У чому полягає проблема людини у філософії

0 Comments

Філософія античності: проблема людини. Реферат

Антична філософія сформувала основні західноєвропейські підходи до виділення людини в якості окремої і спеціальної філософської проблеми.

Західна філософія бере початок у Древній Греції і Древньому Римі. Вже в іонійській натурфілософії (6-5 ст.ст. до н.е.) була розпочата перша спроба визначити місце людини у світі.

Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.

Основні підходи до розгляду проблеми людини у античній філософії

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Стародавньо-грецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина – мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв’язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини – продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об’єктивний світ, а відтворює суб’єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Філософські погляди Сократа на проблему людини

Душа для Сократа – щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе – чи добрий ти, знаючий чи ні.

Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони “продавали знання за гроші кому завгодно”.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. “Пізнай самого себе”—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття “діалектика” (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як “мужність”, “розсудливість”, “доброта”, “краса” тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування (“краси” взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів (“досократики”) світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— “одну” з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення “людина — світ”.

Вивчення людини у філософії Платона

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух – божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре.

Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент – Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум – це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов’язана з природою, а з іншого – протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина – соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності.

Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, проти­ставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім – природним чи соці­альним – світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до від­криття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів.

Висновки. Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт).

І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного світорозуміння, вона прийшла до відкриття людини як самостійної цінності і визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, «розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об’єктивного світопорядку», що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед — Сократ.

Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.

Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини.

Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв’язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.

Список використаної літератури

1. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель / Серия ЖЗЛ. М.: «Молодая гвардия», 1993.

2. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней, Петрополис, 1994.

Посібник з філософії

Те, що людина — біологічна істота, цілком очевидно. В біологічній класифікації людина належить до виду homo sapiens, сімейства гомінид, загону приматів, класу ссавців, підтипу хребетних, типу хордових, підцарству багатоклітинних, царству тварин, надцарству еукаріот (ядерних організмів), і це об’єднує її зі всім живим в природі і зі всією природою взагалі.

Але що ж відрізняє людину від тварини, в чому її специфіка? Яким чином вона з’явилась на світ, у чому її сутність?

Усі ці питання є найважливішими загальнонауковими й філософськими проблемами, у вирішенні яких є багато успіхів та водночас багато не вирішених і суперечливих моментів.

1. Походження людини

Для сучасної науки і всього людства є три найскладніші проблеми: виникнення Всесвіту, виникнення життя і виникнення людини. Проблему виникнення людини (чому, як і коли вона як вид з’являється у природі) називають проблемою антропогенезу. У цьому виникненні відіграли безперечну роль зовнішні умови, очевидно, така їх зміна, коли існування предка людини у колишньому вигляді стає неможливим. Обов’язково відбувались певні генні мутації (внаслідок високого фону радіації в місцях мешкання наших пращурів або через генний дрейф), з яких внаслідок природного відбору закріплювались і розповсюджувалися лише сприятливі для нових умов. Так з’являються біологічні передумови виникнення людини: великий і складний мозок, прямоходіння, розвиток кисті руки, конструкція гортані, придатної для членороздільного мовлення. Відмінною біологічною прикметою людини є, очевидно, і функціональна асиметрія півкуль кори головного мозку. Ліва пов’язана з логікою, а права — з рухами, відчуттями. Така асиметрія не спостерігалась у жодної тварини.

Однак усе це були лише передумови — вони давали можливість виникнення нової якості, що становить головну перевагу людини над іншими живими істотами. Поява людини пов’язана, передусім, із зміною самого способу існування з біологічного на соціальний.

Перші підтверджені археологічними даними випадки виготовлення найпростіших знарядь праці (близько 3 млн. років тому) свідчать про виникнення принципово нового процесу — праці, за допомогою якого первісні люди починають змінювати навколишню природу, пристосовувати її до своїх потреб. Цей процес може бути ефективним лише у випадку спільної діяльності і передачі накопичуваних знань від однієї людини до іншої, від попереднього покоління до прийдешнього.

