Стыдные вопросы про хиджаб и паранджу Зачем женщины носят мусульманскую одежду? Подавляет ли она их волю?

В конце августа высший суд Франции приостановил действие запрета на буркини — мусульманского купального костюма. Тем не менее, французские курортные города, которые и пытались ввести такой запрет, сопротивляются этому решению. Скандал вокруг буркини коснулся не только Франции — его активно обсуждают по всему миру; ключевой момент этой дискуссии связан с давней проблемой нетерпимости к мусульманской одежде в светских западных странах. По просьбе «Медузы» на стыдные вопросы о хиджабе и парандже, а также о сопутствующих предрассудках отвечает Ахмет Ярлыкапов — кандидат исторических наук, старший научный сотрудник Института международных исследований МГИМО.

Что такое паранджа? И чем она отличается от хиджаба?

Паранджа — это исламский предмет одежды. «Классическая» (среднеазиатская) паранджа — это длинный халат с ложными рукавами, который скрывает все тело, оставляя открытым лишь лицо. Лицо, как правило, закрывают чачваном — плотной сеткой из конского волоса, которую можно поднимать и опускать.

На паранджу похожа бурка, но это другой вид мусульманской одежды. Бурка — это покрывало, которое закрывает тело с головой, для глаз в нем оставляют затянутую сеткой прорезь. Запрещенный во Франции мусульманский купальный костюм буркини к бурке не имеет отношения. Во-первых, буркини не закрывает лица женщины, а во-вторых, это костюм, а не покрывало; его задача — скрыть очертания тела купающейся женщины.

Мусульманские головные уборы и накидки: хиджаб (в верхнем левом углу), никаб (в верхнем правом), чадра (в нижнем левом), бурка (в нижнем правом)

Из других видов женской мусульманской одежды распространена чадра — легкое покрывало, обычно темного цвета, закрывающее все тело женщины с головы до ног. Сама чадра не закрывает лицо, для этого может использоваться дополнительный кусок ткани или головная накидка никаб, прячущая волосы и лицо женщины и оставляющая лишь прорезь для глаз.

Многие разновидности мусульманских головных уборов в Европе называют хиджабом. Это неправильно, поскольку хиджаб — это любая женская одежда, соответствующая нормам шариата. Такая одежда должна закрывать все тело и волосы женщины; непокрытыми можно оставить лишь лицо, кисти рук и ноги ниже щиколоток. Это могут быть платок, кофта с длинными рукавами и юбка до пола.

Все ли мусульманки должны носить паранджу?

Нет. Верующие мусульманки должны носить при посторонних мужчинах хиджаб — одежду, закрывающую тело и волосы (кстати, костюм буркини обязателен на пляже, поскольку по сути это купальный вариант хиджаба). Есть страны, в которых носить хиджаб обязаны все женщины, причем независимо от вероисповедания, — такое требование существует в Иране и Саудовской Аравии. В светских странах такой обязанности у женщин нет: например, в Турции до недавнего времени женщинам даже было запрещено появляться в хиджабе в государственных учреждениях. Впрочем, сегодня Турция несколько ослабила этот запрет; теперь женщины могут появиться в хиджабе в государственном учебном заведении.

В Коране про хиджаб что-нибудь говорится?

Да. О том, как должны выглядеть верующие мусульманки, говорится в основном в двух аятах (то есть стихах) Корана. В одном из них (Сура 24 «Свет», аят 31) говорится, что женщины должны «опускать свои взоры», «не выставлять напоказ своих прикрас» и «прикрывать своими покрывалами вырез на груди». Там же сказано, что мусульманки не могут «показывать свою красу» никому, кроме родственников и немногочисленных приближенных, которых допускают в дом (например, слуг и детей).

Другой стих (Сура 33 «Сонмы», аят 59) также указывает верующим женщинам на необходимость «опускать на себя покрывала»: «О Пророк! Скажи твоим женам, твоим дочерям и женщинам верующих мужчин, чтобы они опускали на себя (или сближали на себе) свои покрывала. Так их будут легче узнавать (отличать от рабынь и блудниц) и не подвергнут оскорблениям. Аллах — Прощающий, Милосердный».

Зачем женщины носят паранджу?

Это не всегда объясняется нормами ислама. Иногда требование носить одежду, полностью скрывающую женское тело, обусловлено скорее культурными особенностями. Паранджа связана с традицией женского затворничества, которое было распространено на Ближнем Востоке еще до зарождения ислама. Традиция подкреплялась местными морально-этическими нормами, неотъемлемой частью которых были принципы целомудрия и духовной чистоты. Затворничество было распространено в среде городских элит, причем следуя этой традиции жили и иудеи, и христиане, а сейчас так живут некоторые высшие касты индуистов.

