Як зацікавити дитину навчанням: лайфхаки від українських учителів

1 вересня – саме час подумати про те, як захопити учнів навчанням. Цікавість – природна реакція будь-якої дитини. Малюку цікаво все, оскільки він тільки досліджує світ. Проте в школі цікавість до пізнання часто змінює гонитва за успішністю, де є оцінки й порівняння з іншими. Дорослішаючи, дитина часто дедалі менше орієнтується на свої зацікавлення. Головними стають очікування й вимоги дорослих.

“Нова українська школа” розпитала вчителів про те, як вони борються з нестачею зацікавленості навчанням у своїх учнів.

Читайте в статті про таке:

• що таке пізнавальний інтерес;

• як зацікавити дитину уроком і предметом;

• чому для зацікавлення важливо розуміння предмету;

• як використовувати тренди для навчання дітей;

• як робити навчання практикорієнтованим та чому важливий не тільки результат, а і процес навчання.

ЩО ТАКЕ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС

Пізнавальний інтерес – це необхідність вижити, зумовлена еволюцією, каже вчитель фізики й астрономії Чернівецького міського ліцею №1 й переможець Global Teache Prize Ukraine 2017 Пауль Пшенічка Людина, коли приходить у цей світ, має вижити. Вона досліджує, дивиться, що робиться навкруги, копіює.

“Інше питання, що цей інтерес відбивають спочатку батьки, потім – початкова школа, коли ініціативу дітей приглушують, потім – болісний перехід із початкової в середню школу, коли дитина губиться. Багато дітей не витримують ці обставини й опускаються на прості рефлекси – відеоігри, соцмережі, алкоголь тощо. А далі втримати зацікавлення дуже важко”.

Але є такі, які прориваються: “Я переконався, що в геніїв усередині є пружина, вони знають від самого початку, що хочуть. Вони настільки послідовно й неухильно слідують внутрішньому покликанню / драйву, що їх просто неможливо зупинити”.

Коли йдеться про зацікавлення, то перше, що кидається у вічі, – навіть не те, про що говорить дитина, а як вона говорить, каже сертифікована тьюторка, викладачка інтегрованого курсу Nature Sciences, що об’єднує хімію, фізику й біологію, в альтернативній школі Schooling Ольга Казакова.

“Тон голосу підвищується, дитина може говорити швидше, очі розширюються, з’являється усмішка. І не треба бути психологом, щоби це помітити”.

Зараз діти переважно живуть у стані “тут і тепер”, каже Ольга. Вони не дуже хочуть задумуватися про те, що буде потім.

“Сьогодні, коли все надто непередбачувано, нібито треба бути до всього готовим, але водночас встигнути отримати задоволення від того, що цікаво прямо тут і зараз, бо потім ніхто не знає, як воно буде”.

Цю цікавість, яка народжується в моменті, треба хапати, переконана вчителька.

“Можна зайти через точку зацікавлення. Перше, що я завжди питаю у своїх учнів: “Що вам цікаво взагалі, якщо не школа й не предмет. Чим ви живете?””.

ПОРАДИ, ЯК ЗАЦІКАВИТИ ДИТИНУ УРОКОМ

Учителька математики та інформатики спеціалізованої ЗОШ №2 Чернігова Оксана Коваленко каже, що цікавість до навчання можна умовно поділити на дві частини: стимулювання цікавості під час уроку і пробудження цікавості до предмету.

“Якщо йдеться про урок, то я застосовую різні цікаві елементи. Якщо це робити постійно, то діти до цього звикають і очікують. Наприклад, у математиці підживлювати цікавість уроку можна нестандартними задачами. Часто пропоную задачі-загадки англійською мовою. Тоді розвивається білінгвальність і діти швидко включаються. Також створюю ребуси. Це оживляє зацікавленість дітей”.

Пауль Пшенічка теж часто починає урок із загадок-головомолок.

