Куди зник Рустам

0 Comments

Куди зникла Русь?

Борис Черкас про «темні» сторінки українського Середньовіччя

До теми

Коли і куди зникла Русь? Як Велике князівство Литовське перейняло спадщину Руської імперії: що стало з нашими елітами, хто прийшов на зміну Рюриковичам, як нових правителів сприйняло місцеве населення? Як ВКЛ протистояло Золотій Орді?

Усе про начебто «темні» і «ненаші» сторінки українського Середньовіччя. У «Без брому» розмова з доктором історичних наук Борисом Черкасом.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Пане Борисе, вітання! Дякую, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про період історії України, який начебто зникає із наших підручників, наших розмов. Це справді темні віки. Будемо говорити про XIV-XVI століття. Це період, про який ми майже нічого не знаємо – що з нами було і що було після Русі. Русь зникає, зникає королівство Русі, обривається галицько-волинська традиція – і ми вступаємо у просторовий та часовий хіатус. Який вигляд мала тодішня Україна, території в межах сучасної України на початок XIV століття?

Перше і головне: віки, можливо, й були темні, але темні в нашому сприйнятті. Сонце світило, як і сьогодні. Природа була не менш яскравою, ніж зараз, і люди були такими ж, тільки в іншому одязі, з іншими зачісками.

Було кілька важливих стереотипів, які довго панували. Нині історикам більшість із них вдалось розвіяти. Постало питання, як суспільство все це сприймає.

Перший головний стереотип: що ми вважаємо Руссю? Якщо Русь – це правління винятково Рюриковичів, представників династії Рюриковичів, тоді це закінчується зі смертю Юрія-Болеслава. Якщо ж ми вважаємо, що Русь – це існування князівств (а це все ж коректніше, адже Рюриковичі прийшли не на пусті землі, а на території, де формувалися всі ці відносини, вони ж лише переочолили цей процес. Згадаймо, скажімо, Францію – Меровінгів, Капетингів, країна постійно була в розвитку, те ж саме і тут), то князівства існують все XV століття.

Великі князівства волинські перестали існувати в середині XV століття. Київське – в 1470 році. Новгород-Сіверське – в 1520-му або 1522 році, хоча історики сперечаються, але точно на початку 20-х років. Новгород-Сіверське займало територію майже всієї Сіверщини.

Це територія сучасної Чернігівської області?

Чи можемо говорити, що існувала Русь після Русі?

Можемо і так сказати. Хоча я вже звик до того, що в моїй уяві, бо я давно цю тему досліджую, теж була своя метаморфоза всередині сприйняття. Для мене це все є Русь.

Це як термін «Галицько-Волинське» – я від нього давно відмовився. Для мене це Руське королівство. Ми ж знаємо, що той же Данило не вважав себе «Галицьким», він і Волинським був відносно, це був винятково його домен. Але він себе сприймав і за своїм походженням по старшій гілці був Мономаховичем. Це важливий момент.

Тут глибше питання – наскільки тогочасна еліта і тогочасна мовчазна більшість сприймала політичні метаморфози?

Для Середньовіччя загалом поняття династа дуже важливе. Найважливіше – родове походження. А от в плані етнічному, звісно, це не мало головної ролі. Тому що, як записано у Сигізмунда Герберштейна з його розмови з Ахматом: хан казав – ми всі брати. Так і писали – брат мій, син мій.

А в наших реаліях життя на Великому кордоні, цей фронтир з Великим степом, то взагалі питання міжконфесійних, релігійних, етнічних відносин. Якщо дивитися на джерела XIV-XVI століття, все було змазане і не грало домінуючої ролі. Все було доволі гнучким, дуже легко приймали на службу, розходилися. І головний доказ цього – це те, як легко сприйняло населення України заміну старої династії на нову.

Зараз говоримо про Гедиміновичів?

Так, прихід Гедиміновичів по відношенню до Рюриковичів. Треба розуміти, чому ми сприймаємо цей період історії як добу Великого князівства Литовського. Галичина чи Закарпаття ж не були у складі ВКЛ. Через династичний аспект. Бо Ягайло – це Гедиміновичі, а на Закарпатті був правителем, представником угорської влади, – Федір Коріятович, він теж Гедимінович.

Можемо казати, що вся династія Гедиміновичів замінила Рюриковичів. Ми ж не знаємо, кого Рюриковичі замінили, бо у нас не вистачає письмових джерел про їхній прихід.

Але тут питання – наскільки Литва, навіть не наскільки, а як Литва, яку в літописах зображують абсолютно дикою, поганською, відсталою країною, болотистою і лісовою, вигулькує і перебирає на себе руську спадщину?

Як фенікс, який переродився. Це дійсно унікальний, цікавий момент. Він і до сьогодні є дискусійним: і справді, чому за часів панування Рюриковичів Литва – це спочатку щось дике, а потім вже ні. Це чітко видно завдяки згадці у так званому Галицько-Волинському літописі: перша і пізніша згадка Міндовга. Спочатку це перелік князів литовських, і там вона віддає трошки зневагою. Потім приходять 1250-ті роки, укладено договори між Данилом і Міндовгом.

І врешті коронація Міндовга.

Вони стають рівноправними, вже і похід на Київ замишляли. Данило кликав Міндовга на битву під Ярослав. Тобто вони вже рівноправні правителі. Доволі цікавий аспект. До того ж достатньо було комусь із голів Церков або Константинопольському патріарху, або Римському Папі визнати – і автоматично їхній статус вирівнювався.

Треба відкинути ідеологеми старої радянської історіографічної школи, що тут у нас «свій сакральний світ, а там десь католицький світ». Це міф, тому що всі останні дослідження наших істориків, особливо тих, хто досліджує землі Волині і Галичини (згадаймо роботи Мирослава Волощука, в Польщі Даріуша Домбровського або Андріана Йосиповича), показують, що між нобілітетом Русі, або Центральної Європи, або Західної Європи не було ментальних, кардинальних розбіжностей.

І часто русичі вливалися.

Спокійно. Вони вливалися, поверталися, ті могли сюди приїхати вирішувати якісь питання. Це був в цілому єдиний світ. Звісно, зі своїми специфічними регіональними особливостями.

А де їх не було по Європі? Можна подумати, що італійські лицарі були такі ж, як німецькі. Вони відрізнялися, і тут те ж саме. Я більше скажу: німці Тевтонського ордену відрізнялись від німців Лівонського ордену, бо це були баварці, а ті – з інших територій Німеччини. Здавалося б, один етнос. Так само були і наші регіональні особливості. Але загалом ментальність – це був нобілітет, це була аристократія, еліта.

І це був єдиний простір – культурний, політичний, ідеологічний.

А про шлюби я взагалі мовчу. У нас зараз впадають у крайнощі: раніше шукали русскіх князів, а потім всі мали бути етнічно українськими. Ви зрозумійте: вони були правителями, а правителі одружувались за політичними реаліями.

Скільки слов’янської крові мав Данило? Чи була вона у нього взагалі, якщо ми зараз будемо згадувати, від кого – Святослав, Володимир, Ярослав. А що у британських монархів, починаючи від Вільгельма Завойовника, була англійська кров, у французів – французька?! Це типова ситуація. Тому я до чого веду – це все змазувало.

Але, з іншого боку, тут зразу питання: то взагалі не було розбіжності? Ні. Чому – складність Середньовіччя в тому, що правитель не може бути етнічно іншим від цього народу, але коли він ставав правителем для народу, він автоматично ставав для них своїм, а вони – його. Це специфіка середньовічної доби. Тому коли людина її досліджує, вона має забути деякі сучасні реалії, а сприйняти місцеві особливості.

Як Литва ставала «своєю» на уламках Руської імперії? Ми знаємо цей принцип – «старовини не рушити, новизни не вводити».

Це гарна легенда, а насправді коли треба було, все рушили і все міняли.

В чому полягав цей момент – «не рушимо старовини»? В тому, що вони не скасовували князівств. Умовно, було Київське князівство у складі Золотої Орди (справжня назва – Улус Джучі). Там є Чернігівське князівство, Новгород-Сіверське, Стародубське та інші маленькі князівства. Вони продовжували існувати за часів влади Чингізидів. Київське князівство зі своїми специфіками існувало.