С приходом ислама явление обрело религиозные обоснования и широко распространилось, выйдя за пределы высших слоев общества. Мусульманские нормы обеспечили дополнительную легитимацию паранджи и подобных видов женской одежды — несмотря на то, что требования закрывать лицо при посторонних мужчинах нет даже в строгих исламских нормах. «Превышение» исламских требований как раз свидетельствует о культурных корнях этой одежды.

Но ведь паранджа подавляет волю женщины?

Сложно сказать. С одной стороны, женские накидки, покрывающие тело, изолируют их от остального общества, это символ их затворничества. Носить паранджу или бурку обычно требуют сторонники самых консервативных форм ислама, которые считают, что роль женщины в обществе ограничивается заботами о семье. В таких сообществах женщин действительно могут принуждать к ношению паранджи или бурки, причем нередко инициатива исходит от старших женщин.

В некоторых странах появление женщины на улице без традиционной одежды может прямо угрожать ее жизни и здоровью — в такой ситуации сложно рассуждать о добровольном выборе.

С другой стороны, многие мусульманки добровольно носят этот предмет одежды, руководствуясь глубокими религиозными взглядами. Кроме того, в свое время паранджа считалась одеждой женщин из зажиточных семей, то есть была в каком-то смысле символом богатства и влияния.

Тем более нельзя дать однозначную оценку хиджабу. В современных западных странах в него облачаются не забитые бесправные женщины, но, как правило, гражданки этих государств. Они подчеркивают, что носят хиджаб, потому что сами этого хотят. Для таких мусульманок хиджаб — это способ их самоидентификации и символ их свободы, в том числе и той самой свободы выбора, за которую выступают защитники прав женщин на Западе.

«Мой хиджаб — это не признак давления. Это феминистское заявление»

Есть ли в исламских странах движение против паранджи и другой подобной одежды?

Да, есть. Например, в Иране в социальных сетях набирает силу движение My Stealthy Freedom («Моя тайная свобода»), инициатором которого стала живущая в Лондоне иранка Масих Алинеджад. Сторонницы этого движения выступают против обязательного ношения хиджаба и публикуют в интернете свои фотографии с непокрытой головой, в современной одежде и с макияжем. Судя по официальному сайту движения, число его сторонников составляет уже больше миллиона человек. В соцсетях также популярно движение иранских мужчин, которые надевают хиджабы в знак поддержки своих жен.

Почему во Франции запретили паранджу?

Это не совсем правда. Во Франции не запретили паранджу — в стране действует запрет на появление в ней и другой религиозной одежде в государственных учреждениях. То есть правильнее говорить об ограничении на ношение некоторых видов одежды в отдельных местах — в том пространстве, которое светское государство считает «своим». Кроме того, из соображений безопасности во Франции запретили появляться в общественных местах в одеждах, скрывающих лицо и фигуру. Насколько можно судить, дискуссии идут именно по поводу того, как сочетать принцип светскости с правом на свободу вероисповедания и на свободу самовыражения.

Читайте также

Ахмет Ярлыкапов

Мусульмани

Мусульмани, (віддані вірі), магометани (застаріле) — послідовники ісламу, одної з трьох світових релігій. Загальна назва вірян, що закріпилася за членами спільноти Мухаммада ще до хіджри [1] .

Етимологія

Походить від араб. مسلم‎‎ ‎ , латиніз. muslim — «віддані ісламу», у жіночому роді араб. مسلمة‎‎ ‎ , трансліт. muslima, пов’язане з áslama — «підкорений, відданий»; до української мови прийшло через посередництво тюркських і перської мов (тат. мусульман, тур. müslüman, перс. muslimān «відданий ісламу») [2]

Етимологія застарілих назв, що поширені в авраамічних релігіях, агаряни [3] чи ізмаїлтяни зводиться до легенди, що всі мусульмани є нащадками Агарі та сина її Ізмаїла.

Основні особливості мусульманства (ісламу)