“Пропоную вирішити, що зайве в ряді: кінь, стіл, курка, коза. Одні кажуть – стіл, бо неживий предмет, інші – курка, бо має дві ноги. Тобто, у цьому завданні є два варіанти розв’язання. Так ми потихеньку починаємо оживати. І тоді я переходжу до теми. Просто треба з дітьми розмовляти“.

Починати треба з простих, але контраверсійних запитань, які пробуджують уяву і є незвичними, радить учитель. Навколо цього починається дискусія, і тоді плавно можна переходити до серйознішого – писати формули, розв’язувати задачі. А згодом робимо перерви, під час яких говоримо на різні теми.

На зацікавленість навчанням впливають:

• спосіб вивчення предметів: у початкових класах дітям простіше навчатися з допомогою активних методів, обговорень і ігрової форми;
• особливості сприйняття інформації: деякі діти краще сприймають інформацію через слух, інші – через зображення;
• чи вчитель зацікавлює учнів власним прикладом, демонструє зацікавленість своїм предметом і чи вміє простою мовою пояснити складні речі.

Коли цікаво вчителю, то легше зацікавити учнів, каже Ольга Казакова.

“Цікавість заразна. Якщо мені цікаво, то я так захопливо розказую, що й дітям стає цікаво. Це працює й через власну відкритість, коли діти сміливо приходять до мене й діляться тим, що їм цікаво”.

ПОРАДИ, ЯК ЗАЦІКАВИТИ ДИТИНУ ПРЕДМЕТОМ

Учителю ажливо утримувати емоційний зв’язок з учнями, каже Оксана Коваленко. Хоча у великих класах заволодіти увагою всіх учнів неможливо.

“Комусь подобається, а хтось залишається байдужим. Учитель є натхненником, але і для нього важливо відчувати любов до свого предмету”.

За словами вчительки, треба відкривати красу свого предмету – показувати різні грані й елементи.

“Якщо ми говоримо про навички майбутнього й успішну людину, то потрібна хороша математична база. Машинне навчання побудоване на математиці. І я так стукаюсь до батьків і дітей – якщо ти хочеш бути успішним, у тебе має добре працювати логістична машина, ти маєш сам навчити комп’ютер програмувати. Ми маємо до дітей звертатися не старими догмами, а викликами майбутнього”.

Пауль Пшенічка радить починати ознайомлення з фізикою з цікавих дослідів – від простого рівня споглядання до серйозного практичного дослідження.

“Один із моїх методів – зроби щось, досліди, розкажи й поясни товаришам“, – каже вчитель.

Фізика – складний предмет, однак усім треба давати можливість захопитися нею.

“У мене був досить складний 11 клас. Ми йшли за трьома рівнями: для просунутих вище середнього й базовий. Але обов’язково я пропоную складні питання на загал. Вони можуть бути питання для дитячого садочка або ж для академіка, і невідомо, хто перший розв’яже. Ці питання викликають зацікавлення в школярів”.

Свій стиль викладання вчитель порівнює з бесідою.

“Я надсилаю учням план уроку наперед. Вони можуть гарно підготуватися й за цією канвою ми розмовляємо. Це відбувається як нарада при штаб-квартирі НАСА. І так кожен урок. Учням це подобається. Треба правильно підібрати сходинки до драбини, якою піднімаєшся”.

ЗАЦІКАВЛЕННЯ ЧЕРЕЗ РОЗУМІННЯ

Є діти, невмотивані навчатися, але в яких ще можна пробудити зацікавленість, упевнена Оксана Коваленко.

“Часта проблема під час вивчення математики полягає в тому, що є частина дітей, які кажуть: “Я ненавиджу математику”. Я завжди їхнім батькам кажу: “Проблема в тому, що дитина вже давно й довго не розуміє”. Це глобальна проблема, і з нею треба працювати індивідуально. Нерозуміння нагромаджується, й потім це може перерости в комплекс або нелюбов до предмета”.