Така необхідність сприяє виникненню членороздільної мови, що виконує важливі функції передачі відомостей (комунікації) і організації спільної діяльності. Принципово важливим при цьому стає запобігання взаємознищенню, обмеження агресивності певними нормами поведінки — заборонами.

Саме накопичуване знання і пов’язана з ним зміна довкілля, а також і виникнення заборони на певні дії є головними елементами культури, що становить головну відмінність людини від тварини. Культура може виникати, існувати й розвиватися тільки у спільній діяльності людей у суспільстві. Антропогенез обов’язково є соціоантропогенезом, тобто обов’язково набуває соціального характеру.

Необхідність збереження і розвитку культури призводить до заборони вбивства і поїдання похилих у первісному племені.

Очевидно, необхідність збереження миру, запобігання взаємного знищення, головною причиною якого, крім боротьби за їжу, могла стати боротьба за самиць, призводить до принципової зміни системи відтворення — системи статевих зв’язків. У стадії тварин ці зв’язки ендогамні (тільки в межах стада). У всіх людських товариствах виникає заборона на інцест — статеві зв’язки з близькими, кровними родичами. Одночасно виникають та існують дотепер у всіх примітивних народів системи дозволу й заборони на міжплемінні шлюби.

З виникненням перших форм релігії у вигляді тотемізму, коли яка-небудь тварина оголошуються предком цього племені і стає об’єктом поклоніння, ці заборони отримують обов’язковий характер, і порушення їх карається.

Таким чином, будь-яке людське товариство має правила поведінки, три обов’язкові заборони, що відрізняє це товариство від тваринного стада:

– заборона на знищення похилих людей;

– заборона на інцест;

– заборона на канібалізм (поїдання людей; спочатку таке правило поширювалось лише на членів свого племені).

Все це — лише один бік процесу становлення людини. З іншого боку, для можливості існування культури і спільної діяльності племені, що пристосовується до нових умов, необхідно, щоб людина мала високорозвинену психіку, яка визначає її поведінку» не на основі безумовних та умовних рефлексів, а на основі культури, мислення, здатності знаходити розв’язання завдань, що раніше не зустрічалися, на основі того, що називають свідомістю, від чого, власне, і походить видове найменування,— homo sapiens.

– Людина є поєднанням тіла, почуттів, свідомості. Вони відособлені, але в діяльності накладаються один на одного.

Давньоіндійський епос «Махабхарата»

– Людина за природою своєю істота політична.

– Людина, що знайшла своє завершення в державі, — найдосконаліше із творінь, і, навпаки, людина, що живе поза законом і правом, займає найжалюгідніше місце у світі.

– Численними є дива світу, але найбільше з них — людина.

– Отже, коли людина живе за людиною, а не за Богом, вона схожа на диявола.

– Від усіх тварин людина відрізняється особливими властивостями, тому що в неї є душа, з якої виникають сили, що діють за допомогою тілесних органів, і, крім того, у неї є така сила, що діє без посередництва тілесного органу; цією силою є розум.

– Мікрокосм, тобто людина, за своїм порядком і за своєю будовою схожа на макрокосм, тобто на Всесвіт.

– Людина співвіднесена з Богом, як з деякою своєю метою.

– Людина. це слуга і тлумач природи.

– . природні здібності. містяться у визначенні людини як обдарованої розумом тварини.

– Людина — настільки складна машина, що неможливо скласти про неї цілковите яскраве уявлення, а потім дати точне визначення.

– Найголовніший предмет у світі. це людина, тому що вона для себе — своя остання мета.

– Людина — частина природи, а не що-небудь їй протилежне.

