Старовинні українські предмети побуту

0 Comments

Зміст:

Традиційні прикраси українок 19–20 століть: подорож в минуле

Різноманітні прикраси для сучасної жінки є невід’ємною частиною її гардеробу. Адже саме вони роблять кращу половину людства неповторними і чарівними.

Мотиви традиційних прикрас дістались нам від предків. У ці узори вони вкладали глибокий сакральний та обереговий зміст. Ще за часів трипільської культури наші пращури носили прикраси, декорували свій одяг вишивкою, аплікаціями, розписом.

Автор фото: IGotoWorld Photo Group.

Протягом багатьох століть прикраси до одягу змінювались та вдосконалювались народними майстрами. Наприкінці 19 та початку 20 століть серед українських селян остаточно сформувались найбільш поширені традиційні прикраси: шийні та нагрудні вироби (намисто, салба, дукач, поцьорки, дукати, згарда, гердани, силянки та інші) також вушні прикраси.

Нагрудні прикраси, що виконували ритуальні та захисні функції, вберігали людину від зурочення та всілякого лиха, носили на тілі. А ось те, що вдягали поверх одягу, слугувало колоритним доповненням до традиційного українського костюму.

Жіночі прикраси в українському побуті стали обов’язковою частиною святкового вбрання, також мали своє призначення та певні особливості. За кількістю нагрудних прикрас можна було визначити, наскільки була заможною їхня власниця.

Експозиція в музеї-заповіднику «Садиба Попова». Автор фото: IGotoWorld Photo Group.

Українські селянки, навіть найбідніші, намагались не поступатись одна перед одною в кількості різноманітних прикрас. Подібні коштовності збирались протягом кількох поколінь та передавались у спадок як сімейна реліквія. Інколи набір жіночих прикрас коштував більше, ніж будинок чи пара волів.

Купувалися прикраси на сільських ярмарках та торгових рядах великих міст. Постачальниками були здебільшого місцеві ремісники, проте деякі коштовності завозились з інших країн.

Шийні та нагрудні прикраси до одягу

Нагрудні прикраси у вбранні українських жінок займали особливе місце. Знімні коштовності, різні за формою, кольором та матеріалом, гармонійно пов’язувались між собою та надавали неповторної вишуканості традиційному українському одягу. Поєднання різних прикрас було зумовлене місцевими традиціями. Так:

  • на Поліссі носили коралове та бурштинове намисто;
  • на Поділлі 5–10 разків коралів доповнювали разком «баламутів» (намисто з перламутрової мушлі), ланцюжком з монетами та дрібним скляним намистом;
  • Наддніпрянщина віддавала перевагу коралям, дукачу з бантом або скляному намисту з монетами, шию прикрашали бісерними «лучками»;
  • на Західній Україні традиційні коралі доповнювали «писаними» поцьорками, бісерними «силянками».
  • на Гуцульщині особливе значення приділяли латунному (мосяжному) намисту – згарді, шелесту.

Намисто

Намисто було поширене по всій території України і мало дуже багато різновидів. Найбільшу цінність являло собою намисто з дорогих природних матеріалів: коралів, бурштину, перлів, гранатів; а також скла, смальти. Лідером у цьому списку було намисто з коралів, його називали: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі на ті часи були недешевою прикрасою, селяни з малим достатком не завжди могли купити таке намисто.

1 фото: намисто. Корал, метал. Друга половина 19 століття. 2 фото: намисто з пугвицями. Корал, метал. Черкащина, 19 століття. Джерело фото: honchar.org.ua. З монографії Ганни Врочинської «Українські народні жіночі прикраси 19 – початку 20 століть».

Матеріалом для виготовлення такого намиста слугували скелети коралових поліпів, переважно червоного кольору. Видобували їх у теплих водах Середземноморського регіону, завозили в Україну переважно з Венеції.

