Що таке холангіт чи небезпечний

0 Comments

Холангіт

Холангіт – гостре або хронічне запалення жовчовивідних протоків. Як внутрішньопечінкових, якими жовч збирається в жовчний міхур, так і позапечінкових, крізь які жовч надходить із міхура у дванадцятипалу кишку.

Саме по собі, захворювання зустрічається рідко, як правило – холангітом супроводжуються інші хвороби печінки та органів травної системи.

За характером перебігу, процес буває гострим або хронічним. У деяких пацієнтів зрідка розвивається особлива форма патології – первинний склерозуючий холангіт.

Хвороба досить серйозна: у низці випадків призводить до небезпечного для життя гнійного запалення. І навіть у разі підгострого або хронічного перебігу холангіту, завжди погіршується якість життя людини, порушується функція печінки аж до цирозу та печінкової недостатності. Хвороба однозначно потребує лікування, але спочатку її необхідно виявити та усунути провокативний чинник.

Причини

До запалення жовчовивідних шляхів призводять різноманітні та різні за походженням чинники. Ризик захворіти вищий у людей, котрі мають зайву вагу, курців, і тих, хто занадто швидко втрачає вагу (неправильна дієта). Але самі по собі, ці чинники на печінкові протоки не впливають, вони лише створюють передумови для розвитку захворювання.

Найпоширеніші причини холангіту:

  • жовчнокам’яна хвороба, коли конкременти перекривають шлях відтоку жовчі, виникає холестаз, у протоках підвищується тиск та розвивається запалення;
  • бактеріальні інфекції – як правило, кишкова паличка, клебсієли, ентеробактерії;
  • гельмінти, стрічкові/стьожкові/ та круглі паразити (аскариди, бичачий ціп’як, трематоди);
  • найпростіші (лямблії);
  • деформація жовчовивідних шляхів поліпами, пухлинами або спайками після операцій на органах черевної порожнини;
  • анатомічні аномалії потоків, дивертикули;
  • вплив токсинів (наприклад – на шкідливому виробництві);
  • застосування ліків, котрі призводять до застою жовчі (наприклад – деякі антибіотики).

Найнебезпечніший варіант хвороби – гострий висхідний холангіт. Інфекція (бактерії, найпростіші) спричиняє запалення, усередині протоків виникає набряк, через що їхній просвіт звужується, і відтік жовчі припиняється. Патогенні мікроорганізми не виводяться, розмножуються, запалення швидко прогресує. Такі процеси можуть навіть призводити до абсцесів печінки, небезпечного для життя гнійного холангіту.

Особливу увагу печінці потрібно приділяти пацієнтам, котрі страждають на неспецифічний виразковий коліт. Такі люди мають серйозний ризик зіштовхнутися зі склерозуючим холангітом.

Симптоми

За класичного перебігу, гострий холангіт (саме він найчастіше призводить людей до лікаря), проявляється досить характерним синдромом:

  • біль у правому підребер’ї, часом дуже сильний, за типом нападу холециститу;
  • жовтяниця, можливо – лише пожовтіння склер, слизової рота;
  • підвищення температури;
  • погане самопочуття, порушення свідомості, падіння артеріального тиску;
  • збільшення печінки (гепатомегалія).

Перші три симптоми називаються тріадою Шарко, і вони є типовими для гострого холангіту, проте така класична симптоматика зустрічається не часто. Два останні в списку симптоми, у поєднанні з будь-якою ознакою з тріади Шарко, свідчать про тяжкий перебіг хвороби. Таким пацієнтам необхідна термінова консультація гастроентеролога та обстеження в умовах сучасної клініки.

Коли в пацієнта розвивається млявий хронічний, аутоімунний холангіт, лікування іноді починається із запізненням. Пов’язане це зі слабкими симптомами, котрі можуть не привертати уваги:

  • періодичне відчуття важкості в правому боці;
  • епізодична нудота, здуття живота;
  • закрепи змінюються діареєю;
  • нічна пітливість,
  • схуднення, занепад сил;
  • болі в м’язах та суглобах.

Перераховані симптоми зустрічаються не тільки внаслідок ураження печінки, через що встановити правильний діагноз не так уже і просто.

