Що таке незначність дії

0 Comments

Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність)

Суспільно небезпечні діяння людини виявляються у вчиненні нею активних вольових дій (злочинна дія) або в пасивному вольовому поводженні, в утриманні від вчинення дій (злочинна бездіяльність), які зобов’язана була вчинити. У кримінальному праві обидва поняття – дія та бездіяльність – охоплюються загальним терміном “діяння”.

Діяння – головна ознака об’єктивної сторони складу злочину. Йдеться про юридично значиме діяння, яке контролюється свідомістю людини (вольове діяння) і яке заборонене законом. Не можуть визнаватися діянням у кримінально-правовому розумінні імпульсивні реакції та рефлекторні рухи, тобто неусвідомлені чи неконтрольовані волею рухи людського організму, спричинені зовнішніми подразниками.

Людина не може відповідати і в тому разі, якщо вона вчинила суспільно небезпечне діяння проти своєї особистої волі, під впливом фізичної або психічної сили, була позбавлена злочинцем волі чи перебувала в умовах нездоланної сили і тим самим не мала змоги керувати своїми вчинками.

Дія – це активна поведінка людини, її активний вчинок. Дія людини пов’язана з фізичним рухом її тіла. Мозок дає м’язам команду, контролює рухи тіла і спрямовує їх на певний об’єкт (предмет) для досягнення певної мети. Йдеться про усвідомлене волевиявлення, що передувало рухові. Суспільно небезпечна дія людини може бути одноразовою (наприклад, удар кулаком в обличчя з метою спричинити фізичний біль). Дія може бути і багаторазовою (наприклад, нанесення багатьох ударів, вони визначаються терміном “побої”, не лише з метою спричинити біль, а й для знущання над людиною).

Визначаючи суспільно небезпечний характер дії, закон іноді користується поняттями “неодноразовість”, “систематичність”, “промисел”. Багатоактна небезпечна поведінка людини може створювати множинність злочинів або складні злочини, про які йтиметься далі.

Кожна дія має початок і кінець. Стосовно межі злочинної дії існує два погляди. Перший ґрунтується на тому, що дія охоплює собою не лише рух тіла людини, а й ті сили, якими людина користується, і ті закономірності, які вона використовує. Другий погляд основується на тому, що дії людини обмежуються лише свідомими рухами тіла або утриманням від певного руху тіла, злочинні дії закінчуються такими рухами, за допомогою яких людина впливає на використані нею сили й засоби, останні ж перебувають за межами дії і охоплюються поняттям причинний зв’язок між діями і шкідливими наслідками.

Більш прийнятною є позиція, відповідно до якої використання людиною зовнішньої сили та закономірностей є складовою її дій, якщо такі сили приводяться нею в рух або свідомо використовуються (спрямовуються, змінюються, замінюються) у процесі вчинення злочину.

Отже, злочинною дією має вважатися застосування людиною у процесі вчинення злочину не лише власних сил, а й використання сторонніх сил (стихійних, механічних, фізичних, хімічних, радіоактивних тощо) або сили третіх осіб чи агресивності тварини. Більшість складів злочину за своїми об’єктивними властивостями передбачає наявність активних дій, і лише незначна кількість складів злочину характеризуються бездіяльністю. Це, зокрема, такі злочини, як залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139).

Бездіяльність – це пасивна поведінка людини, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку вона зобов’язана була і могла вчинити, або невідвернення небезпеки, яку особа зобов’язана була і мала можливість відвернути.

Отже, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає за наявності двох критеріїв у їх сукупності: по-перше, об’єктивного – наявність обов’язку особи діяти певним чином і, по-друге, суб’єктивного – наявності в особи можливості виконати такий обов’язок, тобто вчинити необхідні дії. Питання про наявність такої можливості має вирішуватися щоразу окремо з урахуванням конкретних обставин справи.

