Едуард Шевченко, командир загону спецназу: про своїх бійців, завдання і противника

Едуард Шевченко. Командир одного із загонів легендарних «морських котиків» – 73 морського центру спецпризначення. Капітан 1 рангу. Родом з Росії. Війна для нього почалася в березні 2014-го – коли на Ширлане почали готуватися до можливої атаки «зелених чоловічків» з боку Криму. Тоді ж йому пропонували перейти на бік росіян. Відповідь у нього була одна: «Я давав присягу народу України».
З червня 14-го в зоні АТО. Брав участь у визволенні Слов’янська, Дзержинська, Краматорська, в боях за Сіверськ і Ямпіль. Бився під Вуглегірськом, Дебальцевим і Рідкодубом. Його група супроводжувала рейд 79-ї і 95-ї бригад.

Нагороджений орденом «Знак пошани», орденом Богдана Хмельницького ІІ і ІІІ ступеня, іменною зброєю. Повний кавалер ордена «За мужність»
фото © Роман Ніколаєв (Roman Nikolayev)

Армія, а не потішні війська

Після Далекого Сходу я приїхав в Україну, і вже тут дописував свою дипломну роботу. Те, що я побачив за 8 місяців, поки перекладав роботу українською і робив коригування з урахуванням Чорного моря, мене сильно спантеличило. Хоча “спантеличило” – це дуже м’яке слово.

Це все було схоже навіть не на потішні війська, а на якусь гру. Раніше я не чув фрази “ми повирішуємо такий-то питання”. Нас вчили інакше – “ти повинен знати”. Ми жили за принципом: “не можеш – навчимо, не хочеш – примусимо, ганьбити загін не дамо”. А тут було якесь кумівство.

Мої успіхи – це успіхи двох моїх вчителів: капітанів 1-го рангу Сергія Єршова та Юрія Олефіренко. Останній був на пенсії, міг нікуди не йти, у нього був сімейний бізнес. Але він не зміг, і рік тому все кинув і пішов воювати. Після його загибелі я розмовляв з дружиною. Вона розповідала, що навіть сховала форму, але він її знайшов і пішов на фронт.

Коли Єршов пішов, частина почали потрошку розвалювати. Знову почалося кумівство, сватання. І зараз там багато показухи. Ось чому я не хочу, щоб мене з ними асоціювали. Хоча я – військовослужбовець ВМС.

Ми проходимо всі щаблі у військовій службі – як я можу ставитися до того, хто їх не пройшов, а відразу заліз на якусь жердинку? Він абсолютно не знає своєї роботи, але намагається щось показати. А що він може? Принизити людину? Поставити погану завдання?

Знаю одного такого, який не пройшов ні взводу, ні роти, нi батальйону, але він став начальником штабу частини. Не зрозуміло, навіщо взяв людей, за своєю тупості завів їх у засідку і кинув. Він втік, водій втік. Коли йому говорили, що там же хлопці залишилися, він відповідав – самі виберуться. Коли бійці йому дзвонили, відповідав: “Здавайтеся в полон, а ми потім все повирішуємо”.

Якщо порівняти ту армію, яка була в минулому році, 10 березня, коли я пішов, і зараз – це дві різні армії. Тоді це були потішні війська – парадікі, комісії, бірочки.

Мені впало в очі, коли ми ще були під Кримом: мав приїхати Турчинов – все бігають, що роблять. А Муженко побачив всю цю метушню і каже: “Прибрати сміття і все”.

Не треба прибирати білизну, яка висить; пускай бачать, що армія – це не паради. Армія – це те, що ми зараз бачимо на Сході. Це намети, тяготи і злигодні.

Взяти хоча б 95-у бригаду, або 72-ю, 79-ю, які дійсно воюють. Я пам’ятаю їх на самому початку. За час війни 95-ка під керівництвом Михайла Забродського дуже відрізнялася. Куди його тільки Муженко не кидає! (сміється). Забродський зробить щось, а його вже на нове завдання посилають. Бо добре зробив, у нього виходило. 95-ка зараз – одна з найбільш бойових частин.

Зараз відбулося остаточне розділення між бійцями. Є люди, які воювали і воюють. А є ті, хто потрапив у АТО, повоював, обгидив все і поїхав. Одні зламалися, а інші – відбулися. Ті, які відбулися – щодня отримують неповторний досвід. Армія ще в процесі становлення, але це вже не потішні війська.

Повертається розуміння самої суті, що таке “армійська служба”. Служіння, а не прислуговування, завжди було почесним справою. Адже мова йде про захист Батьківщини.

Вся наша група розбита на пари: ми вдвох їмо, спимо, пересуваємося, ведемо спостереження. У мене є другий номер – Олег Киор. Коли перша група розбивалася на двійки, він залишився один. Такий скромний хлопець, рядовий сірий боєць.

Кажу: “Підеш зі мною працювати?” – “Ну, піду”.

А потім була історія під Сіверськом. Прибутки в місце розташування наших військ, розслабилися. Я навіть зняв бронежилет, з одним пістолетом пішов до хлопців поспілкуватися. І тут з ліска вискакує сепарскій танк і починає по цьому місцю стріляти.

Ми – врозтіч. Біг швидко, навіть не пам’ятаю, як. Отямився – переді мною БТР. Я згадую, що він стояв перед стінкою. Пам’ятаю, яка вона: танк не проб’є. Починає працювати міномет супротивника.

І ось бачу – по відкритому полю біжить Олег, з моїм бронежилетом, каскою, автоматом. Я йому кричу: “Іди!” – А він все одно вдається.

Я на нього кричу: “Ти що, не розумієш, що ти міг загинути ?!”

