1. Політика Перебудови. Особливості її реалізації в Україні

У березні 1985 року після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС 74-річного К. Черненко, на засіданні Політбюро новим Генеральним секретарем був обраний представник молодшого покоління — 54-річний Михайло Горбачов. У квітні 1985 р. новий керівник країни скликав пленум ЦК КПРС, на якому був проголошений курс на «прискорення соціально-економічного розвитку радянського суспільства». Порушуючи проблеми вдосконалення управління господарством Генеральний секретар ЦК використав термін «перебудова». Спочатку цей термін вживався лише в контексті проведення структурних змін для поліпшення управління господарським механізмом, однак поступово під перебудовою стали розуміти реформування усіх сторін суспільного життя. Період Перебудови в СРСР тривав з квітня 1985 р. по серпень 1991 р., коли КПРС була відсторонена від влади і почався розпад Радянського Союзу.

На середину 1980-х рр. СРСР перебував в глибокій системній кризі. Соціалістична забюрократизована та одержавлена радянська економіка вичерпавши екстенсивні ресурси розвитку та немаючі ніяких внутрішніх стимулів для модернізації стагнувала, все більше відстаючи від високорозвинутих західних держав. Крім того, радянську економіку знекровлювала гонка озброєнь, холодна війна, колосальні витрати на утримання в орбіті радянського впливу багатьох країн-сателітів та союзників, війна в Афганістані. А після шестикратного падіння світових цін на нафту ситуація стала загрозливою.

Поряд з економічною, радянська система переживала глибоку суспільну кризу. Стрижень політико-адміністративного управління в країні, правляча комуністична партія позбавлена будь-якого контролю і конкуренції розкладалася, все менш адекватно реагуючи на реальність. Освічене урбанізоване радянське населення все більш важко переносило обмеження громадянських, творчих та економічних свобод, тотальний контроль партії в усіх сферах життя та її повсякчасні вимоги від громадян демонстрації постійної політико-ідеологічної лояльності до владної системи. Народ все менше вірив в економічну, ідеологічну, соціальну прогресивність соціалістичної системи, особливо на тлі постійної фальші, брехні, дефіциту та привілеїв партійної номенклатури. Все це посилювало ідеологічну кризу та соціальне напруження в суспільстві.

Не кращою була і зовнішньополітична ситуація. СРСР практично втратив можливості культурно-ідеологічної експансії, все важче було утримувати східноєвропейські країни в соцтаборі, інтервенція в Афганістані підривала його імідж у світі, а холодна війна викликала міжнародне напруження і знекровлювала його економіку.

Таким чином в ситуації всеохоплюючої системної кризи і радянська еліта, і народ розуміли, що потрібні зміни. Тому Перебудова була зустрінута населенням країни з ентузіазмом.

Метою Перебудови, що проголошувалася радянським керівництвом, була модернізація соціалістичної системи і подолання негативних кризових явищ в суспільстві. Цього планувалося досягти по перше: за рахунок наведення дисципліни і порядку в партійно-адміністративному управлінському апараті та господарстві країни; по друге — шляхом інтенсивного впровадження новітніх здобутків НТР в економіку. Тому у перші роки Перебудови (квітень 1985 р. — січень 1987 р.), радянське керівництво проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Однак оскільки екстенсивні резерви економіки були вичерпані, а контролюючо-силові та ідеологічні можливості системи були ослаблені то дисциплінарні методи не дали значного економічного ефекту. Політика «економічного прискорення» також виявилась невдалою. За умов збереження недоторканою державної планової економіки та бюрократизованої командно-адміністративної системи управління, підприємства не мали ні можливостей, ні потреб, а головне внутрішніх стимулів до реорганізації своїх виробництв.

Зазнавши невдачі в цьому напрямку і зрозумівши, що компартійно-бюрократична система не може реформувати сама себе і блокує будь-які зміни, М. Горбачов переніс акценти реформ з адміністративно-економічних у суспільну площину. Взявши курс на певну лібералізацію режиму він прагнув залучити низову ініціативу широких верств населення для суспільних змін.

Тому вже в лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС М. Горбачов висунув принципові лозунги: «гласність», «широка демократія», «плюралізм» які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів. Однак всі ці зрушення відбувалися у рамках «оновлення» соціалістичної системи. Було висунуто гасло «Більше соціалізму», а потім «Більше демократії». Відтак з’їзд прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, і проголошено курс на удосконалення соціалізму. Почалася лібералізація суспільної системи.

До Москви у 1986 р. (а згодом і до політичного життя) повернувся дисидент академік А.Сахаров, припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, переслідування інакомислячих. Гласність і демократія передбачали широке обговорення в трудових колективах і в суспільстві виробничих і соціальних проблем, висунення і контроль народу над своїми керівниками в адміністративних, господарських та партійних установах. Щоправда все це передбачалося на низовому та середньому рівнях. Таким чином, за рахунок посилення зворотного зв’язку між суспільством та державно-господарськими структурами (прозорість дій влади, вибори талановитих кандидатур, обговорення проблем), М. Горбачов намагався покращити вирішення соціально-економічних та адміністративно-управлінських питань і надати динамізму розвитку радянській системі.

