Що зараз із Ларисою Черніковою

0 Comments

Мізогінія, жарти про пісюрик та традиція передавати алкоголізм: стендап-комікеса Лєра Мандзюк у програмі “Тихий вечір з Оленою Кравець”

Стендап-комікеса Лєра Мандзюк, яка завітала у гості до “Тихого вечора з Оленою Кравець”, миттєво подолала шлях від телевізійного дебюту на “Розсміши коміка” до сольних концертів із солдаутами у головних залах країни. Вона — єдина стендап-комікеса, яка від початку повномасштабного вторгнення не переходила на українську, бо завжди нею говорила. В інтерв’ю Олені Кравець комікеса розповіла про взаємини в родині та за яку суму мама дозволяє про неї жартувати, а також пояснила, чому не любить різдвяні традиції та який її жарт найбільше полюбляють військові.

Ведуча — Олена Кравець, співведучий — Юрій Карагодін.

“Те, що я роблю, вважалося позором і навіть трішки гріхом”

— Коли ми з тобою востаннє бачилися? Роки три тому в “Жіночому кварталі”?

— Я пам’ятаю твій захват і твою сором’язливість тоді, тому що ти вперше виступала на великій сцені.

— Хочу сказати, що не багато відтоді змінилося.

— Серйозно? Мені здається, ти стала набагато впевненішою.

— Я навчилася прикидатися. Коли ти мене оголошувала, ти сказала, що я — єдина, хто не перейшла на українську, бо завжди нею говорила. А я думала, мені зараз знов прилетить за закарпатську. Як говорила закарпатською, так і говорю. Але було би прикольно.

— Але ж ти гарно розмовляєш. Коли ми з тобою вперше спілкувалися, я не розуміла багатьох слів. А зараз… Або ми стали розуміти, або ти підлаштувалася.

— Оце ж я кажу, що навчилася прикидатися.

— Розповім для глядачів трішки з твоєї біографії. Лєра родом з не дуже заможної родини, назвемо це так. Пішла проти сталих рольових моделей і не вийшла заміж у 15 років, не народила в 17, не поїхала на заробітки до Чехії, ще й отримала вищу освіту. З огляду на цей твій шлях, складається враження, що ти доросла, але ще бунтуєш. Проти чого ти бунтуєш?

— Проти того, що мене заставляли. Якщо ти народжується там, де щось загальноприйнято, то ти теж мусиш… Але насправді ти не мусиш. Хто сказав?

— Як твоя родина реагує, коли ти так доволі міцно проходишся по мамі, по сестрам і по тому, що ти — не одна з них ніби? Ти їздиш додому?

— Рідко приїжджаю і загалом лише до мами. З мамою в мене прекрасні взаємини, а з рештою — вже як є.

— Є хтось окрім мами, хто радіє за тебе?

— В мене є старша сестра Галя, Галюся, моя любимка. Вона прям радіє, вона продвинута. Але все рівно живе в селі, вийшла заміж у 16 років, домогосподарка, має дітей. Хоча має продвинуті погляди.

— Чому в неї так, а в інших інакше?

— Не знаю. Але в нас є якийсь вайб. Гадаю, що вона від мене заразилася трішки, бо ми часто спілкуємося.

— Хтось із них щиро від душі сміється від твоїх стендапів?

— От вона і мама. Але мама не все розуміє.

— Мама вважає, що ти їх трохи позориш?

— Раніше говорила. Коли я лиш починала, ще не була відомою і не заробляла цим гроші, а вже розказувала якісь секрети, які не можна виносити з хати. Тоді так, те, що я роблю, вважалося позором і навіть трішки гріхом та зрадою. А коли я почала заробляти, мама дуже змінила свою думку! В мене навіть є такий прикол — якщо я хочу розказати якийсь секрет, йому є ціна. 100 доларів. Я знаю, що так зможу залагодити якийсь жарт про маму, наприклад.

— Багато мама таким чином заробила вже?

— Вона вже найбагатша пенсіонерка в селі. Відколи в мене почалися успішні сольники, субсидія її вже не цікавить.

— Пам’ятаєш, коли ти виграла 50 000 гривень у “Розсміши коміка”, а мама сказала: “Ну, добре, тепер у мене відберуть субсидію”? Чи піддають тобі рідні зараз якийсь матеріал з життя?