Коралові намиста вирізнялося за розміром, якістю, обробкою та кольором. Більш дешевим вважалось так зване необроблене «колюче» намисто – воно складалось з нарізаних у формі трубочок маленьких циліндриків. Високо цінувались червоні коралі, оброблені у вигляді овалів чи барилець, особливо з великими намистинами у центрі. Часто найбільшу центральну намистину на кожній низці обковували сріблом. Кількість разків такого намиста часто сягала 25, така розкіш свідчила про заможність жінки. Часто до намиста додавали хрести, золоті монети, срібні бусини (рифи, пугвиці).

Традиції носіння намиста

  • Під час посту або жалоби червоне намисто не вдягали, його заміняли більш дешевим, скляним, з неяскравим кольором.
  • Після 40 років жінки здебільшого не вдягали намисто, проте це не було забороною. Багато хто носив намисто і в похилому віці, але переважно темного кольору і в незначній кількості.
  • Поганою прикметою було розірвати намисто, це віщувало нещастя.
  • Люди вірили, що того, хто носить коралове намисто, ніякі чари не беруть.

Бурштинове намисто теж було дуже поширене на території нашої країни. Видобували камені на Волині, у деяких місцях Середнього Придніпров’я, на Прикарпатті. Низка бурштину інколи сягала рівня нижче середини грудей, носили найчастіше в поєднанні з коралами. Власниці такого намиста вірили, що бурштин приносить гарне здоров’я та покращує колір обличчя.

Писані поцьорки вважались на той час одними з найдорожчих. Дуте намисто із різнобарвного муранського скла привозили з Венеції. Воно складалось переважно з одного разка. Круглі намистини розписувалися вручну кольоровими емалями та інкрустувалися золотом.

Фото 1: намисто весільне. Скло, інкрустація, позолота, срібні монети, мідні дзвіночки «колокільця», латунні застібки-чепраги. Гуцульщина, друга половина 19 століття. Фото 2: намисто «писані поцьорки». Скло, інкрустація, розпис, позолота. Гуцульщина, 19 століття. Джерело фото: honchar.org.ua. З монографії Ганни Врочинської «Українські народні жіночі прикраси 19 – початку 20 століть».

Також виготовляли більш доступні поцьорки з дешевого різнокольорового скла. Часто на одну нитку нанизували намистини різних кольорів, що придавало виробу яскравості та неповторності.

Намисто 1930–1950 років. Автор фото: Irina Haluschak.

Баламути – так у побуті спрощено називали перламутр. За народним повір’ям, ця прикраса втілювала дівочу цноту, її носили, «абись чоловіки не баламутили жінок». На теренах України таке намисто вважалось диковиною, тому коштувало досить дорого.

Салба – нашийна прикраса, носили переважно на Буковині. Основою слугувала тканина, на яку кріпились монети, переважно срібні. Кількість нашитих монет часто перевищувала дванадцять рядів. Подібні прикраси також є складовою частиною національних костюмів тюркських народностей.

Одяг та прикраси (салба) з фондової збірки Музею народної архітектури та побуту у Львові. Джерело фото: twitter.com/Cherries_UP.

Дукач (личман) – основою такої прикраси були австрійські дукати або російські карбованці. Монету підвішували до прикрашеного камінням металевого банту. Також замість монет використовували металеві образки із зображенням Богородиці та святих, які часто виготовляли в майстернях при монастирях.

Дукач завжди вдягали поверх намиста на найвиднішому місці. Жінки дуже пишались такою прикрасою, її наявність свідчила про майновий статус господині. Дукачі передавались із покоління в покоління, разом з іншими прикрасами часто становили придане майбутньої нареченої.

Коралі зі срібними монетами (польські злоті з Ядвігою 1932–1933 років). Автор: Irina Haluschak.

Дукати являють собою різновид намиста. За допомогою спеціально приробленого вушка монети нанизували на кольорову вовняну нитку, часто в поєднанні з коралами або бісером, інколи зі срібними хрестиками. Використовували срібні або золоті монети царського карбування.