А він у відповідь кидає фразу, явно не пихату, від душі, в такій ситуації нерозумно понти лимона: “А ви без бронежилета – не могли загинути?”

А ось ті, хто ходив і пафосно розповідав: “Мамо, я служу в спецназі!” – Не завжди виявляються справжніми бійцями.

У мене один взагалі відмовився йти на завдання. Це було ще під Слов’янськом. Муженко поставив завдання для снайперів. Їх у мене було троє, я їх строю. Один з них врубує задню. Каже: “Я не можу через ПСО (прилад снайперський оптичний – авт.) В людину стріляти, це підло”.

Це при тому, що до війни ходив з розпальцівкою, молодим бійцям розповідав “так ти розумієш, хто я такий?” Коли бійці почули його відмова виконувати завдання, – думав, вони його заб’ють.

Про Дзержинськ та 33 богатирі

Спецназ – пихата назва. Це розвідка, просто – “спеціальна розвідка”.

Ми виконуємо завдання за фахом. Деякі речі я не можу розповідати. Як пишуть наші підручники, не можна ні в якому разі здійснювати шаблонних дій. Але є деякі такі “солодкі” справи, які хочеться повторити.

Завдання, які ми виконуємо, не пов’язані з тим, щоб “взяти місто”. Іноді ми витягали людей, як під час Іловайського котла. Деяких воєначальників доводилося звідти виводити.

А взагалі – це ведення розвідки, збір інформації по противнику, та своєчасне надання її командуванню, виконання специфічних завдань, які притаманні нашим підрозділам. Рейди в тилу противника. Тільки де саме, я вам не скажу.

Якщо я зараз почну говорити, де я був, то деякі зрозуміють, хто це зробив. А є таке поняття, як помста. Ось тільки деякі місця, про які можна розповідати: Дзержинськ, Сіверськ, Єнакієве, Антрацит, Фащівка, Чорнухине, Слов’янськ.

Про операцію в Дзержинську в інтернеті пишуть, що у мене було “2 танки і 200 людей особового складу”. Це все не так.

Стільки техніки та особового складу було проти нас, з того боку.

Це був період, коли звільняли місто за містом. Ми підійшли до Дзержинську. Зайшли туди. Не по формі, звичайно, а під виглядом місцевих жителів. Я на цивільній машині об’їхав його. Всі оглянув і зрозумів, що реально можна спрацювати. Як визначив? За кількістю особового складу, можливості зайти в місто не через їх блокпости.

Ми всі повністю оглянули – як зайти, як підійти. Потім вийшли, я доповів своєму начальнику, що в принципі готовий однією групою спрацювати по конкретних точок і взяти міськадміністрацію. Мені потрібно було хвилин 40. Все затвердили, нам сказали “беремо”.

Тобто, ми заходимо, чистимо, війська підтягуються. Як тільки ми даємо команду, вони закривають кільце – і місто наше.

У тій операції мій особовий склад всі як один були безперечними молодцями, я їх так назвав – “33 богатирі”.

Було одне дуже прославлене підрозділ, який у мирний час не могло скласти собі ціни, і воно нас дуже підвело. Воно повинно було знаходитися на одній точці і не допустити прохід противника до цього міста. Але вони пішли. Ті, хто обіцяв зробити нам коло, – стали під містом і не зайшли. Ми потрапили в кільце.

Пройшла техніка противника з Горлівки, особовий склад.

Ми були в будівлі держадміністрації. 7 годин 40 хвилин тривав бій. У мене не було танків, тільки 33 пацана, всі як один молодці, ніхто не здригнувся.

Поки йшов бій, а ми були в будівлі, в інтернеті вже гуляла інформація від противника, що ними знищені більше ста спецпризначенців ЗСУ, як “помста за Одесу”.

Фактично я з того міста вийшов з трьома пораненими. Без єдиної втрати.

Деякі мої бійці відмовляються йти на завдання, якщо треба буде працювати з “дуже уславленими в мирний час підрозділами”. І справа не в стремності завдання, тому що в кожній з них можна знайти вихід. Просто вони розуміють, що люди, з якими вони йдуть працювати, їх підведуть.

Безстрашних не буває – це чи труп, або ідіот. Але треба якось зі страхом вміти впоратися. Мені теж страшно. Але якщо я почну це показувати, та інші теж, почнеться паніка.

У мене в загоні немає демократії. Є принцип: “Не задоволений – пропонуй, пропонуєш – роби, зробив – відповідай”.

Тому якщо ти командир і ставиш якесь завдання – ти готовий потім за неї нести відповідальність. Як у Муссоліні: “Говоримо” я “, маємо на увазі Італія”. Так от, говоримо “я” – маємо на увазі загін.

Все, що я роблю, це не я сам. Це робить колектив. І кожен в ньому – частина великого механізму, в якому є шестерні. Якщо одна з шестерень забарахлила, то і механізм барахлить. От і все.

Тому не я один постійно працюю з новачками в загоні. Їх підбирають офіцери, займаються підготовкою, десь і я руку прикладаю до питання підготовки.

Те, чому нас вчили раніше, дуже застаріло. Тільки принципи залишилися ті ж, що і з часів царя гороху. А ось методи і засоби, шляхи виконання тих чи інших завдань – кардинально помінялися.

Моя основа, яку дали Єршов і Олефіренко – це “скелет”. А той досвід, який ми отримуємо зараз – це “м’ясо”, яким обростає скелет. Кожен день щось нове.

Я мотивую бійців своїм прикладом, це теж дуже важливо. Кажу їм, що це ваша батьківщина, тут прах ваших предків, ви тут маленькими ходили, ви в неї підете. Ви зобов’язані за неї битися.

