Хто написав казку Піноккіо

0 Comments

Пригоди Піноккіо

«Приго́ди Піно́ккіо» (італ. Le avventure di Pinocchio) — роман італійського письменника Карло Коллоді про пригоди ляльки на ім’я Піноккіо. Завдяки книжці Коллоді став всесвітньо відомим. Роман адаптовано більш ніж 260 мовами по всьому світу [2] та перекладено понад 300 мовами [3] .

Коротка інформація Пригоди Піноккіо, італ. Le avventure di Pinocchio .

Історія написання

1881 року Коллоді закінчив писати новий роман «Історія маріонетки» про пригоди дерев’яної ляльки (буратіно), яку він назвав Піноккіо. Згодом роман отримав назву «Пригоди Піноккіо» і друкувався в щотижневій «Газеті для дітей». Спочатку роман друкувався в журналах і його кінець був дещо трагічним: неслухняного хлопця повісили на дубі розбійники. На думку автора, це мало бути пересторогою всім неслухняним дітям, але на прохання читачів Коллоді оживив Піноккіо, повернувся до роману і дописав його. У новій версії Піноккіо не загинув, а натомість перетворився з дерев’яної маріонетки на справжнього хлопця. У 1883 р. «Пригоди Піноккіо» вийшли окремою книжкою та відразу стала однією з найпопулярніших книжок Італії і світу.

Сюжет

Майстер Антоніо намагається зробити з поліна, що розмовляє ніжку для столика, але це не вдається. Дізнавшись про мрію свого приятеля, дарує йому поліно.

Джеппетто робить з подарунка ляльку на ім’я Піноккіо та опиняється у в’язниці. Цвіркун-балакун розмовляє з Піноккіо та отримує молотка у голову. Голодна лялька спалює собі ноги. Джеппетто повертається з в’язниці й купує ляльці буквар.

Замість школи Піноккіо потрапляє до театру, де знайомиться з іншими ляльками та їх хазяїном — Жеривогнем й вирушає до батька з п’ятьма золотими монетами.

По дорозі додому лялька знайомиться з Котом та Лисицею, які розповідають про Чарівне поле. Піноккіо погоджується піти з ними. У таверні Кіт та Лисиця покидають Піноккіо. Лялька сама йде до Країни дурнів. По дорозі зустрічається з Цвіркуном-балакуном та розбійниками.

Тікаючи, Піноккіо знайомиться з Дівчинкою з блакитним волоссям. Розбійники підвішують Дерев’янка до гілки Старого дуба і покидають його. Дівчинка з блакитним волоссям виявилась Феєю й врятовує Піноккіо. Під час розмови у Дерев’яного Хлопця від брехні ніс починає рости. Дівчинка виправляє довжину носа, але застерігає проти обманів.

Піноккіо вирушає до свого батька, але замість цього йде з Котом та Лисицею до Країни дурісвітії. Там він закопує свої гроші. Проте його ошукують й саджають до в’язниці. Звільнившись з неї, потрапляє до капкана, а потім з ошийником на шиї сторожує. За сумлінну працю господар відпускає Піноккіо і той повертається до Дівчини з блакитним волоссям.

З її могили Голуб відносить Дерев’яного Хлопця до моря, щоб урятувати Джеппетто. Але через бурю це не вдається, і Піноккіо опиняється на острові у селі Працьовитих Бджіл. Вмираючи від голоду він жебракує, але працювати не хоче. Зустрічається з Дівчинкою з блакитним волоссям, яка, як виявилось, була жива та йде до школи. Після бійки зі своїми шкільними товаришами Дерев’янко заарештовують, але він тікає. Рятує свого переслідувача та попадає на пательню рибалки. Від нього Піноккіо тікає з допомогою бульдога. Повертаючись до Феї, розмовляє з селянином, під час якої у нього знов починає рости ніс. Піноккіо обіцяє Дівчинці з блакитним волоссям виправитися, але не виконує своєї обіцянки.

Разом зі своїм кращим другом Гнотиком на фургоні приїздить до Країни Розваг. Там вони через деякий час перетворюються на ослів. Їх продають на ринку. Піноккіо попадає до цирку, директор якого за допомогою батога навчає Дерев’яного Хлопця різним цирковим трюкам та танцям. Під час вистави Піноккіо стає кульгавим. Його продають шкуродеру, завдяки якому осел знов стає Дерев’яним Хлопцем та рятує своє життя у морі. На жаль це не вдається.