— Більшість мого матеріалу — це те, що вже було, з дитинства. Але в мами є перли і досі. Вона фантастична жінка, просто скринька Пандори з приколами. Розкажу останній прикол від мами, який мене вразив. Якось бачу — телефонує мені мама. Беру слухавку: “Алло?”. А там якийсь старший мужчина, дядя. Я запитую, хто це і що це, а він каже: “Тисячу двісті гривень”. Питаю, за що тисячу двісті гривень. А він: “Ваша мама дала мені слухавку і сказала казати тисячу двісті гривень”. Потім з’ясувалося, що до мами прийшов робочий, щоб змінити опалення з одного на інше, а в неї не було чим розрахуватися. Вона і не збиралася те робити. Вона думала, що ми вже заплатили. Він прийшов, а вона: “Я нічо не знаю, на, дзвони їй”. Не було такого, що мама мене попередила, що зараз передасть слухавку робочому і треба заплатити за те і се. І я думаю, чи її викрали, чи що? Чому лише 1200 гривень? Чого не в доларах?

Традиція передавати алкоголізм

— Чи дотримуєшся ти традицій, чи поїдеш додому на Різдво? Чи будеш там із родиною?

— Я не зберігаю традиції в такому вигляді, як вони були. Я якраз проти цього і протестую.

— Чому?

— У мене є такий жарт про те, що є така традиція, яка передається з покоління в покоління і яку ви всі добре знаєте, — алкоголізм. І багато чого саме цим і диктується. Мені це не подобається. Різдво — це Свята вечеря, це про якусь скромність, затишо, тишу. А в нас Різдво — це гостина, тобто закуска. Я не люблю ці застілля. Я би так не хотіла.

— У вас є всі ці колядники, 12 страв, дідух, різдвяні зірки?

— Для мене це все диво, тому що в моєму дитинстві цього не було. У місцевості, де я жила.

— Тому воно для тебе і є дивом. Для мене ніякої магії, ніякого дива в тому нема. Я знаю, що це за діди і баби ходять з тими дзвониками — більшість із них в нетверезому стані. Я зараз зруйную людям Різдво. Тому давайте так: магія, дух Різдва, коляди є, але без мене.

Насвятковіше свято — це коли мене ніхто не турбує і нікуди не треба йти. Я не знаю чи це лише закарпатська традиція, але на будь-яке таке родинне свято жінка в кінці має бути страшенно змучена. Вона має готувати доти, поки не впаде. Я не хочу.

— Розумію. Дуже класно приходити до когось у гості і все це куштувати.

— Ось для цього у мене і є сестра Галя. Вона все приготує.

— Вона не хоче до Києва?

— Ні, вона не така.

Мізогінія

— Лєр, завдяки тобі в тому числі я дізналася, що таке “мізогінія”. Я прочитала, що тебе звинувачують у жінконенависництві. Як ти шукаєш баланс між тим, щоб покепкувати з себе, і не образити всіх жінок?

— З усього, в чому мене звинувачували, це не найстрашніше. Наразі це нормально. Я не маю на меті образити всіх жінок. Навпаки, я люблю жінок, дівчаток. Просто мої формулювання часом жорсткі, строгі, прямолінійні. Більшість із того, що говорю, я дійсно пережила. Якщо хтось ображається на це, то проблема в ньому, я гадаю.

— Я знаю, що стендап — це зазвичай власний досвід, власний біль і те, що тебе особисто бісить. До речі, що тебе бісить зараз? Окрім того, що відбувається в країні і наших сусідів. Можливо, зараз про щось пишеш?

— Так, я зараз пишу новий сольник і там буде розписана одна тема, яка мене прям бісить. Мене бісить, що не прийнято і не вважається нормою плакати. У нас сльози мають асоціацію з чимось поганим. Але людина може плакати і коли щось гарне сталося. Іноді просто хочеться поплакати. Бісить, що кожну емоцію треба якось виправдовувати. Те, що найсильніше є в людині, чомусь називають слабкістю.

— А жарт в чому?

— В тому, що якщо хочете поплакати, то не стримуйтеся.

— Так, це дуже смішно.

— Ну, я ще в процесі.

Жарти про пісюрик

— Ти не дуже це афішуєш, але я знаю, що ти їздиш виступати до військових.

— А як це можна афішувати? Зробити афішу, де я і позаду військові з написом “Їду”?

— Повір, це можна афішувати і багато хто так робить.

— Ти це робиш за власним покликом, інкогніто. Це абсолютно нормально. Я тебе тут підтримую.