Докладніше: Іслам

Іслам є однією з трьох світових релігій (поруч з християнством і буддизмом). Виник у VII ст. у західній частині Аравійського півострова. Мусульманство зазнало суттєвого впливу з боку двох релігій — християнства та юдаїзму, від яких нова релігія прийняла низку догматичних та обрядових положень. Водночас, сформувавшись за умов менш розвинутого суспільства, іслам за своєю догматикою і ритуалом набагато простіший і доступніший для простих людей. Нескладні й етичні норми ісламу. На відміну від юдаїзму та християнства у ньому відсутні моральні норми, які складно виконувати [4] .
Стати мусульманином досить просто, для цього необхідно щиро промовити ісламське визнання віри (шагаду) арабською, або будь-якою іншою мовою (українською мовою вона звучить так — [Засвідчую, що] нема Бога крім Бога (Аллаха), і [засвідчую, що] Мухаммед посланець Його) [5] .
Мусульманство розпалося на низку напрямів. Основним, ортодоксальним напрямом у ісламі є сунізм (у ньому існують чотири релігійно-правові школи — мазгаби). Вважається, що сунізму дотримується 90 % мусульман [6] . Інший важливий напрямок мусульманства — шиїзм, що у свою чергу розпався на низку груп: 1. Імамітські — імаміти, шейхіти, езеліти. 2. Ісмаїлітські — нізарити, мусталіти, алавіти, друзи. 3. Зейдитські — зейдити, ноктавіти [7] .
Священна книга мусульман — Коран, вшановується прихильниками всіх напрямів, усіх мусульманських течій. Вона є основою мусульманського законодавства, як релігійного, так і цивільного. За мусульманською традицією Коран був переданий Аллахом останньому і головному ісламському пророкові Мухаммаду архангелом Джабраїлом [4] .
Деякі течії ісламу (друзи, бахаїти, «крайні» шиїти, ахмадія) так далеко відійшли від загальноприйнятих основ релігії, що не трактуються як мусульмани більшістю ісламської спільноти

Поширення мусульманства у світі

На сьогодні вважається, що мусульмани становлять 19 % населення планети і кількісно є другими після християн. Існує тенденція до збільшення відсотка мусульман у структурі населення світу — в мусульманських країнах народжуваність традиційно висока, їх населення постійно збільшується [8] . Також триває процес ісламізації негритянської Африки та Південно-Східної Азії [9]

