Найсильніша молодіжка в історії України? Мудрик, Ротань, Трубін і інші причини чекати успіху на чемпіонаті Європи

Молодіжна збірна під керівництвом Руслана Ротаня готується до старту на Євро U-21 – лише третьому на такому рівні в історії нашої країни.

Сьогодні в Румунії та Грузії стартує молодіжний чемпіонат Європи з футболу 2023 року. Наша збірна втретє пробилася на такий турнір – і має шанси вперше проторувати шлях на Олімпіаду.

Телекоментатор Кирило Круторогов у статті для сайту «Український футбол» – про сильні і слабкі якості нашої молодіжки, очікування та занепокоєння. Наш автор дає досить несподівану оцінку нинішній молодіжній збірній – на його думку, це найсильніше покоління в історії вітчизняного футболу. Згадуючи молодіжки Шевченка та Реброва, Мілевського та Алієва, Ярмоленка та Коноплянки, не згодні? Почитайте, як він аргументує своє твердження!

Стартове неприйняття Ротаня та провал його першого циклу

Руслан Ротань вже став унікальним ‒ тим, що, мабуть, єдиний з-поміж українських тренерів, нехай і тимчасово, але виконував обов’язки керманича трьох команд. Ще й яких: молодіжної збірної, клубу Прем’єр-ліги та національної збірної.

Але не важко згадати, як у 2018 році українська футбольна спільнота зустріла новину про призначення Ротаня очільником молодіжки: «За які заслуги?!».

Так, чудовий в нещодавньому минулому футболіст, так, легенда українського футболу, так, зіграв за головну команду країни 100 матчів. Але його тренерський досвід на момент оголошення цієї новини налічував пару місяців у ролі асистента В’ячеслава Шевчука в донецькому Олімпіку. І справи у їхньої команди складалися не найкращим чином.

Тобто і період роботи максимально короткий, і результати не вражали, не кажучи вже про відсутність повноцінної самостійної роботи, що можна було би використати в якості резюме.

Цикл відбору на Євро-2021 не вразив – третє місце в групі з Данією, Румунією, Фінляндією, Північною Ірландією та Мальтою.

Ротань-стайл: красиво, прогресивно, але ризиковано

Вже тоді було видно, що Ротань прагне до певного ігрового стилю, який він намагається наполегливо прищеплювати молодіжці. Це – багаточисленні передачі, контроль м’яча, активний контрпресинг при втраті, високий пресинг і загалом спроба через тиск позбавити суперника можливості приймати рішення.

Ведення гри через короткий пас із постійною наявністю варіанта для стрімкої зміни вектору ведення через несподівану середню або довгу передачу у вільну зону. Активне залучення до цього голкіпера з відтягуванням суперників до власних воріт і оголення простору.

Загалом, Ротань-стайл – це про розумний, сучасний, прогресивний футбол, однак абсолютно непростий для реалізації. Футбол, який, мабуть, так і не нав’яжеш команді просто через тренерське бажання. По доброму, аби це виходило на високому рівні і давало результат – до цього треба йти через системний розвиток дитячо-юнацького футболу, починаючи з наймолодших вікових категорій (привіт, Німеччина та Іспанія). У нас же цього, звісно, нема.

Ротань не обирав легких шляхів і не просто спробував, а потім пішов на спрощення, ні – він вперто гне свою лінію (в цьому всі встигли переконатися і по Олександрії, і по матчу головної команди проти Англії).

Цикл відбору на Євро-2021 було провалено. А в ньому могли брати участь футболісти, які народилися не раніше 1 січня 1998 року.

Більшість з тих хлопців грають наразі в українській Прем’єр-лізі, але все ж таки великими зірками досі не стали. Мова про Білика, Бабогла, Алібекова, Смирного, Білошевського, Вакулу, Топалова, Козака, Кожушка, Лєднєва, Якимця, Стецькова та інших.

Підбір виконавців, імовірно, найсильніший в історії з точки зору таланту та наявного досвіду

Загравав Руслан Ротань у своїй попередній молодіжці й футболістів на майбутнє, яке тепер стало сьогоденням. Мова про Мудрика, Криськіва, Кащука, Ярмолюка, Бондаренка, Бражка, Михайленка, Сироту і Батагова. Тобто, можна сказати, навіть те, що ця чимала група футболістів грає під керівництвом одного тренера на цьому рівні – вже хороша перевага.

В новому циклі до молодіжки додалося ще кілька хороших гравців: Судаков, Ванат, Алефіренко, Вівчаренко, В’юник. І саме тут варто дещо перефразувати відомий вислів – не було б щастя – допомогла війна.

Не варто зайвий раз нагадувати, що після початку повномасштабного вторгнення більшість легіонерів залишили Україну і, певною мірою, тренери були змушені покладатися на гравців з тризубом у паспорті. Особливо відчутно це позначилося на донецькому Шахтарі. Ігор Йовічевич був вимушений робити ставку на українських футболістів, які реально зросли, подорослішали, видали гарну індивідуальну статистику і привели команду до чемпіонства та гідно виступили в єврокубках. Хоча мова далеко не лише про «Гірників».

Трійка воротарів молодіжної збірної України: Нещерет був основним голкіпером Динамо через травму Бущана та Бойка, провів 20 матчів за сезон УПЛ. 19-річний Сапутін також через травми колег в Зорі раптово увірвався в основу луганської команди, яка блискуче виступила під керівництвом ван Леувена, а сам Олександр не мав особливих нарікань. Тільки Фесюн отримав обмаль ігрової практики в Колосі. Але він і буде третім вибором Ротаня, тому що Сапутін із Зорі чи Рибак із Дніпра-1 не пройшли з цією збірною весь шлях і вийшли в основні гравці своїх клубів лише в останні півроку.

Центральні захисники: Батагов провів прекрасний сезон за Зорю, від Сироти чекаємо більшого у Динамо, але всі перспективи до великої кар’єри в нього є. Таловєров встиг пограти за не слабкі європейські команди – празьку Славію та австрійський ЛАСК. На тлі такого вибору навіть новачок команди Ротаня Салюк, який став одним з відкриттів сезону в хорошому Чорноморці Григорчука, не пройшов у фінальну заявку.