Згарда – традиційна гуцульська прикраса культового значення. Її основу складають мідні литі хрестики, у проміжках між ними розташовуються трубочки або спіральки з латуні або міді. Нанизували на ремінець, шнурок або дротик, від одного до трьох разків. У цій прикрасі гармонійно поєднується язичництво та християнство – хрестики з металу та різні релігійні орнаменти. Велика кількість хрестиків на згарді свідчила про заможність родини.

Сканована сторінка з книжки Оксани Косміної «Українське народне вбрання», 2006.

  • Намисто з венеційського скла та бурштину, Карпати.
  • Жіноча нагрудна прикраса згарда з хрестами, Гуцульщина.

Шелест – цю прикрасу виготовляли та носили на Гуцульщині. Металеве намисто складається з дрібних круглих бубонців, цю дзвінку прикрасу ще називають «сороківці».

Бісерні прикраси

Бісероплетіння в Україні має дуже давню історію. На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Вперше бісер стали виготовляти на території Стародавнього Єгипту. Штучні перлини з непрозорого скла називали «бусра» (у множині «бусер»). У Європу бісер надходив з Візантії, пізніше з Венеції. Час найбільшої популярності цієї оздоби на теренах України припадає на кінець 18 та початок 19 століття. На той час основним постачальником бісеру була Чехія.

Прикраси з бісеру набули поширення на значній частині західних областей України та в деяких місцевостях півночі та центру.

Вироби з литих кольорових намистин чудово доповнювали вбрання українських селянок. Такі прикраси завжди виглядали витончено та ніжно. Всі вони різняться за формою та кольором, також технікою виконання. Нанизували бісер без голки, лише ниткою, для цього її кінчик змащували воском, щоб була твердіша.

Найпоширенішими були шийні та нагрудні прикраси з бісеру, це ґердани та кризи. Кожному з них були притаманні певний орнамент, колорит та місцеві назви. Дуже часто одна й та сама прикраса в різних селах називалась по-різному.

Прикраси у вигляді вузької стрічки або заокругленого мереживного комірця випліталися з кольорового бісеру на волосяній або шовковій основі.

Шийні прикраси з бісеру називалися «ґердани», «герданки», «крайки», «ланки», «драбинки», «рядки», «пупчики» тощо.

На фото ґердан. Візерунок початку 20 століття, Снятинського району Івано-Франківської області. Автор: Irina Haluschak.

Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять назви прикрас до одягу – «силянки», «сильованки», «силенки». Переплетіння ниток з бісером між собою – «плетенки», «плетінки».

Реконструкція старовинної силянки, село Космач Косівського району. Автор: Irina Haluschak.

Кризи являють собою круглі коміри з бісеру, що вкривали плечі і груди панянки. Ширина їх сягала 20 см і більше. Одягали переважно на свята відразу по кілька комірів різної довжини і ширини.

Вушні прикраси

Українські селянки дуже полюбляли різноманітні сережки, це один з найдавніших видів традиційних жіночих прикрас. На той час вушка дівчаткам проколювали у досить ранньому віці, часто починаючи з двох років. Для цього використовували тонкі гострі сережки, які залишалися до заживання ранки. Діти носили переважно мідні сережки, дівчата та поважні молодиці здебільшого срібні, позолочені чи золоті, все залежало від майнового статусу родини.

З цією прикрасою пов’язано досить багато різних народних повір’їв:

  • люди вірили, що носіння сережок допомагало знімати головний біль;
  • у першу шлюбну ніч наречена мала обов’язково знімати серги;
  • під час трауру чи посту жінки вдягали скромні серги у формі кільця;
  • загубити сережки вважалося дурним знаком, це віщувало нещастя.

На той час асортимент сережок був досить різноманітний: бовтуни, жолудки, реп’яшечки з незабудкою, змійки, книшики, тіявочки, уточки, метелики, ягідки, маківки та інші. До сережок часто кріпили привіски – бовти, теліпони. На Гуцульщині поширеними були сережки грушоподібної форми.