У морі він потрапляє до черева Акули. В нутрі якої знайомиться з Тунцем та зустрічається зі своїм батьком. Рятується разом з Джеппетто з черева Акули.

Опиняється в новому будинку разом з батьком та починає працювати. Разом з цим Піноккіо вчиться дома, зустрічає Кота, Лисицю, Гнотика, допомагає грошима Феї та стає людиною.

Персонажі

Екранізації

  • У 1940 році студія Волта Діснея знімає мультфільм «Піноккіо».
  • У 2009 році в Італії на телебачінні прем’єра телевізійного міні-серіалу «Піноккіо».
  • у 2019 вийшов італійський фільм «Піноккіо» у головній ролі з Роберто Беніньї і Федеріко Єлапі .
  • У 2022 році відбудеться прем’єра лялькового фільму «Піноккіо» режисера Гільєрмо дель Торо та фільму «Піноккіо»Роберта Земекіса.

Видання українською

  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Переклад з італ.: Євген Онацький. Київ — Львів, 1923 [4]
  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Переклад з італ.: Юрій Авдєєв. Київ: Молодь, 1967. 120 ст.
  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Переклад з італ.: Юрій Авдєєв. Київ: Веселка, 1980.
  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Переклад з італ.: Юрій Авдєєв. Київ: Веселка, 2006. 128 стор. ISBN 966-01-0058-2. [5]
  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Переклад з італ.: Оксана Донічева. Київ: Країна Мрій, 2009. 269 стор. ISBN 978-966-424-216-2. [6]
  • Коллоді, Карло. Пригоди Піноккіо. Історія Дерев’яного Хлопчика. Переклад з італ.: Юрій Авдєєв. Київ: Махаон-Україна, 2014. 320 стор. ISBN 978-617-526-693-9[7] .

Смерть і життя дерев’яної ляльки. 125 років Піноккіо не розлучається з дітьми і дорослими

Як і всі діти в колишньому СРСР, про пригоди дерев’яної ляльки я дізнався з казки Олексія Толстого. А от «Пригоди Пінок­кіо» прочитав доволі пізно — років у двадцять з гаком. І перше, що мене тоді вразило — це надзвичайна схожість деяких персонажів і ситуацій «Піноккіо» з Євангелієм. Невже це можливо? І коли так, то яким має бути наше ставлення до ігрових паралелей із сюжетом Нового Завіту? До таких міркувань я знову повернувся майже через десять років, у рік 125-річчя появи на світ цієї неоднозначної казки.

Як правильно зазначили свого часу італійські критики, «кожен образ людини і тварини, кожен предмет і ситуація в історії Піноккіо мають свою аналогію в Євангелії, і навпаки». Піноккіо — казкове відбиття євангельського образу Христа. Власник лялькового театру Манджофоко (поглинач вогню) — казкове відбиття євангельського Ірода. «Добрі друзі» Піноккіо Кіт і Аліса, які зрадили його, відповідають образу Іуди Іскаріота — зрадника Христа. Батько Піноккіо Джеппето і Дівчинка з блакитним волоссям символізують Бога-Отця й Богородицю.

Є й інші — ситуаційні — аналогії. Сцені Водохрещення Христа в Євангелії відповідає сцена, коли на голову Піноккіо виливають миску води. Вечеря в таверні може читатися як метафора Таємної Вечері. Спокуса (вдала!) головного героя сном про золоте дерево — репліка на гефсиманське боріння Христа. Сцена повішення Піноккіо на дереві відповідає євангельській сцені Розп’яття.

До слова, саме на цій сцені Коллоді спочатку оголосив кінець своїй казці, публікуючи її в «Дитячій газеті».

Тікаючи від грабіжників, Піноккіо опиняється перед будинком лісової феї і, шукаючи порятунку, стукає в двері. Ніхто не відповідає, тоді він у розпачі щосили гупає у двері головою й ногами. У вікні з’являється синьоволоса красуня-дівчинка, проте впускати бідолаху в таємничу оселю в її плани не входить. Обличчя Дівчинки жовте, наче віск, очі закриті, руки навхрест складені на грудях.