І все – проганяють цих баскаків, міняють, вони вже не підпорядковані Золотій Орді. Що тут відбувається? Тут були князі (історики сперечаються, хто де був, не вистачає письмових джерел), приходить Ольгерд – і замість них ми бачимо на престолі князів у Києві – Володимир Ольгердович, Корибут.

Династія Олельковичів формується.

Ну, бачте, щодо Олельковичів у нас теж стереотип. Термін династії дали за князем Олельком, а він був посереднім. Його батько Володимир довше правив, і син його теж довго правив, але назва закріпилася за сином першого. Назвімо їх Ольгердовичами. Їх населення сприймає як своїх. Чому? Є версія, що вони зразу ставали православними. Ну десь так, а десь вони були католиками.

Литва на той час ще була поганською, так?

Ольгерд був поганином. Це вже доведений факт. Він не був християнином.

Але що цікаво, від першого шлюбу у нього всі діти були християнами, імена у них християнські або слов’янські – Андрій, Володимир. А від другого шлюбу, від Уляни Тверської, яка, до речі, є по лінії нащадком Данила, їм дають литовські імена – Ягайло, Свидригайло, Скиргайло. І вони міняють релігію, але потім всі стають католиками. І коли Свидригайло-католик на Волині – це нікого не хвилює.

Цей момент існування Великого кордону був ключовим для українців – головне, що став «своїм» через інструменти влади. Він став князем, він прийняв систему відносин на цих землях, а далі все інше не настільки їх хвилювало. В принципі, англійців не сильно хвилювало, що королі по-французьки говорять.

Аби був король – свій.

Так, для них той же Річард – «свій». У нас така ж ситуація. Ну, Середньовіччя. Ситуація у них, на перший погляд, баламутна, але це тому, що їхня структура вертикалі не відповідає нашому сучасному уявленню. А в ті часи, якщо ми зрозуміємо специфіку відносин, все було доволі струнким та ефективним.

Але як бути з монгольським чинником, який у середині XIII століття тут домінував і юридично, та й фактично уламки Русі (ми говоримо про Київщину, Наддніпрянщину) перебували в залежності від монголів?

Об’єктивно, термін «залежність» або «васальна залежність» недоречний. Це спроба показати, що ми завойовані, але не зовсім. Ні, якщо є чиновник монгольської держави, то це територія Монгольської імперії, потім Улус Джучі, коли він відколовся.

Якщо ми беремо територію України, то Чернігівщина, Київщина, Поділля і вся Лівобережна Україна були у складі цієї імперії, тут сиділи їхні чиновники.

А чи зберігалась місцева еліта?

Еліта зберігалась повністю – та, що не загинула, і та, що не втекла на Волинь. Пам’ятаєте стереотип – що прийшли монголи і все населення кудись втекло. Раніше казали – на Північ.

Дійсно, була певна міграція, простежується рух на Волинь. І це одна з причин, чому на Волині Данилу вдається швидко відновити владу, і не просто відновити після монголів, а й збільшити військо. За рахунок міграції з Київщини.

Поділля, Київщина, Чернігівщина – це територія спочатку Монгольської імперії, потім Улус Джучі. Специфіка влади Чингізидів була такою, що у них центр – це степ, де кочовики, він перебував у їхньому прямому правлінні, пов’язаному родинними династичними зв’язками всередині Чингізидів і інших родів. А навколо – кайма осілих народів, які мають свої князівства.

Еліта, але яка відносно перебуває у сфері впливу.

Так, у них своя специфіка. У цьому плані Чингізиди кардинально у цих регіонах нічого не змінювали. Вирізали старші гілки влади, молодшим давали владу і далі контролювали.

Приклад Москви.

Це класичний, навіть аксіономічний приклад. У нас було щось схоже: старшу гілку князів перебили, і там правили молодші гілки, які в залишку стануть тими князями, яких ми згадаємо пізніше, – Воротинські, Трубецькі.

Глинські?

Ні, Глинські – то вихідці від ординського середовища. А от Трубецькі, Хованські (я боюсь помилитися, їх багато було) стали основою московського великого двору.

І на Київщині така ж ситуація. Київ взагалі не мав своєї довгої лінії внаслідок боротьби. Але, тим не менше, наявність митрополичого двору і столиці митрополії грала свою роль. Тут могло не бути великого князя, але вся інша середня і нижня ланка залишалась.

Тобто еліта зберігалась.

Так. Ті письмові джерела, які у нас є, показують, що вся місцева еліта продовжує правити. І важливі саме документальні джерела. Бо люди плутають – от, у нас є літописи. Літописи – це дуже важливо, але нам треба ще й документальні, бо літописи пізніше переписували.

Плюс це суб’єктивний погляд.

Так, ну і офіціоз. А документи – це трохи інше. І от вони показують, що населення мешкає і нерідко заходить корінням у ще домонгольську добу.

А Волинь і Галичина – тут взагалі нічого не змінювалося. Вони йшли своїм стабільним шляхом, бо на них не було заведено владу, не було там чиновників. Хоча існували стереотипи, що тут були баскаки. Але їх тут не було. Волинь і Галичина були поза владою.

Руське королівство дійсно було залежним в певній мірі, вони платили якусь данину. Тільки ж там, де монгольські чиновники, то не данина – то податок. А данина з боку Руського королівства – це відкупна річ. Кажуть – от, вони платили данину. А я більше скажу – Візантія платила данину.

Але Візантія – не частина Монголії.

Ми ж не кажемо, що це частина Монголії. Грань маленька, але вона є, і вона дуже важлива.

Та все ж у нас відбувся розрив у розвитку. Хоча й збереглась місцева еліта Наддніпрянщини, Поділля, Чернігівщини, але вони були у складі іншої держави. Так чи інакше, перебували під її впливом – як позитивним, бо Золота Орда – це велика торгова імперія, так і репресивним – щось не так, і хвиля їхніх внутрішніх усобиць доходить сюди. А Волинь і Галичина були в іншій, європейській парадигмі.

А потім завдяки приходу сюди Гедиміновичів, прогнавши владу Чингізидів, вдалося вирівняти ситуацію за рахунок династії, вона всюди править. А далі, на XV століття, бачимо, що вони вирівнялися.

Класичний приклад, дещо, може, перебільшений, але мені подобається, коли новгород-сіверський князь Сигізмунд Корибутович вирушає в Чехію. Він вийшов з певною кількістю людей, а привів іншу кількість. Це як снігова лавина, до нього чіпляються всі інші. Це приклад внутрішніх міграцій: як військових, так і населення, коли відбувалось згладження.

Але в єдиному просторі для них.

Так, це слушно ви відзначили.

Завдяки приходу Гедиміновича вони знову стали, як і за домоногольських часів, єдиним простором, зі своїми плюсами, зі своїми склоками. Як Рюриковичі чубилися за свої князівства, так і Гедиміновичі. Це класичне європейське життя. Згадаймо, що в XV столітті відбувається в Англії, Війна троянд.

Головне, що Гедиміновичам вдалося відновити єдиний простір. Але до монголів це були Рюриковичі, а тепер Гедиміновичі. Тепер ми знову продовжували своє життя в рамках європейського світу.

А як Гедиміновичі опановували цю територію? Зрозуміло, що йдеться не про відкриту воєнну конфронтацію з монголами, бо монголи – це все-таки потужна воєнна машина.

По-різному, були всі варіанти. Перший варіант беремо успішний. Це, звісно, Волинь, і тут дуже просто – шлюб. Любарт був одружений із донькою передостаннього князя, Андрія (пам’ятаймо, два брати були – Андрій і Лев). Коли Юрій Болеслав помирає, Любарт стає як чоловік – правителем.

Інша справа, що Казимир ІІІ теж був родичем, але вже Юрія Болеслава, він теж на щось зазіхав. Але ми бачимо, що Гедиміновичі прийшли саме через шлюб.

Ольгерд спробував на Наддніпрянщину залізти трошки силою, є згадки про його спроби влізти на Сіверщину, але достатньо було місцевому князю Василю (якийсь князь Василь – невідомо хто він, але явно якийсь Рюрикович) повернутись з Орди з ярликом, а ярлик – це показник, що за ним прийде і ординське військо, – все, відступає Ольгерд.

Потім в Орді почався неспокій, Орда розпалася. Це такий вибух відбувся. Це не як війна з Нагаєм за 50 років до цього, коли поділили на дві частини. Усе розпалося на багато частин. Ольгерд цим скористався, він швидко займає Київщину, Чернігівщину, Поділля. На Синій воді розбиває, є стереотип, що розбив трьох ханів.