На думку вчительки, проблема нашої освіти в тому, що діти навчаються у великих класах.

“Коли ти максимально хочеш пояснити і викласти тему, то є суттєвий прошарок дітей, які вже на певному етапі перестали розуміти математику, а отже – вони вже невмотивовані й байдужі. З такими дітьми в класі ми майже нічого не можемо зробити. Вони потонули в байдужості до навчання”.

Навчання – це рух назустріч одне одному. Коли йде лише один і коли батьки не цікавляться й не займаються дитиною, то відновити інтерес досить складно. Має бути взаємодія між учителями, батьками й дітьми. Учень сам має захотіти спробувати. А щойно дитина починає розуміти предмет, вона бачить красу математики.

Важливий баланс між новизною і впізнаванням, каже Ольга Казакова.

“Важко щось вчити, коли новизни багато, а впізнавання мало. Пізнавальний процес йде без перенапруження нервової системи й мозок може опановувати щось нове, якщо баланс витримано, тобто коли достатньо впізнаваного й новизни. Тому важливо пояснювати складні процеси дітям, які не мають достатньої бази, через аналогії і тренди”.

“Цікавість заразна. Якщо мені цікаво, то я так захопливо розказую, що й дітям стає цікаво”. Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

ЯК ВИКОРИСТОВУВАТИ ТРЕНДИ ДЛЯ НАВЧАННЯ

Учитель інформатики, української мови та літератури київської школи “Мідгард” та НВК №157 Олександр Черкас каже, що вчитель не лише може, а й повинен бути прикладом саморозвинутої та вмотивованої особистості для учнів.

“Для успішного й ефективного вивчення української мови та літератури винаходити велосипед непотрібно. Почати варто з найелементарніших кроків: встановити українську мову в налаштуваннях гаджетів, українізувати свої сторінки в соцмережах, читати і слухати українські тексти та пісні, дивитися україномовних блогерів та блогерок тощо. Це все можна зробити за кілька хвилин, дорогою до школи. Головне – зробити свій предмет модним і самому бути в тренді”.

Олександр – активний користувач соцмереж: “Там я демонструю світу все, що відбувається не лише на моїх заняттях, а й в особистому житті. Узагалі, давно використовую соцмережі в освітньому процесі. Саме вони пожвавлюють навчання”.

Наприклад, серед завдань, які виконували діти, було створити профіль письменника / головного героя художнього твору у Фейсбуці, провести прямі етери, записати сторіз, пройти онлайн-тестування з української мови за новим правописом.

“Приємно, що мої новації переймають педагоги та педагогині з інших міст, сіл, моя інста-методика вже кілька років допомагає цікаво вивчати українську мову та літературу”.

Відстежує тренди й Ольга Казакова: “Діти сьогодні слідкують за світовими трендами на рівні з дорослими, а то і краще. І не лише про моду й розваги, а і про технології – коли вийшов новий айфон, куди запустив свою ракету Ілон Маск тощо”.

Обізнаність у трендах, якими цікавляться діти, допомагає вчительці зв’язувати їх із навчальним матеріалом.

“Наприклад, я пояснювала схему фотосинтезу на прикладі гри в Мафію. Усі складові цієї схеми ми перетворили на персонажів гри. Світлова фаза фотосинтезу – це коли місто працює. Темнова фаза – місто спить, мафія працює. Тоді з’являється простий елемент чогось знайомого, бо Мафію знають усі”.

Діти швидко ловлять тренди і включаються в них.

“Їм цікаво брати участь у челенджах у ТікТок, адже цікавість – це емоційна енергія, змішана між збудженням і страхом”, – каже вчителька.

Хорошим прикладом на уроках фізики, коли йдеться про баланс сил у динаміці й рівновагу, може бути Water Bottle Flip challenge.