Діагностика

Коли до клініки звертається людина з типовою тріадою Шарко, то встановити діагноз не важко. Проте, щоб розпочати лікування – цього мало. В Universum clinic проводиться комплексне обстеження пацієнта з підозрою на холангіт, щоб оцінити тяжкість процесу, його різновид, встановити причину захворювання.

Діагностика холангіту містить у собі:

  • загальний та біохімічний аналізи крові;
  • «печінкові проби», іноді – у динаміці;
  • тести на антимітохондріальні антитіла – ознаки холестазу, застоювання жовчі;
  • діагностика гельмінтозів;
  • аналізи крові на антитіла до лямблій та інших ймовірних збудників;
  • УЗД органів черевної порожнини у всіх доступних режимах, з прицілом на печінку та жовчовивідні шляхи;
  • ендоскопічна ретроградна холангіопанкреатографія (ЕРХПГ) – через дуоденальний зонд у жовчну протоку вводять контраст, і на рентгені дивляться, де він блокується;
  • МРТ, теж із застосуванням контрасту.

КТ може призначатися, якщо є підозра на захворювання підшлункової залози (панкреатит) або нирок (пієлонефрит).

Лікування

Завдяки сучасному обладнанню, перші заходи з лікування холангіту можна провести ще на етапі діагностики. Коли під час ЕРХПГ знаходять блокуючий чинник (наприклад – камінь жовчної протоки), то його можна одразу і видалити, позбавивши людину холестазу та страждань. Однак такий метод підходить далеко не всім пацієнтам.

Залежно від причини холангіту, для лікування хвороби використовуються:

  • спазмолітики для покращення відтоку жовчі;
  • антибіотики та протипаразитарні засоби, котрі виводяться саме із жовчю;
  • препарати для дегельмінтизації;
  • детоксикаційна терапія;
  • дренувальні процедури (за принципом ЕРХПГ);
  • ендоскопічні втручання (балонна дилатація та стентування жовчних протоків).

Оскільки більшість випадків мають інфекційну природу, правильно підібране лікування часто відчутно полегшує стан хворого вже за 2–3 доби від початку терапії.

У деяких ситуаціях доводиться вдаватися до хірургічного втручання: для дренування проток, видалення абсцесів печінки.

Профілактика захворювання

Специфічних заходів, які б дали 100 % гарантії від холангіту, не існує.

Зменшити ризик захворювання можна, якщо уникати чинників, котрі його провокують:

  • їсти добре термічно оброблені м’ясо та рибу;
  • купувати свіжі м’ясні продукти з дотриманням санітарних норм;
  • підтримувати оптимальну фізичну активність;
  • ретельно дотримуватися правил особистої гігієни;
  • контролювати здоров’я домашніх вихованців, дегельмінтизувати їх;
  • підтримувати нормальну масу тіла;
  • не вживати алкоголю та не курити;
  • уникати незбалансованих дієт та різкого схуднення;
  • регулярно харчуватися, щоб уникнути застою жовчі;
  • контролювати своє здоров’я, та своєчасно звертатися до лікаря в разі появи будь-яких підозрілих симптомів із боку живота.

Буде корисно хоча б щороку обстежуватися в клініці, щоби переконатися, що з печінкою все гаразд. Особливо важливо це для людей, у кого в родині є хворі на холангіт: деякі форми цієї хвороби успадковуються генетично, і можуть проявлятися вже на стадії ускладнень.

Реабілітація

Холестаз та підвищення тиску в жовчовивідних протоках завжди призводять до порушення функції печінки. Навіть після короткочасного, швидко пролікованого процесу, пацієнтам варто поберегти головну залозу організму.

Для людей із діагнозом холангіт, дієта – одна із найважливіших умов, завдяки яким хворі уникають печінкової недостатності. Під час гострого періоду призначається лікувальне голодування (пити лише воду). Після стихання активності, можна починати вживати їжу.

