1.3. Східні слов’яни в VI—XI ст.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її розв’язання дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з’явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів розв’язання проблеми етногенезу слов’ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом розв’язання проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-ві роки XX ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою 1 .

У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

1 Давня історія України: У 2-х кн. — К., 1995. — Кн. 2. — С. 5—7.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Венеди, анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов’ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани. Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Та й ім’я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи», а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов’янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов’яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов’янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслідки слов’янської міграції: «Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварською».

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім’я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов’янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов’янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов’яни», дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам’яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культури. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Суспільний розвиток східних слов’ян

Доба VI—IX ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов’ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен.

Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV—VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами.

Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов’янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов’янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередки в дніпровських слов’ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов’ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов’ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури і побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов’ян зберігала спільні ознаки. Як правило, слов’янські поселення мали площу 1—2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов’ян.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов’ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов’янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов’янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

Звідки прийшли словяни на берег Вятки

Проблема етногенезу слов’ян давня, складна й далека від остаточного розв’язання. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни, 900 років тому київський літописець Нестор, що бачив їх прабатьківщину в Подунав’ї. Ця версія живилася легендами про слов’янську експансію на Балкани у І тис. н. е. її прихильники були С. М. Соловйов, М. Н. Поголім, В. Г. Ключенеький, О. Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян II. І. Шафарник.

Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь. Слов’янську прабатьківщину він обмежував на сході Середнім Дніпром, а на заході Середньою Віслою та Карпатами [232]. Ця концепція слов’яногенезу дістала назву вісло-дніпровської.

За іншою гіпотезою прабатьківщина розміщувалась у межиріччі Вісли й Одеру, а походить слов’янство від лужицької археологічної культури території Польщі [228].

А. А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. Спочатку вони розселилися на захід у Повіслення, а після розгрому гунів у V ст. н. е. рушили на південь у Подунав’я та на Балкани [203].

У радянській історіографії набула поширення автохтоністська модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Трет’яков вважали праслов’янською тшинсцьку археологічну культуру епохи бронзи, що поширилась у XV—XII ст. до н. е. у Поліссі та на Волині й з часом трансформувалася через кілька археологічних культур у найдавнішу власне слов’янську зарубинецьку культуру.

Значний прогрес у вивченні походження слов’янства стався у повоєнний час завдяки дослідженням українських археологів [14; 15; 16; 27; 30; 145; 113; 189; 90; 112; 12; 207; 18J. Більшість сучасних дослідників згодні з Л. Нідерле, що прабатькіщиною слов’янства були території, обмежені па заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході — Середнім Дніпром, на півночі — Прип’яттю, а на півдні — середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Саме тут концентрувалася більшість слов’янських гідронімів.

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня Середнє Подніпров’я зарубинецька людність мігрувала на Десну, Верхній Дніпро, верхів’я Південного Бугу. В результаті її контактів із сарматами балтами та східними германцями (Пшевор) у Середньому Подніпров’ї в II—III ст. склалася ранньослов’янська київська культура. У цей самий час внаслідок просування зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовище пшеворських племен Верхнього Подністров’я виникле зубрицька група пам’яток [14].

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київсько” культури Подніпров’я та зубрицької групи Подністров’я закінчується найдавніший, зарубинецький етап історії слов’янства. Ці ранньослов’янські племена були відомі Європі як венеди. Так їх називають хроністи І— II ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. “Чи віднести певкінів, венедів і фенів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарни, мовою, способом життя, домівками І осідлістю нагадують германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо заради грабунку нишпорять серед певкінів і фенів. Але ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити й пересуваються пішки, причому з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі й на коні” (185, с. 46].

Як відомо, певкіни проживали на Нижньому Дунаї та у басейнах Пруту й Серету, а фени (фіни) — на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я.

Праслов’янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв’язки зарубинецьких племен Середнього Подніпров’я з Причорномор’ям свідчать знахідки на праслов’янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинецької людності, як і всіх слов’ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам’ятки розміщені гніздами — по 10—15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення — земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12—20 м2 жили окремі парні сім’ї. На кожному поселенні проживала сусідська община з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були малі, парні сім’ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов’янства поклала експансія германських племен — готів. До Східної Польщі вони прийшли з пониззя Вісли. У II ст. готи просунулися у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов’янську людність. Археологи простежують припинення існування слов’янських поселень на Волині у другій половині II ст. Слов’янські шари на них були перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов’яни тікали на південь у Подністров’я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам’яток [17, с. 30—78].