— Я завжди приховую це від мами. Мама ніколи не знає, куди я їду. Вона про все дізнається опісля. А про те, що я кудись збираюсь їхати, ніхто не знає. І не за всі рази, що я десь була, вона знає.

— Хвилюється дуже?

— Ясна річ. Якби ще вона там хвилювалася сама собі, але ж вона дзвонить мені і каже, що хвилюється.

— А який твій біт смішить військових найбільше?

— Про пісюрик. Ти що, не знаєш жарт про пісюрик? Ганьба! Це про 50 грам, але я не знала, що це. І коли я вперше почула фразу “Дьорнути пісюрик”, то… ну, зрозуміло, в чому прикол. Більшість військових дивляться TikTok і Instagram. Не всі знають, що в мене є великий багаж жартів, але багато хто знає мене саме по цьому пісюрику. Я прихожу і кажу: “Ну шо, хлопці, по пісюрику?”. І все, вони мої.

Наприкінці Лєра Мандзюк та Олена Кравець зіграли у гру “Фосий вечір”, де їм потрібно було вгадати значення наведених діалектизмів. Серед них: кавбуз, каракуськи, мармузки, тиквар, мняхоло, калабатина, ковтьоба та інші.

Гостями 33-го випуску програми “Тихий вечір з Оленою Кравець” стали: стендап-комікеса Лєра Мандзюк та радник головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного Юрій Тира (Степанич). Музичний гість — рок-гурт O.Torvald.

Проєкт “Тихий вечір з Оленою Кравець” — це легка, спокійна розмова про важливі та актуальні для українців речі і події, яка дозволяє трішки відпочити й відволіктися від напруження, в якому ми всі живемо. Проект завоював серця українців. “Тихий вечір з Оленою Кравець” (повні епізоди та окремі сюжети) разом вже отримав понад 48 млн переглядів* на диджитал-майданчиках каналу “Дім” (YouTube, Instagram, Facebook, TikTok).

*Дані станом на 04.12.2023

Ще цікаве з “Тихого вечора з Оленою Кравець”:

  • Про відзнаку президента України, 1300 автівок та тонни новорічного салату для військових: волонтер і радник головнокомандувача ЗСУ Юрій Тира — гість “Тихого вечора з Оленою Кравець”
  • Хто і чому намагається відібрати будівлю прихистку: Фіма Константиновський та діти з шелтеру “Добро на Амурі” у програмі “Тихий вечір з Оленою Кравець”
  • “Дружні дебати” з Фаріон та 50 гамбургерів для херсонців: комік Фелікс Редька в гостях у “Тихого вечора з Оленою Кравець”
  • Про батьківство та понад 2 млн гривень допомоги ЗСУ: MamaRika та Сергій Середа у програмі “Тихий вечір з Оленою Кравець”
  • Хто такі скаути, в якому віці та навіщо ними ставати: діти з найстарішої та найбільшої української скаутської організації “Пласт” в гостях у “Тихого вечора з Оленою Кравець”
  • Про збори на ЗСУ, “Будинок культури” та виставу: інтерв’ю з Volodymyr Dantes у програмі “Тихий вечір з Оленою Кравець”
  • Чи можна поєднувати розмови про війну і про секс: ведучі YouTube-шоу “Ебаут” в гостях у “Тихого вечора з Оленою Кравець”

Синдром Аліси в Країні див: що це за загадкове захворювання

Дев’ятирічний австралієць Джош Ферт їхав у машині з батьками, коли помітив, що з будівлями з обох боків дороги відбувається щось дивне – йому здавалося, що вони стають більшими. Коли він розповів про це своїй матері Соні, її це збентежило. Для неї будівлі виглядали так само, як завжди.

І це була не поодинока ситуація. Одного разу, повернувшись зі школи, Джош розповів матері, що бачив, як обличчя вчителів стали більшими, непропорційними до їхніх тіл, а стіни шкільної кімнати подовжились і віддалилися від нього. А іншого разу, граючи в шахи в школі, він помітив, що його пальці стають ширшими та більшими настільки, що він не може взяти шахові фігури.

Такі химерні епізоди найбільше лякали Джоша вночі, коли, за його словами, межі його кімнати змінювалися, стіни ставали хиткими й тисли на нього, що призводило до нічних кошмарів. Соня розповідає, що іноді її син казав їй, що її голос звучить по-іншому, у нижчій тональності та повільнішому темпі.

