств.

Меценат — багатий покровитель наук і мистецтв.

За складом буржуазія була багатонаціональною верствою, до якої належали українці, росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці та інші. Хоча українці не мали в ній більшості, протягом другої половини XIX ст. їхні позиції стали посилюватися.

Серед найвідоміших українських підприємців була сім’я Терещенків зі старовинного козацького роду міста Глухова.

Замок Терещенків на Житомирщині

Головою родини був Артем Терещенко (?—1873). Свій капітал він створив, забезпечуючи продовольством російську армію під час Кримської війни. Зароблені гроші він вклав у будівництво великої цукроварні в селі Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів — Миколи (1819—1903) і Федора (1832—1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі.

За успішну підприємницьку діяльність А. Терещенку було надано дворянське звання. Згодом брати Терещенки стали одними із засновників цукрового й рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

Родина Терещенків уславилася також своєю меценатською діяльністю, витративши на доброчинність близько 5 млн крб. М. Терещенко виділяв кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам’ятників, театральних приміщень. Допомагав він і українським митцям.

Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Симиренки та інші.

Робітники. Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці XIX ст. їхня кількість становила 330 тис. осіб. Це було лише 7 % наявної робочої сили, хоча в цілому їхнє число за пореформені роки зросло в чотири рази.

На відміну від селян, промислові робітники не мали засобів виробництва та мусили продавати свою робочу силу. У другій половині XIX ст. вони були неоднорідною за складом верствою. Велику кількість робітництва становили сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. У позасезонний час вони поверталися до своїх сіл. Суто промисловими робітниками були насамперед жителі промислових районів Півдня — шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу та інші.

Умови життя й праці промислових робітників, за деякими винятками, зовсім не відповідали тогочасним європейським нормам. Особливо тяжким було становище робітників у великих промислових центрах.

Заробітна плата промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Проте й цю платню видавали не регулярно. Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік — на Різдво, Великдень тощо. До чергової платні робітник отримував продукти в заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові. Унаслідок цього робітники майже не вживали м’яса, їли лише хліб, картоплю та сало.

Шахтарське житло. XIX ст.

За водою. Листівка початку XX ст.

Які особливості тогочасного житла шахтарів і селян відображають ілюстрації?

Якщо порівняти ціни на продукти харчування й розмір заробітної плати, то, на перший погляд, проіснувати було можливо, адже грошей вистачало фактично лише на їжу. У Донбасі наприкінці 80-х рр. XIX ст. шахтар отримував 21 крб на місяць, а саночник (перетягував вугілля із забою) — 16 крб. На промислових підприємствах також платили близько 20 крб на місяць. Жінки і підлітки отримували відповідно дві третини та половину заробітку чоловіків. Хліб у той час коштував 45 коп. за фунт (один фунт дорівнював приблизно 400 грамам), миска борщу — 1,5 коп., галушок — 5 коп., м’ясна ковбаса — 15—20 коп. за фунт, свіжий короп — від 50 коп. до 1 крб за фунт.

Знедолене становище спричиняло страйки та інші сутички між власниками підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали деяке поліпшення свого становища.

Висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати непогану платню. Деякі з них навіть могли наймати прислугу.

Доля української жінки. XIX століття стало часом зміни долі жінки, її місця в суспільстві провідних країн світу. Відбувався злам традиційних відносин. Зі стрімким промисловим розвитком ці тенденції набули поширення й на українських землях. Проте вони торкнулися лише незначної частини жіноцтва. Переважно це були жінки, причетні до еліти суспільства, а також жительки великих промислових центрів. В українському селі продовжували зберігатися давні традиції родинного життя.

Частина жінок із заможних родин прагнула здобути вищу освіту та брати активну участь у громадському житті. Проте в суспільстві існувало безліч упереджень і законодавчих перешкод, що заважало жінці стати на цей шлях.