Лівий захисник Вівчаренко, можливо, ще й не увірвався на 100% в стартовий склад Динамо, але нарешті отримує там ігрову практику. Його конкурент Драмбаєв непогано спробував на смак легіонерський хліб і пограв за бельгійський Зюльте-Варегем – він і був би основним, якби не травма. Те саме можна сказати про правого латераля Сича і його загалом непогану спробу зачепитися в Кортрейку.

В опорній зоні варто чекати Бражка, який блискуче грав за Зорю, максимально якісно впливав на гру команди та відзначився сімома голами в УПЛ. А є також і Михайленко, який співпрацює з Ротанем в Олександрії та Желізко з латвійської Валмієри, якому в збірній завжди довіряє Руслан Петрович.

Середня лінія нашої молодіжки – просто вау! В центрі поля побачимо Бондаренка та, імовірно, Судакова, який може приєднатися до хлопців після матчів головної команди. Ця пара давно грає разом, а в останньому сезоні за Шахтар взагалі була ключовою в чемпіонській команді. А є ще й Криськів, який також класно виступав під керівництвом Йовічевича, показав прогрес та гнучкість. На трьох вони видали за «Гірників» 21 гол та 23 асисти. Зважаючи на такий вибір, поза заявкою залишилися навіть Рубчинський, який отримував ігрову практику в непоганому Дніпрі-1, і Сігєєв, котрий у другій частині сезону здійснив перехід у дорослий футбол і почав грати та забивати в УПЛ за Олександрію.

Ліворуч у півзахисті сподіваємося на прибуття Мудрика, який через виступ на Євро U-21 планує набрати форму та вразити нового коуча Челсі Маурісіо Почеттіно. Але навіть якби цього не сталося – не проблема: є Алефіренко. Він видав фантастичну другу частину сезону в складі Чорноморця Григорчука (9 голів, 1 асист). Не сумніваємося, якби сам Михайло не висловив бажання зіграти на Євро-2023, Данило був би в заявці. Також претендує на цю позицію Назаренко з Дніпра-1. Вони обидвоє, а також й Криськів можуть розглядатися і на позиції праворуч. Хоча взагалі-то там варто очікувати Кащука – підкорювача чемпіонату Азербайджану (16 голів, 10 асистів). Плюс є Очеретько.

На вістрі атаки не все так само переконливо. Є Сікан та В’юник. Від Данила вже чималий час чекаємо стрімкого прогресу. Богдан провів перші пів року без ігрової практики в Цюриху, а наступні – в Лінці з другої австрійської Бундесліги. В теорії там міг би зіграти й Алефіренко, проте, як бачимо, знайшовся більш статусний кандидат. Із головної збірної до молодіжки приєднався Ванат. В останньому сезоні у складі Динамо він почав формувати про себе образ дійсно якісного форварда-бомбардира.

У співвідношенні таланту цих хлопців та ігрової практики на дорослому рівні, враховуючи їхній очевидний прогрес в нещодавньому сезоні – цю молодіжку можна вважати найсильнішою в історії України. Готові сперечатися? А давайте так: коли ще в молодіжній збірній України було стільки представників зарубіжних чемпіонатів, включаючи дорогих гравців? Коли таке бувало, щоб майже вся основа – гравці основи в УПЛ? Коли ще низка з них була б заграна вже за національну збірну, й при цьому готова була звідти повертатися в молодіжку?

Найдорожчий гравець цього чемпіонату Європи – Михайло Мудрик із Челсі. Що ще додати? На мою думку, цих аргументів достатньо для такого твердження, що ця молодіжка є найсильнішою в історії. В попередні роки стільки гравців такого високого статусу та такого великого ігрового досвіду, як для свого віку, в нас одночасно не бувало.

Ложка дьогтю наостанок

Беручи до уваги, безперечно, дуже важкий для реалізації стиль гри Ротаня та якусь нашу природню розхлябаність, впевнений контроль м’яча та красиві комбінації регулярно чергуються з неймовірними ляпами, що часто-густо призводить до пропущених голів, якщо фортуна в ту мить відвертає увагу від гравців з гербом України на грудях. Особливо це стосується перехідних фаз. Передусім, з першої у другу, або ще й за участі воротаря. Це не лише змушує вболівальників хапатися за серце, але й може впливати на психологію самих футболістів в окремих епізодах та матчах загалом.

Особливо коли суперник – сильна та добре організована команда, які й випали нам у групі – Іспанія, Хорватія та Румунія. В контексті цього згадується перший матч відбору проти Франції, коли хлопців зі старту супроводжувала нервовість, що призвело до безглуздого вилучення Таловерова ще в першому таймі і виносу команди Ротаня (0:5). Другий матч з французами показовий у двох напрямках – повторення першого – нервовість, помилки, ляпи і начебто без шансів 1:3 на 25-й хвилині. З іншого боку, українці зібралися, видали камбек 3:3 і навіть мали шанси вирвати перемогу, хоча знову таки десь занадто нервували й поспішали, зокрема, в прийнятті рішень.

В якості резюме можна сказати одне – очікування від цієї молодіжки на Євро U-21 максимальні, і на те є чимало підстав. Але, разом з тим, саме через ці великі очікування, виникає ризик знову травмувати наше багато разів поранене серце українського вболівальника. Тримаємо кулаки!

Ірина Щукіна про твір На спогад Шубертової серенади

Пчілка Олена. На спогад Шубертової серенади / Олена Пчілка; автор тексту І. Щукіна; упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2015. – 16 с.

У виданні вміщено поезію Олени Пчілки «На спогад Шубертової серенади», авторське дослідження музикознавця, завідувача Музею Лесі Українки, відділу Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (м. Київ) Ірини Щукіної, яка вперше поєднала поезію Олени Пчілки як україномовний варіант тексту популярної «Серенади» німецького композитора Франца Шуберта.

