Фашизм – що це таке і хто такі фашисти.

Що таке ФАШИЗМ — поняття, визначення простими словами.

Перш ніж приступити до розбору того, чим насправді є фашизм, слід розібратися в тій плутанині яка існує навколо вживання та розуміння даного терміну.

Безумовно, вираз «фашизм» чи «фашист» практично у всіх людей викликає негативні емоції, але, на жаль, в більшості випадків дане слово використовується як невірне тлумачення контексту. Простими словами це означає, що люди найчастіше використовують дане слово, не знаючи його істинного значення.

Плутанина в термінах. У чому різниця між фашизмом і нацизмом?

Найголовнішою помилкою, є той факт, що фашизм часто плутають з нацизмом та вважають його синонімом білої влади. Хоча багато «не білих» і расово змішаних країн, свого часу мали фашистські уряди, включаючи Бразилію, Мексику, Японію та Заїр. Таким чином, слід проводити певні паралелі між фашизмом та нацизмом. Останній був в основному концепцією гітлерівської Німеччини, яка прагнула саме до расової чистоти, Італійський фашизм робив наголос саме на націю.

Етимологія та визначення слова фашизм.

Саме слово «фашизм», походить від італійського слова «fascio», що буквально означає зв’язку або союз. В Італії символом даного режиму служив пучок стрижнів, прив’язаних навколо сокири, що символізувало солідарність та силу держави.

У своєму первинному значенні, «фашизм» відносився до італійських фашистів при правлінні Беніто Муссоліні. Авторитетним документом на цю тему є «Доктрина фашизму», яка з’явилася як запис для цього терміну в італійській енциклопедії, опублікованій в 1932 році. Автором даного документа був вказаний сам Муссоліні, хоча справжнім та найбільш імовірним автором є філософ Джованні Джентіле. Саме він допоміг Муссоліні сформулювати свою політичну філософію.

Основні ознаки фашизму:

• Націоналізм (включаючи економічний націоналізм);
• Корпоративізм (включаючи економічне планування);
• Тоталітаризм (включаючи диктатуру);
• Ідея національного лідера (вождизм);
• Мілітаризація та культ війни (наявність реального чи вигаданого зовнішнього ворога);
• Ксенофобія;
• Традиціоналізм та консерватизм.

У підсумку про фашизм.

У всякому разі, дана політична система та ідеологія є забороненою в усьому світі, з огляду на ті страшні наслідки, з якими зіткнувся світ під час Другої світової війни.

Звідки знак фашизму

У 1995 році відомий італійський філософ та письменник Умберто Еко опублікував есе “Вічний фашизм”, в якому навів 14 ознак фашизму. За ними можна судити, чи є певне суспільство фашистським, чи ні. Спробуємо проаналізувати, наскільки цим 14 ознакам відповідає російське суспільство.

Культ традиції. У російському суспільстві слідування “традиційним християнським цінностям”, або, як там кажуть, “духовним скрєпам” стало нав’язливою ідеєю. Саме дотриманням традиційних цінностей, з точки зору місцевих пропагандистів, Росія у кращий бік відрізняється від “прогнилої” Європи.

Несприйняття модернізму: несприйняття культурного і гуманітарного прогресу та орієнтація на ціннісні стандарти архаїчних суспільств. Хоча при цьому Умберто Еко зазначає, що як італійські фашисти, так і німецькі нацисти обожнювали техніку, і користувалися плодами технічного прогресу та індустріалізації, будуючи, однак, свою ідеологію на теорії Blut und Boden — “Крові і ґрунту”.

Тобто нацисти намагалися поєднати технічний прогрес із запереченням досягнень гуманітарного прогресу. Ідеалом суспільного устрою вони вважали стародавню Спарту, все суспільне життя якої було підкорене ідеї війни із сусідніми народами і пригноблення завойованого населення. Спартанська система виховання молодого покоління була взята як зразок для виховання молоді у Гітлерюгенді та СС.