– Отже, розгорнуте поняття особистості приходить до розуміння цієї останньої як неповторної одиничності, яка, співвідносячи себе із самою собою і зі всім іншим, є специфічною тотожністю спільного й одиничного або, з іншого боку, . суб’єкта й об’єкта, або внутрішнього і зовнішнього, або «душі і тіла». Без цієї наявності граничної узагальненості і граничної одиничності особистість не могла б співвідносити себе ні з самою собою, ні з усім іншим; а без цього співвіднесення особистість узагалі не могла б бути особистістю, тобто її становище в навколишній дійсності визначав би хтось інший, але не вона сама.

– Людина — це місце зустрічі. В ній Лоґос, відповідно до якого влаштований світ, стає актом, в якому можна бути спільником.

– . підвищення над навколишнім світом є для людини підвищенням до світу; вона не покидає оточуючий її світ, але стає стосовно нього в іншу позицію, у вільне, дистанційне відношення, здійснення якого завжди є мовним.

– Будь-яка програма, яка ігнорує буття людини як суб’єкта, не може вважатися програмою його дослідження як людини.

– Бути людиною — це значить бути свідомим і відповідальним.

– Що ж таке людина? Це істота, яка постійно приймає рішення, що воно таке. Це істота, яка винайшла газові камери, але це й істота, яка йшла в ці газові камери з гордо піднятою головою і з молитвою на вустах.

– Людина не для того тут, щоб спостерігати і відображати саму себе; вона тут для того, щоб надавати себе, поступатися собою, щоб, пізнаючи і люблячи, віддавати себе.

– Особистістю — соціальною одиницею, суб’єктом, носієм соціально-людської діяльності — дитина стане лише там і тоді, коли сама почне цю діяльність здійснювати.

– Були часи, коли одним з найсерйозніших завдань філософії вважався доказ буття Бога; певне, вже важко сумніватися в тому, що в наш час найважливішим завданням філософії є доказ буття людини.

Э. Агацци (сучасний швейцарський філософ)

– . людина. спочатку нічого собою не являє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама.

2. Психіка і свідомість людини

Людська свідомість — це дуже складний і специфічний об’єкт. Вона не має ніяких фізичних властивостей і не фіксується приладами. Складність свідомості можна проілюструвати тим, що її матеріальний носій — мозок — має складність, що вимірюється як добуток кількості нейронів кількості їх зв’язків, і набагато перевищує складність видимої частини Всесвіту. Очевидно, тому люди краще вивчили зорі й глибини океану, ніж те, що відбувається у власній голові.

В історії людства існували такі основні точки зору на свідомість, як релігійна, гілозоїстична та вульгарно-матеріалістична.

З релігійної точки зору, весь світ створено вищою надприродною істотою — Богом. Людина — найвищий з усіх витворів Бога, вона має душу — частинку божественної сутності («іскру Божого вогню»). Душа може існувати поза тілом.

Інша точка зору — гілозоїзм («гілас» — всюди, «зое» — життя) — існувала ще з давніх давен. За нею, психіка нерозривно пов’язана з матерією, тобто психіка притаманна кожному об’єкту, але різною мірою. Найменше вона виявляється у неживих предметах, найбільше — в людині.

Платон у діалозі «Федр» уперше виділяє свідомість і зображає її у вигляді крилатої колісниці, де розум — це візник (людина), що керує, перший кінь — інстинкти, відчуття, а другий — воля й мужність. Суспільством повинні керувати мудреці, а роль коней виконувати робітники і воїни.

Арістотель виділяє три душі: рослинну (відчуває і керує розмноженням), тваринну (керує рухом) і розумову (мислить і відрізняє добро й зло). У рослин душа рослинна, у тварин — рослинна і тваринна, а у людини і рослинна, і тваринна, і розумова.

У Новий час до гілозоїзму були схильні Джордано Бруно, Дідро, Спіноза, Парацельс, Лейбніц.

Вульгарний матеріалізм, що в 30-ті роки XIX ст. був поширеним в Німеччині, стверджуй, що думка матеріальна, відрізняється від звуку не більше, ніж звук відрізняється від світла, і виділяється, виробляється мозком так, як жовч печінкою.