Отже, готська навала перервала перший в історії процес культурно економічної та політичної консолідації слов’янства, що вів до становлення слов’янської державності [18, с. 43]. Розчленування ранньо-слов’янської масиву венедів долиною Південного Бугу на східну та західну групи врешті-решт призвело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я та Волині.

Про панування готів у Північному Надчорномор’ї III—IV ст. писав готський історик Йордан у своїй праці “Гетика” середини VI ст. Спочатку він описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (напевно, поліські), де загинуло багато людей. Витримавши важку війну з місцевою людністю, вони пройшли у надчорноморські степи і зайняли Крим. Остготи розселилися у Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї, везиготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині III ст. готи нападали на римські провінції у Подунав’ї. Однак коли в 274 р. римляни залишили Дакію, готська воєнна експансія спрямувалася на захід у Трансильванію.

Контактуючи з римлянами, готи прийняли християнство. З’явився готський переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Улфілою. Наприкінці III ст. постала готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшив її розміри, включивши сюди велетенські обшири від Балтики до Чорного моря (44, с. 140—147].

В епоху панування готів у Надчорномор’ї поширилася черняхівська культура від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена — слов’янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, останні консолідували різноетнічні племена у перед державне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готською імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черняхівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо. Готи були вигнані з півдня України гунами в останній третині IV ст. Показово, що приблизно у цей час припинила своє існування й черняхівська культура.

Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов’янськими племенами Нижнього Подністров’я та Буджанських степів (44, с. 165], які залишили пам’ятки етулійського типу. Більшість готів переселилися на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За деякими даними, готська колонія у кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова — до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордійський антропологічний тип, вірогідно, успадкований від пращурів — готів.

Опис слов’ян середини І тис. подає Йордан: “. Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венедів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами. Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венедів. Останні, хоч і заслуговують на презирство через слабку зброю, однак могутні завдяки своїй чисельності. Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів” [78, с. 71, 72].

За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. проживали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам’яток пеньківської культури V—VII ст. За Йорданом, склавини жили у VI ст. на обширах від загадкового Мурманського озера “до Данастру і на півночі до Вістули”, що відповідає території празької культури V—VII ст. Отже, анти та склавини у Йордана — це людність пеньківської та празької культур середини І тис.

Згадані чотири групи слов’ян V—VII ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони грунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен слов’янство середини І тис. н. е. стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів.

Поселення їх розташовувались невеликими ізольованими групами — гніздами. Кожне з них складалося з кількох селищ на відстані 0,5—3 км.

Вони не укріплювались і налічували від 5 до 15 окремих домогосподарств Головний тип житла — квадратна напівземлянка зі зрубними або стовповими стінами. У кутку розміщувалася кам’яна або глиняна піч, основ; якої вирізалася у материковому грунті. В такому житлі з довжиною стіш З—4 м. проживала мала сім’я.

Розкопано кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ремесло. Гончарне виробництво мало сімейний, надомний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Набула поширення торгівля із сусідами Домінуючим поховальним обрядом було спалення трупів [207, с. 141 — 156].

Археологи розрізняють згадані чотири групи слов’янства V—XII ст. зі окремими специфічними деталями матеріальної культури, насамперед за формою та орнаментом глиняного посуду. Так, пеньківській культурі антів властиві біконічні посудини, а празькій культурі склавинів — тюльпаноподібні горщики. Водночас кожна з цих груп сформувалася на місцевому своєрідному підґрунті і є спадкоємницею культурної специфіки, що існувала у даному регіоні у попередній історичний період.

Празьку культуру (склавини) у першій половині V ст. формували нащадки зубрицької групи пам’яток Верхнього Подністров’я, Поділля та Волині. Певний вплив тут відчутний і київської культури Подніпров’я. Однак визначальну роль вона відіграла у виникненні пеньківських пам’яток (анти), що поширилися у V—VII ст. у лісостепах України — від Верхнього Дінця до Дністра і Пруту. На Десні північна частина київської культури під впливом балтів Верхнього Подніпров’я трансформувалася в пам’ятки типу Колочин. Вони синхронні й споріднені пеньківській культурі антів лісостепового Подніпров’я. Дзедзицька група слов’янських пам’яток Польщі (венеди) сформувалася дещо пізніше, в VI ст., за участю нащадків місцевої пшеворської культури (18, с. 57, 64, 65).

У цей час драматичні події відбулися у степах Надчорномор’я. Гуни слідом за готами рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав’я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталоунських полях у 451 р. та смерті Аттіли у 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов’ян на південь та південний схід. Археологи простежили міграцію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю з’явилися слов’янські пам’ятки, що являють собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв [18, с. 79].