Сині води традиційно у нас подають патетично.

Бачте, у нас завжди дві крайнощі: до відновлення Незалежності у 1991 році ця тема була або під табу, або під напівтабу, не можна було показувати. Бо які тут литовці? Тут Москва головною мала бути! Потім вдалися в іншу крайність – мала бути велика битва, а оскільки вона значима, то яка тут сотня тисяч, давайте триста, або мільйон!

Насправді все гіперболізовано. У військовому плані відбулося ось що: це були не три хани, це були три темні князі, очільники Тумані. Документальних цифр у нас немає, а з огляду на тодішні реалії, якщо кожен із них мав тисячу вояків – то це вже добре. Так, Ольгерд – це лицарське військо, кількасот – це вже страшна сила. Якщо ж ти привів кілька тисяч, то можеш там панувати.

Факт залишається фактом – головне, що тут є Великий князь Литовський. Це статус. З іншого боку, є ці три темні князі, він їх розбиває на Синій воді. Вони знову пішли у свої придністровські, придунайські степи, вони звідти. Вочевидь, це дуже важливий момент: якщо вони б’ються на Синій воді, то вони теж не місцеві. Місцевих ординських князів тут нема.

Він займає ці території. І де-факто на ці руські князівства – Київське, Чернігівське – із Подільського улуса (тут був Улус, куди Велике Поділля входило) він ставить на Київщині, Чернігівщині своїх синів, а на Поділлі своїх племінників – Коріятовичів.

Відбулась заміна династій. Населення їх прийняло. Це важливий момент. У нас немає відомостей про народні повстання. Взагалі за часи правління Гедиміновичів у нас немає згадок про народні повстання проти влади. Отже, народ їх сприймав як своїх. Війна Свидригайла – це не народне повстання, а внутрішня війна еліти, це взагалі не стосується міжетнічних чи міжрелігійних відносин.

Зокрема, це доказ того, що в попередні десятиріччя вони сюди так чи інакше інтегрувалися. Я не вірю, що їх не знали, а вони так з’явилися. Такого не могло бути. Звісно, що з часів до Гедиміна вони так чи інакше поширювали свою владу – через вплив, внутрішні міграції, через купців, можливо, були якісь інші способи, про які ми не знаємо.

Відома згадка, що Ольгерд Кейстут пропонував Папі поселити на Півдні лицарів Тевтонського ордену, мовляв, нехай вони відділяють Русь від татар. Такі ідеї не виникали просто так, мав бути якийсь ґрунт. І ось зараз фахівці це досліджують. І це дуже добре, бо 30 років тому ми навіть таких питань не могли ставити. А зараз вже дискусії, іноді дуже гарячі.

Раніше банально доводили факт, чи ж була Синьоводська битва. І коли одну монету знаходили, всі казали – о! Зараз дискутують, скільки взагалі типів монет було. Це показник того, що пішов рух, люди займаються цим питанням і, тою чи іншою мірою, процес досліджень XIV-XV століть зараз іде своїм ходом. Хотілось би швидше, більше, але у нас немає стільки істориків.

Наскільки Литва, чи Велике князівство Литовське, була державою, інклюзивною стосовно місцевих еліт? Наскільки місцеві еліти вливалися в цей простір і водночас починали його творити?

Все ж треба пам’ятати, що великі князі литовські, якщо навіть могли певний час побути не в Литві, вони пам’ятали, що вони литовці. І ми точно знаємо, що Вітовт і Ягайло між собою спілкувалися литовською мовою, це підтверджений факт.

Навіть коли Ягайло став польським королем?

Якраз є згадка у пізніші часи, коли вони вже були в літах. Але все одно пам’ятали, звідки вони.

При цьому дуже цікавий момент: у Литві і Білорусі доволі рано були скасовані тамтешні князівства. Уже за Вітовта вони не існують. А в Україні князівства залишилися. Ми точно бачимо приплив сюди представників литовських родів – Монивидовичі, наприклад. Ми пам’ятаємо згаданих Олельковичів, які стають місцевими. Ще були, наприклад, Корибутовичі, Коріятовичі.

З іншого боку, пізніше, з кінця XV-XVI ст., є відплив українських панських родів на Литву, як-от Тишкевичі чи Ходкевичі. Але панських, не князівських. Тобто що ми бачимо – так чи інакше українські еліти зберігають свою окремішність. Ця окремішність чітко простежується у XVI – першій половині XVII століття.

А наскільки Русь зберігала свою окремішність? Русь як світ ідей.

Дуже цікава річ. Якщо ми переглянемо спочатку літописи, а потім документальний матеріал, то виникає враження, що вони себе сприймали Руссю і Русь нікуди не ділася. Вони себе сприймали Руссю, яка визнає владу Великого князя Литовського.

Вони писали по відношенню до Польщі: «Ми, Велике князівство Литовське». А коли волинці пишуть на сейм чи у Вільнюс: «Ви, у себе там, у Великому князівстві Литовському, а ми тут, на Волині, чи Київщині». Це дуже цікавий момент, вони свою окремішність чітко відчували. У XV столітті вона існувала юридично, а в XVI столітті – у свідомості. Юридично вона існувала як «областное деление». Область – це все ж не князівство. Але при цьому для нас головне – ментальність. А тут простежується, що вони пам’ятали, що вони Русь, бо Київ, а Київ – це Русь, і все ж від Києва бере початок.

Цікавий приклад, що ті представники литовських родів, які сюди приходили, швидко ставали місцевими. Українці їх приймали. Загалом у нас немає відомостей про конфлікти між зайшлими і місцевими. Все відбувалось органічно.

Чому ця тема для нас цікава досі – всі запитують – у чому ж була формула успіху? І, бачте, відповісти кількома короткими фразами дуже важко. Особливо беручи до уваги, що це були часи Середньовіччя. Це був конгломерат різних моментів.

Дуже важливим був військовий момент. Для України було головним протистояння зі Степом. Бо напад татар (як термін поліетнічний), представників Орди – це завжди було страшно. Є цікаві згадки, вже коли почалась Хмельниччина, шляхта пише: «Та ця війна закінчиться і все буде гаразд, а от якщо Орда прийде, то ми будемо 10 років відновлюватися».

Коли у нас почали захоплюватись темами Оршанської битви і, до цього, Грюнвальдської битви, колеги з-за кордону мене питали: от ми вивчаємо Україну, ми не бачимо, щоб у культурі, фольклорі, свідомості українців ці битви згадувалися. Я кажу: це цікавий показник, вони навіть у документальному матеріалі не сильно згадуються. Таке враження, що вони в епохальних битвах не брали участі. А от війна з татарами – це дійсно війна.

Як казав один ротмістр: «Хто в ординці не бував – той не вояк!». Для нас головним було протистояння зі Степом і допомога Литви, а допомога була величезна. Без допомоги лицарства з білоруських і литовських земель (я використав цей термін для означення всіх військових контингентів) наші руські князівства чи королівства проти потужних ударів з боку Степу не вистояли б.

Вони пробивали навіть потужності Вітовта за часів піку. Коли Едигей організував похід 1416-1418 років, оборона на півдні рухнула, навіть Вітовт не встояв. Хоча, здавалося б, – Грюнвальд, переможена Московія, Смоленськ, але впала оборона. Місто Київ спалили, тільки замок вистояв. Вони пробилися на Волинь і, судячи з усього, Вінниця та Брацлав спалені були повністю.

Є згадка, німці писали, що Вітовт збирає все і йде на Південь, тому що занадто несумірний ресурс. І одна з причин, чому вдалося зупинити: з одного боку йшла допомога з територій Литви, є цей потужний тил, підґрунтя, а з іншого – і Орда не могла об’єднатися.

А ще з іншого боку, і для литовців ми важливі. Чому Литва почала відкрито виступати проти тевтонців? Саме коли до них приєднуються Волинь і Запілля. Яких би потужних ударів не завдавали тевтонці, доходячи до Вільнюса, Гродна, але далі білоруські, українські землі – і ти нічого не зробиш.

Згадаймо, коли у них усобиці були, Ягайловичі, Ольгердовичі – в чому була їхня сила? Кейстут захоплює Вільнюс, захоплює Ягайла, здавалося б, перемога? В іншому випадку він би переміг. Але у Ягайла брати на Сіверщині. І вже з далекої Сіверщини йде військо на чолі з Корибутом, який звільняє брата.