«Серенада» Франца Шуберта українською мовою

(історія твору)

Подекуди трапляються дивовижні речі, які, попри намагання, не вдається до кінця зрозуміти, і вони лишають по собі відчуття незбагненної таїни…

У роздумах про варіанти відзначення ювілею Олени Пчілки майнула згадка про її поезію «На спогад Шубертової серенади». Одразу було знайдено ноти цієї широко відомої вокальної мініатюри, поруч на пюпітрі прилаштовано збірник творів письменниці й розпочато спроби утворити з вербального і нотного текстів гармонійну цілісність. Невдовзі виникло і чимдалі почало ширитися передчуття народження чогось нового, добре знайоме тим, хто поринав у творчий процес, бо слова майже ідеально єднались із музикою (під «майже» розуміємо потребу повторів певних фраз поезії). А далі, задля перевірки чи не є те передчуття оманливим, тривали пошуки ймовірного, раніше створеного варіанта пісні Франца Шуберта – Олени Пчілки, адже поезія була написана ще на початку 1880-х років. Проте жодної інформації про це не трапилося, – узагалі, як з’ясувалося, музичних творів на слова письменниці вкрай мало. З огляду на «буржуазно-націоналістичну» характеристику її діяльності від початку радянської доби з усіма похідними на довгі десятиліття, це цілком зрозуміло.

В душі поступово стверджувалося переконання: основою поезії Олени Пчілки «На спогад Шубертової серенади» став чи не найпопулярніший твір геніального австрійського композитора Франца Петера Шуберта (1797–1828) «Серенада» («Ständchen»)…

В інтернеті знайшлося чимало відео і звукозаписів виконання «Серенади» славетними співаками різних поколінь і різними мовами (німецькою, італійською, іспанською, російською, … ідиш (!), українською – жодного): Ріхарда Таубера, Фріца Вундерліха, Робертіно Лоретті, Дітріха Фішера-Діскау, Івана Козловського, Сергія Лемешева, Ірини Архипової, Георга Отса, Юрія Гуляєва…, дивовижних вокальних ансамблів – тріо тенорів Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррераса й тріо басів-профундо Володимира Міллера, Михайла Круглова, Сергія Кочетова і навіть широко відомої свого часу героїні фільму «Приходьте завтра» Бурлакової Фросі (актриси Катерини Савінової).

В інтернет-пошуках виникало відчуття єднання лірики Олени Пчілки через музику Шуберта з великим світовим музичним мистецтвом…

Вражало й розмаїття інструментальних інтерпретацій цього вокального твору, що народилися, напевно, із зачарування його мелодією. Найвідоміші симфонічні оркестри світу включають «Серенаду» до свого репертуару (соло виконують скрипки, віолончель, труба), здійснено низку естрадно-симфонічних обробок і перекладень для різного складу камерних ансамблів із включенням арфи, флейти, гітари, балалайки, акордеона, саксофона… Незмінну популярність має фортепіанна версія Ференца Ліста. 1942-го її запис здійснив Сергій Рахманінов, а згодом – Володимир Горовиць, Михайло Плетньов, Григорій Гінзбург та інші видатні піаністи. Неочікуваної експресивності та виразної танцювальності лірична пісня Франца Шуберта набула в інтерпретації Густаво Монтесано у стилі фламенко.

Вона полонить серця сучасних кіноглядачів.

Звичайно, такого розмаїття потрактувань Олена Пчілка не могла почути в останні десятиріччя ХІХ століття. Це обумовлено насамперед долею творчого доробку Франца Шуберта. Довгі роки автор щонайменше 9 симфоній, 7 концертних увертюр, 18 творів для театру (у т. ч. трьох опер), 25 ансамблів, 450 різножанрових творів для фортепіано, 600 вокальних творів був практично невідомим. За його життя було надруковано лише кілька мініатюр, а музику знало невелике коло шанувальників. Тільки у рік, коли завершився земний шлях Шуберта (1828), за сприяння друзів, відбувся перший і єдиний його авторський концерт.

Того ж року, вже по смерті композитора, побачила світ збірка «Лебедина пісня» («Schwanengesang») – віденський видавець Тобіас Хаслінгер, об’єднавши пісні, написані Шубертом в останні місяці життя, дав їй таку символічну назву. До збірки увійшла й «Серенада» («Ständchen») на слова берлінського поета і музичного критика Людвіга Рельштаба (1779–1860) [1] . Пробудження інтересу до творчості Шуберта почалося у 1860-ті роки після того, як Роберт Шуман і Фелікс Мендельсон, а згодом Джордж Гроув й Артур Салліван знайшли нотні рукописи композитора і відкрили світу його незнану спадщину.

Особливою популярністю користувалися камерні вокальні твори Шуберта, написані у жанрі пісні (нім. – Lied), що близький до романсу. Якщо у першій чверті ХІХ ст., коли композитор звернувся до цього жанру, пісня вважалася придатною лише для домашнього музикування, то вже через пів століття, саме завдяки пісням Шуберта, в яких поєдналися простота і художня досконалість, цей жанр посів належне місце у класичній музиці, «вийшов» на сцену, завоював серця широкого кола слухачів і, вже на новому рівні, зазвучав у тісному родиннодружньому колі чи у хвилини усамітнення. Чудовий переспів російською мовою Миколи Огарьова «Песнь моя летит с мольбою…» приніс славу Шубертовій «Серенаді» на теренах Російської імперії.

Очевидно, легка для запам’ятовування лірико-романтична, з журливими нотками, мелодія справила незабутнє враження на поетичну натуру Олени Пчілки. В її збірці «Думки-мережанки», що побачила світ у Києві 1886 р., знаходимо вірш «На спогад Шубертової серенади». Хоча самé слово «спогад» не вдалося пов’язати з конкретною, документально зафіксованою, подією, проте видається цілком імовірною ситуація, що твір народився в емоційно-образному стані, навіяному спонтанним спогадом пережитого музично-естетичного враження, коли музика мимоволі знову і знову виникала у свідомості. Багато інших поезій збірки «Думкимережанки» також написані у настрої споглядання «скарбів минулого», якому немає вороття, в одвічних філософських роздумах про недосконале людське і недосяжне вічне. Погляд у минуле часто пробуджував у душі письменниці тужливі емоції різної «концентрації» і відтінків, причому

[1] «Серенаду» ще називають «Вечірня серенада» або «Лебедина пісня», за образною назвою збірки. Навіть у нижній частині пам’ятника на могилі композитора у Відні вирізьблені два лебеді, що схиляють голови до ліри.