Джерело фото: honchar.org.ua. На фото сережки:

  • а) Полтавщина, кінець 18 століття.
  • б) Черкащина, початок 20 століття.
  • в) Сережки «калачики з метеликами». Черкащина, кінець 19 століття.
  • г) Черкащина, кінець 19 століття.
  • д) Чернігівщина, середина 18 століття.
  • е) Підвіски до сережок. Чернігівщина, середина 18 століття.

Та все ж найбільш популярними були так звані «місяці» і «напівмісяці», «дуті», «бублики». За формою були схожі на загнутий місяць, підвішений за ріжки. Вони були плескаті та «дуті», перші оздоблювались легким гравіруванням, часто у вигляді гілочки з квіткою з обрамленням у вигляді дрібних крапок. Такі сережки носили переважно молодиці та літні жінки.

Сережки з приватної колекції Потапенко С. Сережки кінця 19 – початку 20 століття, Чигиринщина. Джерело фото: chigirinzapovidnyk.org.ua.

Де побачити традиційні українські прикраси

Певна річ, придбати старовинні українські прикраси досить проблематично і дорого. На жаль, музею, присвяченого виключно прикрасам українок 19–20 століть, ми не знайшли. Проте побачити оригінальне намисто, сережки та інші оздоби можна у деяких музеях. Здебільшого старовинні українські прикраси експонуються в історичних музеях, музеях народного побуту. Усі музеї України ви навряд відвідаєте, проте завітати до музею у своєму місті однозначно варто. Чимало цікавих музеїв є у Львові.

  • Музей історичних коштовностей України, Київ. Тут ви побачите набагато давніші коштовності, ніж прикраси українок 19–20 століть, як от браслети сарматського поховання, чоловічі скіфські прикраси (наприклад, гривну), срібники князя Володимира і багато іншого. Сучасний інтер’єр і експонати вам сподобаються!

Джерело фото: Музей історичних коштовностей України у facebook.

Працює: з вівторка до неділі – з 10:00 до 17:45 (каса працює до 16:45). Остання п’ятниця кожного місяця – санітарний день.

Вхід: загальний квиток – 50 грн. Пільговий квиток – 30 грн. Сімейний квиток (до 4 чоловік) – 100 грн. У перший вівторок місяця вхід безкоштовний (екскурсійне обслуговування платне).

Адреса: вулиця Лаврська, 9, корпус 12.

  • Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Київ. Окрім килимарства, вишивки, художньої обробки шкіри і багато іншого, відвідувачі зможуть насолодитися колекцією українського народного костюму 19 – початку 20 століття.

Працює: усі дні, крім вівторка. З 10:00 до 18:00.

Вхід: дорослим – 40 грн. Студенти, пенсіонери – 20 грн. Школярі – 10 грн.

Адреса: вулиця Лаврська, 9, корпус 29.

Джерело фото: Kievtown.net.

  • Музей Івана Гончара, Київ. Експозиції центру народної культури висвітлюють красу народного побуту, національні та християнські ідеали українців.

Працює: з вівторка по неділю. З 10:00 до 17:30.

Вхід: дорослим – 30 грн. Студенти, пенсіонери та школярі – 10 грн.

Адреса: вулиця Лаврська, 19.

Українські прикраси, що формувались протягом багатьох століть, на щастя, не втратили своєї привабливості. Сучасні модниці дедалі частіше користуються прикрасами у стилі українського етно.

Сьогодні на багатьох ринках та у сувенірних крамницях можна придбати жіночі прикраси з українськими мотивами, ба навіть точнісінькі копії. А чому б і не зробити прикрасу самостійно? Як їх робили наші пращурки, ви вже знаєте.

10 антикварних речей, що досі не втратили шарму: фото

Старовинні предмети побуту дуже вирізняються на тлі сучасних виробів. У них не просто особливий дизайн – у них свій характер, своя місія. Вони – наче посланці Часу, що пов’язують минуле із сьогоденням.