«— У цьому домі нікого немає. Всі померли.

— Тоді хоча б ти відчини мені, — благає Піноккіо.

— Мертва? А що ти робиш там у вікні?

— Виглядаю труну, в якій мене понесуть на той світ.

Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося».

Погодьтеся, зважаючи на те, що Дівчинка в семантичному просторі «Піноккіо» є відбиттям якихось вищих божественних сил, ця сцена має зовсім ніцшеан­ський вигляд. «Бог помер!» — немов намагається сказати цією сценою Карло Коллоді. «Бог — мертвий!», а отже, і сподівання на божественне милосердя марне.

Наступна сцена є паралеллю до євангельського опису розп’яття. Піноккіо потрапляє в руки розбійників, його вішають на гілляці «дерева, відомого як Великий дуб» (у церковному переказі Дерево життя, що росте в центрі раю, — прообраз Хреста). Розбійники розташовуються на траві біля дуба (варта в Євангелії), проте через три (!) години Піноккіо все ще виявляється живим, борсаючись у петлі й міцно стиснувши рота із золотою монетою. Тоді глумливо побажавши йому доброго здоров’я й хорошої смерті, розбійники ідуть, і Піноккіо залишається у владі північного вітру, який розбушувався й розгойдує дерев’яне тільце, «подібно до церковного дзвону на свято».

«В очах у дерев’яного хлопчика потемніло. Та хоча він і почував дихання смерті за спиною, він усе-таки сподівався, що ось-ось з’явиться якась милосердна душа й допоможе йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого бідолаху батька й з останніх сил простогнав:

— Ох, батьку мій. якби ти був тут.

І більше він нічого не міг сказати. Закрив очі, розтулив рота, випростав ноги й щосили застогнав, повиснувши нерухомо».

Погодьтеся, м’яко кажучи, несподіваний фінал для казки. Казкове відбиття євангельських подій закінчується тим, що голов­ний герой умирає, і його смерть стає лиховісним попередженням для кожної неслухняної дитини: плата за неслухняність — смерть. Це наче «антиєвангеліє», альтернативний новозавітному варіант «тих же ситуацій і образів», де місце Бога любові узурповане мстивим тираном і катом. Що ж хотів сказати цим Карло Коллоді, котрий оголосив у «Дитячій газеті», що виходила в Римі, кінець своєї казки після сцени повішення?

Перше, що спадає на думку, — автор написав пародію на Євангеліє: новий «Новий Завіт» для дітей, фінал якого зводиться до безглуздої смерті головного героя. З цього погляду «Піноккіо» — історія про лжемесію, і паралелі з земним життям Христа видаються тут не тільки недоречними, а й відверто блюзнірськими.

Проте я б не поспішав робити однозначні висновки. «Пригоди Піноккіо», навіть якщо книжка місцями і близька до пародії, до неї не зводяться. Прямі й приховані алюзії на Євангеліє в «Піноккіо» справді є. Та з цього не випливає, що метою автора було створити «антиєвангеліє». Швидше, він просто хотів написати популярну казку-месидж, використовуючи сюжетну парадигму Нового Завіту.

Звідки ж в автора «Піноккіо» могла з’явитися ідея написати «пародійне Євангеліє»? Біографія Коллоді дозволяє припустити, що народженню такої ідеї — ризикованої з погляду релігійної свідомості — сприяла. систематична богословська освіта, здобута автором казки в стінах католицької семінарії.