“Як тільки я скажу: “Це ж те саме, що й Water Bottle Flip”, діти зразу включаться. І дізнаються, який розподіл сил має бути і з якою швидкістю треба кинути пляшечку, щоби вона, приземлившись, залишилась у вертикальному положенні”.

Завдяки логічній прив’язці до чогось популярного в дітей включається цікавість.

“Аналогії приходять самі собою, якщо є дві умови: я добре розумію суть явища, яке пояснюю, і я орієнтуюся в трендах”.

ПРАКТИКОРІЄНТОВАНІСТЬ І ЦІННІСТЬ НЕ ТІЛЬКИ РЕЗУЛЬТАТУ, А І ПРОЦЕСУ

Головне завдання школи – навчити дітей вчитися. А якщо дитина це усвідомлює, то це вже перемога, каже Оксана Коваленко. Часто буває, що складні теми в математиці даються важче, оскільки дитина не розуміє, як ці знання знадобляться їй у майбутньому.

“Наприклад, у 8 класі діти вивчають параметри. Тема їм дається важко. Але треба казати, що параметри – це програмування і фізика. Через “не хочу” треба накопичити розуміння й натренуватися. Тоді буде перехід із кількості в якість”.

“Навіщо мені це треба?” – часте запитання, яке чують від учнів вчителі.

Пауль Пшенічка розповідає: “У 10 класі ми вивчали, як працює крило літака. І хтось каже: “Я не збираюся бути авіаінженером”. Кажу: “Добре, а лікарем хочеш?”. Знову “ні” у відповідь. А здоровим? – Так. Тоді закон Бернуллі, який стосується руху рідини в трубі, важливо знати. Коли є звуження в трубі і треба проштовхнути цю рідину, то для цього треба підняти тиск. Учень тоді зауважує, що в його батька тиск високий. А тиск високий, тому що десь судини звузилися. Так і працює закон Бернуллі”.

Ольга Казакова каже, що орієнтованість на результат у навчанні, часто нівелює сам процес, оскільки діти надто бояться помилятися, знаючи ціну помилкам.

У нашій освіті є подвійний сенс, говорить вона: “Усі наголошують, що знання важливі. З іншого боку, важлива оцінка в атестаті. І свідомо чи підсвідомо й батьки, і вчителі орієнтують дитину на оцінку. Виникає дисонанс. З одного боку, є орієнтація на результат, але досягнути його без помилок неможливо. Однак, помилка в тесті коштує багато, тобто ціна цієї помилки виходить великою. А коли помилці придається велике значення, то в дітей з’являються страх, небажання помилки, злість на себе, що припустився помилки”.

Тож учням важливо показувати не тільки практичність того, що вони вчать, а й захоплювати процесом, орієнтувати не тільки на оцінку.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Як це – розлучитися до тридцяти… і чому це не завжди погано

У холодному блакитному світлі від екрану ноутбука, Рейчел раптом розплакалася. У квартирі навколо неї темно і тихо – зовсім не так, як у тому затишному будинку, де вона ще недавно мешкала із чоловіком. Рейчел наливає собі ще один бокал вина і всідається за кухонний стіл.

Це початок 2018 року, їй лише 28.

“Я переїхала до подруги, бо більше не мала куди, – розповідає вона. – Подруга рідко бувала вдома. Тепер я бачу, що так було навіть краще: я мала достатньо простору, аби розібратися в собі. Втім, цей час на самоті дався мені непросто. Думки ніби рухалися по замкненому колу”.

У той самий час за 300 кілометрів від неї Роб (якому тоді було 26) проглядав урядовий вебсайт у пошуках порад щодо своєї ситуації.

“Нагорі у спальні спали діти, – пригадує він. – Я знав, що мушу триматися заради них”.

Колишня дружина Роба пішла від них майже за рік до того: “У неї були психологічні проблеми, і вона вирішила, що потребує часу для себе. Я її не звинувачував, та й зараз не звинувачую. Втім, коли вона пішла, це все одно мене підкосило. Я шкодував не лише себе, а й наших двох дітей. Я почав добиватися розлучення, бо мені вже просто хотілося рухатися далі, задля блага усіх”.