Електричний тостер, мінібар у вигляді корабля, металеві шахи, дубовий сервант – усе це й сьогодні стане окрасою будь-якого інтер’єру. Лишень увімкніть фантазію й підшукайте ідеальне місце для такої особливої речі.

1. Електричний тостер, виготовлений 1920 року

2. Радіоприймач, який працює з 1938 року

3. Оригінальна лампочка, усередині якої світиться троянда

4. Металеві шахи

5. Відремонтована старовинна піч

6. Мінібар-корабель

Життя стало одноманітним і все повторюється по колу? Зателефонуй найближчій подрузі та влаштуй коктейльну вечірку на двох просто вдома! Із Zubrowka Rose міксувати смачні коктейлі просто!

7. Жадеїтовий набір посуду

8. Домашній розважальний центр

9. Антикварний сервант

10. Гарнітур було створено данським дизайнером Гансом Ольсеном у середині XX століття

Повʼязані теми:

м.Київ ,
вул. Володимирська 61/11, офіс 50

Війна з Росією

Фронт

Мобілізація в Україні

  • Новий закон: що зміниться
  • Чи призиватимуть людей з інвалідністю
  • Мобілізація аспірантів і студентів
  • Скільки триватимуть мобілізація та воєнний стан
  • Кого можна забронювати
  • Хто може отримати відстрочку: повний перелік
  • Які існують повістки
  • Все про електронні повістки

Зброя та авіація

  • Чим небезпечні “Кинджали”
  • Все про смертоносні ракети JASSM
  • Як збивати Х-101
  • А-50 – літак, який збила Україна
  • Ту-95: що це за літаки
  • Чим небезпечні Shahed
  • Як Patriot можуть закрити небо
  • F-16

Комунальні послуги

Економіка

  • Курси валют
  • Чому долар падає
  • Курс долара
  • Курс євро
  • Новини про нафту
  • Новини про газ
  • Пенсії в Україні

Погода

Спорт

Новини Шоубізу

Лайфхаки і дозвілля

Всі комерційні рекламні матеріали позначені словами “Спецпроєкт” чи “Партнерський матеріал”. Матеріали з позначкою “Експерт”, “Позиція” відображають позицію авторів та героїв. Редакція може не поділяти їхніх поглядів. Детальніше щодо реклами та правил цитування можна ознайомитись в правилах користування сайтом. Усі права захищені. © 2005—2024, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», 24 Канал.

10 старовинних українських страв

Запитайте у будь-кого про українські старовинні страви — і вам одразу згадають борщ, вареники, голубці та холодець. Але наша національна кухня набагато древніша, різноманітніша та цікавіша ніж ми думаємо! Хоч і багато традиційних страв вже не готують в українських родинах, проте їх рецепти збереглись до сьогодні. Про них і піде далі мова.

    • 1. Затірка — одна з найдавніших українських страв
    • 2. Гомбовці — страва, що прийшла до нас з Угорщини
    • 3. Рокоткрумплі
    • 4. Меживо
    • 5. Книші
    • 6. Лемішка
    • 7. Коцюрба
    • 8. Токан
    • 9. Росівниця
    • 10. Гуслянка

    Затірка — одна з найдавніших українських страв

    Затірка була поширена на території проживання усіх слов’янських народів. Рецепт дуже простий: готується добряче підсолене пшеничне тісто, яке потім розтирається в макітрі з пшеничним борошном. Розтирати тісто потрібно, доки воно не перетвориться на мілкі розсипчасті кульки розміром з горошину. Ці кульки відварюються у воді, молоці або бульйоні. Страва готується, поки кульки не спливуть на поверхню. Заправляють готову затірку маслом, олією чи шкварками. Раніше її вживали до столу щодня, адже вона проста у приготуванні та ситна.