Однак дуже швидко основним об’єктом гласності суспільства стали так звані «білі плями» в історії КПРС і радянської держави. Спочатку на вістря гласності потрапили злочини сталінського періоду, переважно щодо партії та її керівних працівників. Потім почалася ревізія всіх основ радянської системи. Московські суспільно-політичні журнали з осені 1986 р. почали друкувати документи, мемуари і художні твори, що викривали сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, номенклатурні привілеї тощо. Проте духовна свобода та розкриття злочинів компартії, руйнували фундаментальні ідеологічні підвалини радянської держави і все більше дискредитували хребет системи — правлячу партію. Цьому сприяло і проведення гучних антикорупційних процесів проти представників вищого партійного республіканського та державного керівництва, в республіках Середньої Азії та Москві.

Вслід за московськими виданнями — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новим миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес дещо пізніше включилася і українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. В суспільство почала приходити правда про добу визвольних змагань 1917—1920 рр., трагічні картини колективізації, голодомор 1932—1933 рр., інформація про винищення національної інтелігенції у сталінський період, війну 1939—1945 рр., бортьбу ОУН-УПА.

Все ж в Україні розвиток суспільних процесів в цей час був уповільнений, республіка була своєрідним «заповідником застою». Нічого дивного в цьому не було, тому що в цей період демократизація відбувалася «зверху» з центру, а сам партапарат на місцях був інертний, не мав ніяких внутрішніх стимулів до самореформування та й не міг цього зробити, оскільки був фактично бюрократичною структурою. Крім того, в Україні було дуже консервативне керівництво, яке довгі роки насаджувало в республіці реакційний режим і не збиралося лібералізацією дестабілізовувати своє правління.

Активність українського суспільства була каталізована аварією на Чорнобильській АЕС. Вибух 4 реактора на станції стався у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. і спричинив техногенну катастрофу планетарного масштабу. Україна прийняла на себе майже чверть усіх забруднень. Під час аварії вибухнуло до 190 тонн атомного палива, половину якого було викинуто в повітря, що призвело до забруднення радіоактивними відходами величезної території. Найбільш радіоактивно забрудненими виявилися Житомирська, Київська, Чернігівська області. Тисячі рятівників: пожежників, військових, шоферів фактично коштом власного життя споруджували саркофаг над 4 енергоблоком рятуючи людей, вивозили їх із небезпечної зони.

Радянське союзне і українське республіканське керівництво на чолі з М. Горбачовим і В. Щербицьким злочинно приховували наслідки і масштаб катастрофи від громадськості, що мало результатом загибель і завдання непоправної шкоди здоров’ю тисяч людей (протягом наступних років від радіоактивних хвороб померло 125 тис. осіб). Про небезпеку було повідомлено лише через 10 днів після аварії, тоді як багато представників партійної номенклатури вже встигли вивезти своїх дітей. Проведення першотравневої демонстрація в Києві, в якій брали участь тисячі дітей, за умов коли радіаційний фон у місті в 80 разів перевищував норму, стали яскравим прикладом вартості життя громадян для комуністичного керівництва країни і показали справжню ціну політики «гласності». Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України: на ліквідацію наслідків аварії було витрачено в 1988—1990 рр. у тодішньому масштабі, цін понад 20 млрд. крб., було відселене населення в радіусі 30 км від реактора, з господарського обороту вилучено близько 190 тис. га земель.

Дії радянського уряду під час катастрофи підірвали довіру населення до радянського керівництва, пробудили серед українців усвідомлення національних інтересів, спричинили підвищення суспільно-політичної активності населення республіки.

Породжений гласністю плюралізм думок, розбуджена активність суспільства, що потребувало розширення громадянських свобод, дедалі більше вступали у протиріччя з пануючою системою. Розуміючи, що зворотній реакційний курс безперспективний і вже неможливий, М. Горбачов поглиблює лібералізацію водночас намагаючись тримати суспільні події під контролем і очолювати реформаторський процес, збільшуючи соціальну базу Перебудови і зміцнюючи свою популярність в країні.

Відтак у 1987 р. на січневому Пленумі ЦК КПРС було відзначено консерватизм, бюрократизм і неповороткість партійно-адміністративного апарату, що гальмує реформи, і тому на перший план було висунуто завдання демократизації управлінсько-громадської сфери. Акцент робився на тому, щоб саме суспільство, знизу, через висування активних і передових людей у партійно-господарські органи оптимізувало діяльність владно-управлінських структур. Відновлювалася роль Рад як органів політичної влади, стимулювався розвиток внутріпартійної демократії, демократизація економічного управління, передбачалося підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства.

На червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС було виголошено нові стратегічні пріоритети перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація політичної системи. Відбувається активне оновлення партійних кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів.