Спочатку до мене теж ставилися з побоюванням, адже я народився в Росії. Але після однієї успішної операції, другий – я вже довів суспільству, що я дав присягу і буду її виконувати. Для мене це не порожні слова. Хоча є такі, для кого присяга неважлива.

Наведу приклад з минулого життя. Був у нас такий Микола Захватихата. Раніше він ходив і часто і бундючно розповідав про патріотизм, що він козак у якомусь поколінні. Я йому казав: “Коль, не треба так говорити. У нас в підрозділі різні служать – і білоруси, і росіяни, і татари”.

“Так ми – титульна нація!” – відповідав він. Потім перевівся до Криму, пішов на підвищення. У кінцевому результаті привів російські війська під КПП своєї частини і здав її.

Інший приклад. Був командир, який вивів кораблі з Балаклави до Одеси. Прибув до начальника, доповів. Його хвалили, героєм називали. А він одразу – рапорт на звільнення. Каже: “Адже я сам звідти, в Криму батьки, я хочу повернутися”. Це – вчинок.

Я з частиною родичів взагалі не спілкуюся. Причину, думаю, не треба пояснювати. З тими, з якими спілкуємося, теж намагаємося війну не обговорювати. Але вони всі як один сказали, що якби я вчинив як ті, хто залишилися в Криму, вони б мене викреслили зі своєї пам’яті.

Тому що ти давав присягу – ти зобов’язаний. Вірність сказаному слову і вірність обов’язку – це святе.

Серед воюючих можна відзначити людей, які реально воюють, і тих, хто є просто ширмою, яка зручна для того, щоб приховати фактичну присутність там російських військ.

Звідки я знаю про російські війська? Мені довелося поспілкуватися з усіма десятьма псковскими десантниками – вони якраз були в тому районі, який мене дуже цікавив для роботи.

Так от, ніхто з них не сказав, що вони “заблукали”. Що у них зібрали телефони на кордоні – це так. Що командири їх кинули – так, що їх ешелонами сюди завозили – це так.

Їм в очі кинулися вивіски з незрозумілими паличками або паличками, над якими два крапочки, яких немає в російській мові – І, ї. Десантники розповідали, що в той момент зрозуміли, що вони не на території РФ. Розвантажували вони техніку вже тут.

Коли ми йдемо в рейди в тил, спостерігаємо скупчення техніки. Ми не раз виділи, як там працюють танкові екіпажі. Ну не сепаратисти це. Наскільки злагоджено, чітко він працює, що позначити його випадковим персонажем, який “випадково захопив кинуту кропу” техніку – це дурниці і неправда.

Дивіться, офіцер-артилерист вчиться у нас 5 років. Судячи з тієї щільності вогню, яка була на момент операції в Дебальцеве, сказати, що це випадкові відставники – не можна. Крім того, не може бути у них стільки техніки. Ну, і знову ж, звідки боєприпаси на неї берете?

У деяких населених пунктах (ну буду вказувати тут, яких саме), ми помічаємо російських військових. У деяких випадках вони цього навіть не приховують.

У військовому мистецтві є такі поняття як передній край, друга лінія і так далі. Так от, щоб не було повторень з “заблукали десантниками”, попереду йдуть ДНРовци, а росіяни йдуть у другій лінії. Артилерія взагалі б’є здалеку, вона взагалі не з’являється в зоні видимості.

І тому здається, що воює ДНР. Знаєте, скільки їх загинуло? Неймовірна кількість. В одному населеному пункті я спостерігав картину, як вантажили останки бійців у величезній кількості.

Ось Гіві і Моторолла – це дві ширми. Вони навіть не можуть нормально висловити свою точку зору. Як вчорашній мийник машин може сьогодні проводити спецоперації? Так, показово розстрілювати – це пафос. Це інша справа.

Або ж Козіцин. Він журналістам розповідав, як його козачки брали Дебальцеве.

Я в Дебальцеве працював по цьому району скрізь, знаю цю ділянку, як свої п’ять пальців.

І ось там був убитий в німецькій формі. У нас багато хто носить бундесовську форму. Камера показує його під таким кутом, тут – під іншим. Я бачу, що це все вздовж одного паркану і вздовж одного парапету. І Козіцин каже: “Ось німецький найманець, який загинув”. Його запитують: “А звідки ви знаєте, що він німецький найманець?” – “А він у німецькій формі. Ось коли він ще не зовсім загинув, він щось по-німецьки кричав”.

Потім показують намет, який я знаю, – він продуктовий, я туди заходив. Там не було ніколи людей. А він каже: “Ось у цьому наметі було 60 загиблих укропів”. Журналіст – “Давайте зайдемо, знімемо?” А він: “Ні-ні, туди не треба заходити”.

А потім показують купу. Ось, як буває – війська встали, екскаватором виривають яму, і туди скидають все сміття. Потім її лопатами загрібають. Показують купу, в яку ми всі скидали сміття і буквально за кілька днів до Дебальцевської операції її засипали. Козіцин: “Ось, тут ми поховали за сотню їхніх найманців . “

Фактично ніхто не говорить, що на Дебальцевський залізничний вокзал заходив російський спецназ.

Те, що підрозділи спеціальної розвідки Росії працюють – це 100%. Не буду говорити, в яких населених пунктах, щоб не радувати противника, що я там був. Але доводилося їх бачити.

Як я їх впізнаю, якщо вони не в формі? – По почерку роботи і манері. Рибак рибака відразу бачить.

Росіяни були на Донбасі давно, але не в такій кількості, як під день Незалежності-2014 – тоді вже було масове вторгнення з технікою і розпізнавальними знаками.