Обов’язок діяти, що має кримінальне правове значення, може випливати: а) з вимоги закону або іншого нормативного акта; б) із посадового або службового становища; в) із професійного становища; г) із узятих особою на себе юридичних обов’язків діяти відповідним чином. Якщо особа була зобов’язана діяти в певному напрямі або за певних обставин, однак була обмежена потребою виконувати інше зобов’язання, то таку колізію обов’язків вирішують за правилами про крайню необхідність.

Злочинна бездіяльність, яка триває протягом значного періоду часу, має розглядатися за правилами про тривалий злочин.

8.2. Розумові дії та операції мислення

Предметом мислення людей є актуальні проблеми їхньої життєдія – льності . Розкриття суті предметів і явищ , істотних зв ’ язків і відношень між ними відбувається за допомогою низки розумових і практичних дій .

Розумові дії – це дії з предметами , відображеними в образах , уяв – леннях і поняттях про них . Вони відбуваються подумки за допомогою мо – влення .

Залежно від того , які образи відіграють при цьому провідну роль , розумові дії бувають сенсорними , перцептивними , уявними , мисленнє – вими .

У розумових діях можна виокремити їх головні складові елементи ( операції ), або процеси – розумові операції : аналіз , синтез , порівняння , абстрагування , узагальнення , класифікація , систематизація .

АНАЛІЗ – це розчленування предметів і явищ у свідомості, виокремлення в них їх частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу , що відбувається в чуттєвому відображенні об ’ єктивної дійсності . Об ’ єктом аналізу можуть бути будь – які предмети та їхні властивості .

СИНТЕЗ – це мисленнєва операція об’єднання окремих частин, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.

Синтезувати можна елементи , думки , образи , уявлення . Аналіз і синтез – це головні мисленнєві операції , які в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності .

ПОРІВНЯННЯ – це встановлення подібності й відмінності між предметами та явищами.

Операції порівняння можуть бути різними за складністю , залежно від завдання чи змісту порівнюваних об ’ єктів . Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів .

АБСТРАГУВАННЯ – це уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів та явищ від інших їхніх рис і від самих предметів (явищ), яким вони властиві.

Виокремлення в процесі абстрагування ознак предмета і розгляд їх незалежно від інших його ознак стають самостійними операціями мис – лення . Зокрема , спостерігаючи переміщення в просторі різних за харак – тером об ’ єктів – машини , людини , птаха , хмар , небесних тіл , ми виокрем – люємо рух як спільну для них властивість і осмислюємо його як самостійну категорію .

Абстрагування готує ґрунт для глибокого узагальнення .

УЗАГАЛЬНЕННЯ виявляється в мисленнєвому об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими в процесі абстрагування.

Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяль – ності мозку за допомогою слова . Слово здійснює свою узагальнювальну функцію , спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень , які є в об ’ єктах . Узагальнення виокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об ’ єкти за видовими , родовими й іншими ознаками . Наприклад , види й роди збройних сил .

КЛАСИФІКАЦІЯ – це групування об’єктів за видовими, родовими та іншими ознаками.

Її здійснюють з метою розмежування і подальшого об ’ єднання предметів на підставі їх спільних істотних ознак ; класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх смислової структури .

Щоб здійснити класифікацію , потрібно чітко визначити її мету , а також ознаки об ’ єктів , що підлягають класифікації , порівняти їх за істот – ними ознаками , з ’ ясувати загальні підстави класифікації , згрупувати об ’ єкти за визначеним принципом .

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ – це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів.

Систематизація забезпечує розмежування та подальше об ’ єднання не окремих предметів , як це відбувається при класифікації , а їх груп і класів .

Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналі – тико – синтетична робота великих півкуль головного мозку .

8.3. Форми мислення та його різновиди

Результати процесу мислення ( думки ) існують у формі суджень , мі – ркувань , умовиводів і понять .

СУДЖЕННЯ – це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв’язку чи відношення між предметами та явищами.

Характерною властивістю судження є те , що воно існує , виявляється і формується в реченні . Проте судження та речення – речі не тотожні . Судження – це акт мислення , що відображає зв ’ язки , відношення речей , а речення – це граматичне сполучення слів , що виявляє і фіксує це ві – дображення .