Починаються перші масштабні виступи культурної громадськості в Україні, які були пов’язані із захистом української мови та протестами проти русифікації освітнього, адміністративного, суспільного життя республіки. В цьому відношенні головну роль відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Вже у червні 1987 р. за дорученням спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідного листа, адресованого Верховній Раді УРСР. Широкий розголос на захист української мови мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Б. Олійника, В. Яворівського та багатьох інших.

Широка лібералізація суспільного життя і ослаблення партійно-владного контролю сприяли утворенню й розвитку в Україні неформальних організацій. Так у серпні 1987 р. в Києві утворився Український культурологічний клуб (Київ), у жовтні у Львові «Товариство Лева», в Одесі «Народний союз сприяння перебудові», у Ворошиловграді «Комітет підтримки перебудови». Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Тараса Шевченка виникла студентська організація «Громада». Також було створено Українську Студентську Спілку (УСС), українознавчий клуб «Спадщина», асоціацію «Зелений світ». А в березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). Члени УГС обрали своїм лідером політв’язня Л. Лук’яненка, звільненого в грудні того самого року.

Ці організації спочатку діяли в рамках «поглиблення Перебудови» і добивалися розширення національно-культурних і громадянських прав, критикували безгосподарність, привілеї та недоліки місцевої влади, відстоювали екологічні права громадян, організовували мітинги, збори, демонстрації, створювали позацензурну пресу. Однак поступово багато з них все більше політизуються і висувають політичні програми.

Зважаючи на посилення і політизацію суспільного руху (що ставав все менш контрольований і небезпечний для влади) і бачачи інертність та забюрократизованість партапарату, ліберальне крило комуністичного керівництва на чолі з М. Горбачовим, шляхом проведення демократичних реформ в політико-управлінській площині намагаються відділити партійні структури від державних і залучити пробуджене суспільство до управління державою через розширені можливості доступу свіжих та нових людей в органи партійно-адміністративної влади. Таким чином реформаторське крило більшовицького керівництва намагалося дати свіжий імпульс розвитку партійно-адміністративній системі, направити зростаючу суспільну енергію в партійно-державне русло, запобігти наростаючому протистоянню демократизованого суспільства і консервативного комуністичного держапарату.

Відтак, незважаючи на опір консерваторів, Генеральний секретар ЦК домігся того, що XIX партконференція, яка працювала у червні — липні 1988 р., висунула проект конституційної реформи, схваленої у жовтні того самого року Верховною Радою СРСР. Реформа передбачала перебудову системи політичної влади. Відтепер безпосередня влада зосереджувалася у представницьких органах — Радах різних рівнів (від місцевих до верховних). Був введений інститут голів Рад всіх рівнів і президій місцевих Рад, які взяли на себе функції виконкомів. Працівники виконкомів і керівні партійні діячі не могли бути вибрані депутатами Рад.

Все це однак лише розбалансовувало апарат управління країни, який втративши централізацію, єдність і контроль, та ще й додавши демократичної «болтології», не став менш бюрократичним і більш гнучким та оперативним у вирішенні суспільних питань. А демократизація «дискредитованої» партії, в очах суспільства все одно була недостатньо радикальною. Крім того, на конференції було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Це дало новий стимул активному розвитку суспільних і політичних рухів (все більш альтернативних компартії), які намагаються посилити свій вплив в країні.

Вже через кілька днів після закінчення XIX конференції КПРС у Львові відбулася серія багатотисячних мітингів, у яких брали участь представники творчих спілок, національно-культурних об’єднань, міськкому, комсомолу, УГ’С та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства і національного відродження. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка. За безпосередньої участі цієї громадської організації Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Ним юридично закріплювався державний статус української мови і гарантувалася рівноправність мов усіх народів республіки.

У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. Була створена дворівнева парламентська система у формі з’їзду народних депутатів СРСР і постійно діючої Верховної Ради СРСР. Партійні комітети не втручалися у виборчий процес. Щоправда резерв — третину мандатів — давав керівникам КПРС гарантовану більшість. Однак уперше була порушена монополія КПРС на виборах до владних органів.

Під впливом погіршення економічних умов життя і радикалізації політичної обстановки у липні 1989 р. в Україні почалися і перші робітничі страйки. Так у Донецькому і Львівсько-Волинському вугільних басейнах в цей час масово страйкували шахтарі.

Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскраво виявилося і у релігійній сфері. В результаті тривалої боротьби навесні 1990 р. було легалізовано Українську греко-католицьку церкву. Процес інституційного оформлення релігійної диференціації населення України йшов повним ходом. Відтак у 1991 р. в Україні вже налічувалося близько 11 тис. релігійних громад, які належали до 27 різних конфесій. Найбільше громад було в розпорядженні УПЦ Московського патріархату (понад 5 тис.) і Української греко-католицької церкви (2 тис).