У цьому контексті, в контексті руського світу, що дуже цікаво, багато говорять, спекулюють на темі повстання Свидригайла і постання Великого княжіння руського. Мовляв, що це була така амбіція, спроба місцевих еліт побудувати щось інше, щось руське в межах Великого князівства Литовського.

Патріотична легенда. Але, на жаль, це легенда. А може, й не на жаль. В цілому це міф з певною основою. Що відбулось – довгий час правив представник роду Кейстутовичів, Вітовт, а потім після нього до влади приходить Свидригайло Ольгердович, він брат Ягайла. Уже всередині відбуваються пертурбації еліти. Кажуть – Свидригайло наш князь, він перед цим на Чернігівщині правив, на Волині, а Сигизмунд Кейстутович чужий. А те, що Сигизмунд 20 років правив в українському князівстві Стародубському (а Стародуб – це 100% українське місто), – то це нічого. Так він же католик. А Свидригайло? Обидва католики.

Це протистояння всередині еліти ВКЛ. Через різну специфіку держави так сталося, що саме південь ВКЛ, тобто українські князівства, ця еліта підтримала Свидригайла. Я підозрюю, це ще від традиції Ольгерда. Тому що він Ольгердович, а на українських князівствах правили Ольгердовичі.

Тобто була якась симпатія, сентимент до династії.

Так, щось таке було. А Литва, Білорусь, на тих територіях Кейстутовичі – до Сигизмунда симпатія. Тобто це війна в середовищі поліетнічної аристократії ВКЛ. Такий елемент Війни троянд, схожість певна є.

Звідки взявся цей міф: в одному літописі простежується згадка, що він ніби щось хотів. Але це баламутна згадка, як казав Грушевський. Банально, якщо він затримувався, то він програвав. Якщо на півночі він виступав на Волинь або Київщину і ці землі були під його контролем, то в свідомості певних людей могло здаватися, що він хоче створити тут окреме князівство. Насправді ні.

Ми не бачимо фактів на підтвердження того, що він хотів зробити окреме князівство. Можливо, в ході боротьби такі думки були, але вони не знайшли підтримки. А одна з причин, чому він міг закріпитися на півдні, крім того, що його підтримала русько-українська саме аристократія, його підтримали і хани, що тут правили, – спочатку Мухаммед, а потім Саїд-Ахмад. Уявіть, коли за тобою крім руських полків стоїть ще 10-12 тисяч татарських бійців. Тому він кожен раз відкочується, а потім іде в наступ.

Згадаймо всі ці пертурбації: Казимир стає великим князем литовським, потім королем польським. Свидригайлу віддають правити Волинь. І все. Якщо вони хотіли створити руське князівство – то де ж воно? Нічого немає. Їх все влаштовує, вони при своїх інтересах.

Звідки взявся цей міф? Він і до сьогодні панує, наче коли Вітовт став правителем, він взяв і скасував усі князівства, а потім вони відновились після його смерті. Ніхто ніякого князівства не скасував, всі вони продовжували існувати. Банально Ягайло прогнав братів з цих князівств.

Ось яка система влади існувала: на українських землях були князівства. Ягайло Вітовту програє, Вітовт захоплює Вільнюс. Що робить Ягайло? Вони укладають договір, за яким Вітовт каже: все, я погоджуюсь, ти стаєш правителем ВКЛ, я за собою зберігаю титул Великого князя Литовського (бо у Вітовта титул мінявся). Але ти даєш відступну. Яка відступна – мій брат, якого ти дуже «любиш», – Скиргайло буде правити в українських князівствах. Одним місцем на кількох стільцях. Вони почали проганяти всіх князів, де Ягайла Володимир Київський – це його звідний брат. Вони по батьку брати рідні. З Волині прогнав племінника Федора Любартовича. Вітовт мав Скиргайлу допомогти. Ягайло проганяє всіх цих князів, ставить Скиргайла… і тут Скиргайло помирає.

І що робити?

У Ягайла є ще брат Свидригайло, з яким у нього не все гаразд. Інші брати, ті, що по материнській лінії, загинули, крім Свидригайла, а ті, що по першому батьківському шлюбі, – всі при Вітовті, бо він ж сам і прогнав їх. Вони до Вітовта всі прийшли. Вітовт, як людина активна, захоплює владу, ставить своїх посадників.

Ми точно знаємо, що за часів Вітовта в Києві була поставлена інша династія – князів Гольшанських. Але іноді, коли треба було, він знову повертав нащадків Володимира. Але князівство як структура залишалося, зберігалася піраміда.

Адміністративна окремішня структура.

Абсолютно. Ці князівства існували.

Питання не в князях, а в князівствах.

Вся система працювала, відповідно, їх все влаштовувало.

Наскільки Русь впливала на Литву і наскільки ця руськість була присутня в самій державі? Бо дуже часто, я звертаюсь до підручників, бо всі ми вчили історію за ними, говорять мало не «литовсько-руська держава», говорять про мало не домінанту руських князів, еліти на Півночі.

Щодо термінів, офіційна назва держави – Велике князівство Литовське.

Руського немає?

Ні. Титул князя мінявся. Спочатку був Великий князь Литовський, дідич руський. Офіційний титул потім стане домінувати – Великий князь Литовський, Руський або Литовський і Руський – теж були такі згадки. Потім інші пішли – Смоленський тощо.

Якщо хочемо назвати державу не офіційно, документально, а терміном, який відображає суть, то можемо сказати, що це литовсько-руська держава. Бо представники Русі, українські землі, білоруські землі, православне населення чисельно і територіально переважало. Наскільки вони впливали винятково на етнічно литовські землі?

Наскільки вони були спроможними навіть в державному управлінні?

Вони мали певний вплив, були представниками двору, принаймні з часів Ольгерда їхня кількість починає збільшуватись. Ба більше, Ольгерд спочатку, за життя батька, був Вітебським князем, оточення було лише місцеве.

Щодо саме українських князів. У нас через те, що вони мали територіально свої князівства, які формально, з точки зору тих часів, були сюзеренними правителями, з уявлення середньовічної людини – це були держави в державі.

Навіть якщо Вітовт на початку не міг використовувати кінну погоню, використовував лише пішу, бо кінну тільки Великий князь міг мати. А чернігівські Ольгердовичі саме кінну погоню використовували – це показник їхнього статусу. Це специфіка їхнього статусу. І через те, що існували свої князівства, то наші не сильно у великий двір лізли.

З точки зору мілітарного впливу, ми разом воювали, і якщо подивитися на тактику, яку Вітовт використовував під Грюнвальдом, – помітно вплив, який він напрацював на Півдні у війнах проти Орди. Звісно, з українськими хоругвами, з союзними татарами.

Наскільки Вітовт просунувся на Південь, як ми можемо окреслити південний кордон ВКЛ?

Він на Південь просунувся настільки, наскільки це відповідало інтересам населення.

Коли малюють сучасні карти, то люблять: а давайте отак кордон проводити. До появи важких парових машин, плугів, техніки люди заселяли південні території настільки, наскільки могли їх використати в економічному плані. Українців цікавило те, що вони могли експлуатувати: насамперед вони йшли по річках, по долинах річок і навколишніх від річок землях.

Відкритий степ – це тільки випас коней, скотарство. Але вони дуже вразливі, великий сніг або посуха – і це все. Наші більше використовували відгінне скотарство, не повноцінно кочове. Може, чисельно воно поступалося кочовому, але було витривалішим до кліматичних змін.

І треба віддати належне – кочовики теж намагалися триматися долин річок, тут і були всі конфлікти. Наше населення цікавила винятково річкова павутина і по ній до берегів Чорного моря, де взяти під контроль відрізок Великого шовкового шляху, то Вітовт це здійснив, Коріятовичі почали, він закінчив. Він вивів територію до берегів Чорного моря.

Чи могли бути без Русі перемоги над Грюнвальдом, наприклад? Тобто що дала Русь військово Литві?

Це справді була перемога, при якій соломинка ламає хребет верблюду. Величезні втрати були з обох боків. Ми знаємо, що битва кілька годин тривала і коливалася. Невідомо, хто би переміг.

Тактика, яку використали Вітовт і Ягайло, – це тактика, відпрацьована на Півдні. Що таке у військовому плані Русь і Тевтонський орден?