Мусульмани України

Поширення ісламу на українських землях — це закономірний процес, обумовлений розміщенням України на рубежі великих цивілізацій — мусульманської і християнської, а також складним етнічним складом її населення, частина якого сповідує іслам.
Іслам на теренах України нараховує більш ніж тисячолітню історію. Існує стародавня легенда про те, що іслам на території України, а саме — на Кримському півострові, поширювався ще сподвижниками Пророка Мухаммада Газі Мансуром і Маликом Аштером, котрі відвідали цей регіон ще в VII столітті від Різдва Христова. Достеменно відомо, що вже у VIII ст. на території сучасної України проживали аланські племена, які ховали своїх померлих за мусульманським звичаєм [10] .
Водночас неможливо однозначно вказати дати розповсюдження ісламу в Україні. Ісламізація частини населення України у загальноісторичній перспективі виглядає як поступовий, поволі наростаючий процес. У Х-ХІ ст. Київську Русь часто відвідували арабські купці, історики та географи. Завдяки працям ібн Йакуба , аль-Масуді, ібн Фадлана, Міскавайга, ібн Хордадбега, аль-Ідрісі до нас дійшло чимало відомостей про стародавніх слов’ян, їхній побут, релігію, державний устрій та культуру загалом.
Відома легенда про «вибір вір» Володимиром слугує доказом, що вже в цей час русини (нині українці) були знайомі з ісламом та його особливостями.
Чималу роль у становленні ісламу в Україні-Руси відіграла й Золота Орда. Верхівка цього потужного державного утворення прийняла іслам у 20-30 роках XIV ст. Саме з Ордою пов’язано чимало державотворчих процесів на Кримському півострові, які в підсумку завершилися створенням високорозвиненої мусульманської держави — Кримського Ханства (1441 р.), що проіснувало до 1783 року. Із татарського середовища походить і перше мусульманське населення Західної України, яке з кінця XIV ст. розселилося на теренах Великого князівства Литовського, зокрема й на Волині та Галичині. Наприклад, у XIV ст. татари вже проживали у Львові, маючи там чималу громаду та навіть мечеть. У місті Лева було й чимало інших мусульманських народів — арабів, персів, турків. Згодом татарсько-мусульманські колонії з’являються також у володіннях Василя-Костянтина Острозького (1523—1608 рр.) — в Острозі, Полонному, Старокостянтинові та інших містах. До прикладу, із середовища західноукраїнських татар походив видатний сходознавець та україніст Агатангел Кримський (1871—1942 рр.).
Після завоювання Кримського Ханства Російською імперією наприкінці XVIII ст. з’явилася спеціальна адміністративна інституція — Таврійське магометанське духовне правління , що мало забезпечити контроль над численним мусульманським населенням.
У порівнянні з процесом ісламізації Середньої Азії, Закавказзя і Північного Кавказу поширення ісламу в Україні мало дещо інший характер стосовно місцевих етносів. Тут іслам відіграв значну роль як фактор етнічного самозбереження кримськотатарського і булгарського (волзькі татари) народів [11] . Наприклад, у 1266 р. після низки набігів татаро-монголів, які незадовго до того прийняли іслам, оселяються в Криму, змішуються з місцевим населенням (здебільшого кипчаками). Хан Оран-Тимур стає володарем Кримського Юрту.
Історично існували два основних шляхи просування ісламу в Україну: східний (Булгарстан, Північний Кавказ) та південний (Крим і Туреччина). В XIV ст. Кілька шляхетних татарських сімей із Золотої Орди стають на військову службу до великих князів Литовських, отримують землю та формують татарські громади на території сучасних України, Білорусі, Польщі, Росії.
У другій половині XIX ст. — 30-х рр. XX ст. під час промислового освоєння Донбасу значна кількість робочої сили завозиться з російського Поволжя — головним чином татари з Пензенської губернії. Татарські слобідки виникають у великих містах України, зокрема в Києві [12] .
Формально широкі права сповідники ісламу отримали на початку 20-х років XX ст., але згодом ці процеси почали швидко згортатись. Репресивні заходи з боку радянської влади завершилися трагічними подіями депортації в 1944 році. До кінця 80-х років минулого століття іслам в Україні був цілком підпільним явищем. Лише у зв’язку із проголошенням незалежності мусульмани України знову отримали широку свободу для релігійної активності [13] .
Нині іслам розповсюджений на всій території України, а не лише у місцях компактного проживання мусульман. Мусульмани України не мають єдиного координаційного центру, на сьогодні офіційно діють п’ять зареєстрованих центрів: Духовне Управління мусульман Криму (ДУМК) [14] , Духовне управління мусульман України (ДУМУ) [15] , Духовний Центр мусульман України (ДЦМУ), Релігійне управління незалежних мусульманських громад України «Київський муфтіят» [16] та Духовне Управління мусульман України «Умма» [17] .
Наявність такої кількості духовних центрів обумовлена етнічним складом останніх, адже їх можна охарактеризувати так: ДУМК — кримські татари, ДУМУ — кавказці (дагестанці, чеченці тощо), кримські та поволзькі татари, пакистанці, афганці, араби (ліванці, тунісці тощо), етнічні росіяни та українці, ДЦМУ — поволзькі татари, «Київський муфтіят» — казанські та поволзькі татари, ДУМУ «УММА» — араби (палестинці, йорданці тощо), узбеки та етнічні українці й росіяни. Українські мусульмани об’єднані у 1135 зареєстрованих та незареєстрованих релігійних громад у різних областях країни. Це здебільшого суніти ханіфітського напряму. Слід зазначити, що чисельність мусульман в Україні є об’єктом певних маніпуляцій, оскільки точні підрахунки не проводилися, а тому навіть в науковій літературі можна зустріти цифри від 90 тисяч до 2 млн осіб.
Окрім перерахованих вище мусульманських духовних центрів, ще існує значна кількість громадських організацій, які несуть іслам в українське суспільство [11] . Серед цих організацій є студентські об’єднання, земляцтва та громадські організації, найбільшою з останніх є Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Альраід».
Тож, мусульманська спільнота в Україні розвивається, але існує низка проблем серед яких слід назвати відсутність узгодженості між існуючими духовними осередками; проблеми із забезпеченням мусульманських громад культовими спорудами і висококваліфікованими кадрами священнослужителів; відсутність окремих цвинтарів, лікарень, санаторіїв, роздільних шкіл, або класів для дівчат та хлопчиків. Великою проблемою є питання мови під час мусульманської проповіді, молитви, читанню Корану.

Також гостро стоїть питання релігійних переконань (акида) сучасних мусульман: вони не завжди відповідають ісламським нормам, широких знань про іслам немає у багатьох мусульман.

Окремо слід відзначити відсутність в Україні умов для дотримання мусульманами норм Шаріату (ібадату). Це стосується відсутності можливості робити молитву (салят), носити хіджаб, відвідувати мечеть щоп’ятниці (джума). Також святкові дні часто випадають на робочі дні, тому ускладнюється відвідання мечеті. Мусульманам Криму в даному випадку простіше — за рішенням Верховної Ради Криму від 26 березня 1993 року «Про встановлення святкових днів для громадян Республіки Крим, що сповідують іслам» і статтею 73 Кодексу Законів про працю України, перший і останній дні свята Ід аль-Фітр (Ураза-Байрам) є неробочими днями для мешканців Криму мусульманського віросповідання.

Наступна проблема полягає в тому, що на більшій частині України не розвинена халяль-промисловість, тому віряни не можуть купити продукцію, яка б відповідала нормам Шаріату. Проте слід відзначити, що нині ця проблема починає вирішуватись, адже компанія «Наша ряба» налагодила виробництво халяльної курятини [18] .

Проблем значно більше, кожна з яких може бути окремою темою.