Активність суспільних рухів та організацій посилювалась. Зростала їх кількість, чисельність, вплив. Так вже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об’єднань. Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, виникла наймасовіша політична організація — Народний рух України (спочатку з додатком «за Перебудову»). Головою руху був обраний комуніст поет І. Драч., секретаріат очолив один із лідерів УГС М. Горинь. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організація. Організатори Руху свідомо уникали лінії на його національну виключність. Програма, яку прийняв установчий з’їзд, великою мірою орієнтувалась на підтримку тих реформаторських сил КПРС, які розпочали перебудову. Потрібно відзначити, що переважна більшість діячів національно-демократичних рухів та громадських організацій в Україні були членами КПРС, хоч і не функціонерами партапарату. На той час демократичний рух ліберального звільнення йшов в контексті Перебудови і був більш менш єдиним. Однак суспільна демократизація незворотньо все швидше виходила за рамки «ліберального соціалізму» загрожуючи існуванню системи. Крім того бюрократичний компартійний владний апарат не встигав за змінами, та й багатьох вимог суспільства просто не мав можливостей виконати.

Всі ці обставини, поряд з все більшою дискредитацією комуністичного режиму в ЗМІ, незворотньо мали викликати протистояння між демрухом і владою, навіть незважаючи на демократизацію Рад. Проте й самі партійні функціонери були невід’ємною частиною суспільства, що все більш лібералізовувалось. Крім того, втрачаючи підтримку центру і статус державної партії, вони все більше розчаровувалися в режимі, і намагалися пристосуватися до нових реалій. Відтак опір влади був непослідовний і слабкий.

Створення та активна діяльність Народного Руху підривали позиції комуністичного партії в українському суспільстві, особливо за умов знаходження при владі непопулярного реакційного керівництва на чолі В Щербицьким. За цих обставин у вересні 1989 р. на пленумі ЦК КПУ під тиском М. Горбачова В. Щербицький нарешті пішов у відставку.

Дуже важливою масовою акцією Руху став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом організований 21 січня 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він демонстрував єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і в точно визначений час узялися за руки, щоб утворити «живий ланцюг» на честь Акту злуки.

В умовах втрати авторитету в суспільстві, постійного розколу в партії, наявності політичної опозиції, компартія втратила статус державної. Відтак в березні 1990 р. на III з’їзді народних депутатів вже сама КПРС, згідно з рішенням Пленуму ЦК, який відбувся напередодні, внесла пропозицію щодо відміни 6 статті Конституції про керівну роль КПРС у суспільстві. З’їзд схвалив це рішення. Відміна 6-ї статті про керівну роль компартії приймалася в пакеті з введенням посади Президента СРСР (М. Горбачов прагнув таким чином зберегти як власну владу в державі так і міцність верховної влади, в умовах втрати адміністративного стрижня країни КПРС). Президент СРСР повинен був вибиратися прямими, таємними виборами, але в порядку виключення цей раз він був вибраний депутатами СРСР. М. Горбачов вже не міг бути впевнений, що народ вибере його на прямих виборах.

Компартія України втратила підтримку і контроль з боку союзної КПРС, втрачала і підтримку населення. Відтак Верховна Рада України під натиском рухівської фракції, теж скасувала статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль Компартії України. Таким чином правова основа на яку опиралася комуністична партія була усунута, що вийняло стрижень з усієї політичної системи держави. В результаті державний апарат перетворився в складний конгломерат конкуруючих груп і кланів. Країна все більше втрачала керованість.

Отже, започаткувавши політику Перебудови, що була об’єктивною відповіддю на кризовий стан радянської системи і країни, і почавши лібералізацію суспільної системи, М. Горбачов не розуміючи принципів її функціонування, і не маючи стратегічної програми реформ, не лише не зміг модернізувати соціалістичну систему, але привів її до повного знищення. Надання свободи в ідеологічній площині, внаслідок інформаційного вибуху про злочини системи, призвели до повного руйнування ідеологічного фундаменту радянського ладу, який був одним з основних стрижнів системи. Населення повністю розчарувалося в радянській владі і ніякою «демократизацією» влади цього не можна було вже змінити. Крім того, владна партія закономірно не встигала за «демократизацією» народу, та й об’єктивно не могла виконати всі непомірні вимоги населення.

Надання більших можливостей в політичній сфері мало наслідком розбрід, дискредитацію та усунення політико-адміністративного стрижня системи — компартії, і спричинило повний хаос в управлінні. М. Горбачов, втратив управління країною і вимушений був весь період Перебудови лише марно боротися за збереження своєї влади і популярності в суспільстві. «Демократизм» центральної влади сприяв поширенню національних конфліктів і сепаратизму в країні. А проведення економічної лібералізації без чіткої програми і жорсткого контролю держави, спричинили повний колапс в економіці та ще більше дискредитували систему в очах народу. Деякі успіхи в зовнішній політиці (припинення гонки озброєнь і холодної війни, виведення армії з Афганістану, досить нерівноправна розрядка), були куплені ціною односторонньої здачі СРСР фактично всіх своїх геополітичних позицій та втратою міжнародних економічних ринків.

Таким чином намагання М. Горбачова модернізувати соціалістичний устрій і Радянський Союз шляхом надання більшої свободи його громадянам і народам республік в суспільно-політичній та соціально-економічній площині, за умов ослаблення державної системи і центральної влади, закономірно призвели до краху радянської системи.