Сучасні уявлення виходять з визнання особливої природи свідомості, що не має ніяких фізичних властивостей і є особливою реальністю, нерозривно пов’язаною з мозком людини.

Свідомість людини з морфофізіологічної точки зору є результатом тривалого розвитку і вдосконалення живих організмів, їх способу зв’язку з навколишнім середовищем.

У безнервових організмів виникає подразливість — морфофізіологічні зміни (настії, тропізми, таксиси) під зовнішнім впливом. У організмів з нервовою системою відбувається ускладнення реагування. Організми з дифузною нервовою системою (найпростіші, губки, кишковопорожнинні) реагують на зовнішній вплив нервово-фізіологічними змінами, а гангліонарна нервова система створює можливість чутливості (тактильної, больової) вибіркового реагування за допомогою рецепторів (спеціалізованих чутливих клітин).

І лише у організмів з центральною нервовою системою і головним мозком виникає психіка — чуттєво-емоційне реагування, за допомогою якого організм орієнтується в навколишньому середовищі і яке керує його поведінкою на основі умовних та безумовних рефлексів.

На цій підставі у людини психіка отримує властивість свідомості, що пов’язано з функціональним станом ускладненого головного мозку, а саме з функціональним станом кори головного мозку.

У структурі свідомості виділяють такі основні елементи:

– чутливість (відчуття й сприйняття);

– емоції (переживання стосунків);

– волю (здатність досягати поставленої мети);

– мислення (змістовне оперування знаковими системами).

Свідомість має, як уже зазначалось у темі «Буття», рефлексивну структуру, вона усвідомлює себе. Ця здатність називається самосвідомістю. У свою чергу, у самосвідомості виділяють глибокий підсвідомий (самоповагу) і свідомий (самооцінку) рівні сприйняття.

Самооцінка — це те, що людина про себе думає. Зовнішньо воно виявляється через рівень домагань — місце, на яке претендує людина серед оточуючих. Самооцінка складається з оцінки своєї фізичної привабливості, моральних якостей, характеру, розуму, професійної кваліфікації, сексуальних якостей, уміння заробити гроші тощо. Вона також залежить від оцінки оточуючих.

Самоповага — це те, що людина почуває стосовно себе в глибині душі, у підсвідомості. Якщо у людини високий рівень самоповаги, то у спілкуванні вона неагресивна, психологічно стабільна, стримана і впевнена у собі. Самоповага й самооцінка обернено пропорційні одна одній.

У людини з важким характером низька самоповага і висока самооцінка. Вона вважає, що у неї немає ніяких недоліків, а тому у всіх конфліктах завжди винен хтось інший, але не вона.

Свідомість виникає тільки в суспільстві і є, передусім, заміною знаряддєвої діяльності, коли знаряддя і дії замінюються словами, знаками. Саме ця діяльність зі знаками і становить сутність логічного мислення як основи свідомості.

Саме вона відрізняє свідомість людини від свідомості тварин. Людське мислення має нерозривний зв’язок з реальністю і таким чином відрізняє свідомість від формалізованої діяльності комп’ютера.

Знак — це замінник будь-якої речі, явища. Він завжди має матеріальну складову — носій (написане або озвучене слово, стан нейронів кори головного мозку) і значення, сенс — те, що він виражає, позначає.

Знаки — це не відображення предмета, а його ідеальне позначення, це не копія речі, а форма дії з нею. Бачити предмет — це не значить відображати його, як в дзеркалі. В процесі «бачення» основна роль належить головному мозку, який на підставі минулого життєвого досвіду як би обнишпорює предмет по складній траєкторії руху ока, що ніколи не буває нерухомим під час розгляду. Саме ця траєкторія відтворюється, коли ми знову зустрічаємо і впізнаємо, наприклад, людину по обличчю. Скажімо, кішка, у якої досить досконалі очі, як правило, не впізнає саму себе у дзеркалі і нічого не бачить на екрані телевізора. Свідомість виникає і функціонує у сліпоглухонімих людей тільки на підставі їх рухової діяльності. Але й у цьому випадку виникнення свідомості пов’язано з виникненням мови — системи знаків, що у них будується на підставі дотику, а у глухих — на підставі рухів рук.