Кожне судження включає суб ’ єкт і предикат .

Суб ’ єктом є предмет судження , про який йдеться і який відобража – ється в нашій свідомості .

Предикат – це відображення тих відносин , ознак , властивостей , які ми стверджуємо . Наприклад : « Усі солдати ворожої сторони – мої вороги », де « всі солдати ворожої сторони » – це суб ’ єкт , а « мої вороги » – предикат .

Судження є істинним , якщо воно правильно відображає відно – шення , які існують в об ’ єктивній дійсності . Істинність судження перевіря – ється практикою .

Судження бувають одиничними (« Пан Кравченко – мій началь – ник »), частковими (« Деякі начальники виявляють нетактовність »), загальними (« Усі чиновники – бюрократи »). Це прості судження .

Судження , що складаються з кількох простих суджень , називають складними ( наприклад : « Сьогодні мій день народження , мама готує свят – ковий стіл , запрошено гостей – отже , я буду з друзями веселитися »).

Залежно від того , стверджуємо ми чи заперечуємо наявність певних ознак і відношень в об ’ єктах , судження бувають ствердними або запереч – ними . Істинність наших знань чи суджень ми можемо з ’ ясувати шляхом розкриття підстав , на яких вони ґрунтуються , зіставляючи їх з іншими су – дженнями , тобто розмірковуючи .

МІРКУВАННЯ – це низка пов’язаних суджень, скерованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називають таку форму мислення , в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове . В умовиводах через уже наявні в нас знання ми здобуваємо нові .

Умовиводи бувають індуктивні , дедуктивні і за аналогією . Індуктивний умовивід – це судження , в якому на підставі окре –

мих фактів , посилань , конкретного , часткового роблять узагальнення . На – приклад : « Срібло , залізо , мідь – метали ; срібло , залізо , мідь при нагрі – ванні розширюються : отже , метали при нагріванні розширюються ».

Дедуктивний умовивід – це судження , в якому на підставі зага – льних висновків і положень здобувають знання про часткове , конкретне . Наприклад : « Усі метали при нагріванні розширюються ; срібло – метал : отже , срібло при нагріванні розширюється ».

Умовивід за аналогією ґрунтується на подібності окремих істот – них ознак об ’ єктів , і на цій підставі роблять висновок про можливу схо – жість цих об ’ єктів за іншими ознаками .

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності , зокрема в навчально – виховній роботі з дітьми .

Дані , отримані в процесі мислення , фіксуються в поняттях .

ПОНЯТТЯ – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотні ознаки – це такі ознаки , які належать об ’ єктам за будь – яких умов , виражають їх природу , сутність , відрізняють ці об ’ єкти від ін – ших об ’ єктів , тобто це їх найважливіші властивості , без яких вони не мо – жуть існувати . Наприклад , істотна ознака всіх літальних апаратів полягає в тому , що вони здатні підніматися в повітря .

Поняття – елемент думки , слово – елемент мови . Немає поняття без слова , але не кожне слово – це поняття . Наприклад , « вечоріє » – слово і поняття , « так » – слово , але не поняття тощо .

Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами . Кожне поняття характеризується обсягом і змістом .

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ – це відображене в ньому коло об’єктів.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – це відображення в ньому сукупності їх істотних ознак.

Поняття з більшим обсягом називаються родовими (« меблі », « транспорт »). Щодо понять із меншим обсягом ознак (« офісні меблі », « легкові автомобілі »), то вони є видовими .

Поняття , що мають ширший обсяг , мають назву категорії . Напри – клад , « рух », « кількість », « якість », « простір », « час ». Поняття поділяють на загальні та одиничні .

Ті поняття , які відображають істотні ознаки одиничних об ’ єктів , на – зивають одиничними (« автомат », « бій », « гармата », « розвідник »). По – няття , які відображають ознаки цілих класів предметів , є загальними (« елемент », « зброя » тощо ).

Поняття поділяють на конкретні та абстрактні .