А підрозділи спецрозвідки там вже давно знаходяться. І говір їх мені чітко чути. Командир групи – не хлопчисько, все це відпрацьовувалося неодноразово. У нас сталося з ними зіткнення. Ці товариші вже давно там .

Я бачив, як над Вуглегірськом заходив літак. Для розвідки – він низковато заходив, а от з метою психологічного тиску – так. А у нас ДНР вже літаки робить? .. Особисто я спостерігав один.

У мене в загоні 10 хлопців, які служили з Семенченко. Я не чув від жодного з них що-небудь хороше про нього.

До Семенченко у мене багато питань. Кожен командир повинен знаходитися на своєму місці. От коли утворився Іловайський котел, його батальйон перебував там – а він був у Києві.

Чому ти, командир підрозділу, знаходишся в Києві та пікетуєш МО і Генштаб? Я щось не розумію. Тобто, ти – зрадник і кинув свій підрозділ?

А він взагалі має якусь військову освіту? Ооось.

Коли витягали “Світязь” з Вуглегірська, я особисто спостерігав цього персонажа рівно в 5 км від Вуглегірська на залізничному переїзді. Не ходив він в Вуглегірськ. Ми звідти витягали його поранених хлопців, адже він тупо, бездарно відправив людей по дорозі в місто заходити.

Навіть якби не було ніяких розвідданих, ну хто так робить? Невже ти не розумієш, що на дорозі тебе будуть чекати? Крім того, розвідка доповіла, що там знаходиться противник. Але, незважаючи ні на що, він посилає людей.

Мої “очі” (розвідники) доповідають. “Семенченко (використовує інше слово) сів у машину і поїхав у бік Дебальцеве”. Тут же в інтернеті з’являється інформація про те, як він був контужений під Вуглегорському. Як ?! Якщо він туди навіть не їхав!

Потім він їде в Чорнухине. Розповідає, що там багато росіян танків. Мені доповідають: “Командир, противника, про який Семенченко каже, немає”.

Незважаючи на це, мої хлопці на Чорнухине пішли. Не знайшли там російських танків, про які розповідав Семенченко. Кажуть: “За місцем, де ми зараз стоїмо, б’ють” Гради “, переміщаємося на точку знімання”.

Добре. Посилаю за ними машину і БТР. Першою йде машина, ззаду – БТР, ще йде техніка.

Всі притискаються праворуч, фари не включають. Тут, нізвідки не візьмись, через техніки різко вирулює уазік- “таблетка” – і починає їхати.

Водій “Уралу” побачив його, різко пішов вправо, а водій БТР не помітив. Більше того, водій таблетки увімкнув фари, зліпив водія БТР-а. Добре, що БТР йшов зі швидкістю 30 км/год. “Таблетка” налітає на наш БТР, який йшов у мене групу знімати.

Водій, ясна річ, двохсотий. У них в машині Семенченко, у всіх істерика. Після всього, що сталося, люди Семенченко його кинули. Мої хлопці його витягнули.

А він після всього цього подає прохання порушити кримінальну справу за фактом організації, підготовки та проведення замаху на нього як народного депутата.

Якби хлопці, які воюють, захотіли його прибрати – не думаю, що йому вдалося б піти. Крім того, якби вони готували замах, напевно вони б не витягали його з машини.

Зрештою, як вони могли знати, хто в ній їде? ..

Що дає впевненість у тому, що ми переможемо?

Нам дуже багато допомагали волонтери. Паша Кащук – снайперськими гвинтівками, він і снайперів готував. Рома Синіцин дуже сильно допомагає по техніці, “Медицина народного тилу” – Юлія Гончарова, Світлана Бахвалова, Ірина Гук надали нам неоціненну допомогу.

Якби не “Народний тил”, мені було б дуже і дуже сумно.

Коли хлопці перший раз приїхали і знайшли нас, вони не могли повірити власним очам – одягнені, у що доведеться. Рома довго стояв і повторював: “Вмерти . “

Зараз завдяки їм все є – хороша оптика, хороша зброя, тепловізори, нічники, є своя “авіація” – безпілотники, медицина. Шикарний підмога – планшети Армії SОS.

Днями я був у одного хлопця на позиції. Він дуже життєрадісний і хороший командир, заслуговує довіри. Я приїжджаю, а він сидить, плаче. Я до нього: “Рома, ти чого?”

Йому важко сказати. Потім відповідає: “Дружина покинула, пішла з двома дітьми”. Я взагалі цей вчинок не можу розцінити інакше як зрада. Так, ти не бачиш свого Роми півтора року – але завдяки йому ти і твої діти можете спати спокійно, сісти спокійно поїсти, а не живеш так, як люди на Донбасі на лінії зіткнення.

Я уявляю, яка порожнеча у нього всередині . Адже він жив тим, що його чекають. Кажу Ромі: “Ти, напевно, зараз тимчасово виїдеш займатися своїми справами?”

Він відповідає: “Та я тільки речі заберу, і повернуся. Як інакше – тут же хлопці”. Хлопці, які з ним воюють, будуть стояти до кінця, тому що командир їх не кинув.

І таких хлопців вистачає.

Том Купер: командир українського загону має приблизно таку саму обізнаність у ситуації, що й командир російської армії

Ростислав Семків: Просування російської армії рішуче зійшло нанівець. Том Купер наполягає, що виснаження ворога близько.

ВІЙНА В УКРАЇНІ, 12-13 ЛИПНЯ 2022

Сьогодні я «пізно», бо на численні запити вирішив проаналізувати кілька розхвалених джерел у соцмережах, які пропонують «воєнний аналіз». Тому й я сьогодні трохи більше «аналізуватиму», ніж зазвчай.