Після 500 p., а саме у період правління імператорів Юстина (518— 527 pp.) та Юстиніана (527—565 pp.), анти і склавини перейшли на південний берег Дунаю, у володіння Візантії, її імператори вперто боролися зі слов’янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов’янам селитися на Балканах. Іоанн з Ефесу 585 р. писав про слов’ян, що вони “сидять спокійно, без страху та клопоту в римських провінціях”. У VI—VII ст. слов’янські поселення поширюються по всьому Балканському півострові й з’являються навіть у Малій Азії. “Зіслов’янилася вся наша земля і стала варварською”, — пише візантійський імператор Константин Порфирородний [44, с. 168].

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселилися не лише на південь, а й вверх по Дунаю. В VI ст. пам’ятки празької культури з’явилися на Нижньому, Середньому і Верхньому Дунаї. Звідси слов’яни заселяють басейни Ельби та Заале. Тут вони змішалися зі слов’янами дзедзицької групи, що просунулася Помор’ям з Вісло-Одерського межиріччя на захід. Так у VI—VIII ст. виникла своєрідна культура ободритів та лужицьких сербів, селища і городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли були здебільшого знищені германською експансією [18, с. 73].

Учені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов’янським гідронімам і топонімам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Ельби, Дунаю, на Адріатиці [180, с. 251—259]. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Святий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем’я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, Болгарії.

За Константаном Порфирородним, серби ще у VII ст. жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися в VI—VII ст. на Адріатику та басейн Ельби (лужицькі серби, або сорби).

В Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України, особ-ливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п’ять поселень з назвою Києво, Кияни тощо [180, с. 257]. Якщо не всі, то значна частина цих назв пов’язана з приходом на Балкани слов’янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.

Аналоги українським гідронімам зустрічаються у Верхньому Подніпров’ї. Це праві притоки Березини: Сорбля (від серби), Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов’янською назвою Сава є у басейні як Березини, так і Дунаю.

Подібні паралелі знаходимо також у Польщі, Моравії, межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов’ян у V—VII ст. зі своєї прабатьківщини, що в середині І тис. н. е. займала північно-західну частину сучасної України між Прип’яттю та Карпатами. Про прихід слов’янського населення з України на Адріатику, в Словаччину та Подунав’я свідчать дані антропології. Так званий центрально-український антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, хорватів, сербів, словен, через що називається також адріатичним, або динарським, типом [132, с. 93, 94].

С. М. Трубачов навів карту поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо [193, с. 135]. Фахівці одностайно виводять їх від назви українського Києва в Подніпров’ї. Показовий територіальний збіг цієї топонімії з регіонами, заселеними слов’янами в VI—VIII ст., тобто в часи, що передували постанню найдавніших слов’янських держав — Болгарського царства, Великої Моравії, Празького князівства, Польського королівства, Київської Русі. А от на Верхній Волзі ці назви з’явилися дещо пізніше, в процесі слов’янської колонізації цих територій X—XII ст.

Оскільки ця топонімія принесена з Північно-Західної України на Балкани, у басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова у VI—VIII ст., маємо підстави вважати, що Київ на Дніпрі був центром слов’ян задовго до постання Русі як держави.

Приблизно на тих самих територіях поширені численні слов’янські гідроніми — похідні від назв річок та місцевостей Київщини, Волині, Прикарпаття, Поділля [180, с. 257]. Усе це підтверджує істориків про розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини між Верховною Віслою та Київським Подніпров’ям.

Отже, у VI—VII ст. склавини й анти з лісостепової зони України мігрували на Балкани, у Подунав’я, басейн Ельби та Одри і започаткували південну та західну гілки слов’янства. В цей же час слов’яни Середнього Подніпров’я просунулися на північ, по Дніпру та Десні, і на ід, на Верхній Дінець і Дон. З цими подіями середину І тис. переважна більшість сучасних дослідників пов’язують розпад слов’янської спільності й початок формування окремих слов’янських народів. У цей час зароджується і праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідненості сербської та лужицької мов з українською. До української лексики у. . сербській мові належать такі слова, як: вабити, важити, вилиця, ґазда, ватра, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших [180, с. 258). Вражає велика подібність лужицької мови до української, незважаючи на відсутність контактів між ними в останні півтори тисячі років.