Лоренціні (справжнє прізвище автора всесвітньо відомої казки) народився в сім’ї венеціанської прислуги. Грошей на його навчання в батьків не було. Тому єдиним можливим засобом здобути освіту для Карло виявилася католицька семінарія, де він зміг навчатися завдяки протекції своєї хрещеної матері — маркізи, в домі якої працювали батьки. Відмовившись прийняти сан священика, Лоренціні обрав сповнений негод і небезпек шлях авантюриста й літератора. Він працював у книгарні, воював, був театральним цензором, видавав сатиричний часопис і, нарешті, писав. Проте, як показує аналіз «Піноккіо», семінарська ментальність так ніколи й не померла в письменникові. Глузування над сакральним, осміяння всього й усіх, жартівливі переробки священних сюжетів. Той, хто навчався в духовних школах, не з чуток знає, до яких парадоксальних «богохульств» може призвести «передозування» сакральним. Більшості ж наших читачів я б рекомендував перечитати відому книжку М.Бахтіна, присвячену Рабле. Юні теологи за всіх часів вирізнялися смішливістю й завжди обирали об’єктом своїх глузувань те, що було святим для їхніх благочестивих сучасників. «Осляча меса», «акафіст кукурудзі», пародійні житія святих — саме в такому ігровому й пародійному контексті слід сприймати «Пригоди Піноккіо». Це «сакральна пародія», і як така вона водночас містить і блюзнірське глузування, і щиру симпатію до об’єкта пародіювання.

Автор «Піноккіо» не ставив собі за мету написати щось богохульне. Швидше це спроба звільнитися від сакрального контексту, спроба використати архетипічний євангельський сюжет для власних і суто художніх цілей. «Пригоди Піноккіо» показують, якою вульгарною може виявитися будь-яка спроба зводити Євангеліє до повчального «міфу про Христа». Людина, яка звикла до витонченого переказу Олек­сія Толстого, відчуває справжній шок, коли вперше читає оригінальну версію пригод дерев’яної ляльки. «Золотий ключик» — це вишуканий текст і задум (у варіанті Толстого — казка про мистецтво, точніше про театр, ще точніше — про театр Мейєрхольда). Історія Коллоді — простіша й менш художня. Більш того, місцями моралізування автора стає таким нав’язливим, що читати книжку стає просто нудно.

У початковому варіанті «мораль цієї казки» була найпростішою: неслухняних дітей чекає доля Піноккіо, який теліпається на дереві. Проте дітям казка не припала до душі, й драматургічному задуму Коллоді судилося полетіти в кошик. Дізнавшись, що казка закінчується смертю героя, який їм полюбився, діти завалили редакцію «Дитячої газети» сотнями листів, і Коллоді був змушений «воскресити» Піноккіо (чи несподіваний «кінець» був тільки вдалим PR-ходом автора?).

Піноккіо, переживши безліч пригод, зрештою став справжнім хлопчиком. І казка вийшла про те, як — у результаті хорошої поведінки і творчих авантюр — дитина може стати «справжньою людиною». «Авантюри» дерев’яної ляльки в цьому новому контексті читаються як творчі звершення в долі й мистецтві. І Олексій Толстой недарма зробив із «Піноккіо» витончену казку-притчу про долю мистецтва. Таке посилання об’єктивно міститься в другій, переробленій разом із дітьми, версії «Піноккіо». Воскресивши дерев’яного чоловічка й зробивши його людиною наприкінці книжки, Коллоді використав євангельську сюжетну парадигму для утвердження нового міфу — про силу мистецтва, яке обожествляє. Адже стати людиною для маріонетки — те ж саме, що стати богом для людини.

Лоренціні, котрий свого часу відмовився прийняти сан священика, створив символ власної віри — віри в силу мистецтва, яка перетворює життя. І хоча цей новий «символ віри» є спірним для релігійної свідомості, варто визнати, що Коллоді виявився геніальним казкарем. Місцями невигадлива, перевантажена пафосом і моралізуванням казка стала не тільки улюбленою книжкою мільйонів дітлахів у всьому світі, а й культурним символом епохи, для якої мистецтво замінило релігію.

Діти не схильні шукати прихованого змісту в улюблених казках. Вони полюбили Піноккіо, полюбили щиро, і це свідчить про те, що все значиме в цьому світі «випадкове», підпорядковується не авторові та його ідеологічним настановам, а чомусь вищому. Суть не в тому, як ми назвемо цю силу — «Божий талант», «любов читачів» чи «чарівна сила мистецтва». Головне, що вона існує й робить наші книжки й життя кращими.

Про те, що дерев’яний чоловічок, створений нереалізованим священнослужителем, відомим нам як Карло Коллоді, не такий простий, свідчить ще один факт: за екранізацію нового мультика за цією книжкою береться Гільєрмо дель Торо. Тим, хто бачив «Лабіринт фавна», має стати не по собі. Ті, хто тільки чекає виходу на екрани «Хоббіта», мають встигнути згоріти від цікавості. Втім, у «Піноккіо» дель Торо готується виступити в ролі не режисера, а тільки співавтора сценарію та продюсера. Зате відомо, що художником стане Гріс Грімлі — ілюстратор одного з останніх видань «Піноккіо».