    Гомбовці — страва, що прийшла до нас з Угорщини

    Але певний час була поширена і в Україні. Унікальність гомбовців полягає в тому, що ця страва майже ідентична з китайськими паровими булочками, які також вважаються там традиційною стравою. Тож, можливо, цей рецепт прийшов до нас з іншого кінця світу. Гомбовці — це парові булочки-кульки з дріжджового тіста. Всередину тіста кладуть різні начинки з ягід, фруктів або просто заправляють тісто прянощами. Відрізняються ці українські кульки від інших одним нюансом – після приготування їх обвалюють у крихтах підсмажених сухарів із цукром.

    Рокоткрумплі

    Рокоткрумплі — дивна назва одразу наштовхує на думку про іноземне походження. Справді, це угорська страва, яку українці перейняли у свій побут. Адже рецепт зовсім нескладний і включає в себе інгредієнти, які є у кожній родині: картопля, сир, будь-яке копчене м’ясо і яйця. Все це викладається тоненькими шарами, приправляється червоним перцем та запікається.

    Меживо

    Меживо — традиційна українська страва, схожа із відомими нам овочевою ікрою чи рагу. Додаються до межива буряк, кабачки, баклажани, помідори, гарбуз (за бажанням, якісь інші овочі), а також обов’язково додають цибулю і моркву. Вживати цю страву можна як у гарячому вигляді, так і холодну. Більше того, кажуть, що меживо, настояне декілька днів, стає навіть кращим на смак — адже овочі маринуються у власному соку.

    Книші

    Про походження цієї страви існує багато суперечок. За однією з версій — книші “зародились” у Білорусі. Проте були досить популярними на значній частині північних та центральних українських регіонів. Книші — це округлі пиріжки з листкового тіста, в середині яких досить багато начинки. Начинка могла бути найрізноманітнішою: каші, картопляне пюре, овочі, сири та зелень. Такий смаколик був доповненням до супів або страв із м’яса. Також існував солодкий варіант страви, з фруктами, ягодами та домашнім сиром.

    Лемішка

    Лемішка — традиційно полтавська страва, яка давно вийшла з українського побуту. Сьогодні її рецепт зберігся завдяки згадкам у книжках та обрядовим приготуванням страви на ярмарках. Обсмажене гречане борошно розводять у гарячій солоній воді так, щоб воно зберігало густу консистенцію. Потім додають туди шматочки сала, також попередньо обсмажені. Страву перекладають у глиняний горщик і допікають у добре прогрітій печі. В тому ж горщику і подають на стіл.

    Коцюрба

    Коцюрба — страва, яка поєднує в собі картопляне пюре і галушки. Віддалено нагадує італійську варіацію пасти, де вона також подається у пюре з картоплі. Українська традиційна страва не менш смачна: маленькі галушки з тіста, картопля, шкварки і часник перемішуються в макітрі і все це разом подається у тій же посудині. Інший варіант страви — не товкти картоплю і подавати її грубими шматочками.

    Токан

    Токан — страва, що була поширена на території західної України. Прийшла вона до нас із румунської кухні. Часто токан плутають із мамалигою, але це дві абсолютно різні страви. Вони обидві включають в себе кукурудзяну кашу, але у мамализі ця крупа — основний інгредієнт, а токан — це страва зі свинини, гарніром до якої подається ця каша. Згодом до страви почали додавати і бринзу, що зробило її ще подібнішою до мамалиги, або замінювати свинину іншим м’ясом, але це звична справа — експериментувати на кухні!

    Росівниця

    Росівниця — досить оригінальна страва, сьогодні її можна було б зарахувати до високої кухні, якби хтось взявся за популяризацію цього рецепту. Варений рис та кукурудза, квашена капуста, відварена у розсолі, й тертий мак як спеція. Унікальний смак, зовсім не схожий на класичні прості українські страви.

    Гуслянка

    Стінки посудини змастити густо сметаною, а в посудину залити кип’ячене та охолоджене до кімнатної температури молоко, не перемішуючи. Вкутати посудину, аби вона прогрівалась, і залишити на 12 годин. Потім охолодити напій перед вживанням.

    Спробуйте приготувати ці страви вдома і переконайтесь у різноманітності смаків української традиційної кухні!