Сім’ї знадобилося майже два роки, щоб з’ясувати, що відбувається. Виявилося, що Джош страждає на рідкісний розлад, відомий як синдром Аліси в Країні див (САКД), який іноді також називають синдромом Тодда.

Цей синдром впливає на те, як люди сприймають навколишній світ, і може спотворювати сприйняття власного тіла, простору, зору та часу.

Уявіть, що ви все життя бачите, як обличчя людей змінюються на обличчя драконів. Цей симптом – лише один із 40 типів зорових спотворень, характерних для синдрому Аліси в Країні див.

Деякі пацієнти також описують, як бачать різні частини тіла інших людей у нехарактерних місцях – наприклад, укорочену руку, що стирчить з обличчя людини.

Інші симптоми включають сповільнене або неприродне переміщення або відсутність руху людей чи об’єктів. Також може страждати слух – хворі можуть чути, як близькі говорять надзвичайно повільно або неприродно швидко.

Вони розповідають, що бачать, як предмети або частини їхнього тіла зменшуються або набрякають у них перед очима, створюючи відчуття, що вони самі змінюють розмір – як це було у випадку Джоша.

Саме цей останній симптом призвів до назви розладу на честь вигаданої героїні Льюїса Керролла, яка зменшувалася від випитого зілля, а потім росла після з’їденого торта. Сам Керролл, можливо, теж мав спотворене сприйняття, спричинене так званою аурою мігрені – тимчасовими розладами зору, які часто виникають у хворих на мігрень.

Інші припускають, що автор міг страждати від синдрому Аліси в Країні див, який був спровокований епілепсією, зловживанням психоактивними речовинами або навіть інфекцією.

Попри те, що лікарі офіційно описали синдром як окремий розлад у 1955 році, а деякі його симптоми реєстрували ще раніше, точні причини цього захворювання досі залишаються оповитими таємницею.

Поки дослідники намагаються його розгадати, вони сподіваються, що це може допомогти зрозуміти, як наш мозок інтерпретує світ навколо нас.

Автор фото, Sonja Firth

Джош тепер носить із собою дзеркало, щоб мати можливість “перевірити реальність”, коли він починає відчувати симптоми

Завдяки тому, що сигнали від наших органів чуття поєднуються з нашим минулим життєвим досвідом, кожен із нас сприймає світ по-різному. Ми всі існуємо у власній унікальній реальності.

“Сприйняття – це не просто пасивний процес бачення, слуху, відчуття смаку чи запаху, – каже Мохеб Костанді, лондонський нейробіолог і письменник, який описує синдром Аліси в Країні див у своїй книзі “Тіло – я”. – Це активний процес. Мозок реагує на вхідні сенсорні подразники на основі нашого минулого досвіду та упереджень. Те, як ми сприймаємо речі, впливає на те, як ми діємо, а те, як ми діємо, впливає на те, що ми сприймаємо”.

Але іноді наше сприйняття може стати невпорядкованим – наприклад, коли люди страждають від галюцинацій, ілюзій або спотворень. Коли сприйняття самих себе та світу, в якому ми живемо, викривлене, ми ризикуємо втратити самосвідомість і страждати від деперсоналізації. Ми навіть можемо зрештою сприймати сам світ як нереальний – це називають дереалізацією.

У минулому синдром Аліси в Країні див зазвичай вважали нешкідливим розладом, який не потребує медичного втручання. Симптоми цього захворювання не є поодинокими у загальній популяції, причому про легкі або тимчасові симптоми цього синдрому повідомляють до 30% підлітків. Відомо, що його також викликають деякі ліки від кашлю та заборонені галюциногенні речовини.

Однак іноді зміни в нашому сприйнятті світу викликані чимось іншим. Існує низка причин виникнення синдрому Аліси в Країні див як у дітей, так і у дорослих, зокрема інсульти, пухлини головного мозку, аневризми, вірусні інфекції, епілепсія, мігрень, захворювання очей і психічні розлади, такі як депресія та шизофренія.

Він також може бути пов’язаний з деякими інфекціями, такими як хвороба Лайма, грип H1N1 і вірус Коксакі B1. Одне дослідження навіть визначило його як прояв хвороби Крейтцфельда-Якоба (ХКЯ), нейродегенеративного розладу, що швидко розвивається та часто є летальним.