Результатом Перебудови став розпуск світового соціалістичного блоку, руйнування соціалістичного суспільного ладу, а потім і розпад самого СРСР, розвал управління і економіки країни, та остаточна дискредитація радянської системи в очах громадян, і їх бажання змінити суспільний устрій по західному зразку. В ході Перебудови найбільш активними в цьому напрямі були такі суспільні прошарки: творча демократична інтелігенція, що прагнула розширення громадянських свобод і високого рівня життя; криміналітет, що прагнув переділу власності; велика частина компартійної союзної та республіканської еліти, котра хотіла очоливши демократичні процеси, позбавитись державного нагляду, «незручної» ідеології та партійної дисципліни, конвертувати владу у власність і зберегти потім провідні владні позиції в суспільстві і в своїх республік.

Крім того, величезну роль в ліквідації радянської системи та розвалі Радянського Союзу відіграли національні рухи в республіках, які добивалися національно-державних цілей і не бачили в СРСР вже потреби в захисті, не відчували вже його цивілізаційних вигод, а лише економічну та національну експлуатацію. Важливу роль в цьому відношенні зіграв і «Захід», що прагнув ослаблення СРСР, відкриття його економіки, втрати ним політичних позицій у світі.

“Сучасні проблеми урбанізації в контексті національної безпеки України”. Аналітична записка

Великі міста є двигуном світової економіки, культурними, історичними, духовними, політичними та інноваційними центрами, де ставляться та вирішуються часто у режимі експерименту найгостріші глобальні проблеми сьогодення. Разом з тим великі міста відчувають значний тиск таких факторів, як міграція, соціальна нерівність, забруднення навколишнього середовища та зміна клімату. В Європі частка міського населення вже перевищує 70 %, у середньому по світу цей показник складає приблизно 50 %, і, за оцінками експертів ООН, зросте до 60 % протягом наступних двадцяти років[1]. У великих містах споживається приблизно 75 % усієї електроенергії, що виробляється у світі, та утворюється 80 % загальних викидів парникових газів[2].

Виклики, що спричиняє урбанізація, актуальні нині й для України. Якщо у 1897 p. в Україні частка міського населення становила близько 13 %, то вже у середині 60-х рр. ХХ ст. цей показник перейшов символічний 50 % «урбаністичний екватор»[3]. Процесам урбанізації сприяла соціально-економічна політика радянської влади: інтенсивна індустріалізація у 20‑30‑х рр. (міське населення УРCР зросло більше ніж удвічі), післявоєнна відбудова народного господарства (головний акцент було зроблено на важку промисловість, відновлення і створення нових промислових центрів), укрупнення сільських населених пунктів у 60-ті рр. (збільшення міського населення відбувалося за рахунок міграції – 48 %, природного приросту – 38 %, адміністративного перетворення сільських населених пунктів на міські – 14 %). Помітний вплив на урбанізаційні процеси мало будівництво комплексу гідроелектростанцій Дніпровського каскаду, що спричинило примусове переселення сільського населення з територій, які були затоплені.

За період радянської влади сформувався підхід, при якому економічні та оборонні цілі були домінантою при реалізації демографічної політики і, зокрема, при вирішенні питань розвитку міст. Населення міст і селищ міського типу розглядалося як трудовий ресурс, параметри якого повинні узгоджуватись із структурою промислового, воєнного і транспортного комплексу[4],[5]. За інерцією такий підхід залишається і в незалежній Україні, тому можна погодитися, що він призвів до «дегуманізації міського середовища, зниження його інформаційного й культурного потенціалу, варварського ставлення до історичної спадщини»[6] та поганих екологічних умов життєдіяльності у великих містах України[7].

За даними перепису населення, у 2001 р. в Україні налічувалося 5 міст із чисельністю населення понад 1 млн жителів, проте, незважаючи на міграцію населення до найбільших міст і спроби уряду покращити демографічну ситуацію, станом на 2012 р. міст-мільйонників залишилося лише три. За чисельністю мешканців м. Київ (2,8 млн жителів) зі значним відривом (приблизно вдвічі) випереджає інші міста – Харків (1,4 млн жителів) та Одесу (понад 1 млн жителів). У двох містах, які за це десятиліття спустилися нижче межі в мільйон жителів, мешкає: у Дніпропетровську – 999 тис. та в Донецьку – 955 тис. жителів. Ще у трьох українських містах (Запоріжжі, Львові та Кривому Розі) чисельність населення перевищує 500 тис. жителів. На рис. 1 представлено порівняння чисельності населення в найбільших містах України у 2001. та у 2012 р. Серед найчисельніших за населенням міст України за останнє десятиліття тільки столиця збільшувала своє населення. Можна відзначити, що в Західній та Центральній Європі міста також розвиваються в демографічному плані різнонаправлено, що спричиняють численні соціально-економічні чинники[8].

Рис. 1. Чисельність населення найбільших міст України

(зліва – 2012 р., справа – 2001р.), млн осіб

Нині передусім у столиці та меншою мірою в обласних центрах зосереджено: економічні, фінансові, культурні, історичні, політичні, наукові, духовні цінності та ресурси. Якщо порівняти розміри бюджетів найбільших міст України (рис. 2), як доходів так і видатків, то помітним є значний відрив столиці (її показники майже дорівнюють сумі показників інших 7 найбільших міст).