У конкретних поняттях відображаються певні предмети , явища та зв ’ язки між ними ( наприклад , « літаки », « танки », « бійці »).

В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об ’ єктів (« тактика », « мужність », « хо – робрість », « добро », « зло » тощо ). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним , оскільки абстракція має місце в утворенні кожного поняття .

ПРЕДМЕТОМ мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення.

Наочно – дійове мислення – розв ’ язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність . Особливо необхідне воно в тих випадках , коли найбільш ефективне розв ’ язання завдання можливе саме в процесі практичної діяльності .

Наочно – образне мислення виявляється в тому , що людина опе – рує образами предметів та явищ , аналізуючи , порівнюючи чи узагальню – ючи у них істотні ознаки . Воно наявне й у вищих тварин . Основна хара – ктеристика наочно – дійового мислення відображена в назві : розв ’ язання

завдання здійснюється внаслідок реальної видозміни ситуації за допомо – гою рухового акту , який спостерігається .

Функції образного мислення пов ’ язані з уявленням ситуацій і змін в них , які людина хоче одержати в результаті своєї діяльності , конкре – тизуючи загальні положення . За допомогою образного мислення повніше відтворюється вся різноманітність різних фактичних характеристик предмета . В образі може бути зафіксовано одночасно бачення предмета з кількох точок зору . Дуже важлива особливість образного мислення – встановлення незвичних , « неймовірних » поєднань предметів та їхніх властивостей . На відміну від наочно – дійового мислення , при наочно – образному мисленні ситуація змінюється лише в плані образу .

Словесно – логічне мислення ( або абстрактне ) відбувається у сло – весній формі за допомогою понять , які не мають безпосереднього чуттє – вого підґрунтя , властивого відчуттю і сприйняттю . Саме цей різновид ми – слення дає змогу виявляти загальні закономірності природи й суспільс – тва , на рівні найвищих узагальнень розв ’ язувати завдання , будувати нау – кові теорії і гіпотези .

Це мислення сьогодні виокремлюють як один з основних видів мис – лення , для якого характерне використання понять , логічних конструкцій , що існують і функціонують на основі мови , мовних засобів . Проте сучасна психологія не розглядає цей вид мислення як єдиний .

Наочно-дійове, наочно-образне і словесно-логічне мислення є щаблями розвитку мислення в онтогенезі та філогенезі.

На сьогодні у психології переконливо показано , що ці три види мислення співіснують і в дорослої людини , функціонуючи під час розв ’ язання різних завдань . Описана класифікація ( трійка ) не є єдиною . У психологічній літературі використовують кілька « парних » класифікацій .

Наприклад , розрізняють теоретичне і практичне мислення за типом розв ’ язуваних завдань і залежних від цього структурних та динамічних особливостей .

Існує також відмінність між інтуїтивним та аналітичним ( логічним ) мисленням . Переважно використовують три ознаки : часову ( тривалість процесу ), структурну ( членування на етапи ), рівень перебігу ( усвідомле – ність або неусвідомленість ). Аналітичне мислення розгорнуте в часі , має чітко виражені етапи , значною мірою представлене у свідомості самої ми – слячої людини . Для інтуїтивного мислення характерна швидкість пере – бігу , відсутність чітко виражених етапів , воно мінімально усвідомлене . У психології це мислення вивчали Я . А . Пономарьов , Л . Л . Гурова тощо .

У психології існує ще один важливий поділ мислення – на реалістичне та аутистичне . Перше спрямоване в основному на зов – нішній світ , регулюється логічними законами , а друге пов ’ язано з реаліза – цією бажань людини ( хто з нас не видавав бажане за дійсно існуюче !). Ін – коли використовують термін « егоцентричне мислення », і для останнього характерна насамперед неможливість прийняти думку іншої людини .

Важливим є поділ мислення на продуктивне і репродуктивне . Дослідниця З . І . Калмикова базує цю відмінність на « ступені новизни , яку одержуємо в процесі мисленнєвої діяльності продукту щодо знань об ’ єкта ». Необхідно також розрізняти невимушені мисленнєві процеси від