Російський президент Володимир Путін також любить посилатися на ціннісні норми минулих епох для виправдання своїх дій. Зокрема, виправдовував анексію Криму тим, що анексії досить часто мали місце в історії. Тобто ціннісні стандарти минулих часів, так само, як і колись для нацистів, для нього залишаються актуальними. Так, ніби світ з тих часів зовсім не змінився.

Ірраціоналізм, що міцно пов’язаний з культом дії заради дії. На “рефлексуючих інтелігентів”, на культуру дивляться з підозрою, оскільки вона є потенційним носієм критичного ставлення. Офіційні фашистські мислителі звинувачували сучасну їм культуру та ліберальну інтелігенцію у відході від вічних цінностей.

У Росії попри те, що значна частина діячів культури підписуються під зверненнями про підтримку курсу Путіна та уряду, переважно саме діячі культури найчастіше виступають критиками політики влади. А в підриві “традиційних цінностей” звинувачують навіть таких лояльних до влади діячів, як режисер Олексій Учитель (згадаймо історію з “Матильдою”).

Неприйнятність критики і скептицизму — в очах фашизму незгода і сумнів є зрадою. Згідно з риторикою представників російських “патріотичних кіл”, саме серед російських культурних діячів найбільше “зрадників-ліберастів”. Достатньо було російському актору Олексію Серебрякову заявити в інтерв’ю, що “національною ідеєю Росії є сила, нахабність та хамство”, як тут же перший заступник голови комітету Державної думи Росії з культури Володимир Бортко назвав його негідником. Він наголосив, що “якщо Серебряков не бажає любити свою батьківщину, то і працювати йому тут не варто, і гроші отримувати”.

Ксенофобія. Як пише Умберто Еко: “Незгода — це ще й знак інакшості. Фашизм зростає і шукає консенсусів, експлуатуючи природжену боязнь іншорідного. Найперші гасла фашизоїдного руху спрямовані проти інородців”.

Атмосфера ксенофобії пронизує російське суспільство. Вже та обставина, що “російські патріоти” називали українських супротивників “російської весни” “жидобандерівцями”, характеризує особливості їх менталітету. Недовіра та агресія стосовно інородців вже давно стимулюється в російському суспільстві (згадаймо хоча б такі “культові” фрази з популярних у певних колах російських фільмів “Брат” та “Брат-2”: “Не брат ты мне, гнида черножопая”, “Вы мне, гады, еще за Севастополь ответите”).

З іншого боку, російська влада розуміє, що явна демонстрація ксенофобії шкодить і так зіпсованому її іміджу. Тому, наприклад, коли у 2014 році в Росії політична риторика проти таких українських діячів як Коломойський набрала аж явно антисемітського забарвлення, Путіну навіть довелося влаштовувати перед телекамерами демонстративну зустріч з російськими рабинами, щоб показати, що він “зовсім не антисеміт”. Так само як у 2005 році після того, як Путін “обмовився за Фрейдом”, що “в оточенні Ющенка багато сіоністів”, його прес-секретарю довелося пояснювати, що “Володимир Володимирович мав на увазі не сіоністів, а антисемітів”.

“Фашизм народжується з індивідуальної або соціальної фрустрації”. Найбільш больова точка для масової свідомості у Росії — розпад СРСР як “найбільша геополітична катастрофа ХХ століття” (як це назвав Володимир Путін). Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Левада-центром наприкінці листопада 2017 року, 58% росіян досі жалкують про розпад СРСР (не жалкують — лише 26%, інші не визначилися). Постійні нагадування російської пропаганди, що “ми вже встали з колін” поєднується з тезою про те, що саме в такій позиції внаслідок розпаду Радянського Союзу росіяни ще донедавна перебували. А встати з колін можна, лише відновивши “Велику Росію в межах СРСР”.

Ідея національної величі. Згідно з Умберто Еко, тим, хто соціально знедолений, фашизм говорить, що єдиною запорукою їх привілеїв є факт народження в певній країні. Єдине, що може згуртувати націю, — це вороги. Тому в основі фашистської психології закладена одержимість ідеєю змови, по можливості міжнародної. Люди повинні відчувати себе в стані “країни в облозі”.