таємними узами це пов’язувалося із сферою музики. У спогадах Олени Пчілки про брата, Михайла Драгоманова, читаємо: «Бував у нас у гостях мамин дядько привозив і гітару, називаючи її

„бандуркою”; співати не співав, а все щось грав на ній, і якось робилося смутно, слухаючи…» [1] . Ще один приклад наводимо за словами О. Косач-Кривинюк. Леся Українка, ще дитиною, була присутня на прощальному вечорі М. Драгоманова з друзями перед його від’їздом на еміграцію і добре пам’ятала, як «товариші співали тоді любиму дядькову пісню: „Ой, у полі билинонька коливається. ”. Наша мати все життя після того не могла чути цеї пісні, так її журив спогад про той прощальний вечір» [2] .

Завдяки тонкій природі душі письменниці, нотки суму, присутні в музиці Шуберта, ожили в рядках її поезії, але не затьмарили цю світлу романтичну оазу. Вона відчула, що світ пісень Шуберта – особливий, сповнений ніжною поетичністю, романтикою чистих і високих почуттів, витонченими і глибокими психологічними переживаннями, відчула, що це – сповідь душі, яка знайшла втілення не стільки у слові, скільки у музиці.

З точки зору відповідності римованих рядків Олени Пчілки мелодії Шуберта, можна сказати, що цей «спогад» свідчить про чудову музичну пам’ять поетеси, адже вірші органічно єднаються з музикою. Як тут не згадати про плідну діяльність О. П. Косач на ниві музичної фольклористики як збирача, дослідника, респондента і творця народних мелодій. Згадаймо хоча б ті авторські пісні Олени Пчілки, які згадує у своїх дослідженнях досвідчений фольклорист Климент Квітка: «Без тебе, Олесю» (надрукована Миколою Лисенком у збірнику як українська народна пісня), «Ой там на моріжку поставлю я хижку» (записана свого часу, як народна, самим К. Квіткою), а також центральну мелодію до драми Лесі Українки «Лісова пісня» (№ 8) – «Як солодко грає…» (її Олена Пчілка зложила на слова народної веснянки «Розлилися води на чотири броди», «навчившися цеї мелодії від матері в раннім дитинстві, Леся ввесь вік мала її за народню, волинську», – писав К. Квітка) [3] . Підґрунтям успіху, звичайно, стала природна музична і літературна обдарованість Олени Пчілки, а також абсолютне злиття з українською співочою традицією з дитячих років.

Варто наголосити і на тому, що витоки авторських пісень Шуберта, а в його доробку їх більше 600, коріняться в австрійському фольклорі, музика

[1] Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. – 1926. – Кн. 2-3. – С. 46.

[2] Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1970. – С. 28.

[3] Українка Леся. Твори: У 7 т. – К.: Книгоспілка, 1923. – Т. 5. – С. 283. Про згадане докладніше див.: Щукіна Ірина. До історії одного автографа Олени Пчілки // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олена Пчілка і родина Косачів в історії інтелектуальної еліти України та Волині: Наук. зб. – Вип. 33. – Луцьк, 2009. – С. 80-84. Щукіна Ірина. У пошуках коментаря (мелодії до „Лісової пісні” Лесі Українки) // Слово і Час. – 2012. – № 7. – С. 51–64.

композитора зазнала впливів угорської мелодики і народно-пісенної творчості слов’янських народів, що входили тоді до Австрійської імперії, і це, звичайно, також сприяло консонансу музики Шуберта і поетичного слова Олени Пчілки.

За наявності такої повної гармонії у «Серенаді» Шуберта – Олени Пчілки на рівні форми і метро-ритму, виникає питання про ступінь дотримання сюжетної канви, образності, настрою поетичного першоджерела. Беручи до уваги факт, що гумористичне оповідання німецькою мовою юної Ольги Драгоманової, майбутньої письменниці Олени Пчілки, було опубліковане ще під час її навчання у пансіоні шляхетних дівчат п. Нельговської, зникає сумнів, що вона могла зробити якісний переклад (переспів) з оригінального німецького тексту Людвіґа Рельштаба. У вірші «На спогад Шубертової серенади» збережено емоційно-образну атмосферу первісного тексту, але не відчувається намагання утримати з ним тісний зв’язок, це – вільна імпровізація на задану тему, причому з українським колоритом. Завдяки використаній лексиці, тонким мовним нюансам, образності, притаманній українській пісні, що органічно злилася з художнім словом Олени Пчілки, у поезії й створюється неповторний колорит. У поєднанні з музикою Шуберта навіть виникає відчуття спорідненості мелодики німецької й української пісні. Може це й суб’єктивне враження, пропонуємо скласти своє.

Протягом усього життя Олена Пчілка щиро прагнула залучити співвітчизників до найкращих надбань світової культури через українське слово. У її літературному доробку переклади творів Андерсена, Гейне, Гете, Гюго, Діккенса, Доде, Кольцова, Лонгфелло, Міцкевича, Мопассана, Надсона, Овідія, Сапфо, Свіфта, Л. Толстого, Тургенєва, Тютчева, Уайльда, Шіллера та ін. Письменниця заохочувала молодь до знайомства з європейською літературою, а тих, хто знав іноземні мови – до перекладів, причому особисто сприяла, аби ті переклади були найкращими. Згадаймо перші кроки на цьому шляху її власних дітей, пройдені разом з мамою: «Вечорниці» М. Гоголя у перекладі Михайла Обачного й Лесі Українки під редакцією Олени Пчілки (Львів, 1885) чи «Книгу пісень» Г. Гейне у переспівах Лесі Українки і М. Стависького з передмовою Олени Пчілки (Львів, 1892). ЇЇ благотворний вплив відчувався і в роботі гуртка «Плеяда», який об’єднав «літераторів-товаришів, що служили одній справі, що любили не тільки власний поспіх, не тільки ті або інші власні інтереси, а рідне слово й завдання рідного життя» [5] . І хоча, як ми з’ясували, вірш Олени Пчілки «На спогад Шубертової серенади» не належить до числа перекладів, його музична версія має послужити ідеї, яку плекала письменниця: відтепер «Серенада» Ф. Шуберта зможе звучати українською мовою.