Рекомендовані принципи харчування:

  • відмовитися від спиртного;
  • не їсти жирних, смажених, копчених страв;
  • уникати швидких вуглеводів (солодкі продукти, напої);
  • не їсти напівфабрикатів, фастфуду;
  • не переїдати;
  • наситити меню продуктами з клітковиною (свіжі фрукти, цільнозерновий хліб);
  • готувати їжу краще на пару;
  • з круп – вибирати рис, сочевицю;
  • з напоїв – свіжі соки, смузі, негазована вода, знежирене молоко, трав’яні чаї, одна-дві чашки натуральної кави на день;
  • можливо, будуть потрібні препарати вітамінів D, K, додаткові джерела кальцію.

За потреби, лікар-дієтолог Universum clinic допоможе скласти оптимальну різноманітну дієту пацієнтам із холангітом і підкаже, наскільки довго її треба дотримуватись.

Література

  1. Virgile J, Marathi R. Cholangitis. [Updated 2022 Jul 4]. In: StatPearls [Internet]. Treasure Island (FL): StatPearls Publishing; 2023 Jan-. Available from: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK558946/
  2. Okamoto, K. Tokyo Guidelines 2018: flowchart for the management of acute cholecystitis. / K. Okamoto, K. Suzuki, T. Takada [et al.] // Journal of Hepato‐Biliary‐Pancreatic Sciences. 2018. – Vol. 25. – P. 55–72.
  3. Mohammad Alizadeh AH. Cholangitis: Diagnosis, Treatment and Prognosis. J Clin Transl Hepatol. 2017 Dec 28;5(4):404-413. doi: 10.14218/JCTH.2017.00028. Epub 2017 Sep 7. PMID: 29226107; PMCID: PMC5719198.
  4. Lan Cheong Wah D, Christophi C, Muralidharan V. Acute cholangitis: current concepts. ANZ J Surg. 2017 Jul;87(7-8):554-559. doi: 10.1111/ans.13981. Epub 2017 Mar 24. PMID: 28337833.

Оцініть статтю:

Рейтинг: 4,07 /5
Кількість оцінок: 262

Холангіт

Холангіт – запалення жовчовивідних шляхів, які постачають жовч до двандацятипалої кишки. Здебільшого причиною хвороби є бактеріальна інфекція. Тому стан погіршується раптово. В окремих випадках діагностується хронічний холангіт, тобто такий, що триває довго та має здатність до затухання і загострення. На холангіт також страждають пацієнти з аутоімунними захворюваннями.

Виділяють основні типи холангіту:

  • первинний біліарний холангіт;
  • первинний склерозуючий холангіт;
  • вторинний холангіт (який виникає на фоні іншої хвороби);
    імунний холангіт.

Основні причини холангіту

Більшість випадків спровоковані закупорюванням жовчного протоку, наприклад, жовчним каменем, який блокує шлях.

До інших причин належать:

  • пухлини, які стискають протоки і суміжні органи;
  • післяопераційні аномалії, наприклад, звуження протоків чи їх деформація;
  • збільшення у розмірах інших органів шлунково-кишкового тракту (підшлункової залози, печінки);
  • наявність паразитарної інфекції;
  • присутність бактерій у тонкому кишківнику, які потрапляють до жовчовивідної системи і викликають запальні процеси;
  • бактеріємія (зараження крові);
  • ускладнення після ендоскопічних процедур чи травми та ін.

ЯК ви розумієте, до групи ризику належать особи, які мають аутоімунні хвороби, оперативні втручання на жовчовивідних шляхах в анамнезі, перенесені травми або ж паразитарні інфекції (наприклад, після подорожей у певні країни чи після перебування в антисанітарних умовах).

Симптоми холангіту

Прояви хвороби індивідуальні. Їх складність залежить від загального стану здоров’я пацієнта, інтенсивності перебігу, типу збудника, віку хворого тощо.

До загальних симптомів відносяться:

  • біль у правій верхній частині живота;
  • лихоманка, озноб;
  • жовтуха (пожовтіння білків очей, шкіри);
  • нудота і блювота, а також набуття калом глинистого кольору;
  • потемніння сечі;
  • сплутаність свідомості;
  • зниження артеріального тиску.

Для хронічного холангіту також характерні:

  • набряклість нижніх кінцівок;
  • пітливість, особливо у нічний час;
  • більу м’язах, суглобах, кістках;
  • поява жирових відкладень навколо колінних, ліктьових суглобів, а також в район долоней і ступнів;
  • втрата маси тіла;
  • роздратованість, зміна настрою тощо.