Ян Дірк Блом, професор клінічної психопатології Лейденського університету в Нідерландах, який є одним із небагатьох дослідників, що присвятили себе вивченню синдрому Аліси в Країні див, наголошує на необхідності серйозного ставлення лікарів до пацієнтів, які мають ці симптоми.

Блом каже, що за останні кілька десятиліть діагностика та розпізнавання синдрому Аліси в Країні див майже не покращилися.

“Це справжній виклик”, – каже він. Це часто означає, що пацієнти можуть жити із не діагностованим захворюванням роками.

У Джилліан Гарріс із англійського міста Пулборо синдром Аліси в Країні див діагностували лише шість років тому у віці 48 років – попри те, що вона страждала на нього з юності.

“У дитинстві іноді мені здавалося, що все знаходиться далі від мене, ніж насправді, а коли я була підлітком, я відчувала, що у мене величезні руки”, – каже вона. Приблизно з 16 років у неї діагностували епілепсію та розпочали її лікування.

Дослідження, присвячені цьому питанню, хоч їх і небагато, дають певні підказки про те, чому синдром Аліси в Країні див вражає одних пацієнтів, а інших – ні.

“У сприйнятливості деяких до синдрому Аліси в країні див може відігравати роль генетика, хоча це потребує емпіричного підтвердження”, – каже Блом.

Найпоширенішою причиною синдрому Аліси в Країні див серед дітей енцефаліт, викликаний переважно вірусом Епштейна-Барр, тоді як серед дорослих він найчастіше асоціюється з мігренню.

Також певну інформацію про цей розлад дає сканування мозку. Воно показує, що синдром Аліси в Країні див може бути спричинений дисфункцією ділянки мозку, що називається скронево-тім’яно-потиличним з’єднанням, де зорова та просторова інформація поєднується з сигналами про дотик, положення тіла та біль. Зміни в цьому ключовому місці зустрічі сенсорної інформації, викликані ураженнями, неврологічними пошкодженнями або набряками, можуть змінити те, як мозок інтерпретує вхідні сигнали.

Щоб зрозуміти, що саме відбувається в мозку пацієнтів із синдромом Аліси в Країні див, потрібно ще провести багато роботи, каже Блом. Але він вважає, що вивчення цього розладу може допомогти зрозуміти, як саме мозок інтерпретує інформацію про навколишній світ.

“Я думаю, що САКД може навчити нас, наскільки заплутанішим, складнішим і водночас збалансованішим є весь процес сприйняття, який ми зазвичай сприймаємо як належне, – каже Блом. – Коли пошкоджені або навіть відсутні досить великі частини мозку, це може практично не впливати на наше сприйняття, тоді як в інших випадках дисфункція найменших з’єднань нервових клітин може спричинити серйозні та тривалі зміни”.

Автор фото, Alamy

Симптоми синдрому Аліси в Країні див доволі поширені, однак діагностувати його досі складно

Але провести дослідження мозку, щоб зрозуміти, що відбувається у пацієнтів із синдромом Аліси в Країні див, нелегко.

“Я думаю, що великою перешкодою є рідкість САКД і той факт, що симптоми швидкоплинні, – каже Костанді. – І тому важко просканувати мозок пацієнта, поки він відчуває ці симптоми”.

Але хоча в деяких випадках сенсорні спотворення, пов’язані із синдромом Аліси в Країні див, можуть лише дещо дезорієнтувати людину, вони також можуть бути відверто жахливими та іноді навіть становити ризик для пацієнтів.

“Коли у мене часто траплялися симптоми, я не хотіла сама йти на вокзал, бо боялася, що це станеться на платформі, або сама сідати в автобус. Через це втрачається незалежність. Це впливає на все”, – розповідає Джилліан, якій зараз 54 роки.

Дослідження показують, що у більшості випадків синдром Аліси в Країні див з часом минає, однак іноді симптоми можуть виникати знову – залежно від основної причини захворювання.

Джилліан приймає найвищу дозу двох протиепілептичних препаратів, і протягом двох років у неї не тільки не було нападів епілепсії, але й симптомів САКД. Джош, з іншого боку, досі має симптоми “Аліси”, як він називає свій стан – але він знайшов спосіб давати їм раду.

“Коли у нього з’являються симптоми, йому допомагає подивитися у вікно або в дзеркало, оскільки він бачить риси свого обличчя, і це допомагає скоротити напад “Аліси”, – каже Соня. Тепер Джош носить із собою кишенькове дзеркало – на випадок, якщо йому знадобиться “перевірити реальність”.