Розвиток свідомості нерозривно пов’язаний з розвитком мови. Передусім (у архантропів) з’являються експресивно-вказівні частки (Ой! Ох!) і слова-дії, або вербоїди (На! Дай!), потім виникають слова-речення і, нарешті, членована мова зі слів і речень (у кроманьйонців). Вищезгадане виведено на основі даних розкопок з розвитку матеріальної культури, на основі зміни будови гортані й черепа предків людини.

Мова як система знаків може бути природною (англійська, арабська, хінді) або штучною (есперанто, креслення, комп’ютерна мова).

Природна мова створюється народом в його історії і має універсальний характер, а штучна — фахівцями для застосування в певній галузі.

Нерозривний зв’язок свідомості з мовою, знаками є причиною її найважливішої властивості — спрямованості на сенс (інтенціональності). Свідомість, оперуючи словами, спрямована не на слова (якщо, звичайно, це не буде спеціальною метою, наприклад, філолога), а на їх зміст, на те, що вони позначають: речі, властивості, сенс. Мислення завжди змістовне, і в цьому його принципова якісна відмінність від формально-логічних операцій комп’ютерів, що можуть за багатьма параметрами перевищувати людину: наприклад, за швидкістю дії та обсягом пам’яті.

Так як свідомість нерозривно пов’язана з мозком, має фізіологічну основу, з одного боку, і соціальну природу, з іншого, то виникає проблема: що вважати головним в людині — природне, біологічне чи соціальне. Говорячи іншими словами, чи є людина більше біологічною істотою чи соціальною. Скажімо, ще Арістотель визначав людину як політичну тварину, підкреслюючи як її біологічну природу, так і соціальну основу (від гр. «поліс» — місто; тут: міський, соціальний).

– Як немає жовчі без печінки, як немає сечі без нирок, так само немає думки без мозку. Духовна діяльність — це функція або відправлення мозкової субстанції.

– Будь-яка людина, яка спостерігає народження, вигодовування і дитинство дитини, не може всерйоз стверджувати, що душа є чимось неподільним, прекрасним і досконалим протягом всього процесу. Очевидно, що душа розвивається, як тіло, і бере щось і від сперматозоїда, і від яйцеклітини.

– Свідомість наша є більшою, ніж усі її мінливі стани саме тому, що вона, насправді, піднімається над ними і відносить їх до чогось надпсихічного, що носить назву змісту.

– Рефлексія — це набута свідомістю здатність зосередитися на самому собі й опанувати себе самого як предмет, якому притаманна своя специфічна стійкість і своє специфічне значення, здатність уже не просто знати, а знати, що саме ти знаєш.

П. Тейяр де Шарден

– Свідомість є спільною представленістю предметної сфери разом з уявляючою людиною уколі нею ж забезпечуваного уявлення. Всі присутні отримують від свідомості зміст і образ своєї присутності. Діяльність моєї свідомості — моє буття.

– Свідомість — це, насамперед, усвідомлення іншого. Я підкреслюю, по-перше, що є свідомість і, по-друге, що термін «свідомість» у принципі означає якийсь зв’язок або співвіднесеність людини з іншою реальністю поверх або через голову оточуючої реальності.

М. К. Мамардашвілі

3. Біологічне, соціальне та духовне в людині

Як вже зазначалось, людина як біологічний вид займає своє місце в біологічній класифікації, тобто має певну сукупність видових ознак (прямоходіння, великий мозок, розвинуту руку), що вирізняють людину з-поміж інших біологічних видів. Але біологічною природою людини, її спадковим кодом (генотипом) визначаються також і всі інші біологічні характеристики — будова її тіла, функціонування органів і клітин, тривалість життя, здатність легко опановувати мову в ранньому дитинстві тощо.