За останніми даними (вересень 2018 р.), в Англії та Уельсі у 2017 р. зареєстровано трохи понад 102 тисячі розлучень. Хоча найчастіше розпадалися різностатеві пари віком 40-49 років, майже 12 тисяч осіб розлучилися у віці до 30 років – як Роб і Рейчел.

Одним із факторів ризику, коли йдеться про розлучення, є вік укладення шлюбу.

Вважається, що серед тих, хто одружився у віці до двадцяти або трохи за двадцять, відсоток розлучень більший.

В одному дослідженні відстежено долю жінок, які вперше вийшли заміж в 1976 р. – більше половини з тих, хто вийшли заміж до двадцяти років, до тридцяти вже були розлучені.

А у нинішню епоху онлайн-знайомств і “мікрозрад”, ймовірно, стало як ніколи важко бути одночасно молодими і одруженими.

“Мені було так боляче, – каже Рейчел. – Два роки я не могла нормально жити. Мене душили важкі почуття. Може здатися, що я занадто драматизую, та насправді я ніколи не переживала нічого подібного. Від самої думки про те, що мої стосунки – які я вважала вічними – раптом обірвалися, я відчувала фізичний біль”.

Автор фото, Danae Diaz

В епоху соцмереж і “мікрозрад” залишатися у міцному шлюбі не так вже й просто

Окрім страждань від того, що шлюб завершується, ледь почавшись, Рейчел і Роб мусили продиратися через хащі юридичних нюансів розлучення.

“Через два роки після одруження я дізналася, що чоловік мені зраджує. Це було жахливо, але я не хотіла розлучатися, – каже Рейчел. – Отже, ми ще півроку приховували свою проблему, прикидалися, що все добре, і намагалися налагодити стосунки”.

Втім, підірвану довіру відновити не вдалося, й подружжя вирішило розірвати шлюб.

“Коли ми врешті-решт дійшли до розлучення, півроку попередніх зусиль лише ускладнили ситуацію, – пояснює Рейчел. – Як виявилось, подружня зрада не може слугувати юридичною підставою для розлучення у разі, якщо партнери прожили разом ще півроку після розкриття факту. Після усіх моїх страждань мене ще ніби карали за спробу зберегти шлюб!”

Хоча дружина Роба пішла від нього, офіційно подати на розлучення на підставі того, що вона “пішла з сім’ї” він зміг лише через рік.

“Я не міг вільно жити далі, як захочу. А в мене на руках було двоє дітей. Понад три місяці я лише збирав гроші на послуги юриста. Я хотів якнайскоріше запустити юридичний процес, бо невизначеність погано впливала на мою психіку”.

Щоби не чекати цілий рік, він домовився з дружиною, що вони скористаються підставою “нераціональної поведінки”. Для цього слід було перерахувати низку причин, чому подружнє життя стало неможливим.

“Звісно, розлучення не повинно бути надто легким – поставив галочку, та й по всьому, – каже Роб. – Утім, мені було важко перераховувати ті причини – наприклад, що моя дружина не оплачує рахунки чи нехтує материнськими обов’язками. Я тільки й думав про те, як боляче їй буде все це читати”.

Невдовзі в Англії та Уельсі мають набрати чинності певні юридичні зміни, за якими розлучення більше не вимагатиме “провини” жодної із сторін.

“Так, без цього було б не так боляче, – визнає Роб. – Та, певно, розлучення легкими не бувають”.

Рейчел погоджується з ним і додає: “Особливо, коли у твоєму оточенні всі якраз знаходять сімейне щастя”.

31-річна Рубі провела у шлюбі два роки, перш ніж вирішила розлучитися.