[5] Старицька-Черняхівська Людмила. Хвилини життя Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 401.

Дивовижним видається те, що поетичний шлейф спогаду письменниці не розтанув у часовому потоці, а поєднався зі своїм музичним натхненням, хоч і промайнуло вже близько 130 років…

«Найкращий форвард України? Є хлопець на прізвище Сердюк»: працював таксистом, розриває Болгарію та кидає виклик Довбику у збірній

Сайт «УФ» продовжує знаходити талантів, яких мало хто знає на батьківщині, але у майбутньому вони можуть стати топ-гравцями. Сьогодні у нас в гостях нападник болгарського ЦСКА 1948 Євген Сердюк.

Історія Євгена Сердюка неймовірна. В Україні він не провів жодного матчу на професійному рівні, але в минулому сезоні став одним з найкращих бомбардирів чемпіонату Болгарії, забивши 12 голів за Чорно Море. Така результативність не залишилась непоміченою і 24-річний українець пішов на підвищення у ЦСКА 1948. У 16 матчах за новий клуб він уже оформив 12 результативних дій (9 голів і 3 асисти), двічі відзначився голами в минулому турі.

Але кар’єра Сердюка починалась не так райдужно. У юному віці він спробував свої сили у Португалії, там його кинули на гроші, він отримав неприємну травму, тому довелося повертатись в Україну і працювати таксистом.

Редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун поговорив із Євгеном Сердюком про непростий період в його кар’єрі, неймовірний прогрес та збірну Україну (до речі, Руслан Ротань свого часу викликав Євгена у молодіжку). Нашому гостеві було що розказати.

«Я не хотів залишатися в Болгарії, але президент ЦСКА 1948 мене переконав»

– Євгене, як у вас справи, вже освоїлися у новій команді?

– Вже так. Освоюватись довелося довго, я поміняв клуб, після зимової паузи у нас помінявся тренер. Замість Любослава Пєнєва прийшов Тодор Янчев. Зараз я вже звик до команди, розумію, хто як грає і що від мене хоче новий тренер.

– Чому поміняли тренера?

– Офіційно причину ніхто не озвучував, але, наскільки я знаю, це сталося через його сина. Він був у молодіжці ЦСКА 1948, але клуб хотів його позбутися, тому що він не тягнув рівень команди. Тренер сказав, що якщо приберуть його сина, він теж піде з команди. У результаті так і вийшло.

– Розкажіть про ваш клуб. Що являє собою ЦСКА 1948, яка там інфраструктура?

– Це молодий клуб із великими амбіціями, який стрімко розвивається. Саме тому я перейшов сюди. Тут є всі умови для розвитку та конкуренція на кожну позицію. У Чорно Морі такого не було, там я знав, що гратиму в основі кожну гру, але мені вистачало мотивації, щоб забивати.

ЦСКА 1948 орендує базу у Царського Села, цей клуб збанкрутував. Ми використовуємо два їхніх тренувальних поля та манеж. Там є спортзал, СПА, все поряд. Умови чудові! А стадіон ми орендуємо у Бистриці. Думаю, скоро у нас буде власна база та стадіон, у цьому плані клуб швидко розвивається.

– Хто президент у вашому клубі?

– Цвєтомір Найдєнов. Саме він переконав мене перейти до ЦСКА 1948. Я забив в останній своїй грі за Чорно Море проти Лудогорця, ми тоді програли 2:3. Після матчу тренер мені сказав, що зі мною хоче поговорити президент ЦСКА 1948. Найцікавіше, що в цей час у них було дербі проти ЦСКА, але Найдєнов приїхав до мене, щоб вирішити питання з трансфером. Це мене підкупило.

Скажу чесно, я не хотів залишатися в Болгарії, але Цвєтомір мене переконав, розповівши про цілі та амбіції ЦСКА 1948. Людина не шкодує грошей на клуб, вона живе футболом, навіть ходить на матчі юнацьких команд та дублю.

– Чим він займається?

– Має свої букмекерські контори в Іспанії та Болгарії.

– Які цілі стоять перед ЦСКА 1948?

– Чемпіонство та потрапляння до єврокубків.

«Сідклей занедбав себе фізично. Він приїхав до нас, як пиріжочок»

– З ким ви конкуруєте на позиції центрфорварда?

– Мій конкурент – Олександр Колєв. Він дуже досвідчений футболіст, пограв у Казахстані, Польщі, Бельгії. Але конкуренти ми тільки на полі, а в житті чудово спілкуємося, він добре говорить російською.

Зараз у Колєва неприємна травма, тож я частіше виходжу у старті. Після зборів він грав більше, тренер у нього вірив. Але зараз я почав забивати та не планую віддавати своє місце в основі.

– ЦСКА 1948 взимку взяв в оренду захисника Динамо Сідклея. Чому він не грає?

– Він занедбав себе фізично. Сідклей приїхав до нас, як пиріжочок. Наразі він займається індивідуально з тренером із фізпідготовки. Але видно, що клас у Сідклея є, незважаючи на зайву вагу. Якщо клуб його підписав, то вірить, що зможе вивести його на колишній рівень. Наскільки я розумію, Динамо в нього не вірило.

Сідклей не знає англійської, української чи російської, але я з ним спілкувався португальською, тому що грав у цій країні і вивчив мову. Він, до речі, дуже здивувався, коли почув, що я говорю португальською.

– 12 березня у вашої команди дербі із ЦСКА. Розкажіть про нього.

– До ЦСКА ми готуємось подвійно, ретельно розбираючи суперника. Я люблю такі напружені матчі. У нас є шанси посісти перші два місця, щільність у чемпіонаті Болгарії дуже висока. Тому нам треба перемагати у дербі, щоб наблизитись до конкурентів (після 22-х турів ЦСКА 1948 йде на третьому місці, відстаючи від лідера ЦСКА на дев’ять очок, та на п’ять пунктів від другого Лудогорця – прим. А.П.).