Діагностика холангіту

Для встановлення діагнозу лікар може використовувати певні лабораторні аналізи, наприклад, біохімічні печінкові показники, загальний аналіз крові, аналіз на холестерин та ін.

Серед методів візуалізації високу інформативність мають:

  • комп’ютерна томографія. При холангіті рекомендовано виконання КТ з контрастом для визначення закупорювання шляхів та оцінки інших змін;
  • ультразвукова діагностика. УЗД печінки, жовчного міхура та жовчовивідних протоків прекрасно демонструє будь-які проблеми у їхній структурі і функціонуванні;
  • магнітно-резонансна холангіопанкреатографія – високоінформативний метод дослідження печінки, жовчного міхура та жовчних протоків, який візуалізує найменші аномалії і зміни в органах і тканинах, зокрема, закупорювання;
  • ендоскопічна ретроградна холангіопанкреатографія – комбінація ендоскопічного дослідження та рентгенографії після введення контрастувальної речовини у протоки;
  • крізьшкірна холангіографія, під час якої контраст вводиться до печінки чи протоків через шкіру, після чого виконується рентгенографія.

Доцільність певного методу діагностики установить лікар на підставі попередніх даних огляду та досліджень. Далі вам призначать або медикаментозне лікування або ж інші методи розв’язання проблеми.

Первинний біліарний холангіт Довідник

Первинний біліарний холангіт (ПБХ), у минулому відомий як первинний біліарний цироз печінки, є аутоімунним хронічним станом невстановленої причини. Це захворювання характеризується холестазом внаслідок ураження та руйнування дрібних жовчовивідних шляхів усередині печінки.

Клінічна картина

ПБХ переважно уражує жінок, зазвичай віком 50–60 років, при цьому у дітей це захворювання не виявляють.

Крім ПБХ, у пацієнтів разом можуть діагностуватися й інші аутоімунні захворювання. До них належать синдром Шегрена, захворювання щитоподібної залози аутоімунного походження, ревматоїдний артрит, системна склеродермія, а також ряд інших, включаючи целіакію та системний червоний вовчак.

Основні симптоми ПБХ

Об’єктивні симптоми

  1. Хронічне відчуття втоми, яке відмічають у близько 60% пацієнтів. Цей симптом може бути основним і не змінюється ні за фізичної активності, ні після відпочинку.
  2. Свербіж шкіри, який фіксується у близько 50% хворих. Свербіж може виявлятися задовго до інших ознак, починаючи часто зі шкіри рук та стоп. На шкірі можуть з’являтися сліди від подряпин.
  3. Найменша частина пацієнтів скаржаться на сухість у ротовій порожнині та очах, а також на непостійний або періодичний біль слабкої інтенсивності в ділянці правого підребер’я.

Суб’єктивні симптоми

  1. Можливе збільшення печінки, що відмічають у менше ніж 30% пацієнтів.
  2. Ксантелазми — жовті зовнішні відкладення у ділянці повік.
  3. Зміна пігментації шкіри.
  4. При пізніх стадіях захворювання може з’явитися жовтяниця.
  5. На останніх етапах у хворого можуть виявлятися характерні ознаки цирозу печінки.

Перебіг ПБХ дуже індивідуальний. Для деяких пацієнтів характерна мінімальна прогресія захворювання протягом десятиліть, навіть за відсутності лікування. Тим не менш у іншої групи хворих, незважаючи на активне лікування, може швидко розвиватися цироз печінки протягом кількох років. Це робить прогнозування перебігу захворювання досить складним.

Діагностика

1. Лабораторні дослідження

При діагностиці ПБХ використовуються різні методи, включаючи біохімічні та імунологічні дослідження.