Уявіть собі орден, який має власний мілітарний ресурс, доволі невеликий – кількасот лицарів-монахів, плюс не монахів. Проте вони дисципліновані, жорстка ієрархія, вони підпорядковані – це їхня головна сила. Вони тримаються за свої фортеці. Але у них є запілля під назвою Німецький світ. Раз на сезон до них приїжджають з кожного німецького, французького, англійського міста кілька знайд. Умовно кажучи, півтори тисячі могло бути різних анклавів, з кожного приїхало 5-10 чоловік, але це еліта. Це те ж саме, що зараз в Україну з кожної країни НАТО прибуло б 50 спецназівців. Це багато чи мало? А скільки в НАТО країн? З кожної по 50, от і набігає. І все це еліта, супервояки.

Таким чином, в сезон тевтони могли виставити дуже чисельне і, головне, високопрофесійне військо, з бойовими конями (а це був дефіцит), в обладунках, з надсучасною зброєю. І хто їм міг протистояти? Спочатку Литва їм могла протистояти через засідки. Тевтони роблять набіг, поки він триває – литовці ховаються, а потім застосовують партизанську тактику.

Достатньо було на Волині осісти Любарту, як уже перша битва на річці Стреві в новому складі. Литва чомусь не тікає, а виступає у відкритому бою. Що відбувається? Там Володимирська, Брестська, Вітебська, Псковська хоругви могли бути та інші. Литва отримала своє Запілля – у тих німецький світ, а у тих – руський. І от саме Русь і була тим, хто давав їм мілітарний додатковий ресурс.

Одразу питання: то ми такі суперпотужні, могли б самі їх перемогти? Ні. Тільки в симбіозі, за рахунок поєднання тевтонів з німецьким світом, вони могли створити Тевтонський орден і поширити свою владу. Литва за рахунок поєднання з руським світом змогла поширити свою владу. Це однакові процеси.

Якщо ми далі подивимося: чому вдалося втримати перемогу у Реконкісті? Тому що об’єдналися Кастилія і Арагон. А якщо б не об’єдналися?

Разом легше і батька бити.

Це нормальна ситуація. Ми один одного знайшли. Вони без нас оборонялися і ми без них оборонялися, а разом ми почали наступати. І це головний плюс. І в цьому процесі й почалися внутрішні міграції, насамперед військового елементу, аристократичного елементу, взаємовпливів. Це треба пам’ятати.

Інколи кажуть, мовляв, ти занадто мілітарно розповідаєш історію, треба більше культури. Але маємо розуміти, що секретом успіху, що вони сюди прийшли і закріпилися, є те, що вони нам були потрібні з точки зору війни на Півдні. А ми їм були потрібні з точки зору війни на Півночі. Отака правда, і нічого з тим не поробиш.

А якщо ми говоримо про ще один дуже важливий аспект руського впливу на ВКЛ – руська мова? Присутність руської мови в офіційному просторі Великого князівства Литовського – наскільки вона була домінуюча, наскільки вона визначала навіть життя литовських еліт?

Об’єктивно, Литва прийняла нашу бюрократичну мову, церковнослов’янська мова стала офіційною письмовою мовою Великого князівства Литовського.

Останні дослідження показують, що свою канцелярію Вітовт створив (а вона ж не на порожньому місці з’явилася! Де взяти всіх цих перекладачів, культуру канцелярської роботи?) – на базі волинської. Він певний час перебував на Волині і забрав звідти канцелярію, швидше за все, це волинська канцелярія. Якщо ми подивимося на писарів – вони всі з території України або Білорусі, з поступовим домінуванням української землі. Вже на кінець XV – XVI століття писарі з території України домінують.

Так як народна говірка домінувала, природно входила в структуру письма, вона все більше проявлялася. І тому чітко видно по писарях – чи він з території Білорусі, чи з України. В цьому плані вплив був колосальний.

Також – Церква. Перше масове християнство було православне. Литва намагалася бути частиною католицького світу. На українських землях православ’я було частиною самоусвідомлення князя, то в католицтво вже не перейдеш. А для Литви не було такої проблеми.

А руських князів не лякала Городельська унія?

У XIV-XV столітті не було жорсткого конфлікту католиків і православних. Це надуманий факт. Факт, який виник, коли Московія почала наступ за Івана ІІІ. Вони почали закидувати цю ідеологему про порушення прав російськомовного… ой, перепрошую, православного населення. Потім починається перша війна – на сході держави місцеві князьки кажуть: ви наші права применшуєте. Потім з’являються якісь війська, умовно кажучи, без шевронів. Сценарій за 2014 рік – майже калька.

Але насправді це міф – поки правлять Гедиміновичі, принаймні на Наддніпрянщині, Волині і Чернігівщині ми не бачимо конфліктів. Можливо, певні елементи виникають на території Галичини, але вони більше пов’язані з моментом конкуренції за торгові напрямки, контроль торгівлі. І все одно до сьогодні скидається, що конфлікт був не таким гострий, як нам здається.

Ви згадували про ще одного гравця, який в тому часі починає претендувати на українські території, – Московське князівство. Наскільки Литва з московитами собі давала раду і наскільки Литва зупиняла цю експансію?

Спочатку ті території сприймали не через призму етнічну, а династичну. Це все території, на яких правлять Рюриковичі. Литва намагалася входити в династичні зв’язки, шлюби укладали. Корибут був одружений із донькою рязанського князя. Вони намагалися на першому етапі сприймати їх як рівних собі, як споріднену частину.

Ольгерд не мав комплексів, коли видав заміж свою доньку за Василя, який стане московським правителем. І коли потім буде три війни з Москвою, при цьому треба пам’ятати, що Вітовт воює з Василієм І, дружиною якого є єдина донька Вітовта Софія.

До середини XV століття ще Москва не була тією Москвою, як ми її сприймаємо в плані зовнішньої політики. Коли у Москві була громадянська війна, коли Василій ІІ спочатку очі виколював своїм, а потім йому викололи очі, то від нього куди повтікали усі ці князі? У Велике князівство Литовське.

А зовнішня політика Москви, де вона жорстко виступає як конкурент Литви за Київ і каже, що «це наші землі», – це вже Іван ІІІ, друга половина XV століття. І тут вже йде по нарощуванню.

Кілька причин, чому так сталося. Вочевидь, й одруження із Софією Палеолог зіграло свою роль, і інші чинники. Парадокс – Москва вже зрозуміла, що це ворог, і вони вже жорстко почали працювати, а Гедиміновичі цього ще не зрозуміли. І навіть шлюб, коли Олександр одружується з донькою Івана ІІІ, він же нормально це сприймає. Але Гедиміновичі в цьому відстали – вони не відчули вчасно.

Вони звикли, що все відпрацьовано, за Вітовта на Сході все гаразд, на Півдні все гаразд. Казимир IV править і в Польщі, і в Литві, він зайнятий думкою, як своїх синів розставити на престолі в Чехії, Угорщині і т. д. І він втратив контроль на Сході і на Півдні. А коли вони оговталися, то вже було пізно.

Москві вдалося головне – взяти під контроль Твер, Рязань, Новгород. Це були дуже потужні князівства, саме вони дали ту силу, завдяки якій Москва перейде в наступ. Московське велике князівство не мало такої сили, це ж територія Володимиро-Суздальщини. Але як тільки вони взяли під контроль Рязанщину, Тверщину і особливо Новгород – вони отримали потужний механізм. А далі вже тільки наступ. Далі вони захоплюють Чернігівщину. Далі ВКЛ вдасться зупинити, вдасться відвоювати дещо. Московська структура влади більш вертикальна, жорсткіша, давала більше військового ресурсу. Але то вже питання іншої теми. Сталося те, що сталося.

А Люблінська унія зруйнувала руський світ чи ні?

Навпаки. Вона його дещо змінила. Поступово, в міру того, як ВКЛ викристалізовувалося як вертикаль влади, коли вони скасували князівства, вони теж йшли шляхом вертикалізації. І тут сталася проблема – якщо Гедиміновичі в цілому виправили розрив між українцями Заходу і Сходу, то внаслідок того, що були скасовані там королівства, тут князівства, ВКЛ почало вибудовувати жорстку вертикаль, виявилось, що український світ був знову поділений – Закарпаття за Угорщиною, Галичина в складі Польщі, уже не як окреме князівство, Наддніпрянщина у ВКЛ теж не є князівство, а Чернігівщина вже взагалі під Москвою.