– У кого більше вболівальників?

– На жаль, в іншого ЦСКА. Але це поки що.

– За Чорно Море ви забили 15 голів у 26-ти матчах, ставши найрезультативнішим українським легіонером. Відкрийте секрет вашої результативності.

– Все дуже просто. У мене вірив тренер та команда. У Чорно Морі ми були як одна сім’я, все дуже по-сімейному. Я такої атмосфери не зустрічав у жодному клубі. Навіть, коли були помилки на полі, ніхто нічого не говорив. Мені здається, завдяки цьому я став кращим.

«Був предметний інтерес від Руху та Інгульця, але не склалося. Поворознюк мені більше імпонує, чим Козловський»

– На Тransfermarkt вказано, що ЦСКА 1948 заплатив за вас півмільйона євро. Це правда?

– Наскільки я знаю, було більше – 600 тисяч.

– Сьогодні не всі українські клуби можуть дозволити собі такі трансфери.

– Багато хто недооцінює чемпіонат Болгарії. Той же Лудогорець непогано виступає в єврокубках і досягає таких же стадій змагань, як Шахтар.

– На який термін у вас розрахований контракт із ЦСКА 1948?

– Я підписав угоду на три роки.

– Минулого сезону у вас була чудова результативність за Чорно Море. Розкажіть, чи були пропозиції від клубів УПЛ?

– Українські клуби мною цікавились ще до війни, коли я розірвав контракт із Боавіштою. Був предметний інтерес від Руху та Інгульця, але не склалося. Одна команда захотіла, щоб я приїхав на перегляд, а друга – знайшла іншого форварда.

– У цих клубів два яскраві президенти – Олександр Поворознюк та Григорій Козловський. Вони з вами не контактували?

– Ні. Я, до речі, більше схилявся до Інгульця, бо Поворознюк мені більше імпонує, як людина та особистість. Мені подобається те, що він робить для України.

– Тобто, у його батлі з Гордоном ви на боці Поворознюка.

– Можна сказати, що так.

– А перед переходом до ЦСКА 1948 був інтерес від українських клубів?

– Конкретної пропозиції не було. Ходили розмови про Ворсклу, але це на рівні чуток. Коли я почав забивати за Чорно Море у кожному матчі, у мене WhatsApp просто розривався від повідомлень та дзвінків агентів. Вони мене так дістали, що через тиждень вже не було жодного бажання спілкуватися з ними.

– Які найтрешовіші варіанти вони вам пропонували?

– Один агент запропонував поїхати до Литви, але це смішно. Я тоді був одним із найкращих бомбардирів чемпіонату Болгарії і не бачив сенсу їхати до Литви. Я навіть нічого не знаю про цей чемпіонат.

– А нормальні пропозиції були, окрім ЦСКА 1948?

– Була пропозиція від угорського Уйпешта. Я навіть розмовляв із їхнім президентом, ми вже обговорили всі умови, але знову все зірвалося. ФК Чорно Море захотів за мене великі гроші, а угорський клуб планував взяти мене в оренду з правом викупу, але мені це було нецікаво, я розглядав лише повноцінний трансфер. Ще мною цікавилася Кішварда та кілька інших угорських клубів, але далі розмов справа не пішла.

«Фатіма залишилась мені винна 68 тисяч євро»

– Давайте пробіжимося трохи вашою кар’єрою. Як так вийшло, що хлопець із Донецької області опинився у київському Моноліті?

– Я ніколи не був у жодній академії, хіба що в академії дворової Троєщини (сміється, – прим. А.П.). У розвитку моєї кар’єри дуже допомагав мій брат, мама та батько. Вони у мене завжди вірили. У моїй родині був достаток нижчий за середній, ми постійно жили в Києві в орендованих квартирах. Бувало, що закінчувалися гроші та доводилося повертатися до Дружківки. Були сльози, скандали, не завжди вистачало на їжу, але ми викарабкалися.

За якийсь час накопичили грошей і знову поїхали до Києва. Вже тоді вдалося зачепитися і залишитися там. Я виступав за київський Моноліт. На той час це був амбітний клуб із грошима, але одного разу його припинили фінансувати, доводилося самим платити за виїзди та екіпірування.

– Як ви перейшли з Моноліту в Португалію?

– У тренера Моноліту Ігоря Геннадійовича Єрмакова був приятель, який працював у Фатімі з третього дивізіону Португалії. Вони уклали договір, що з Моноліту привозитимуть гравців на перегляд. Поїхав я і ще двоє футболістів, але в результаті Фатіма залишила тільки мене. Хоча спочатку мене взагалі не хотіли брати, та Ігор Геннадійович попросив президента Фатіми, щоб мені дали ще один шанс.

Мене підписали до молодіжки Фатіми U-19, але половину тижня ми завжди тренувалися з першою командою. За 17 ігор молодіжки я забив 22 голи і наступного сезону мене перевели до першої команди.

Першу половину сезону у Фатімі я просидів на лавці, жодного разу не вийшовши на поле. Тренер не хотів ризикувати, випускаючи молодого та сирого гравця, напевно, сильно дорожив своїм місцем. Іншої причини я не бачу. Я багато забивав у товариських іграх, але він все одно залишав мене на лавці. Я дуже сильно підсів тоді психологічно.

Потім у команді помінявся тренер і мене одразу випустили на кубкову гру у старті. На той час я вже вивчив частково англійську та португальську, і розумів, що від мене хоче тренер. Він сказав, що дасть мені шанс, просто мені потрібно прибрати страх, нерви, і грати в радість. Він додав мені впевненості у собі. У тому матчі я забив і ми пройшли далі. Я почав грати у кожному матчі, багато забивати.

Потім у клубі закінчилися фінанси і спонсор перестав платити нам зарплату. Щоб ви розуміли, капітан Фатіми працював на двох роботах і після тренування одразу біг на роботу, щоб прогодувати свою сім’ю. У клубі склалася важка ситуація, ми не бачили зарплати п’ять місяців.

– Як ви виживали у цей час?