  • У рамках біохімічного аналізу крові можна виявити:
    • підвищення активності лужної фосфатази (ЛФ) та гамма-глутамілтранспептидази (ГГТ), що часто є першою ознакою захворювання;
    • підвищення активності амінотрансфераз;
    • на більш пізніх стадіях — гіпербілірубінемія;
    • гіперхолестеринемія, що фіксується у 50–90% хворих.
      • підвищення рівня IgM у плазмі крові;
      • наявність антимітохондріальних аутоантитіл (АМА) у 90–95% пацієнтів, що є ключовим показником ПБХ;
      • антинуклеарні антитіла (ANA) у 30% хворих;
      • а також наявність специфічних аутоантитіл, таких як antyGP210 та/або antySP100, особливо важливих для діагностики у пацієнтів, у яких відсутні АМА.

      Таке комплексне дослідження дозволяє досить точно встановити діагноз та визначити стадію захворювання.

      2. При підозрі на ПБХ важливо провести низку діагностичних процедур.

      Одним із методів діагностики є ультразвукове дослідження (УЗД) черевної порожнини або магнітно-резонансна холангіопанкреатографія (МРХПГ). Ці методи застосовуються для визначення можливої непрохідності жовчних шляхів. Варто зазначити, що за ПБХ захворювання переважно впливає на малі жовчні протоки. З цієї причини, якщо у пацієнта не діагностовано цирозу печінки, результати візуалізаційних досліджень зазвичай не показують явних порушень або уражень.

      3. Гістологічний аналіз біоптату печінки відіграє ключову роль у діагностиці низки захворювань.

      Проведення гістологічного дослідження біоптату печінки не завжди потрібне для встановлення діагнозу, особливо якщо у пацієнта є явні ознаки холестазу та характерні аутоантитіла. Однак це дослідження стає критично важливим для діагностики у тих пацієнтів, у яких не виявлено типових аутоантитіл. Крім того, гістологічне дослідження рекомендується, якщо лікар передбачає наявність інших захворювань, таких як аутоімунний гепатит, безалкогольний стеатогепатит чи інші системні хвороби. У разі ПБХ характерні гістологічні зміни біоптату включають атрофію жовчних проток, відому як дуктопенія, а також наявність запальних інфільтратів у ділянці перипортальних зон і різний ступінь фіброзу.

      4. Еластографія є методом, який дозволяє оцінити ступінь фіброзу печінки. Її проведення особливо потрібне при довгостроковому моніторингу стану пацієнта. Якщо результати перехідної еластографії показують значення понад 10 кПа, це може свідчити про запущену стадію фіброзу печінки. Цей метод дає можливість лікарям отримати точнішу картину стану печінки без необхідності інвазивного втручання.

      Діагностичні критерії

      Для уточнення діагнозу рекомендується звертати увагу на наступні ключові критерії. Діагноз вважається ймовірним, якщо у пацієнта наявні як мінімум дві з трьох перелічених ознак:

      1. Підвищена активність ЛФ.
      2. Виявлення антитіл АМА або, у разі їх відсутності, інших антитіл, характерних для ПБХ, таких як антиGP-210 або антиSP100.
      3. Характерні гістологічні зміни у біоптаті печінки, що підтверджують клінічну картину захворювання.

      Диференційна діагностика

      Диференційний діагноз при підозрі на захворювання жовчних проток включає ряд станів і захворювань, які можуть мати схожі клінічні прояви:

      1. Оклюзія позапечінкових жовчних проток, що може бути викликана каменем або новоутворенням.
      2. Первинний чи вторинний склерозуючий холангіт — захворювання, при якому відмічають запалення, фіброз жовчних проток.
      3. IgG4-асоційовані захворювання — група імуноопосередкованих захворювань, включаючи холангіт.
      4. Комбінований варіант аутоімунного гепатиту та первинного біліарного холангіту (АІГ-ПБХ).
      5. Холестаз, спричинений прийомом певних лікарських засобів.
      6. Холестаз, який може розвинутися на тлі саркоїдозу.
      7. Холестатична форма вірусного гепатиту.
      8. Ідіопатичні синдроми, що супроводжуються дуктопенією та холестазом.

      При встановленні діагнозу важливо провести всі необхідні дослідження та аналізи, щоб точно виключити чи підтвердити кожен із цих станів.