Швидкий розвиток великої промисловості зумовив зростання міст і їх жителів. У нових умовах життя відбувся злам традиційних родинних відносин, і не на користь жінки. Хатнім господарством і догляданням дітей, як і раніше, займалися жінки. Ця праця не була легкою, але вона не мала грошового виразу. Тому годувальником родини був чоловік. Отже, чітко визначилося залежне становище жінки. Такий статус жінки часто породжував сімейні суперечки.

На роботу влаштовувалися або незаміжні жінки, або жінки, сім’ї яких перебували в скрутному матеріальному становищі. Загалом на промислових підприємствах працювало близько 15 % жінок. Проте зарплата жінок становила лише дві третини від зарплати чоловіків за ту саму роботу.

Зміни в зовнішньому вигляді міст. Міста стали певною мірою відображенням змін, що відбувалися в суспільстві під впливом індустріалізації.

Явищем, пов’язаним зі швидким зростанням кількості міського населення, стала поява майже в кожному місті нічліжних будинків. Їх жителями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. Ці нові міщани не були пристосовані до нового середовища існування, міських традицій і звичок та часто ставали суспільними маргіналами (від латин. margo — край, межа). Саме вони поповнювали лави міських крадіїв, жебраків тощо.

Значну частку серед переселенців до українських міст, які перетворилися на великі промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури спричиняли те, що на міських вулицях переважала російська мова.

Індустріалізація змінила не лише склад міщан, а й зовнішній вигляд міст. Особливо інтенсивно змінювалися Катеринослав, Київ, Харків, Одеса, які перетворилися на великі торговельно-промислові центри. Зводилося все більше кам’яних споруд. Виникала значна кількість громадських будівель: повітових і губернських земських установ, міських дум тощо. Житлові квартали стали прикрашати пишні будинки підприємців, купців, банкірів. З’являлися цілі квартали приватних прибуткових будинків. На міських околицях розташовувалися хатинки незаможних міщан і оселі робітників.

Машинний будинок нижньої станції водогону в Києві. XIX ст.

Конка. XIX ст.

Про які зміни в містах Наддніпрянщини можна дізнатися за ілюстраціями?

Значні зміни відбулися в міському благоустрої. Центральні вулиці викладалися бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці XIX ст. стали вкривати асфальтом. Зросла увага до озеленення міст. У Києві висаджували липи, тополі, капітани, у південних містах — акації. У другій половині XIX ст. значно покращилося освітлення міських вулиць. Спершу їх освітлювали гасовими ліхтарями. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. у Києві з’явилось газове освітлення, а з 1890 р. місто почали освітлювати електрикою. Поширення електрики сприяло також змінам в освітленні житла. Свічки поступилися спершу гасовим лампам, а згодом — електричному освітленню.

Розгорнулося також будівництво водогонів. У 1872 р. одним із перших було споруджено водогін у Києві, який забезпечував місто водою Дніпра. У наступні роки водогони з’явилися в Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Однак більшість міського населення, як і раніше, користувалася колодязною водою. Важливою проблемою розвитку міст була система каналізації. Її примітивність спричиняла в минулому численні спалахи епідемій інфекційних захворювань серед міського населення. У середині XIX ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала імперська знать. Наприкінці століття каналізація стала діяти в Києві, Одесі, Ялті.

На початку 80-х рр. XIX ст. набув поширення телефонний зв’язок. Через десять років телефонні лінії вже діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві. Однак кількість користувачів телефонів через високу плату за ці послуги була незначною.

Зростання міст і кількості їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. У містах виникли кінні залізниці — конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Киева, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. XIX ст. в найбільших містах Наддніпрянщини почали споруджувати електростанції. У 1892 р. конку на вулицях Києва змінив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку XX ст. трамвайний рух розпочався в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі.