“Я виросла у традиційній сім’ї, де шлюб вважався священним таїнством, – розповідає вона. – Три мої сестри рано вийшли заміж, тож коли у 26 років я познайомилася з колишнім чоловіком, я кинулася в наші стосунки з головою – дуже хотіла того ж, що було у сестер. Не минуло й року, як ми одружилися”.

Щойно радісна весільна атмосфера розвіялась, у стосунках пішли тріщини.

“Ми виявилися зовсім різними людьми, хоча раніше я вперто не звертала на це уваги, – пояснює Рубі. – Особливих проблем у нас не було. Мій чоловік був по-своєму хорошою людиною, але між нами чогось не вистачало. Ми постійно сперечалися й погано розуміли одне одного. Згодом я дізналася, що він уже якийсь час переписується з іншими жінками. Це врешті відкрило мені очі на те, що нам не слід було одружуватись”.

Автор фото, BBC Three

Хоча бажання розлучитися було обопільним, родичі Рубі її не підтримали.

“Гадаю, в глибині душі вони бажали мені щастя. Але мої ровесники щойно поодружувались і не розуміли – невже ми не можемо постаратися і все владнати? – пригадує вона. – А мама запросила мене присісти і висварила: ти мало стараєшся, ти мусиш бути кращою дружиною! Мені було дуже важко це чути”.

За словами Рубі, протягом заміжнього життя вона неодноразово робила спроби “повністю змінитися”, аби покращити стосунки з чоловіком: “Я скоротила свої робочі години, щоби приділяти більше часу сім’ї, і відмовилася від деяких хобі, щоб разом з чоловіком займатися тим, що подобається йому”.

“Він теж пішов на певні жертви. Та, попри це, ми лишалися нещасними. Я намагалася пояснити це мамі. Та вона вважала, що мені краще жити у нещасливому шлюбі, аніж носити на собі ганебне тавро розлучення”, – нарікає жінка.

Рубі почувалася гіршою від ровесників, які тим часом заводили “благополучні” сім’ї. Здавалося, ніби я “завалила головний іспит дорослого життя… і, може, якась неправильна”.

Рейчел теж відчувала сором, коли розлучалася.

“Мої батьки досі разом, брати і сестри щасливі у шлюбі. Усе життя я орієнтувалася на традиційні “знайти роботу, вийти заміж, народити дітей” – каже вона. – Тож після розлучення я відчула себе поганою вівцею. Так, ніби я все зіпсувала. Мені не йшло з голови, наскільки батькам за мене соромно – насправді вони просто співчували моєму горю. Та весь час мене гризли болючі почуття”.

Клінічний психолог д-р Рейчел Ендрю зауважує: якщо розлучення відбувається “у віці, коли дуже мало хто з твого оточення встиг з цим стикнутися”, легко почуватися самотнім.

Це підтверджує і Ендрю Маршалл, консультант з питань стосунків та автор “Посібника для щасливих пар”: “Розлучення завжди б’є по самооцінці. Багато хто соромиться себе і почувається невдахою. Та ці почуття особливо загострюються, якщо всі навколо літають на крилах кохання”.

Рейчел зізнається, що їй було важко спілкуватися з друзями: “Серед них було багато щасливих пар – дуже милих. Але проводити з ними час було нестерпно. П’ятьма роками раніше я самовпевнено думала, що вже знайшла своє щастя і лишається чекати, поки решта друзів мене наздоженуть. Нині ж мої друзі планували весілля, а я уперше з 17 років ходила на побачення”.

Розлучення сприймається ще складніше, якщо ти розлучаєшся першим серед ровесників у твоєму оточенні, підтверджує д-р Ендрю.

“Якщо ви першим з компанії друзів переживаєте втрату подружніх стосунків – або втрачаєте їх тоді, коли всі навколо, навпаки, знаходять собі постійну пару – це надзвичайно важко, – каже він. – Емоції можуть гойдатися від гніву до смутку чи страху. Крім того, цілком ймовірно, що ви досі відчуваєте кохання до свого чоловіка або дружини. Чим більше у вас життєвого досвіду, тим легше співвідносити свої емоції з контекстом і не дозволяти, щоб вони вами керували. Натомість молодим людям складно розуміти, що будь-які почуття колись минуть”.

