Хто був репресований у 1937 році

0 Comments

День пам’яті жертв політичних репресій: шокуючі факти про Великий терор

В Україні 17 травня відзначають День пам’яті жертв політичних репресій. У третю неділю травня згадують жертв Великого терору – політичних репресій СРСР. Про трагічні події в історії України, до яких призвів комуністичний терор – читайте в матеріалі 24 каналу.

У 1937 – 1938 роках за ініціативи керівництва СРСР, у тому числі і Йосипа Сталіна, була розгорнута масштабна кампанія, яка згодом отримала назву Великий терор. Кампанія була спрямована на масові репресії громадян для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, для залякування населення, зазначає Український інститут національної пам’яті.

Наслідками комуністичного терору стало масове знищення політичної, наукової та мистецької еліти на території України.

Великий терор – історія

За період Великого терору на території УРСР комуністична влада засудила 198 918 людей. Близько двох третин – були засуджені до розстрілу, а решта – відправлена до в’язниць і таборів. Звільнено було лише 0,3% (близько 600 людей).

За задумом Сталіна, за один рік репресій мав утвердитися авторитарний стиль керівництва та завершитися двадцятилітня боротьба з “соціально-ворожими елементами”.

Накази Йосипа Сталіна, які узаконювали репресії

Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 “Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів” датований 30 липня 1937 року. Він був затверджений ЦК ВКП(б) вже на наступний день. Але накази, листування та телеграфи НКВД свідчать, що до масових репресій готувались ще раніше, а наказом їх лише формалізували.

Також був наказ № 00447, яким запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян:

  • вироки за І категорією означали “розстріл”;
  • за ІІ категорією – ув’язнення в таборах ГУЛАГ (російською: Главное управление лагерей) НКВД СРСР.

Влада встановила ліміт для УРСР на “розстріл” – 26 150 осіб. Але в січні 1938 року року його збільшили до 83 122 осіб. До Москви з проханням про додаткові ліміти неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР – Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Ізраїль Леплевський (ліворуч) та Олександр Успенський (праворуч) / Колаж 24 каналу

Ще до початку дії оперативного наказу “Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів” особливу увагу було звернено на “чистку” партійних лав та органів безпеки. Ця “чистка” мала забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру.

Масові арешти розпочались у червні в 1937 році. А 10 липня 1937 року політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – “трійок”. Ці органи створювались для спрощення процедури засудження, до їхнього складу входили:

  • начальник обласного НКВД;
  • обласний прокурор;
  • перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б).

Взагалі, існування “трійок” та інших позасудових репресивних органів повністю суперечило радянському законодавству та Конституції 1936 року.

Під час Великого терору розстріляли понад 83 тисячі людей / Фото: vkursi.te.ua

Катування заарештованих: як “вибивали” зізнання

Ті, кого заарештовували були позбавлені права на захист чи оскарження вироку. Слідчі використовували психологічні знущання та нелюдські тортури, щоб “вибити” з арештованих потрібні зізнання.

Незабаром, у 1937 році з’явився дозвіл, який дозволяв використання методів “фізичного впливу на підозрюваних”, а точніше тортур. Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям “ліс рубають – тріски летять”.

Результати ексгумації тіл та спогади катів-енкаведистів свідчать про те, що стріляли з револьверів системи “Наган”. Наган вважався достатньо потужним для завдання смертельного поранення, а несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах. Постріли, як правило, були в потилицю або в перший шийний хребець.

Великий терор за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва 17 листопада 1938 року – згорнули. ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР була ухвалена постанова “Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства”, якою “орієнтували правоохоронні органи на припинення “великої чистки” та відновлення елементарної законності. Після цього, почалась ліквідація самих організаторів і виконавців Великого терору.

Реабілітація жертв Великого терору

Незаконність Великого терору визнали після смерті Сталіна, коли в роки “відлиги” провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси у 50-х – 60-х мали обмежений характер, більшість громадян не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

Законом “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки”, Україна у 2015 році засудила злочинні дії комуністичного тоталітарного режиму.

Велику кількість постраждалих від репресій реабілітували у 2018 році / Фото: kivadm.gov.ua

Верховна Рада у 2018 році проголосувала за закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років”. Він дозволив розширити коло осіб, які підпадають під реабілітацію.

У законі прописано, що під реабілітацію підпадають такі категорії:

  • Особи, які були покарані позасудовими органами, автоматично реабілітуються.
  • Право на реабілітацію отримують ті, хто боролися за незалежність України зі зброєю в руках.
  • Люди, які були ув’язненими, примусово поміщені у психіатричний заклад або до трудової армії.
  • Також ті, хто залишився без майна через “експропріацію” чи “розкуркулення”, або ж депортований за національною ознакою.