Рис. 2. Бюджет найбільших міст України у 2010 р.[9], млрд грн

За середнім рівнем заробітної плати (дані Асоціації міст України[10]) Київ поступається лише містам, населення яких зайнято на високотехнологічних підприємствах, наприклад, атомних електростанціях. Переваги та можливості, що надають великі міста, притягують до них трудових мігрантів. Тому часто молодь, приїжджаючи до столиці або регіонального центру на навчання, знаходить роботу та залишається там на постійне проживання. Так, за даними Державного інституту сімейної та молодіжної політики[11], кожен третій український студент починає трудову діяльність з першого курсу, до того ж, як свідчать дані інформаційного порталу із працевлаштування Rabota.ua, 30 % студентів постійно суміщають роботу з навчанням, 24 % – час від часу, а 18 % – зрідка.

Навіть порівнюючи показники соціально-економічного розвитку м. Києва з регіонами України, можна помітити значний відрив столиці (рис. 3). Водночас порівняно з європейськими столицями ВРП м. Києва (наприклад, у 2010 р. становив 196,639 млрд грн) залишається досить скромним, поступаючись втричі Варшаві, у 5 разів Мадриду та Берліну, у 6 разів Риму, а Лондону аж у 22 рази.

Рис. 3. Регіони-лідери за показниками соціально-економічного розвитку

(у % до загального по Україні)

Саме столиця стала ареною, на якій розгорталися основні події «помаранчевої революції». Проте, незважаючи на величезне (навіть домінуюче) значення Києва, за всі роки існування посади мера столиці її обіймали особи, які не відігравали (можливо свідомо) помітної ролі у публічному політичному житті країни. Спроби ж кандидатів у мери В. Кличка (у 2006 та 2008 рр.) та О. Турчинова (у 2008 р.), від яких можна було б очікувати більш активної політичної позиції, не були успішними. Зважаючи на фінансове та економічне домінування столиці, посаду її мера можна охарактеризувати як «політичний плацдарм» для подальшого балотування на посаду президента України. Потрібно відзначити, що 8 найбільших міст України мають немалий електоральний ресурс: 46 одномандатних місць із 225 (тобто 20,4 %), понад 7,5 млн виборців (20,7 % виборців в Україні). Розподіл виборців по цих містах представлено на рис. 4.

Рис. 4. Порівняння: а) сумарної орієнтовної кількості виборців в одномандатних виборчих округах (ОВО) та б) кількість ОВО найбільших міст України на парламентських виборах 2012 р., тис. осіб[12]

Складна ситуація складається довкола модернізації мереж життєзабезпечення, які є критично важливими для великих міст України. Аномально високі температури влітку та морози взимку спричиняють аварії на мережах житлового господарства. Втрата теплової енергії в мережах теплопостачання в Україні є досить високою (8-10 % – котельня, 10-13 % – теплотраса, 20-40 % – будинок). Навіть витрачаючи порівняно з європейцями меншу частку від своїх доходів на оплату послуг ЖКГ, українці боляче відчувають збільшення цін.

Модернізація інфраструктурних об’єктів є високовартісною справою. Наприклад, модернізація Бортницької станції (м. Київ), за різними оцінками, коштуватиме 5-9 млрд грн, що складає 27 %-48 % від бюджету столиці на 2013 р. (18,5 млрд грн). Треба зазначити, що, за даними Київводоканалу, з понад 4 тис. км водопровідних мереж, які обслуговуються, 859,5 км (20,8 %) повністю амортизовані та перебувають в аварійному стані[13].

Тут доречно згадати, що нещодавно (у лютому 2013 р.) в Болгарії відбулися масові вуличні протести, спровоковані високими цінами на житлово-комунальні послуги, зокрема на електроенергію (підвищення цін за газ і тепло майже вдвічі за рік). Саме через ці акції протесту пішов у відставку уряд Болгарії[14]. Цей приклад також порушує питання про доцільність приватизації підприємств у сфері життєзабезпечення міст (електропостачальники на болгарському ринку – це приватні чеські та австрійські компанії), функціонування природних монополій на ринку житлово-комунальних послуг.

Значною проблемою для великих міст України залишається якість дорожнього покриття. Наприклад, у Києві на балансі Київавтодору знаходиться 1617 км доріг загальною площею покриття проїжджої частини 26,2 млн кв. м. За 2012 р. було відремонтовано лише 8,9 % (124,7 тис. кв. м) від необхідного обсягу дорожнього покриття, капітальний ремонт доріг було виконано на 2,3 % (35,1 тис. кв. м), а поточний – на 6,6 % (89,6 тис. кв. м)[15].