І що відбувається? Коли вони підписали Люблінську унію, вся Наддніпрянщина, окрім Чернігівщини, потрапляє під владу Польського королівства. Галичина і Наддніпрянщина знову разом, знов відновлюється єдиний світ. Питання залишається за Чернігівщиною. Внаслідок Інфляндської війни її теж вдасться повернути. І таким чином на початок XVII століття весь український світ, крім Закарпаття, знову з’єднується в одну потужну платформу.

А далі вже XVII століття зі своїми змінами. Для ВКЛ, звісно, Люблінська унія – це трагедія, бо вони втратили свою повноцінну державу. А для українського світу – українського, бо Україна це і є Русь, – ми отримали знову єдиний світ. Ну і термінологія – треба пам’ятати, що наша старовинна назва – Русь. Українці – це модерна назва, що постала внаслідок національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького. Історики сперечаються, як це назвати – бо це і козацька революція, і національна, і буржуазна, і українська. В рамках цього повстання відбулася поява нової назви – українці.

І нових соціальних груп.

Бачте, козаки де-факто сприймали себе аналогом шляхти. А якщо подивитись на кінець XVII століття – часи Самойловича і Мазепи, то ситуація повернулася і вони себе сприймали як шляхту. Якби не корпорація в Росію, якби Росія не скасувала Гетьманщини, то ми мали б ще одну шляхетську республіку, аналогічну до Польського королівства. Але назва з’явилась нова, шведські документи початку XVII століття показують, що вони себе називають українцями. Це був символ свободи.

Українці – це не породження XIX ст.

Ви знаєте, скільки версій вже понапридумували? І граф Потоцький нас придумав, і австрійський генштаб, і більшовики. Я вже втомився, стільки версій. Я про деяких персон, які придумали, не знав.

Завжди наш народ існував, і дай Бог, вистоїмо в сучасній боротьбі. Але як і всі інші народи – народи міняють назви, традиція залишається, свій фольклор, своя культура, своя мова.

Пане Борисе, дуже вам дякую. Сподіваюсь, наша розмова пролила більше світла на ці начебто темні і начебто не наші віки в українській історії.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Пошук зниклих безвісти військових: покроковий алгоритм, що робити й куди звертатися

Коли людина вважається зниклою безвісти, що робити, якщо військовий зник на фронті, куди звертатися, на яку допомогу можуть розраховувати рідні і як їх правильно підтримувати, дізнайтеся далі.

Цю помилку роблять всі

Про те, що Євген пропав безвісти на першому ж бойовому завданні, його друзі дізналися 1 січня. Чоловік навіть не встиг отримати зібрану ними посилку з амуніцією.

Друзі розділилися на групи: одні допомагали шокованим батькам подавати заяви в офіційні органи, інші намагалися вийти на контакт із побратимами Євгена, які бачили його останніми. Третім дісталося найважче завдання – передивлятися у російських телеграм-каналах відео з полоненими українськими військовими.

Я спочатку взялася за це, але вже на другий день мене нудило від побаченого і трусилися руки. Передала це людині із міцнішою психікою,
– згадує одна з подруг Євгена Настя.

Водночас друзі і рідні чоловіка поширювали інформацію про нього соцмережами. Так дізналися, що в бригаді, де служив Євген, в останні місяці 2022 року було багато зниклих безвісти.

Завдяки контакту з іншими постраждалими родинами вдалося з’ясувати, що Євген прикривав відхід побратимів, був поранений і йти самостійно не міг. Подальша його доля досі невідома.

Є алгоритм дій на випадок, якщо людина зникла безвісти. Відповідно до нього, друзі Євгена робили усе правильно. Окрім останнього пункту.

Ми читали, що не можна поширювати інформацію в соцмережах. Та, по-перше, там багато дописів про інших зниклих, а, по-друге, здається, що ти нічого не робиш для пошуку, якщо не використаєш кожну можливість – а раптом?
– говорить Настя.

Офіс Уповноваженого з безвісти зниклих, Національне інформаційне бюро, поліція закликають рідних, які втратили зв’язок з військовим, в жодному разі не поширювати інформацію про бійця, його статус, особисті дані, особливі прикмети та імовірне місце перебування у соцмережах.

По-перше, українські соцмережі моніторять ворожі служби. Якщо ваша рідна людина переховується, опинилася в оточенні, росіяни можуть викрити її через інформацію в соцмережах.

По-друге, цією інформацією можуть скористатися шахраї, які виманюють гроші у рідних зниклих безвісти.

Коли людина вважається зниклою безвісти

Якщо людина не виходить на зв’язок упродовж трьох днів, варто повідомляти про її зникнення уповноважені органи. Та у воєнних реаліях три дні не означають майже нічого. Буває, що в місці, де перебуває військовий, немає зв’язку або він на бойовому завданні і телефон вимкнений. Також людина може втратити телефон.

Рідні вже почали бити на сполох – від хлопців два тижні не було ні слуху, ні духу, командування теж нічого не знало. Потім знайшлися – виявилося, потрапили в оточення росіян, довго пробиралися лісами до наших позицій,
– розповідає львів’янка Оксана історію побратимів свого чоловіка-десантника.

Зверніть увагу! Коли ваша рідна людина в ЗСУ не виходить на зв’язок довше, ніж зазвичай, варто звернутися до її безпосереднього командира і отримати офіційну інформацію. Якщо таких контактів немає, слід звернутися в ТЦК, від якого людину мобілізували. Там мають надати офіційну інформацію про те, чи вважається військовий зниклим безвісти.

Додамо, що військові частини самостійно мають надати людині статус зниклого безвісти через 15 днів після того, як місце її перебування стало невідомим, і повідомити про це в ТЦК. Там, у свою чергу, мають впродовж семи днів повідомити сім’ю зниклого. Та в умовах фронту ця процедура може не дотримуватися з очевидних причин.

У випадку підтвердження статусу людини як зниклої безвісти, рідні мають написати заяву в Національну поліцію за місцем свого перебування. Там відкриють справу і зареєструють її в Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Родичі мають зберегти номер заяви і витяг з ЄРДР із контактами слідчого, що веде справу. За подальшою інформацією потрібно звертатися до нього.

На етапі звернення в поліцію рідних попросять здати матеріал на ДНК-експертизу – це допомагає ідентифікувати тіла загиблих і пришвидшувати пошук.

Після поліції варто звернутися на гарячу лінію Офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин і подати заявку на розшук і тут. Контакти Офісу:

  • 0 800 339 247 (для дзвінків з України);
  • +38 095 896 04 21 (для дзвінків з-за кордону через месенджери вайбер, вотсап, сигнал);
  • перелік регіональних представництв Офісу – за посиланням.

Нацполіція і Офіс уповноваженого з питань зниклих безвісти самі займаються розшуком людей, а також отримують інформацію від пошукових груп Міністерства оборони та інших установ.

Дзвонити в усі дзвони: куди саме звертатися рідним

Насправді, чим більше заяв подадуть рідні, чим більше людей залучені до пошуку, тим краще. Дзвоніть і звертайтеся скрізь, де лише можете, шукайте будь-які зв’язки, постійно нагадуйте про себе,
– говорить Ангеліна, чоловік якої зник безвісти і знайшовся в полоні у росіян.

Також рідні можуть звернутися до Національного інформаційного бюро, що збирає і обробляє інформацію про зниклих безвісти, полонених і загиблих. Усі контакти – за посиланням. Окрім того, у НІБ родичі можуть отримати консультації і пояснення, як діяти далі.

До речі, заяву можна подати і в Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених при СБУ: (067) 650 83 32; (098) 087 36 01; [email protected].

Також варто звернутися у Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, що координується Головним управління розвідки Міноборони: 0 800 300 529 (безкоштовно всередині країни); +38 (044) 390 43 90 (з-за кордону за тарифами оператора).

Не зайвим буде повідомити про зниклого безвісти військового і в міжнародні організації – Міжнародний комітет Червоного хреста (гаряча лінія – 0 800 300 155), Комітет ООН з прав людини, Європейський суд з прав людини, звернення до яких допоможуть підготувати в Офісі Уповноваженого з питань безвісти зниклих за особливих обставин.