Для початку відповім на питання, яке мені дуже часто ставлять: а яка в українців стратегія? В цьому сенсі, думаю, безглуздо розглядати додатково, хто й що вважає. Особисто мені ситуація зрозуміла: стратегічний план українців – завдати росіянам настільки багато втрат, наскільки можливо.

Ну, тому що війна – це про вбивство і руйнацію. Тим більше такі великі війни, як оця. Врешті, війна проти Росія може мати лише отаке вирішення: завдавати втрат російським силам, доки вторгнення не зупиниться, а тоді звільнити окуповані регіони України.

Звісно, путін воює так, наче в нього немає обмежень у живій силі та техніці, які він може кинути в бій. Проте такі понти є пережитками (ще першої) Холодної війни (та тогочасної пропаганди): якраз навпаки – точно існують межі, скільки (тренованих та досвідчених!) солдатів, скільки танків, артилерійських систем й, особливо, боєприпасів росіяни можуть привезти й використати в Україні.

Все це ми побачили впродовж останніх чотирьох місяців на кількох прикладах. Найбільш драматичним є «де-факто зникнення» з небес України російських ПКС та їхніх крилатих ракет (це наслідок значних втрат винищувачів-бомбардувальників); інша втрата – значне скорочення числа новітніх танків; ще інша – все більша нестача артилерійських боєприпасів (вона настільки дошкульна, що шойгу погодився на пропозицію лукашенка «спустошити» білоруські склади зі снарядами). Ну й т. д. і т. п.

Врешті: чим більші втрати в росіян, тим менше втрат вони здатні завдати українцям. Саме тому ЗСУ й знищує російські склади боєприпасів та палива. Це основне й більше тут пояснювати [щодо стратегії – перекл.] рішуче нічого.

ПОВІТРЯ / РАКЕТНА ВІЙНА

Зеленський заявив, що росіяни до цього моменту випустили по Україні 2960 балістичних і крилатих ракет.

Удень 12 липня росіяни знов обстріляли Харків — ударили про промзоні. Пізніше ввечері попали по двох будівлях у Шевченківському районі.

13 липня українці стріляли по Луганську – за вже звичним сценарієм: спершу випустили «наживку» — три снаряди з «Точок»; одну з них було збито. Потім полетіли снаряди з HIMARS-ів, які вивели з ладу російську установку ППО, а тоді підірвали черговий склад боєприпасів.

Пізніше того ж дня українці з артилерії розстріляли два командні пункти росіян у Новій Каховці.

росіяни «помстилися» за ці та інші удари сильними обстрілами Миколаєва та його околиць. Стріляли переважно зі «Смерчів», а також із «Піонів». Скидали й авіабомби з Ка-52 і Су-27. Зруйновано школу й лікарню, але, здається, обійшлося без жертв. Також росіяни обстріляли Зеленодольськ у Криворізькому районі та Запоріжжя (поранено 12-14 людей). А ще внаслідок обстрілів було спалено близько 600 гектарів зернових. На сході росіяни сильно обстріляли Слов’янськ і Бахмут.

Сьогодні зранку Миколаїв знову зазнав ударів, їх було дев’ять. Одна ракета зруйнувала готель у центрі міста, інша – торгово-розважальний центр. Також російські «високоточні ракети» полетіли на Слов’янськ і Краматорськ.

Сьогодні близько 11:00 чотири російські крилаті ракети «Калібр» полетіли на Вінницю: одну було збито, а три зруйнували офісний центр і Будинок офіцерів у центрі міста. Убито щонайменше 12 людей (зокрема малих дітей), поранено ще 25 [на 15 липня виявлено тіла 23 загиблих, безвісти пропало 18 людей, щонайменше 73 госпіталізовано – перекл]. Згоріло понад 50 автомобілів.

БИТВА ЗА ДОНБАС

Харків. Минулі два дні росіяни намагалися захопити Дементіївку, але успіху не досягли. Своєю чергою українці спробували вибити російську артилерію (що обстрілює Харків) із Руських Тишок, але теж без успіху. Рубіжне тримається, тримається також український плацдарм на правому (східному) березі Сіверського Дінця, на південь від Рубіжного.

Слов’янськ. Від деяких українців я чув, що Курульку відбили [в нас також є така інсайдерська інформація – ред.], але в мене складається враження, що росіяни просунулися звідти ще далі на південний схід: є звіти, що вони атакували Іванівку з заходу.

Здається, армія рф намагається оточити українські війська (найперше 80-ту і 81-шу аеромобільні бригади), що досі тримають лінію фронту між Краснопіллям, Долиною і пагорбами на південь від Богородичного (саме місто – в руках росіян). Це типова тактика російських військ: оточити противника вздовж лінії фронту, а потім атакувати з флангу. У такому разі українцям потрібна щонайменше бригада, щоб контратакувати і закрити цю «прогалину» – інакше доведеться відступати до Слов’янська, і то значно раніше, ніж заплановано (а Генштаб України, схоже, хоче поки що притримати свій стратегічний резерв; я сумніваюся, що 17-та танкова і 24-та механізована бригади за два тижні після відступу з Лисичанська встигли відпочити та відновитися).

Сіверськ. Досі не можу знайти надійної інформації, хто утримує Григорівку й Білогорівку: звіти з обох сторін надто суперечливі й ненадійні. Те саме можу сказати про східні околиці Верхньокам’янського. Тим часом Спірне, схоже, уже під контролем росіян. Далі на південь армії рф не вдалося взяти Берестове, а ще вони вчора атакували Василівку і Яковлівку. У південному секторі цього району всі атаки росіян на Соледар виявилися невдалими (але можете не сумніватися, їхня артилерія вже все там зрівняла з землею), тому тепер вони намагаються зайти з флангу.