Як пише російський соціолог Олексій Левінсон, “у 1999 році, в далекі часи, коли Володимир Путін ще не був президентом Росії, жителі країни, ймовірно, були наївні. На питання: “Кого б ви назвали ворогами Росії?” — найчастіше (30%) просто не змогли відповісти. Путін прийшов на пост — і з’явилася ясність: частка тих, кому важко з відповіддю в цьому питанні, вже до 2003 року впала в 10 разів. І сьогодні вона не більше 6%. Звичайно, і в 1999 році, ще за радянською пам’яті, на першому місці серед ворогів стояли США. Але їх ворожу сутність тоді бачили лише деякі (22%). Пішли роки путінського президентства, наше ТБ відточувало майстерність викривати ворога, і тепер ворожість Штатів бачать в 3 рази більше росіян (68%).

Переконання в тому, що, “хоча вороги чисельні, багаті і сильні, ми зможемо подолати будь-якого ворога”. Тут Умберто Еко, здається, просто передбачив одну з головних тез сьогоденної російської пропаганди.

Культ війни: “життя — вічна боротьба”. Після України Росія втягується у війну в Сирії і громадська думка Росії починає сприймати це як належне. Результати опитування Левада-центру, опубліковані на початку жовтня 2015 року (тобто невдовзі після введення російських військ до Сирії), показали, що 47% опитаних стали вважати, що “Росія повинна підтримати Башара Асада в його боротьбі з “Ісламською державою” та сирійською опозицією”, і лише 28% — що Москва не має втручатися в конфлікт. Тоді як під час вересневого опитування (тобто менш ніж за місяць до того, як військове втручання відбулося) не більше 14% росіян підтримували “пряму військову підтримку” уряду Башара Асада. Тобто пропаганда війни, як завжди, зробила свою справу.

Елітаризм: “Для всіх реакційних ідеологій є типовим елітаризм, в силу його глибинної аристократичності”. Разом з тим, як пише Умберто Еко “фашизм сповідує популістський елітаризм”. Якщо, наприклад, в Україні представники влади є об’єктом осуду з боку громадської думки та ЗМІ за свої “сибаритські” звички, то явно елітарний характер російської влади, показна розкіш можновладців та олігархів більшістю росіян сприймається як “нормальне” явище і явного осуду не викликає — інакше звідки б взялися 86% тих, хто цю владу підтримує?

Ознаки одинадцята (Культ героїзму) і дванадцята (Культ мужності)

Героїчна смерть за Батьківщину подається як важливіша за саме життя. Росіяни красиву героїчну смерть у телевізорі можуть спостерігати мало не щодня (будь то Друга світова війна, війна в Афганістані, Чечні чи ще деінде).

Індивіди сприймаються не інакше як єдиний монолітний Народ, чию волю висловлює верховний лідер. Втративши право делегувати повноваження, пересічні громадяни не діють, вони лише залучаються до того, щоб грати роль Народу, тобто виступають у цій п’єсі статистами.

У Росії передбачити результати опитувань громадської думки з будь-якого питання дуже просто — достатньо подивитися, як інтерпретують ту чи іншу подію ведучі випусків новин (їх інтерпретація завжди збігається з інтерпретацією цих подій представниками влади), і можна безпомилково вгадати, яку позицію підтримуватиме більшість опитаних респондентів.

Фашизм говорить на Новомові. Термін “Новомова” був винайдений Джорджем Орвеллом в романі-антиутопії “1984” як офіційна мова тоталітарного Ангсоцу (Англійського соціалізму). Але Новомова властива всім диктурам сучасності. Фашистські підручники відрізнялися бідної лексикою і примітивним синтаксисом, прагнучи максимально обмежити для школяра набір інструментів складного критичного мислення.

Російська пропаганда вирізняється “винайденням” неологізмів на кшталт “бандерлогі” та “правосєкі”, які створюються саме за канонами Новомови.

У своєму есе Умберто Еко пише, що якщо в суспільстві спостерігається 6-7 ознак з цього списку, то воно близьке до настання фашизму (далі все покотиться як снігова куля). У випадку Росії спостерігаються всі 14 ознак фашизму. Отже, фашизм у російському суспільстві вже “настав” і укорінився в його нормах і цінностях.