Які документи потрібні для звернень

Для звернень в різні органи рідним зниклого безвісти потрібно мати наступні документи і знати таку інформацію, окрім прізвища та імені, дати народження і контактного номеру телефону:

  • копія паспорта, військового квитка;
  • номер військової частини, де проходив службу або з якого ТЦК призивався;.
  • посада/звання, військово-облікова спеціальність (якщо відома);
  • дата, місце, обставини зникнення (якщо відомо);
  • дата, час, спосіб останнього зв’язку;
  • прізвища та контакти товаришів по службі;
  • фотографії, опис особливих прикмет (татуювання, шрами, родимі плями, імпланти, переломи тощо).

Яку підтримку мають рідні зниклих безвісти військових

Із травня в Україні працює Єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин, куди вносять інформацію про всіх, хто пропав на фронті чи в окупації. Рідні мають отримати витяг з цього реєстру, що надає їм право на підтримку від держави.

Щоб отримати довідку, потрібно надіслати копії свого паспорта та документа, що підтверджує родинні зв’язки зі зниклим, до поліції, до них – додати заяву. Контакти для листування: [email protected]; Київ, вул. Богомольця, 10.

Перевірка даних триватиме впродовж 30 календарних днів. Після цього людині за вказаною адресою надішлють витяг.

Додамо, що право на пільги, виплати і соціальні гарантії мають лише найближчі родичі зниклого безвісти:

  • чоловік/дружина;
  • батько/мати,
  • вітчим/мачуха;
  • син, дочка, пасинок, падчерка;
  • рідний брат, рідна сестра;
  • дід, баба;
  • прадід, прабаба;
  • внук, внучка;
  • правнук, правнучка;
  • усиновлювач чи усиновлений;
  • опікун чи піклувальник;
  • особа, яка перебуває під опікою або піклуванням;
  • особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, зокрема, особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Чоловік або дружина чи повнолітні діти, які проживали разом зі зниклим безвісти військовим, мають право отримувати грошове забезпечення, що зберігається за військовим. За відсутності чоловіка/дружини та дітей, ці кошти можуть отримувати батьки військового або ті, кого він утримував. Для отримання виплати потрібно написати заяву на ім’я командира військової частини.

Зауважте! Непрацездатні члени сім’ї, які були на утриманні зниклого, та його діти мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника. Також для дітей зниклих безвісти військових передбачено позачерговий прийом у дитячі заклади за місцем проживання.

Які варіанти розвитку подій

Варіантів переважно два – загибель військового або взяття його в полон росіянами. Якщо поліція встановить, що сталося зі зниклим військовим, справу передають в СБУ. Тіло загиблого, якщо його можливо забрати, повернуть родині для поховання.

А полоненими займатимуться СБУ та ГУР Міноборони. Після встановлення факту того, що людина перебуває в полоні, її вносять у списки на обмін. Та обміни військовополонених між Росією і Україною не відбувалися ще з літа – російська сторона гальмує їх.

Як підтримати рідних зниклого безвісти військового

Після зникнення батька на фронті мама замкнулася в собі, майже не виходила з дому, ні з ким не спілкувалася, втратила зв’язок із реальністю, навіть не говорила. А коли нам більше, ніж через рік, підтвердили його смерть, вона не повірила,
– згадує син загиблого військового Сергій.

Рідні зниклих безвісти переживають невизначену втрату – це найбільш стресовий вид втрати, що не піддається вирішенню, говорить психологиня Юлія Іорш. Ця втрата викликає унікальний вид горя, якому немає кінця через двозначність ситуації.

Рідні зниклих безвісти можуть реагувати на різні життєві подразники неочікувано навіть для себе. Це природно, адже вони виснажуються постійними емоційними гойдалками між надією і відчаєм.

Коли людина тільки отримала звістку про рідного у ЗСУ, вона шокована. Щоб полегшити цей стан, потрібно пробувати зосереджуватися на відчуттях у своєму тілі, на диханні, робити усвідомлені рухи. Також допоможе відстеження, що відбувається довкола, хто перебуває поряд тощо.

Згодом людиною оволодівають протилежні почуття, говорить Юлія Іорш: злість, ненависть та любов, безсилля та рішучість, надія та безпорадність, страх та сміливість, біль та радість. Це природна реакція на невизначеність. Гірше, якщо коливань немає, і людина застрягла в стані апатії, відчаї або стала надто агресивною. У таких випадках варто звернутися до фахівців.

Якщо рідний вашої близької людини зник безвісти, не відсторонюйтесь від неї – будьте поряд.

Дотримуйтесь простих правил:

  • менше запитань і порад, більше – вислуховування;
  • уникайте слів “я розумію”, якщо не перебуваєте у подібній ситуації;
  • допоможіть із побутом і піклуванням про себе – нагадайте вчасно поїсти і вийти на прогулянку.

Людині, яка переживає невизначену втрату, варто зосередитися на тих речах у житті, які вона може контролювати, і дослухатися до своїх бажань. Іншими словами, слід робити те, що підтримуватиме зв’язок з реальністю і відволікатиме від думок про те, що ми не можемо контролювати. А також пам’ятати, що ви ні в чому винні. Винні росіяни.

Одна з найбільших загадок в історії авіації. Куди зник рейс MH370

“Зв’язок втрачено” – ці слова переслідували чоловіка на ім’я Лі Еро останні десять років. Це те, що йому сказали в авіакомпанії Malaysia Airlines, коли літак MH370 з його сином на борту зник з радарів.

“Роками я запитував, що мається на увазі під словами “зв’язок втрачено”? Мені здається, що якщо ви втрачаєте зв’язок з кимось, то ви повинні мати можливість відновити цей зв’язок”, — каже пан Лі.

Він і його дружина Лю Шуанфен – фермери з селища, що розташоване на південь від Пекіна. Багато років вони намагаються розібратися в тому, що сталося з літаком MH370 та з їхнім сином.

Цю подію називають однією з найбільших загадок в історії авіації.

Десять років тому, 8 березня 2014 року, пілот літака, що прямував з Куала-Лумпура до Пекіна, побажав на добраніч малайзійському диспетчеру повітряного руху.

Boeing 777, на борту якого перебували 227 пасажирів і 12 членів екіпажу, збирався перетнути повітряний простір В’єтнаму.

Потім літак різко змінив напрямок, зв’язок з ним зник. Літак повернув назад, спочатку до Малайзії, а потім до віддаленої південної частини Індійського океану. Він летів сім годин. Доки, ймовірно, у нього не закінчилося пальне.

Найбільша і найдорожча пошукова операція, яку коли-небудь проводили у світі, тривала чотири роки. Проте слідів зниклого авіалайнера не знайшли.

Тисячі океанографів, авіаційних інженерів і детективів-любителів вивчали уривчасті дані польоту, намагаючись вирахувати, де літак закінчив свою подорож.

Для близьких тих, хто перебував на борту, це були 10 років горя і боротьби за продовження пошуків. Вони понад усе хочуть дізнатися, що саме сталося з MH370 і чому.

Автор фото, BBC/ LULU LUO

Пан Лі об’їхав весь світ, щоб підтримати кампанію з пошуків літака. Він каже, що витратив всі свої заощадження на подорожі до Європи та Азії. А ще на пляжі Мадагаскару, де знайшли деякі уламки зниклого літака.

Він каже, що хотів торкнутися піску у місці, де, могло бути тіло його сина. Він пам’ятає, як кричав на Індійський океан. Він говорив своєму зниклому сину, що він тут, щоб відвезти його додому.

“Я продовжу їздити на край світу, щоб знайти свого сина”, — каже Лі Еро.

Пара, якій зараз близько 60, живе в сільській частині китайської провінції Хебей. Більшу частину свого доходу вони витрачали на навчання дітей. Ці люди ніколи не мали грошей на подорожі.

Янлін був першим у їхньому селі, хто вступив до університету, і першим, хто отримав роботу за кордоном, працюючи в Малайзії в телекомунікаційній компанії.

Він повертався до Китаю для візи, коли літак зник. “До того, як стався цей інцидент, ми навіть ніколи не були в сусідньому місті Ханьдань”, — каже пан Лі.

Син пана Лі Яньлінь був одним із 153 китайських пасажирів рейсу. Його батьки, як і десятки інших китайських родин, відмовилися отримувати компенсацію від уряду Малайзії. Вони подали судові позови у Китаї проти авіакомпанії, виробника літаків та інших сторін.