Небезпечні геологічні процеси значною мірою впливають на стан техногенної безпеки великих міст України. Підвищення рівня ґрунтових вод (підтоплення) істотно погіршує інженерні умови в містах, призводячи до зміни властивостей ґрунтів, погіршення стану фундаментів, підземних комунікацій, а також і до деформацій надземної частини будівель[16]. Суттєві загрози створюють зсуви та інші схилові процеси[17]. Наприклад, на території м. Києва налічується понад 100 зсувів, а на найскладнішій ділянці розвитку зсувних процесів (крутосхили правого борту долини Дніпра) розташовано споруди, що становлять величезну культурну й духовну цінність[18]. Інший відомий приклад – зсув ґрунту у ж/м Тополя у м. Дніпропетровську (червень 1997 р.), у результаті якого зруйновано 4 будинки та загинула одна особа.

Складні метеорологічні умови, які відчули мешканці Києва у березні 2013 р. (понад 40 млн т снігу випало на столицю[19]), ще раз підтвердили необхідність ретельного планування та підвищення ефективності реагування на надзвичайні ситуації у великих містах України.

Окрім чинників природного й техногенного характеру, загрози становлять небезпечні соціально-політичні чинники (екстремізм, організована злочинність, тероризм)[20]. У містах є багато місць масового скупчення людей (стадіони, гіпермаркети, виставкові зали тощо), які можуть стати мішенню терористичної атаки.

Що стосується України, то можна нагадати про серію вибухів, скоєних у м. Дніпропетровську (квітень 2012 р.), які були класифіковані за ст. 258 Кримінального кодексу України – «Терористичний акт» (постраждало 27 осіб, зокрема 9 дітей). Протягом 2011 р. так само було класифіковано всього сім злочинів (вчинення або підготовка підриву саморобного вибухового пристрою).

На жаль, через нестачу фінансових ресурсів в Україні часто доводиться заощаджувати на безпеці громадян. Наприклад, стара Святошино-Броварська лінія київського метрополітену облаштована автономними джерелами живлення та системами очищення повітря, на відміну від нових станцій, які запускаються в експлуатацію в урізаному стані й не можуть повною мірою виконувати функції об’єкта цивільної оборони[21].

На думку соціолога І. Бекешкіної, яка спирається на результати моніторингових досліджень Інституту соціології, протестні настрої серед українців стабільно високі, але вони не обов’язково перетворюються на реальні дії, оскільки відсутні такі три фактори: опозицію має очолювати лідер (лідери), якому довірятиме більшість; народ повинен уявляти очікувані результати масових протесних акцій; має відбутися подія, яка сколихне суспільство[22]. Саме через вкрай незадовільний стан еколого-техногенної безпеки у великих містах України остання умова щодо ініціюючої події може бути з великою ймовірністю виконана.

Висновки та пропозиції

1. Великі міста України відіграють провідну роль в економічному, культурному та політичному житті країни. З одного боку, їх економічний розвиток має визначальний вплив на економічне зростання країни, а з іншого – висока концентрація тут фінансових та економічних ресурсів, науково-дослідних і навчальних установ, культурних і духовних цінностей може розглядатись як утворення надмірних вразливостей для національної безпеки держави.

За роки незалежності збільшився відрив м. Києва за соціально-економічними показниками від інших великих міст України. Переважно в столиці накопичуються фінансові ресурси, відбуваються політичні події, розташовані місця культурного й духовного значення. Вказана диспропорція, з урахуванням тенденції до її збільшення, на тлі еколого-техногенних загроз життєдіяльності мешканців столиці може розглядатися лише як приклад украй нераціонального управління регіональним розвитком.

Якщо подивитися на ситуацію, що склалася внаслідок урбанізації в Україні, з точки зору необхідності диверсифікації ризиків національній безпеці, то очевидним є висновок про доцільність перенесення частини ресурсів зі столиці в інші найбільші міста України.

2. Значна кількість інфраструктурних об’єктів, які сконцентровані у великих містах, їх тісний взаємозв’язок та щільність населення утворюють безпрецедентну небезпеку, яка повинна розглядатися як безпековий виклик сталому розвитку країни (загроза національній безпеці).

Питання безпеки життєдіяльності у великих містах України пов’язане з комплексом загроз, що мають техногенний, природний і соціально-політичний характер. Тому все більше уваги при проектуванні та плануванні розвитку великих міст України потрібно приділяти питанням стійкості до надзвичайних ситуацій, забезпечення техногенної безпеки, захищеності громадян.

Для інфраструктурних систем потрібно досліджувати разом (комплексно) як безпеку, так і захищеність об’єктів інфраструктури, розробляти плани реагування на можливі теракти, що неможливо без тісної міжвідомчої взаємодії, попереднього аналізу вразливих місць, раціонального розміщення та оснащення аварійно-рятувальних служб, планування евакуації населення та відновлення функцій інфраструктурних мереж.

3. Питання модернізації інфраструктурних мереж життєзабезпечення великих міст, вочевидь, не може бути розв’язане в межах економічно обґрунтованих рішень. Водночас незадовільний, а подекуди кризовий, стан ЖКГ у містах використовується як аргумент політичної боротьби на місцевих виборах.