Усе це можна пояснити, лише припустивши, що слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V—VII ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Інакше кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов’янських елементів, частина яких навіть стала визначальною для неї. Важливо, що територія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя Прип’яті, Волинь, Поділля, Київщина, Прикарпаття). Відтак постає питання, чи не можна уявити слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева, яке з першої половини І тис. н. е. розвивалося між Прип’яттю та Карпатами? Безперервність етногенетичного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди — болгар. Наприкінці V ст. вони перейшли Дон і оселилися у Приазов’ї. Звідси разом зі слов’янами болгари нападали на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів (обрів у давньоруських літописах) та хозар у VI—VII ст. частина болгар переселилася з Приазов’я на Середню Волгу, започаткувавши Волзьку Булгарію. Інша частина переселилася до Добруджі та межиріччя Нижнього Дністра й Дунаю (Буджак). У Приазов’ї залишилися так звані чорні болгари.

Тюркська орда аварів, чи обрів, пройшла українськими степами зі сходу на захід у 558—568 pp. Візантія запросила їх оселитися в Панонії на Середньому Дунаї. Войовничі авари мусили вигнати звідти вороже до ромеїв германське плем’я гепідів, яке заселило Панонію після падіння гунсь- кої держави. Розгромивши 567 р. гепідів, обри започаткували в Панонії свою державу Аварський каганат. Ці зміни у Подунав’ї відкрили шлях склавинам на Верхній Дунай та до північно-західної частини Балканського півострова. Дуже скоро авари самі почали нападати на візантійські володіння. Проте у 626 р. вони зазнали нищівної поразки від ромеїв під Константинополем і втратили контроль над північнонадчорноморськими степами.

Звільнившись від аварської зверхності, болгари Північного Надчорномор’я та Надазов’я 635 р. створили державу Велику Болгарію на чолі з каганом Кубратом. Однак після смерті останнього болгарське об’єднання розпалося на дві орди: західну під проводом Аспаруха та східну, яку очолював Ватбай. У 660—670 pp. болгари зазнали поразки і були підкорені східними сусідами — хозарами.

Західні болгари під проводом хана Аспаруха близько 670 р. переселяються на західне узбережжя Чорного моря. Підкоривши, за свідченням хроніки, “сім слов’янських племен”, Аспарух започаткував тюркську за назвою, але слов’янську за культурою та мовою країну Болгарію [44, с. 160]. “Коли ж слов’янський народ жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів. так звані болгари і сіли вони по Дунаєві і були насильниками слов’ян”, — пише київський літописець Нестор. Археологічні дослідження свідчать, що тюркські елементи культури та монголоїдні антропологічні риси болгарської людності простежувались лише в перші десятиріччя існування держави Аспаруха. Дуже скоро тюрки асимілювалися слов’яно-ромейським населенням Балкан.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що протягом VI ст. з території України на Балкани здійснювали експансію не тільки склавини Волині та Прикарпаття, а й анти лісостепів (мал. 77). Однак з 602 р. аити вже не згадуються в писемних джерелах, тоді як про склавинів чи слов’ян пишуть усі європейські та східні автори, які оповідають про події VII—IX ст. на території України. На думку В. Д. Барана, у цей час на прабатьківщині слов’янства дедалі більшу роль починають відігравати нащадки склавинів. Сильні впливи склавинської культури Прага-Корчак простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Не випадково етноніми “слов’яни” та “склавини” співзвучні.

Слід відзначити розбіжність цієї думки з поглядами М. С. Грушевського [40, с. 11], який вважав пращурами українців саме антів. Відоме припущення, що етнонім “анти” є своєрідним етимологічним попередником етноніма українці. Іранське слово анти перекладається як кінець, край. Звідси народ анти — пограничні жителі, ті що живуть у (на) краю, українці [196, с. 263].

Слід зазначити, що частина сучасних дослідників (М. Б. Брайчевський, О. М. Приходнюк) продовжують вважати пращурами українців саме антів. Однак під цією назвою вони мають на увазі всіх слов’ян на схід від Дністра, не поділяючи їх на власне антів лісостепу (пеньківська культура) та склавинів Прикарпаття та Волині (празька культура за В. Д. Бараном).

Зникнення антів з історичної арени на самому початку VII ст. пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Останні воювали з антами з моменту приходу до надчорноморських степів в середині VI ст., адже анти були форпостом слов’янської землеробської колонізації на межі із степом. Войовничі кочовики не раз нищили землеробів на північному кордоні надчорноморських степів: як до антів, так і після них,

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися через посольство Мизамира. Однак ця спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів посилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв, Саме тоді Візантія дозволила слов’янам селитися на півночі Балкан. Останній раз про антів згадує під 602 р. Фіофілакт Сімокатта: “. каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками римлян” [44, с. 182]. Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії [144]. Безсумнівно, північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь в україногенезі.