«лнр»-івські танки Т-62М, підсилені комплексами вибухового динамічного захисту «Контакт-5», їдуть на бій у районі Сіверська

Бахмут. росіяни проводять «розвідку боєм» у напрямку Веселої Долини та Зайцевого – обидва населені пункти розташовані на захід від Клинового. Далі на південь вони досі намагаються вибити українців із Вуглегірської ТЕС і Новолуганського (це триває, здається, уже четвертий чи п’ятий тиждень).

Загалом, усе це працює на виснаження росіян. Я вже кілька разів наголошував, що українці – майстри будувати укріплення. Всередині них бійці, що захищаються, перебувають у відносній безпеці (хоча масивні обстріли російської артилерії справляють незабутнє враження). Тим часом росіянам під час наступу доводиться виходити з укріплених позицій і, просуваючись уперед, «підставлятися» під вогонь українців, а отже, зазнавати втрат. Ось чому наступальні сили виснажуються швидше, ніж оборонні.

Цікаво, чи беруть це до уваги численні «роти», які розповідають історії про втрати українців – «великі втрати» – і пророкують швидкий колапс ЗСУ в найближчі тижні?

Херсон [область – перекл.]. північ. начебто без змін – і, звичайно, нічого офіційного з Києва.

Херсон [область – перекл.]. центр. Українці ніби переправилися через Інгулець і створили плацдарм між Новопетрівкою [Миколаївська область – перекл.] на півночі та Бурханівкою [Миколаївська область – перекл.] на півдні. Непогано для армії, яка, за словами кількох провідних «військових аналітиків» із числа путінфанів за межами Росії, складається із «жінок та старих»,

Далі на південь… Я знаю, багато людей, які сумніваються у моїх повідомленнях про [успіхи] українців у Чорнобаївці, але якщо перехресно перевірити більше 100 різних публікацій у соціальних мережах, сумнівів немає: надто багато «непублічної» та «неофіційної» діяльності там, щоб це місце було «далеко за лінією фронту та під контролем Росії». Ні, нічого «значного», але перестрілка тут, перестрілка там, вибух, ще один вибух, майже безперервний обстріл Херсонського аеропорту тощо. Здається, російська 127-ма розвідбригада воює «на 23 напрямки», і 10-та спеціальна бригада теж «зайнята»… Якось надто багато роботи, якщо «українців і поруч немає». До речі, Олександрівка перебуває під контролем України (можливо, «знову»?), але Станіслав точно під контролем росіян.

На заголовному фото: Т-64 28-ої механізованої, «десь на захід від Херсона», кілька днів тому

Ах так, і ще вищєстоящіє органи росіян, а також багато військових експертів з-поміж путінфанів за кордоном стверджують, що під час їхніх нещодавніх ударів по російських складах боєприпасів у районі Нової Каховки українці «насправді» намагалися зруйнувати дамбу та Каховську гідроелектростанцію. Нібито метою було затопити територію на південь від дамби і таким чином відрізати Херсон від будь-яких шляхів постачання…

Перепрошую, але. так, я не сумніваюся, що для росіян це «має сенс». Як було продемонстровано кілька десятків разів кожного дня з 24 лютого 2022 року, їм байдуже щодо того, які матеріальні збитки вони завдають Україні. Навпаки, чим більше його, тим краще.

Однак з української точки зору… Сумніваюся, що хтось там буде настільки божевільним, щоби такими діями майже напевне зруйнувати більшу частину Херсона.

Більше того, у здатність одним-двома залпами M142 HIMARS зруйнувати цю дамбу можна повірити лише як в наукову фантастику. Подібні споруди можуть витримати значно масштабніші пошкодження – особливо коли Дніпро має такий низький рівень води, як цього року. Зрештою, українці і справді поспішають зруйнувати російські склади боєприпасів. Якби вони хотіли відрізати Херсон від постачання, то зайшли би зі східного берега Дніпра, замість того, щоби постійно атакувати із заходу друге за величиною скупчення російських військ всередині своєї країни.

І останнє, йдеться саме про високу точність такої зброї, як М142, яка на відміну від «високоточних ракет» Х-22, що ними росіяни стріляють по всій Україні, й котрі не можуть відрізнити дах заводу від даху торгового центру, дає змогу точно знищувати ворога – склади припасів та зброю. Зі свого боку, це робить абсолютно безглуздим знищення 60-кілометрової ділянки ландшафту з великим містом і кількома селами.

Не знаю, хто зробив цю порівняльну картинку, але це корисне порівняння артилерійських систем двох сторін. Їхня кількість, можливо, не зовсім правильна, але типи і дальність вказані дуже точно.

Так само думка, що українці націлилися на Нову Каховку, щоб «з’ясувати, чи захищена вона російською ППО» – це просто нісенітниця, яку поширюють люди, що не розуміються на веденні сучасних боїв. Так звана «розвідка боєм» може бути дієвим тактичним методом для армії з такою поганою ситуаційною обізнаністю, як російська армія (Збройні сили Російської Федерації). Однак в Україні командир загону має приблизно таку саму – якщо не більше – обізнаність у ситуації, що й командир російської армії. Українцям не потрібно проводити таку «розвідку боєм», тому що США/НАТО постачають їм дані супутникової, комунікаційної, електронної та сигнальної розвідки (COMINT, ELINT і SIGINT), які вони збирають кожні 1–2 години. Враховуючи (відносну) близькість цього району до Румунії та те, скільки платформ збору розвідданих НАТО активно працюють у повітряному просторі Румунії, буквально 24/7, безперечно, українці мають краще уявлення, що саме і де знаходиться в Новій Каховці, ніж росіяни з їхніми стародавніми засобами зв’язку та системою командування й управління, що перебуває в безладі через останні нищення їхніх штабів.