Автори майбутньої картини обіцяють, що нічого спільного з Діснеєм не буде. Гадаю, що нічого спільного з радянськими «Пригодами Буратіно» — і поготів. Жодних мюзиклів і дурнуватого діснеївського ентузіазму. Авторам хочеться зберегти похмурий настрій оригінальної історії. А що стосується художнього втілення, побудованого на напрацюваннях Гріса Грімлі, сам дель Торо зізнається: вони «збочені і лякають, інколи навіть із елементами напівнекрофілії». До речі про некрофілію: під час зйомок готуються використати технологію stop-motion, відпрацьовану на «Трупі нареченої» Тіма Бертона.

Буратіно то Піноккіо, Айболить то лікар Дулітл: радянські казки, які були вкрадені у Заходу

Радянський союз відомий своєю любов’ю до “запозичення” західної техніки, фільмів та майже усього. Це ж саме стосується і казок, які у часи СРСР полюбляли і діти, і дорослі.

“Телеграф” підготував для вас добірку вкрадених у Заходу радянських казок. Найвідоміші з цього списку “Золотий ключик” та “Айболить”.

“Золотий ключик” Толстого

Піноккіо та Буратіно

Ця казка є одним з найочевидніших прикладів плагіату. Усі знають, що “Золотий ключик” Олексія Толстого вийшов друком у 1936 році. Але за п’ятдесят років до того в Італії Карл Коллоді написав дуже схожу казку — “Піноккіо”.

Зауважимо, що російський автор не тільки списав основних персонажів, а майже слово в слово скопіював цілі сцени з італійської книги. Також свою роль у написані “оригінального” Буратіно відіграло те, що у 1924 році Олексій Толстой був редактором радянського видання “Піноккіо”. Вочевидь, саме тоді він і надихнувся ідеєю створити щось подібне.

Згодом, автор добився заборони перевидання “Піноккіо” і таким чином просував у маси власну книгу.

“Чарівник Смарагдового міста” Волкова

Кадр з мультика “Чарівник Смарагдового міста”

Прототипом радянського твору став “Чарівник з країни Оз”, написаний у 1900 році Лайменом Френк Баумом. У 1939 році радянські читачі познайомились з “Чарівником Смарагдового міста” Олександра Волкова. Коли казка вийшла у друк, вона не мала відмінностей від закордонного аналога, і радше могла зватися “художнім перекладом”.

“Пригоди Незнайки” Носова

Ця казка має найзаплутанішу історію плагіату, адже Микола Носов, який і написав “Пригоди Незнайки”, вперше розповів про свій задум 1952 року українському письменнику Богдану Чалому. Російський автор “надихався” книгою Анни Хвольсон “Царство малюків”. Вона, своєю чергою, взяла ідею книги і імена персонажів в художника Палмера Кокса. У 1880-х роках він випустив цілу серію коміксів під назвою “Неймовірні пригоди лісових чоловічків”.

“Лікар Айболить” Чуковського

Це фактично копія оригінальної всесвітньовідомої історії — “Лікар Дулітл”. Корній Чуковський запозичив все у західного бестселера — героїв, сюжетну лінію тощо. Радянський автор заперечував плагіат, але схожість надто велика, щоб вірити у непідробність.

“Старий Хоттабич” Лазара Лагіна

Кадр з фільму “Хаттабич”

В основі цієї розповіді покладена оригінальна історія “Мідний глечик” англійського письменника Ф. Енсті.

Радянський варіант має незначні відмінності, які продиктовані ідеологічною складовою. Наприклад, піонер Васька переконував Хоттабича в тому, наскільки добре жити в СРСР і відмовлявся від подарунків джина через “відразу до приватної власності”.

Зауважимо, що все ж твори закінчилися по-різному: в англійській казці джин повернувся назад у глечик, а в радянській — став звичайною людиною.

Раніше “Телеграф” писав про справжнє життя у радянській комуналці.