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610—641 pp.), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, що саме в цей час здійснили експансію на землю ромеїв і Подунав’я та на Балкани. “. Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським”, — сповіщає “Повість временних літ” [107, с. 7]. Дуліби проживали на Волині й, безперечно, були склавинами. Вони сформувалися одними з перших серед слов’янських племен і мали над останніми певну владу. Арабський автор Аль Масуді у X ст. пише про панування над слов’янами племені Валіняна з князем Маджаком на чолі. Проте пізніше слов’янські племена звільнилися від цієї зверхності й мали своїх незалежних князів [44, с. З77]. В. О. Ключевський висловив думку, що Валіняна — це волиняни, або дуліби, що заклали основи першої східнослов’янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов’янського городища Зимно на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісницьке виробництво і, судячи з імпорту, вів жваву торгівлю із сусідами. Значна кількість різноманітної зброї доводить, що Зимно було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчать: перші зародки східнослов’янської державності були знищені разом з ЇЇ центром аварами у VII ст.

На початку VIII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VIII—IX ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Гї пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VII—X ст. проживали нащадки антів. Маються на увазі волинцівська (VII—VIII ст.) та роменська (VIII—IX ст.) культури басейнів Десни, Сейма, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що склалися переважно на пеньківській.

Ці ранні переддержавні утворення слов’ян у візантійських джерелах називаються Славоніями. Своєрідний суспільний устрій цього часу — військова демократія. Розклад родових стосунків зумовив становлення сусідської територіальної общини, майнове розшарування суспільства, виділення родової знаті. Військові вожді племінних об’єднань разом з дружиною проживали в укріплених племінних центрах, які були досліджені археологами у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомелі, Зимному. Суспільство стало більш войовничим, про що свідчить масове поширення з VIII ст. на східнослов’янських землях укріплень — городищ. Славонії ворогують не лише з далекими сусідами, а й між собою. Покласти край цій ворожнечі й консолідувати східних слов’ян остаточно вдалося лише в наступний період слов’янської історії — піднесення племені полян з центром у Києві.

Полянська земля з VI ст. була геополітичним центром східного слов’янства. В районі Києва у V—VII ст. сходилися племінні території склавинів та антів (празька, пеньківська та колочинська культури). У VIII—IX ст. тут межували сіверяни (волинцівська та роменська культури) з деревлянами, волинянами, уличами (лука-райковецька культура) [18, с. 88].

Отже, лісостепова та лісова зони Правобережної України у І тис. були центром формування слов’янства. Епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два головні періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Західноримської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період VIII—IX ст. У цей час відбулася культурна та політична консолідація слов’янства, що завершилася у X ст. постанням держави — Київської Русі.

Слов’янські племена

Предками українців є слов’яни. Звідки ж пішли слов’яни і як вони з’явилися на українських землях?

Походження слов’ян

Слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі й Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов’янам.

Як окрема етнічна спільність, слов’яни сформувалися на початку нашої ери. Ряд істориків ототожнюють слов’ян із венедами. Перші письмові згадки про слов’ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І-II ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли.

Звідси в II-VII ст. н.е. – в період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках.

У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Із IV ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогоднішній день (досліджено більше 2 тис. поселень).

Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

У всіх поселеннях знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів із заліза і сталі.

Анти підтримували торговельні зв’язки із сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також із провінціями Римської імперії.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розпад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

У IV ст. н.е. анти утворили державне об’єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VII ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назви яких відомі з літопису “Повість врем’яних літ”: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов’янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. їх столицею був Київ, заснований, за даними археологів, у кінці V – першій половині VI ст. н.е. За легендою Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хорив і сестра Либідь.

Князь Кий, його брати Щек, Хорив і сестра Либідь. Пам’ятник у Києві

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили з 30-50-х pp. IX ст. до 882 p.

За одними писемними відомостями Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими – дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов’янське населення запросило варязьких князів, аби ті забезпечили спокій в їхніх землях.

Із середини IX ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, з якого згодом постала Київська Русь.

Міжнародні зв’язки Київського князівства свідчать про його могутність і авторитет. У 860 р. дружина Аскольда здійснила похід на Візантію, змусивши її сплатити контрибуцію.

У 882 р. Новгородський князь Олег разом із сином Рюрика Ігорем захопили Київ. У результаті Олег об’єднав Київські і Новгородські землі і розпочав консолідацію східнослов’янських племен.

Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі або Давньої Русі.