Як і будь-який інший біологічний вид, людина має різновиди — раси (відрізняються одна від одної деякими ознаками: кольором шкіри, будовою черепу, співвідношенням груп крові). Однак слід наголосити на тому, що всі раси належать до одного біологічного виду (критерієм виду в біології часто є здатність давати потомство, що також може розмножуватися).

Кожна людина неповторна, унікальна за своїми морфофізіологічними характеристиками, хоча, з іншого боку, всі люди мають загальні видові ознаки. Ці морфофізіологічні ознаки обумовлені неповторним набором генів у генотипі, а тому кожна людина, як про це здогадувались ще стародавні філософи,— це особливий, неповторний світ, вона є вищою цінністю.

Фундаментальні біологічні відмінності пов’язані зі статтю. Чоловіки й жінки мають анатомічні, фізіологічні, психологічні відмінності. Зокрема встановлено, що у чоловіків частіше зустрічаються мутації, відхилення, спрямовані у майбутнє. Жіночий організм консервативніший, природа не експериментує на жінці, оскільки вона відіграє важливішу роль у збереженні виду.

Однак ці відмінності не можуть бути основою для псевдотеорій про вищість жодної раси чи статі. Різноманітність і взаємодоповнення становлять багатство й умови існування людства.

В історії науки тривалий час ішла боротьба з питання про співвідношення біологічного і соціального в людині. Прибічники біологізаторства абсолютизували роль біологічних факторів і вважали, що саме вони визначають поведінку людини. Однією з біологізаторських концепцій є расизм, який вважає, що є вищі й нижчі раси, і це визначається їх біологією. Расисти намагалися довести це за допомогою вимірювань коефіцієнта інтелектуальності. Проте результати таких досліджень показали, що в однакових умовах ніяких значущих відмінностей між расами не спостерігається.

Існує протилежна точка зору — соціологізаторство, яка вважає, що людина повністю формується навколишніми соціальними умовами, а біологічне в людині розглядається як нижче, тваринне. Певною мірою, до соціологізму тяжів марксизм, у якому сутність людини розглядалась як сукупність усіх її суспільних відносин і припускалось, що, змінивши ці відносини, можна змінити й сутність людини. Історія XX ст. підтвердила неспроможність таких тверджень.

Обидві точки зору є крайніми й повинні бути знехтувані. Спробу їх синтезу здійснив засновник соціобіологізму Е. О. Уілсон, об’єднавши органічну і культурну еволюцію на підставі поняття спільного розвитку — генно-культурної коеволюції.(див. тему 6, § 4, «Соціобіологізм»),

Світові релігії і такі філософи, як Декарт, Кант, представники персоналізму дотримуються іншої точки зору — спіритуалізму. Вони вважають визначальним у людині не біологічне і не соціальне, а певний духовний початок, що має не біологічну і не соціальну природу, що з’єднує людину з Богом і космосом. Духовність у людині — це постійна діяльність свідомості з метою самопізнання, самоконтролю, вона пов’язана з біологічними й соціальними факторами, але достатньо самостійна та інколи може вступати з ними в протиріччя.

Отже, можна зробити такі висновки. По-перше, зведення людини лише до біологічного, соціального або духовного — необґрунтовані однобічні підходи. Людина — істота і біологічна, і соціальна, і духовна.

По-друге, є такі підсистеми, що регулюються яким-небудь одним з цих факторів (внутрішньоклітинні процеси, перистальтика кишківника — біологічним, освоєння мови — соціальним, самооцінка — духовним).

По-третє, біологічне, соціальне й духовне взаємопов’язані й можуть суперечити одне одному.

І по-четверте, в людині, її розвитку то більше людського, що більше духовного. Саме духовність як сутність людського існування зв’язує її не тільки з природою (як біологічне) і не тільки з суспільством (як соціальне) , але й з усім космосом, з найглибшими основами всього буття, важливим складовим елементом якого є існування людини в природі, суспільстві і Всесвіті.

Найважливіші елементи духовності — це бажання осягнути сенс життя і місце в ньому смерті.