– Батьки висилали мені гроші, за що їм величезне спасибі, адже в мене небагата родина. У той момент я мав зарплату 250 євро, а на ці гроші дуже важко вижити в Європі, навіть при тому, що я жив і харчувався на базі.

– Чому клуб не платив, що вони казали?

– Я тоді погано знав португальську і особливо не вникав, тим більше гроші мене не дуже цікавили, як і зараз. Мені просто хотілося грати. Але треба думати про життя та сім’ю.

У результаті президент Фатіми запропонував мені розірвати угоду, подати скаргу на клуб у ФІФА та відсудити весь мій п’ятирічний контракт. Але не кожен міг це зробити, бо професійні контракти були не у всіх футболістів, а лише у мене та ще у двох гравців. У результаті до ФІФА звернувся президент, я, та італійський воротар. Коли я пішов із клубу, то два місяці жив у президента Фатіми, самостійно тренуючись. Він мені дуже допоміг.

– Фатіма вам так і не заплатила?

– Ні, хоча тоді вони мали гроші. Тому зараз їм заборонено грати в третій лізі Португалії, вони виступають в аматорському чемпіонаті.

– Скільки вони залишилися вам винні за контрактом?

«Я рік був в Україні без футболу, гроші закінчувалися ‒ довелося працювати таксистом»

– Які клуби на той час вами цікавилися?

– Був інтерес від Ешторіла і Шавіша, але потрібно було їхати на перегляд, а до переглядів я ставлюся дуже скептично з дитинства.

– Чому?

– Коли мені було 8-10 років, я був на перегляді в Шахтарі. Я тоді добре себе проявив, забив та віддав асист. Але замість мене взяли по блату іншого хлопчика, у якого тато зі зв’язками. Після цього в мене склалося враження, що на переглядах все вирішують гроші.

– Як ви стали гравцем Боавішти? Розкажіть про цей період.

– Одного разу на мене вийшла відома агентська фірма Pro Eleven, я підписав із ними контракт, і вони знайшли варіант із Боавіштою. Я переїхав до Порту, підписав угоду та тренувався з першою командою два місяці. На той час я отримав дебютний виклик до молодіжної збірної України на турнір до Анталії.

Але за тиждень до виклику в мене сталася травма гомілкостопа. Я повинен був відновитись до збірної, яка б травма не була. Такий шанс дається раз у житті, і я не міг його проґавити, хоча багато хто відмовляв мене від поїздки, поки я повністю не відновлюся. Я відвідував басейн, робив всі належні процедури.

Зрештою я поїхав у збірну, грав на уколах і не зміг показати навіть 50 відсотків свого рівня. Коли я повертався до Португалії з Анталії, мене зупинили у Мадриді та сказали, що у мене прострочена віза. Зрештою, мені довелося сидіти в Україні три місяці. Коли я повернувся до Боавішти, то команда там була вже сформована. Тренер одразу мені сказав, що я не гратиму. Клуб прийняв рішення, що я виступатиму за U-23. Я відмовився, і Боавішта вирішила розірвати контракт.

Потім я рік був в Україні без футболу, гроші закінчувалися та довелося працювати таксистом. Я вважаю це хорошим досвідом.

– Розкажіть найцікавішу історію, пов’язану з роботою в таксі.

– Та багато таких було, більшість уже й забув. Пам’ятаю, як уночі з Хрещатика віз дівчину до Борисполя. На цьому маршруті платили хороші гроші. Дівчина була у дорогому одязі, видно, що не з простих. Я так і не зрозумів, чому вона викликала звичайне таксі, а не ВІП. Як правило, я не дозволяю курити в машині, але вона попросила подиміти айкос.

Я дозволив, якщо вона видуватиме дим у заднє вікно. Мене почав дратувати своєрідний запах айкосу, але доводилося терпіти, адже сам дозволив. Ми приїхали до шикарного особняка, я вже почав з нею прощатися, а вона каже: «Ти не хочеш зайти до мене покурити кальян і зайнятися сексом? Моїх батьків немає вдома, нам ніхто не завадить». Я говорю: «Дякую, але ні, я відмовлюся від такої чудової пропозиції. Мені ще додому їхати» (сміється, – прим. А.П.).

– Як у результаті ви опинилися у Чорно Морі?

– Я навіть не повірив, що після року простою вийшов на мене Чорно Море. Мені допоміг там влаштуватися мій колишній конкурент по Фатімі Рікарду Олівейра, якого я вибив із основи. Він знав головного тренера Чорно Море Іліана Ілієва та порадив йому мене. Ми з ним поспілкувалися і буквально за тиждень я підписав контракт із Чорно Море.

«У молодіжній збірній України було багато хлопців із дуже високою думкою про себе. Той же Лєднєв постійно намагався всіх обіграти»

– Ви вже згадували про молодіжну збірну. Розкажіть, яка була атмосфера у тій команді, з ким найбільше спілкувалися?

– Найбільше я спілкувався з легіонерами – Міловановим та Лебеденком. З Орестом ми мешкали в одній кімнаті. Також був у непоганих стосунках із воротарем Біликом. З іншими я особливо не спілкувався. Мені здалося, що в тій команді було багато хлопців із дуже високою думкою про себе, тому не хотілося навіть починати розмову.

У деяких моментах мені не давали пас, коли я був у вигідних позиціях. Той же Лєднєв постійно намагався всіх обіграти, щоб показати, що він найкращий. Кожен у тій команді багато брав на себе. Але всі не можуть бути Мессі, Роналду чи Роналдіньо. У будь-якому випадку для мене це цікавий та корисний досвід.

Персонал у тій збірній був дуже класний: і фотограф, і лікарі, і тренери. Аналітик Євген Гресь – дуже хороша людина, трудяга.

– До молодіжної збірної вас викликав Руслан Ротань, який зараз на трьох посадах, очолює збірну України, молодіжку та Олександрію. Розкажіть про нього, що він за людина та тренер?

– Те, що він очолює три команди, – це дуже сильно. Я ще такого не зустрічав. У молодіжці він був дуже спокійним тренером, детально пояснював нам свої вимоги, тактику та відповідав на всі запитання. Нічого поганого про нього сказати не можу.