      Лікування

      Для підтримки стану пацієнтів із хронічними захворюваннями печінки слід розглянути ряд рекомендацій:

      1. Фізична активність: фізичні вправи та помірні тренування можуть допомогти впоратися з відчуттям втоми та сприяють здоров’ю кісток. Регулярні заняття сприяють профілактиці остеопорозу.
      2. Симптоми сухості: для тих, хто стикається із синдромом сухості в роті або очах, необхідне часте споживання рідини. Рекомендується пити протягом дня невеликі порції води та використовувати зволожувальні засоби, такі як «штучні сльози», для зниження дискомфорту в очах.
      3. Лікарська терапія: на даний момент немає лікарських засобів, що гарантують повне лікування від захворювання. Однак урсодезоксихолева кислота (УДХК) сприяє уповільненню його прогресування. Її доза становить 13–15 мг/кг маси тіла 1 р/добу чи дозу можна розділити на 2 прийоми. Якщо терапевтичний ефект від УДХК є недостатнім, можна розглянути додавання безафібрату (400 мг на добу) до терапії УДХК. Також для пацієнтів, у яких УДХК не призводить до бажаних результатів або викликає побічні ефекти, застосовують обітихолеву кислоту разом з УДХК або як монотерапію. Незважаючи на вибір лікування, необхідний регулярний контроль функції печінки та змін, особливо у пацієнтів із цирозом печінки.
      4. Зменшення вираженості свербежу: щодо застосування препаратів слід консультуватися з фахівцем.
      5. Лікування хронічної втоми: хоча існують обмежені методи лікування хронічної втоми, регулярна фізична активність сприяє зменшенню її вираженості, що покращить загальний стан.
      6. Трансплантація печінки: цей метод може бути рекомендований у випадках, коли є серйозні ознаки печінкової недостатності або інші ускладнення, такі як портальна гіпертензія, яка не реагує на консервативне лікування, інтенсивний свербіж або рак печінки, пов’язаний із цирозом. Пацієнтів, у яких рівень білірубіну перевищує 3 мг/дл (150 мкмоль/л) або показник MELD більше 15, слід направити до спеціалізованого центру для можливої трансплантації печінки.

      Слід пам’ятати, що кожен пацієнт індивідуальний, і важливі ретельне спостереження та індивідуальний підхід.

      Для успішної корекції стану пацієнтів з печінковими захворюваннями слід враховувати кілька ключових моментів:

      1. Остеопороз: цей стан потребує активної профілактики, і в деяких випадках безпосереднього лікування. Рекомендується проводити денситометричне дослідження щонайменше 1 раз на 2 роки. У разі підтвердженого діагнозу остеопорозу можна розглянути призначення бісфосфонатів. Однак слід бути уважними при їх застосуванні у пацієнтів із цирозом та варикозним розширенням вен стравоходу.
      2. Нестача вітамінів: на пізніх стадіях ПБХ може виникати дефіцит жиророзчинних вітамінів (A, D, E, K) через порушення всмоктування, особливо при хронічній гіпербілірубінемії. У таких випадках важливо забезпечити пацієнта відповідними дієтичними добавками та рекомендувати дієту для поповнення цих вітамінів.
      3. Гепатоцелюлярна карцинома: це захворювання найчастіше виникає у пацієнтів із цирозом печінки. Необхідно ретельне та регулярне медичне спостереження для раннього виявлення та початку лікування, якщо це буде потрібно.

      Кожен пацієнт є індивідуальним, і терапевтичні рекомендації слід адаптувати під специфічні потреби кожного. Завжди слід проконсультуватися з лікарем перед внесенням змін до лікувального плану.

      Прогноз

      Для більшості пацієнтів, у яких хвороба вчасно виявлена та застосовано лікування УДХК, прогноз залишається досить сприятливим. За відсутності яскраво виражених симптомів і раннього початку терапії очікувану тривалість життя цих пацієнтів можна порівняти із середньостатистичною тривалістю життя. Згідно зі статистикою, до 95% пацієнтів, які успішно реагують на лікування УДХК, можуть прожити додаткові 14 років без трансплантації печінки.

      Тим не менш для тих, хто стикається зі стійкою гіпербілірубінемією і не піддавався трансплантації печінки, очікувана тривалість життя, на жаль, скорочується до 5 років. Однак завдяки пересадці печінки шанси на довге життя значно зростають з 5-річним виживанням, що сягає близько 85%.