Іншими словами: українцям не потрібно «розвідувати боєм, щоб «перевірити», які системи протиповітряної оборони мають росіяни в районі Нової Каховки, і, вибачте, будь-які «військові експерти», які обговорюють подібні ідеї, просто поняття зеленого не мають, про що вони говорять.

За спільний переклад дякую Тетяна Саніна та Antonina Yashchuk

ВІЗЬМІТЬ УЧАСТЬ У БЛАГОДІЙНОМУ АУКЦІОНІ!

Щоб краще екіпірувати один із наших розвідницьких підрозділів – запрошуємо поторгуватися за лоти на благодійному аукціоні.

Там є можливість придбати твори мистецтва, проте також – СПРАВЖНІ ВОЄННІ ТРОФЕЇ З ПЕРЕДОВОЇ.

ЗМІ про нас

За особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко присвоїв звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” полковнику Олександру Трепаку – командиру загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення.

Моє знайомство із Героєм України, бойовим та досвідченим офіцером полковником Олександром Трепаком відбулося у штабі славетної військової частини спецпризначення, що дислокується в Кіровограді. Олександр Сергійович щойно прийшов із лікарні. Після отриманих у зоні АТО поранень, він проходить курс реабілітації.

Середнього зросту та міцної статури офіцер запросив мене до свого кабінету в старовинній будівлі колишнього Єлисаветградського кавалерійського юнкерського училища.

Під час розмови з’ясувалося, що “Сергійович” (так називають полковника Трепака спецпризначенці) – військовий вже у четвертому поколінні і свято наслідує бойові традиції своєї сім’ї. Під час офіцерської служби він обіймав різні посади в розвідувальних підрозділах Збройних Сил України та прослужив у кількох видах розвідки: військовій, радіорозвідці та інформаційній. А спецрозвідку він опанував з 2008 року, проходячи службу в лавах Кіровоградського полку спеціального призначення.

Бій за артемівський арсенал

– Для нашого полку війна почалася ще в лютому 2014-го, напередодні кримських подій, – розповідає Герой України полковник Олександр Трепак. – Розвиток тривожного сценарію мав певне підґрунтя, про що свідчила інформація, яку ми отримували. Тож на початку березня розвідувальні групи відбули у східні регіони виконувати відповідні завдання. А у квітні підрозділи спецпризначення зайшли в міжнародний аеропорт “Донецьк”.

Невдовзі Олександр Трепак разом із кількома розвідувальними групами відбув у район міста Артемівськ. Спільно з підрозділами спеціального призначення Військової служби правопорядку кіровоградці охороняли Центр забезпечення бронетанковим озброєнням, розташований в Артемівську та базу зберігання стрілецької зброї в селі Парасковіївка, що неподалік.

– На той час це були лише два місця на сотні кілометрів Донбасу, де майорів синьо-жовтий прапор, – розповідає полковник Трепак. – В одній із сутичок з терористами був поранений командир Центру забезпечення бронетанковим озброєнням полковник Володимир Чобіток.

Разом із розвідгрупою спецпризначення Олександр Трепак розпочав операцію з пошуку та евакуації важкопораненого офіцера. Захопивши блокпост бойовиків на в’їзді у місто та утримуючи його протягом трьох годин, вони забезпечили коридор для доставки пораненого командира Центру до місця евакуації гвинтокрилом. Під час бою і сам “Сергійович” отримав вогнепальне поранення ноги, але від евакуації відмовився і протягом двох діб керував відбиттям атак бойовиків на Центральну артилерійську базу озброєння.

– Ми добре розуміли, що російські найманці намагатимуться заволодіти бронетехнікою та стрілецькою зброєю, тож підготували надійні пости та секрети, морально налаштувалися на зустріч “гостей”, – розповідає офіцер.

Так і сталося. Згодом із боку Горлівки базу почали штурмувати озброєні до зубів бойовики на КАМАЗі. Однак наші хлопці не дозволили їм це зробити, розстрілявши з гранатометів та заволодівши трофейною зброєю. За деякий час терористи знову спробували штурмувати арсенал. Цього разу за підтримки мінометного вогню в наступ пішов танк Т-64 та піхота. Проте їхня спроба штурму також не мала успіху. Українські воїни подавили ворожий міномет, відсікли піхоту та підбили бойову машину супротивника.

За успішне виконання цього завдання Олександр Трепак отримав військове звання “полковник” і був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та іменною вогнепальною зброєю.

Далі було лікування в одному із медичних закладів України та реабілітація після поранення.

“Донецька фортеця”

Вже 22 серпня 2014 року полковник Олександр Трепак очолив оборону “Донецької фортеці”, де командував ввіреними йому бойовими підрозділами більше сорока днів.

– 27 та 28 серпня почалися запеклі та жорсткі бої. Терористи намагалися оточити аеропорт та відрізати нам дорогу, однак ми “вчасно” потрапили у засідку і зрозуміли, що ворог вже у нас в тилу, – розповідає офіцер. – Тоді негайно почали влаштовувати для них свої засідки – одну, другу, третю. Тобто почали їм перекривати шляхи підходу від їхньої засідки до нашої.