За словами Роба, надія повернулася до нього завдяки його дітям.

“Хоч вони і страждали від розлучення, але у них стільки життєвої енергії! Я ризикував потонути в безодні скорботи і жалю до себе, але вони цього не допускали, – зізнається він. = Мені доводилося вставати зранку і збирати їх у садок. Доводилося ходити на роботу, щоби платити за квартиру”.

Автор фото, BBC Three

Бачитися з друзями було важче.

“Ми з хлопцями дружимо вже багато років, щоп’ятниці ходимо у паб. Я намагався підтримувати цю традицію (за дітьми в той час приглядала моя мама), але нічого путнього з того не виходило. Алкоголь ніби піднімав на поверхню весь той бруд, що я носив усередині, – визнає він. – Я напивався й ліз у бійки, хоча мені й соромно це згадувати. Одного разу я розбив вікно у власному будинку”.

Зрештою Роб усвідомив, що дійшов “до ручки” і мусить щось із цим робити.

“Хлопці думали, що допомагають мені, спонукаючи топити горе в алкоголі. Та щоразу це закінчувалося тим, що я ридав, а ніхто з них не знав, як мене втішити, – пригадує він. – Я зрозумів, що краще мені не пити, і вже шість місяців як повністю відмовився від алкоголю”.

Рубі ж вирішила на деякий час дистанціюватися від батьків і старих друзів.

“Я переїхала до іншого міста й влаштувалася на нову роботу, – розповідає вона. – Оскільки я ніяк не могла позбутися негативних думок про себе, я вирішила, що мені допоможуть лише радикальні зміни”.

Через півроку вона знову почала ходити на побачення.

“Перше побачення було, м’яко кажучи, невдалим. Мені тоді було 29, а хлопцю, з яким я зустрілася, – 26. Коли я сказала йому, що перебуваю у процесі розлучення, він повів себе дуже дивно, – пригадує вона. – Ніби зі звичайної дівчини я раптом перетворилася на старшу жінку зі складним минулим. Відтоді я не поспішаю розповідати новим знайомим про свій перший шлюб”.

За словами доктора Ендрю, це цілком нормально відчувати провину за крах стосунків.

“Утім, слід розуміти, що проблема лежить посередині між вами, – наголошує він. – Справа не у тому, що ви або ваш партнер – погана людина. Молоді властиво згущувати фарби, зокрема вважати, що “так сталося, бо я недостатньо хороший”. Насправді ж, якщо стосунки руйнуються, це проблема стосунків, а не когось з партнерів”.

У Рейчел з побаченням вийшло дещо краще.

“Спочатку я гадки не мала, як мені поводитись. Поки я не цікавилася цим, все змінилося. З’явилися нові неписані правила про те, коли писати потенційним партнерам і як часто з ними зустрічатися, – ділиться вона. – Втім, це виявилось весело. Я так довго переймалася своїм невдалим шлюбом, що тепер була рада відволіктись”.

І Рейчел, і Рубі ще не знайшли собі пару й не спішать кидатись у нові стосунки.

У Роба ж нещодавно з’явилася постійна дівчина: “Ми з колишньою дружиною тепер у хороших стосунках. Щоб їх налагодити, нам знадобилося кілька років. Проте зараз я можу впевнено сказати: я щасливіший, ніж був колись у шлюбі”.

А Рубі поступово відновлює стосунки з батьками: “Я правильно зробила, що переїхала. Розлучення навчило мене, що я не потребую їхнього схвалення, що я – незалежна особистість і сама відповідаю за своє щастя. Це був складний шлях, та нарешті я бачу світло в кінці тунелю”.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!