Ці родини відчувають себе прикутими до зниклого літака.

Грейс Натан складала випускні іспити з права у Великій Британії, коли MH370 зник. На борту була її мати Анна. Сьогодні вона – адвокат із власною практикою в Малайзії та матір двох маленьких дітей.

У річницю зникнення літака вона пригадала, як йшла до вівтаря на весіллі, тримаючи в руках фото своєї матері і як їй не вистачало порад мами, коли вона переживала дві свої важкі вагітності.

На виставці у Куала-Лумпурі було кілька уламків літака. Єдині речові докази, які знайшли з нього, це частина крила, пошкодженого морською водою.

У натовпі був Блейн Гібсон. Він знайшов більше частин MH370, ніж будь-хто інший.

Містера Гібсона, одного з персонажів саги про MH370, найкраще можна описати як авантюриста-любителя. Він одягається в стилі Індіани Джонса і витрачає кошти, отримані від продажу свого сімейного будинку в Каліфорнії, щоб фінансувати свою любов до подорожей.

“Коли я був на річниці зникнення літака, я дізнався, що ніхто не шукав на береговій лінії плавуче сміття. Цього просто не зробили. При цьому вони витрачали мільйони доларів на пошуки під водою. І я просто подумав, що, можливо, перший шматок цього літака знайде той, хто просто гулятиме пляжем. І оскільки ніхто цього не робив, я подумав, що зможу це зробити сам”, – розповідає Блейн Гібсон.

Його пошуки тривали рік. Він обшукав багато пляжі від М’янми до Мальдів, перш ніж знайшов на піщаній косі в Мозамбіку свій перший шматок MH370 – частину заднього стабілізатора літака.

На той час інший шматок крила, відомий як флаперон, уже знайшли на острові Реюньйон.

Частини літака виявили на різних пляжах Східної Африки через понад рік з дати зникнення.

Автор фото, BBC/ LULU LUO

Аналіз течій у південній частині Індійського океану показав, що всі ці уламки, мабуть, прибило до берега з місця, де впав літак.

Серійні номери на деяких частинах зіставили із записами виробника. Вони підтвердили, що це частини боїнга Malaysia Airlines. Жоден інший Boeing 777 ніколи не розбивався в Індійському океані.

Поки не знайшли флаперон, єдиним доказом того, що літак повернув назад, були дані з військових радарів у Малайзії та Таїланді, які помітили літак, що летів на захід над Малайським півостровом.

Потім британська компанія Inmarsat зафіксувала серію з шести сигналів між її супутником і MH370, які відбувалися кожну годину, коли літак прямував на південь. Весь інший зв’язок на літаку був вимкнений.

Ці розрізнені дані використали для вирахування приблизного місця аварії. Але це була величезна зона бурхливого та глибокого моря.

Пошуки, в яких брали участь 60 кораблів і 50 літаків з 26 країн, тривали з березня 2014 року до січня 2017 року. На початку 2018 року їх відновила на п’ять місяців приватна американська компанія під назвою Ocean Infinity, використовуючи підводні дрони для сканування дна.

Відсутність достовірної інформації породила багато теорій про те, що сталося на борту MH370. Деякі з яких були досить безглузді, наприклад, що літак викрали та відправили до Росії або на авіабазу США, або збили.

Французька журналістка Флоранс де Шангі написала книгу-дослідження, присвячену MH370. Всього у світі вийшло понад 100 таких книг.

Вона стверджує, що вся гіпотеза про те, що літак розвернувся і летів на південь, була сфальсифікованою. Вона вважає, що знайдені уламки походять не від MH370. Вона піднімає питання щодо вантажу на борту, і у своїй книзі припускає, що він міг бути збитий американським літаком над Південно-Китайським морем через цей вантаж.

Однак, якщо радарні та супутникові дані, надані Малайзією та Inmarsat, прийняти за чисту монету — а більшість експертів так і думає — і те, що авіалайнер продовжував летіти на південь, то цьому є лише одне пояснення. Що хтось його туди запустив навмисно.

Автор фото, GETTY IMAGES

У новому документальному фільмі BBC “Чому зникають літаки” двоє французьких аерокосмічних експертів, один з яких був досвідченим пілотом, використали симулятор польоту. Це дало змогу відтворити різкий поворот, який Boeing 777 здійснив над Південно-Китайським морем одразу після останнього контакту з малайзійським диспетчером.

Експерти дійшли висновку, що це міг зробити вручну лише досвідчений пілот.

Той факт, що це було зроблено саме тоді, коли MH370 рухався з повітряного простору Малайзії до в’єтнамського простору, свідчить про те, що пілот намагався приховати цей маневр. І що він знав, що мине деякий час, перш ніж в’єтнамська служба управління повітряним рухом повідомить, що літак не зв’язався з ними.

Існують й інші теорії – що всі на борту знепритомніли через брак кисню після розгерметизації, яку ніхто не помітив. Або, що раптова пожежа чи вибух обірвали зв’язок і змусили пілотів повернутися назад. Але цей складний поворот, після якого літак сім годин безперервно летів на південь, роблять цю версію малоймовірною.

Однак, ідею про те, що один із пілотів навмисно прирік літак і всіх його пасажирів на смерть у воді, також важко прийняти. У біографії пілотів не було нічого такого, що могло б це пояснити.

Усі ці спекуляції боляче вдарили по людях, які втратили рідних.

“Я б не побажала цього своєму найгіршому ворогу”, — каже Джакіта Гонсалес, дружина Патріка Гомеса, керівника рейсу MH370.

“Ми пройшли через такі емоційні гойдалки. Коли вони тільки починали пошуки, ми чули, що вони щось бачили, і тоді ми мали надію. А потім ми чули ні, це не MH370. І ми поверталися назад. Кожного разу здавалося, ніби хтось тисне на тебе і не дає дихати”.

Сім’ї з самого початку критикували уряд Малайзії. По-перше, через його плутанину і грубі помилки з даними. А пізніше – через небажання проводити подальші пошуки. Остання операція Ocean Infinity завершилася в середині 2018 року.

Компанія запропонувала відновити пошук за принципом “не знайдено, не сплачено”, але це потребує схвалення уряду.

Деякі малайзійські чиновники приватно визнають, що уряд міг би зробити більше. Можливо, певною мірою це можна пояснити тим, що останніми роками країна переживає період політичних потрясінь. Потім була пандемія, яка не дозволила сім’ям провести щорічні поминальні заходи.

Нинішній міністр транспорту Малайзії Ентоні Локе намагався вирішити цю проблему, пообіцявши родинам, що зробить усе можливе, щоб знайти зниклий літак. Він оголосив, що зараз обговорює з Ocean Infinity можливість відновлення пошуків.

Ocean Infinity сканував територію площею 112 000 км ще в 2018 році. Однак це був надзвичайно складний океанічний рельєф, наприклад, глибокі підводні каньйони. Цілком можливо, що вони могли пропустити літак.

Відставний британський фахівець з аерокосмічних інформаційних технологій Річард Годфрі, ще одна людина, втягнута у вихор MH370, вважає, що тепер він окреслив набагато меншу територію пошуку. Він використав інноваційний аналіз тестових радіопередач на коротких хвилях. Це має дозволити безпілотникам робити більш концентрований пошук, здійснюючи кілька проходів над однією територією.

Автор фото, LULU LUO/BBC

Рідні пасажирів рейсу MH370 кажуть, що їх надихають останні обіцянки міністра транспорту. Вони вважають, що це важлива зміна тону у спілкуванні з ними з боку уряду Малайзії. Але їхні сподівання все ще обережні.

“Я просто хочу, щоб літак знайшли, – каже пані Гонсалес. – Принаймні тоді я зможу відпустити мого чоловіка спочивати у мирі”.

Під час вшанування пам’яті пасажирів MH370 у Куала-Лумпурі встановили велику дошку, на якій люди писали слова надії, співчуття чи скорботи.

Лі став навколішки, щоб написати повідомлення своєму сину Яньліню великими ієрогліфами, а потім сидів у сльозах, дивлячись на це.

“Синку, минуло 10 років, — написав він, – Твої мама й тато тут, щоб повернути тебе додому. 3 березня 2024 року”.

Також на цю тему

  • Індустрія подорожей і дозвілля
  • Подорожі
  • Авіаперевезення
  • Південна Азія
  • Азія
  • Китай
  • Авіакатастофи й інциденти