Зважаючи на обмеженість ресурсів, необхідних для забезпечення безпеки інфраструктурних об’єктів, потрібно визначити найважливішу т.зв. критичну інфраструктуру. Запобігання виникненню аварій та відмов об’єктів та мереж критичної інфраструктури у великих містах – це не тільки передумова забезпечення безпеки життєдіяльності та здоров’я їх населення та невід’ємний складник забезпечення їх економічного розвитку, а й умова забезпечення національної безпеки.

З метою подолання названих труднощів та проблем, покращення якості та безпеки життя у великих містах України доцільно здійснити такі кроки.

1. Міністерству регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України вжити заходів із:

– удосконалення нормативної бази, що регламентує статус великих міст України, з метою формування регіональних центрів;

– визначення рівня узгодженості стратегічних планів розвитку великих міст України із стратегією регіонального розвитку;

– удосконалення системи технічного нагляду над станом інфраструктурних мереж ЖКГ, планування їх технічного обслуговування, аналізу аварій тощо.

2. Державній службі України з надзвичайних ситуацій вжити заходів щодо вдосконалення системи попередження та реагування на надзвичайні ситуації, що можуть виникати у великих містах.

3. Службі безпеки України разом із Міністерством внутрішніх справ України вдосконалити методику оцінки вразливості об’єктів масового скупчення людей на випадок скоєння можливих терористичних актів; запровадити візуальний контроль з використанням технічних засобів у місцях масового скупчення людей; переглянути організаційні підходи до попередження та реагування на масові безлади з метою підвищення їх ефективності.

4. Київській міській державній адміністрації, виконавчим органам міських рад великих міст України:

– здійснювати постійний моніторинг та аналіз якості життя у великих містах, включаючи оцінку екологічної та техногенної безпеки;

– запровадити сучасні системи міського управління, зокрема автоматизовані системи управління мережами життєзабезпечення;

– здійснити заходи щодо модернізації транспортної системи міста.

Відділ екологічної та техногенної безпеки

[1] World urbanization prospects, the 2011 Revision. – UN, Dep. of economic and social affairs, 2012. http://esa.un.org/unup

[2] Hodson M., Marvin S.,‘Urban ecological security’: a new urban paradigm? // Int. J. Urban and Regional Research. – 2009. – 33(1). – P. 193 – 215.

[3] Економічна історія України. Історико-економічне дослідження в двох томах. Том 2. – К.: Вид-во «Ніка-Центр», 2011. – 536 с.

[4] Салій І. М. Урбанізація в Україні: соціальний та управлінський аспекти. – К.: Наук. думка, 2005. – 302 с.

[5] Вечерський В.В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К.: НДІТІАМ, 2003. – 522 с.

[6] Економічна історія України. Історико-економічне дослідження в двох томах. Том 2. – К.: Вид-во «Ніка-Центр», 2011. – 536 с.

[7] Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945–1991 рр. – Донецьк: ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. – 552 с.

[8] Kabisch N. Urban population development in Europe, 1991-2008: The examples of Poland and the UK / N. Kabisch, D. Haase, A. Haase // Int. J. Urban and Regional Research. – 2012. – 36(6). – P. 1326 – 1348.

[9] Основні соціально-економічні показники міст за 2010р. [Електронний ресурс]. – Асоціація міст України. – Режим доступу: http://www.auc.org.ua/.

[11] Видання Інституту – Державний інститут сімейної та молодіжної політики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dipsm.org.ua/releases

[12] За даними Центральної виборчої комісії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/wp030?PT001F01=900

[13] Прем’єр-міністр Микола Азаров запевнив, що поступово усі об’єкти водопостачання та водовідведення в Україні буде модернізовано [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vodokanal.vds.colocall.com/

[14] I’m off says Borisov – Bulgarian govt resigns [Електронний ресурс]. – Euronews. – Режим доступу : http://euronews.com/2013/02/20/i-m-off-says-borisov-bulgarian-govt-resi…

[15] У Києві тривають роботи з відновлення дорожнього покриття у найпроблемніших місцях – ДАІ [Електронний ресурс]. – УНІАН. – Режим доступу: http://economics.unian.net/ukr/news/

[16] Сучасна динаміка рельєфу України / Палієнко В.П. та ін. – К.: Наук. думка, 2005. – 267 с.

[17] Рудько Г. І. Техногенно-екологічна безпека геологічного середовища. – Львів, 2001. – 220 с.

[18] Cамойленко Л. В., Визначення стану стійкості правобреженого схилу долини Дніпра в районі Києва (на підставі розрахунку коефіцієнта стабільності) // Геологічний журнал. – 2004. – № 1. – С. 101–107.

[19] Голова ДСНС України доповів уряду про стан ліквідації наслідків складних погодних умов в окремих областях України та готовність рятувальних підрозділів до весняного водопілля [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.mns.gov.ua/news/24410.html

[20] Coaffee J. Terrorism, Risk and the Global City – towards urban resilience. – Ashgate, 2009. – 376 p.

[21] Захист критичної інфраструктури: проблеми та перспективи впровадження в Україні / Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов. – К.: НІСД, 2012. – 92 с.