Поліція — уособлення імперської влади в Наддніпрянській Україні. Повсякденне життя українських міст другої половини XIX ст. було важко уявити без звичної постаті городового, околоточного або іншого представника поліції. Для населення вона була найближчою владою, із якою йому доводилося безпосередньо розв’язувати всі нагальні справи.

Поліція мала величезні повноваження, що дозволяли їй втручатися в усі сфери суспільного та особистого життя громадян. Одним із найважливіших засобів у цьому було її право видавати довідки про благонадійність громадян. Без них було неможливо вступити до університету чи обійняти відповідальну посаду. Попередній дозвіл поліції був також необхідний для підприємницької діяльності.

Іншим джерелом влади поліції над громадянами було її право встановлювати нагляд за будь-яким громадянином. У того, за ким установлювався нагляд, відбирали всі документи, а замість них видавалося посвідчення від поліції. Піднаглядний не мав права переїздити до іншого міста без дозволу поліції, його оселю могли в будь-який час обшукати. Йому заборонялося перебувати на будь-якій громадській посаді, викладати, читати лекції тощо. Поліція також контролювала його пошту.

Американський журналіст кінця XIX ст. Дж. Кеннан про обмеження для громадян, які існували в Російській імперії

Якщо ви. бажаєте заснувати газету, ви повинні звернутися за дозволом до Міністерства внутрішніх справ. Якщо ви бажаєте заснувати недільну чи будь-яку іншу школу. ви повинні отримати дозвіл Міністерства народної освіти. Якщо ви хочете влаштувати концерт або виставу на потреби сирітського притулку, ви повинні звернутися до найближчого представника Міністерства внутрішніх справ, потім надати програму вистави на затвердження або виправлення цензору. Якщо ви бажаєте відкрити аптеку, друкарню, фотоательє або книжкову крамницю, ви повинні отримати дозвіл.

Як величезні повноваження поліції характеризували відносини між владою й суспільством у Російській імперії?

Для населення Наддніпрянщини всевладність поліції стала уособленням імперської влади. Жорсткий контроль мав унеможливити прояви будь-яких опозиційних настроїв стосовно існуючих порядків.

Висновки. Розгортання процесів модернізації викликало демографічний вибух у другій половині XIX ст., і кількість населення українських земель почала швидко зростати.

У складі населення українських земель, як і раніше, переважали селяни. Усе помітнішим ставало їх майнове розшарування.

У житті людей пореформеної доби відбувалися значні зміни. Найвідчутнішими вони були для жителів міст, які активно долучалися до урбанізованого сучасного життя.

Важливі зміни відбулися в зовнішньому вигляді міст і їх благоустрої.

Запитання та завдання

1. Якою була кількість населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.? 2. Чиєю власністю в пореформеній Наддніпрянщині були ліси, пасовища, луки й річки? 3. Хто належав до дрібної буржуазії Наддніпрянщини? 4. Якою була кількість промислових робітників Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 5. Чим стали вкривати тротуари вулиць у містах Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 6. Коли й де у Наддніпрянській Україні з’явився перший у Східній Європі електричний трамвай?

7. Які зміни відбулися в житті й суспільному становищі селян за пореформеної доби? 8. Яким було становище дворянства? Чим воно відрізнялося від їх життя в дореформену добу? 9. Із яких соціальних груп формувалася і яке становище в суспільстві посідала буржуазія? 10. Охарактеризуйте умови життя і праці промислових робітників. 11. Які зміни в долі української жінки відбулися у пореформену добу? 12. Проаналізуйте зміни, що відбувалися в містах Наддніпрянщини в другій половині XIX ст. порівняно з першою половиною століття.

13. Об’єднайтеся в малі групи й обговоріть, як змінилося повсякденне життя населення Наддніпрянщини в цей період порівняно з першою половиною століття. 14. Складіть таблицю основних верств суспільства Наддніпрянської України другої половини XIX ст.

15. Складіть порівняльний опис умов життя, інтересів і потреб представників різних соціальних верств тогочасної Наддніпрянщини.