Місця масових поховань жертв політичних репресій: список

  • Биківнянське поховання жертв – є одним із найбільших на території України. Наразі вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян;
  • Рутченкове поле в Донецьку;
  • район Парку культури та відпочинку у Вінниці;
  • П’ятихатки у Харкові;
  • в Умані на Католицькому кладовищі;
  • Єврейський цвинтар у місті Черкаси;
  • село Халявин на Чернігівщині;
  • Другий християнський цвинтар в Одесі;
  • Дев’ятий кілометр Запорізького шосе в Дніпрі.

На території Західної Україні місця масових поховань з’явилися після 1939 року:

  • урочище Дем’янів лаз у Івано-Франківську;
  • урочище Саліна на Львівщині;
  • Тюрма на Лонцького у Львові.

Справа «бойчукістів»: як в СРСР розстріляли українських художників (документи)

Художників Івана Липківського, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Орла-Орленка та засновника оригінальної мистецької школи Михайла Бойчука НКВС СРСР розстріляв в один день, 13 липня 1937 року, звинувативши їх у належності до «контрреволюційної націонал-фашистської організації». Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР), за підтримки Українського культурного фонду (УКФ), виклав у вільний доступ чергові оцифровані документи так званої справи «бойчукістів».

Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом служби безпеки України на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху виклав 46 документів справи одного із художників «бойчукістів» – Івана Липківського, сина засновника Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) митрополита Василя Липківського.

Художник Іван Липківський, представник мистецької школи Михайла Бойчука, розстріляний НКВС СРСР у 1937 році

Серед документів, зокрема, є такі:

  • анкетаарештованого художника;
  • протоколи обшуку Івана Липківського;
  • постанова військового прокурора про тримання під вартою Івана Липківського;
  • протоколи допитів Івана Липківського, Михайла Бойчука, Василя Седляра та інших;
  • вирокпро засудження художника до розстрілу;
  • довідка про виконання вироку.

У протоколах допитів зазначається, що Іван Липківський, як і інші заарештовані художники, «зізнався в участі у націонал-фашистській організації, плануванні її членами індивідуального терору проти вищого радянського керівництва, зокрема Постишева, і підтримці ідей Гітлера».

Михайло Бойчук і його учні

Михайло Бойчук був людиною неординарною. Його харизма та оригінальна манера поведінки мало вписувалися у канони «радянського кодексу будівника соціалізму».

Бойчук закінчив Академію мистецтв у Парижі, навчався у Відні та Кракові. Він став одним із творців і перших професорів Української Академії мистецтв, а потім і професором Київського художнього інституту.

Фундатори Української академії мистецтв. Сидять (зліва направо): Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек; стоять: Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Київ, листопад 1917 року

Бойчук створив свою мистецьку школу, основним принципом якої було витворення власного «Я» художника на основі знання традиційного та сучасного мистецтва.

«Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє» – так казав Михайло Бойчук своїм учням.

«Ім’я Бойчука було оточене романтикою. Заняття фресками, темперою, монументальним мистецтвом – притягувало до нього молодь» – таке пояснення феномену Бойчука дав слідчим у справі реабілітації «бойчукістів» один із учнів митця, відомий мистецтвознавець пан М.

Ось що він розповідав 11 червня 1957 року про Михайла Бойчука (із протоколу справи про реабілітацію):

– Багато студентів прагнули потрапити до Бойчука. Бойчук висовував умови – слухатися його в усьому, навчатися не менше 7 років і протягом цього часу не одружуватися… Ті студенти, які не мали де жити – мешкали у Бойчука.

Дуже цікавою була ідея створення школи-майстерні, що сприяла б колективній роботі в області монументально мистецтва, як у часи італійського Відродження.

Михайло Бойчук апелював до світового й народного українського мистецтва 16 століття та народного мистецтва, яке тоді називали «куркульським». Таку свою позицію Бойчук ґрунтував на тезі про те, що «пролетарською культурою не можна оволодіти, не оволодівши усією світовою культурою».

Бойчук мав багато ілюстративного матеріалу й велику колекцію пам’яток українського народного мистецтва. Це все він показував студентам, чого інші професори не робили.

Бойчук вів свої погляди на мистецтво від Ван Гога та модерністів. Він перший у СРСР показав своїм студентам таку техніку, якої ніхто не знав.

Художник Михайло Бойчук (1882– 1937). Один із засновників монументального мистецтва України 20-го століття. Представник «Розстріляного відродження»

Як особистість, Михайло Бойчук поєднував у собі демократизм і деспотизм, не слухав думок інших і був вкрай нетерплячим. Відтак, мав багато ворогів. Бойчук жив у своєму світі й мало цікавився громадським життям.