Так з часом захисники аеропорту витіснили терористів зі свого тилу. Як досвідчений офіцер полковник Трепак налагодив взаємодію із підрозділами, які утримували позиції в селі Піски. Постійно був зв’язок із командиром та старшим начальником артилерії сектору “В”. Із останнім Олександр Сергійович постійно планував завдання вогневих ударів по найбільш небезпечних напрямках.

– Я здійснював управління підрозділами із старого терміналу аеропорту. Бувало таке, що на першому поверсі був відсутній радіозв’язок, тож необхідно було підніматися на вищі поверхи навіть під час обстрілу, а інколи – і користуватися мобільним, – розповідає Герой України. – Одного разу противник підійшов досить близько, на відстань кидка гранати, та засів у сусідній будівлі. Ми викликали вогонь артилерії майже на себе, й терористи були знищені.

– На території аеропорту були будівлі, які нам утримувати просто не було сенсу, – продовжує офіцер. – Наприклад, “пожежка” – це звичайний сарай, який легко прострілюється із кулемета. Ми це добре розуміли і ніколи не утримували її, а використовували проти супротивника. Тобто робили видимість, що там хтось є, забігали невеликою групою, вели по терористах вогонь і негайно залишали будівлю. Майже тиждень бойовики гатили по ній з усіх стволів. Щойно все заспокоїлось, ми знову імітували, що там є українські війська (піднімали прапор, вели вогонь тощо). Ця “пожежка” перекривала певну місцевість, якби вони зрозуміли, що нас там немає, то могли атакувати новий термінал саме з цього напрямку.

Під керівництвом полковника Олександра Трепака “гарнізон” “Донецької фортеці” здійснював контрдиверсійну та контрзасідкову роботу в околицях аеропорту, не даючи бойовикам змоги перекрити шляхи постачання українським воїнам продуктів та боєприпасів.

– Ми мінували всі підходи до наших позицій, посадки, прилеглу територію, а єдиний вихід із замінованої зони виводив просто на нашу засідку, – розповідає Олександр Сергійович. – У терористів була така велика кількість “200-х”, що вони заїжджали забирати їх на тракторах із причепом. У мінуванні добре відзначився інженер загону спеціального призначення капітан Олег Кулигін, який героїчно загинув при обороні аеропорту.

Неодноразово Сергійовичу самому доводилося брати участь у бойових зіткненнях з терористами та піднімати “кіборгів” на штурм захоплених бойовиками будівель. Зокрема, українські воїни утримували не надто вигідну на той момент для них позицію, і щоб не було даремних втрат, були змушені відступити. Щойно терористи зайшли до будівлі, не встигнувши закріпитися на позиціях, як Олександр Сергійович разом із бійцями вибили їх звідти, захопивши при цьому цінні трофеї: реактивні штурмові гранати РШГ, реактивні піхотні вогнемети “Шмель”, автомати, ручні кулемети тощо.

– У ніч із 1-го на 2-ге жовтня я вивів із аеропорту підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади. “Донецьку фортецю” залишилися захищати десантники із 79-ї аеромобільної бригади, рота охорони 3-го полку та добровольчі підрозділи, – розповідає полковник Трепак. – Терористи спробували штурмувати старий термінал, бій був на дистанції кількох десятків метрів. Однак ми стійко тримали оборону. Неподалік від мене вибухнула граната Ф-1, і зачепила мені праву руку біля ліктя. Тієї ж ночі я примусово був евакуйований у тил.

“Буду там, де потрібно Батьківщині”

– Донецький аеропорт захищало багато героїчних та відчайдушних хлопців, які, безумовно, заслуговують на високі державні нагороди. Зокрема, це майор-танкіст з 93-ї окремої механізованої бригади Євген Межевікін з позивним “Адам”, який відчайдушно знищував ворожі танки на злітній смузі. Мобілізований механік-водій з позивним “Псих”, офіцер-артилерист з позивним “Абрикос”. Також окремо хочу подякувати своїм наставникам, які допомагали мені протягом усієї офіцерської служби. Серед них полковники Олексій Орлов, Юрій Компанієць, Сергій Демиденко, Володимир Лосєв, Леонід Кривезюк, Ігор Гасанов, а також підполковник Орест Кузьмін та старший сержант Сергій Бабін. Я їм дуже вдячний. Не можу не згадати і свого заступника – підполковника Юрія Коваленка, якого посмертно представлено до звання “Герой України”.

При цьому полковник Трепак не прагне обійняти вищу посаду.

– Поки іде війна – буду командиром загону спеціального призначення! Буду там, де потрібно Батьківщині, разом зі своїми хлопцями, серед бойових побратимів, – сказав Герой України.

За словами офіцера, матеріальне забезпечення 3-го окремого полку спеціального призначення виходить на високий рівень. Завдяки небайдужим громадянам є необхідна амуніція та спорядження, що допомагає виконувати бойові завдання. Проте слід переозброюватись. Необхідні сучасні снайперські гвинтівки з дальністю стрільби від 800 до 2000 метрів. А для мобільності та захищеності груп спецпризначення дуже потрібна спеціальна броньована техніка на кшталт бронеавтомобіля KrAZ Cougar або “Козак”. Потребує вдосконалення система зв’язку, а також необхідні сучасні технічні засоби розвідки.

Наша бесіда з Героєм України полковником Олександром Трепаком тривала близько двох годин. Час промайнув досить швидко. Наприкінці зустрічі упіймав себе на думці, що новітнє обладнання, техніка та озброєння в нашого війська, звичайно, будуть, але, як кажуть, усе тримається на людях. І поки в Україні є такі офіцери, ворогу нас не здолати!

Валентин ШЕВЧЕНКО,
“Народна армія”