– Не було прикро, що після тих двох матчів вас більше не викликали?

– Я не звик когось звинувачувати, насамперед треба починати з себе. Мені тоді дуже зашкодила отримана травма і я не зміг показати належний рівень.

– На той час основним форвардом молодіжки був Назарій Русин. Як вважаєте, ви були сильнішими за нього, якби не травма?

– Звісно, сильнішим. В мене переваг було більше: і швидкість, і удар, і техніка. Зараз це виливається у забиті голи. Час все розставив на свої місця.

«Я спокійно зможу конкурувати з Довбиком і навіть вийти переможцем»

– Ви показуєте хорошу результативність, а збірна України має проблеми з форвардом, де за Довбиком практично нікого немає, Яремчук зараз не тішить голами. Скажіть чесно, чекаєте на виклик до головної команди країни?

– Я дуже цього чекаю. У цей складний період, який переживає наша країна, дуже хочеться допомогти Україні і нарешті довести, що я не порожнє місце, а зі мною треба рахуватися. Мені прикро, що я працюю над собою, прогресую, забиваю, а на мене заплющують очі. У збірній особливо конкурентів немає, але все одно викликають інших людей. Довбика я особисто не знаю, але, судячи з його гри, я спокійно зможу з ним конкурувати і навіть вийти переможцем. Переді мною лише такі цілі й стоять.

– Може, проблема в тому, що ви граєте в Болгарії, а за чемпіонатом цієї країни мало стежать?

– Лудогорець постійно виступає у єврокубках, там багато збірок, а ми з ними граємо на рівних. Тож я не бачу в цьому проблеми. Чемпіонат Болгарії хорошого рівня та постійно зростає. Якщо людина показує рівень, то чому їй не надати шансу і не викликати до збірної, аби хоча б подивитися? Я не маю логічної відповіді на це запитання. Я говорю не тільки про себе. Наприклад, Петряк старався, старався, а його посадили на лавку і не давали шансу. А час іде, кар’єра футболіста швидко закінчується.

– На кого зі світових топ-форвардів ви схожі за стилем гри?

– Я себе ні до кого не рівняв, але в Чорно Морі та ЦСКА 1948 кажуть, що я схожий за стилем на Каріма Бензема. Я можу і обіграти, і зіграти як форвард таранного типу, загалом я різносторонній футболіст. Я можу також зіграти не лише на вістрі, а й праворуч, ліворуч і під нападником. Я взагалі починав грати на позиції вінгера, тож можу зіграти на чотирьох позиціях. Можна сказати, що я Зінченко 2.0 (сміється, – прим. А.П.).

– А хто, на вашу думку, зараз форвард номер один в Україні?

– Є один хлопець, що грає в Болгарії за ЦСКА 1948. Прізвище у нього Сердюк (сміється, – прим. А.П.).

«У нинішній ситуації я хочу повернутися до України, а в майбутньому ‒ грати за Реал»

– Давайте повернемось до Болгарії. Чи були у вас якісь труднощі в цій країні, не спортивного, а побутового характеру, можливо, вас щось здивувало?

– У Болгарії кивок головою зверху вниз означає «ні». Стіл у них – це стілець, а стілець – це стіл. Все задом наперед. Загалом легко можна заплутатися. Я вже знайомим болгарам кажу, щоб вони перестали мені кивати, бо я за звичкою сприймаю це як «так». Якось я питаю тренера: «Мені потрібно займати цю позицію?». Він каже: «Ні», і махає головою зверху вниз. Це збиває з пантелику (сміється, – прим. А.П.).

– Як у Болгарії ставляться до ситуації в Україні?

– Усі болгари розуміють та підтримують українців. Був один випадок. Якось я їхав машиною з синіми номерами, вони видаються іноземцям, і бачу переді мною російський автомобіль. У мене одразу перемкнуло, хотілось його зупинити та поговорити по душах, але я розумів, що не треба цього робити, бо можу поламати собі кар’єру, це обов’язково виллється у ЗМІ.

Тут російську машину підрізав хтось із місцевих, і вона зупинилася просто на дорозі. Болгарин почав пояснювати росіянину, що росія вчинила дуже гидко, напавши на Україну. Мені стало дуже приємно, що тут такі люди, я наздогнав того болгарина і подякував людині за її позицію щодо моєї країни.

– У вашій команді грає таджик Умарбаєв, у якого російський паспорт і раніше він грав у рпл. Що він каже про війну, він розуміє, що відбувається в Україні?

– Я запитав про його позицію практично відразу як перейшов у команду. Так, він розуміє, що дії путіна та росії ненормальні та нелюдські. Умарбаєв повністю підтримує Україну. Ми з ним дуже близько дружимо та живемо в одній кімнаті на виїздах. Він виступав у росії ще до війни, зараз би він не поїхав туди грати.

– Що зараз відбувається у вашій рідній Дружківці, там хтось залишився з близьких?

– Дружківка знаходиться близько до Донецька, там постійно чутно вибухи, пересувається військова техніка. Бабуся з дідусем по батьковій лінії відмовилися переїжджати, як ми їх не вмовляли. Бабуся по маминій лінії спочатку переїхала до Києва, пожила там трохи, але потім знову повернулася до Дружківки. Я їх розумію, адже вони все життя там прожили, це їх дім . Тому я поважаю їхній вибір.

– Давайте закінчимо нашу розмову вашою кар’єрою. Де б ви хотіли грати у майбутньому?

– У нинішній ситуації я хочу повернутися до України. Дуже хочеться залишити відбиток у рідній країні та побити бомбардирські та гвардійські рекорди. У майбутньому я хочу грати за Реал. Час потихеньку минає, але я вірю, що в мене все вийде.

– Який клуб в Україні вам симпатичний, де б ви хотіли пограти?

– Мені подобається, як грає Шахтар, Динамо, Дніпро-1, Ворскла. У топ-4 клубів УПЛ я б із радістю перейшов.

– Яка у вас глобальна мрія?

– Хочу, щоб Україна скоріше вигнала окупантів із нашої території та настав мир. А якщо говорити про кар’єру, то хочу стати футболістом топ-рівня, якого ніколи не забудуть.