Усе це почало сприйматися як єдине ціле і виник термін «бойчукізм». Головною характеристикою «бойчукістів» на думку критиків був підхід – «неважно що рисувати, аби цікаво було».

Пізніше вороги ототожнили стиль Бойчука з його ідеологічними поглядами. Виникло протистояння символістів-бойчукістів і реалістів Козика й Кричевського. Я ніколи не чув, щоб Бойчук виступав проти радянської влади, але він виступив проти реалістів.

Падалка і Седляр були учнями першого випуску Бойчука.

Падалка – різноплановий художник та графік. Його текстиль, килими, кераміка мали власний стиль і принципи. Його роботи користувалися великим успіхом. Іван Падалка був любителем гострого слова і народного фольклору, що йому й зашкодило.

Натомість, Липківський був тихим малоактивним художником. Він любив пофілософствувати, жив бідно і більше був відомий як син митрополита Липківського.

Якихось активних виступів проти радянської влади від усіх цих людей я ніколи не бачив і не знаю».

Бойчукізм. Роботи розстріляних митців

Доноси і арешти

Формальним приводом для арешту художників став донос якогось пана О. та публікація у пресі, яка звинувачувала Бойчука у буржуазному націоналізмі.

«Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1 УО відділу УГБ НКВС УРСР Грушевський, розглянув матеріали опубліковані в газеті «Вісті» №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету. в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».

Михайла Бойчука арештували 25 листопада 1936 року. На допитах його спочатку наполегливо розпитували про зустрічі та спілкування з Антоновичем, Грушевським, Шептицьким, Винниченком, Гнатюком, Скрипником та іншими відомими українськими діячами.

Ось фрагмент протоколу допиту від 04.12.1936 року (переклад із рос.):

Бойчук: Я познайомився із Шептицьким у 1907 році через відомого польського критика Станіслава Викевича. І Шептицький запропонував мені поїхати вчитися до Німеччини та Франції за його рахунок. На кошти Шептицького я навчався до 1911 року і зустрічався з ним під час приїздів додому.

Слідчий: До цього на чиї гроші ви навчалися?

Бойчук: Я був стипендіатом українського наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Слідчий: Ви даєте загальні відповіді. Слідству відомо, що ви проводили націонал-шовіністичну роботу.

Закінчилося все звинуваченням в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльності. Мета – відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави».

Підписи Михайла Бойчука та співробітника НКВС СРСР слідчого Грушевського під протоколом допиту

Розстріл та реабілітація

Михайло Бойчук разом із своїми учнями отримав від «високого й справедливого суду» СРСР найвищу кару – розстріл.

Вирок виконали 13 липня 1937 року.

20 серпня 1957 року Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу «бойчукістів» і зробила висновок, що засуджені до розстрілу 13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР безпартійні:

1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).

2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).

3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).

4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами Художнього інституту (справа № ІІ-406718).

5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23) – були засуджені безпідставно.

Із рішення про реабілітацію:

– Обвинувальні вироки у цих справах базуються на неперевірених у судах свідченнях. Встановлено, що звинувачені у цих справах засуджені безпідставно, оскільки матеріали покладені в основу обвинувальних вироків під час додаткової перевірки не підтвердились.

Ким були завербовані в антирадянську організацію Седляр, Падалка і Бойчук із свідчень під час попереднього слідства – не видно.

На суді ж Бойчук заявив, що він не пам’ятає, ким він був втягнутий в контрреволюційну діяльність. Арештовані називали Бойчука і Седляра націоналістами. Ці свідчення неконкретні і не можуть бути основою звинувачення.

Також до справи були долучені протоколи допитів арештованих у 1931 році Попова, Сулими і Горбаня, хоча Бойчук, Седляр і Падалка арешту до 1937 року не піддавались.

Передопитані під час перевірки свідки засвідчили, що протоколи їхніх допитів були складені необ’єктивно і що фактів антирадянської діяльності вони за засудженими не помічали.

Колишній співробітник НКВС Грушевський, який проводив слідство у цих справах, засуджений за фальсифікацію слідчих дій і розстріляний.

На допиті в 1937 році Грушевський визнав, що «матеріали із звинувачення Бойчука та інших художників щодо їхньої приналежності до української фашистської партії були сфальсифіковані на основі неправдивих і провокаційних доносів… (ДАЛІ ЗАМАЛЬОВАНО)».

Із архіву КДБ СССР видно, що усі неправдиві свідчення дав О., за що він був засуджений у 1937 році. На допиті О. засвідчив, що він усе вигадав.

Врешті, військовий прокурор зробив висновок, що вироки необхідно відмінити і закрити справи «за відсутністю у діях Бойчука, Падалки , Седляра та інших розстріляних художників складу злочину».

1 лютого 1958 року справу закрили за відсутністю складу злочину.