На чому заробляє Туреччина

0 Comments

Між Україною та РФ: хто для нас Туреччина – партнер чи конкурент

Відносини України з Турецькою Республікою є вкрай заплутаними. Плідна співпраця у торгівлі, допомога у відбудові країни поєднується з давньою конкуренцією та фактором “особливих” відносин Туреччини з РФ. У цих умовах ми готуємо зону вільної торгівлі.

Нещодавно українська делегація на чолі з міністром інфраструктури Олександром Кубраковим підписала у Туреччині “дорожню карту” для укладання Угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ) між країнами, яка “скоро запрацює”.

Вигоди від такої угоди є для обох сторін. Але є й перестороги.

Туреччина, зокрема, активно шукає інструменти домінування у регіоні та відновлення своєї геополітичної величі, озираючись на досвід Османської імперії. Президент Реджеп Ердоган для цього використовує різні інструменти, і, як сучасна країна, за прикладом Китаю, багато в чому спирається на економічний фактор.

Туреччина вже є посередником для перепродажу українського збіжжя, а після створення міжурядової робочої групи з відбудови – стане партнером у післявоєнному відновленні нашої країни. Безумовно, Ердоган гарно на цьому заробить. Але без такого посередництва в нас виникнуть проблеми і з відбудовою, і з експортом. Маємо, що маємо. І повинні отримати максимум з наявних можливостей, чому теж сприяє ЗВТ.

Інтеграція турецької та української економіки посилюється, але позитив та негатив у наших відносинах чомусь завжди йдуть поряд. Які загрози та переваги обіцяє нам цей процес, з огляду на “особливі” відносини Туреччини з РФ, економічні суперечності, але й нові можливості?

Через війну залежність України від турецької сторони посилилась, підкреслив журналіст / фото УНІАН, Сергій Нужненко

І вашим, і нашим

Можемо констатувати, що війна значно посилила залежність України від Туреччини. Те ж збіжжя та олію українські фермери змушені продавати саме за турецького посередництва, адже Туреччина контролює протоки у Чорному морі. Це вигідно туркам, але й наші фермери так отримують хоч якийсь прибуток у безвихідних умовах.

“Експорт збіжжя та іншої продукції з України до далеких країн зараз йде через Туреччину, – пояснює Михайло Непран, перший віцепрезидент Торгово-промислової палати України (ТППУ). – Наприклад, коли я відвідував Центральну Азію, то дізнався, що турки купують великими партіями українську олію, фасують у себе, і продають потім вже як “турецьку””.

За словами фахівця, така “турецька” олія українського походження продавалася по всьому Близькому Сході.

“Президент Туреччини Ердоган зацікавлений у розвитку економічних відносин з Україною, адже, як посередник, його країна дуже непогано на цьому заробляє, – каже пан Непран. – Як всі знають: “політика – це концентрований вираз економіки””.

Бурак Пехліван, голова правління Турецько-української бізнес-асоціації (TUID), пояснює, як ситуація виглядає з точки зору турків.

“Ми пропонуємо українським виробникам використовувати нашу мережу дистриб’юторів по всьому Близькому Сході, на Кавказі і Балканах, у Центральній Азії та у Африці – як Північній, так і у регіоні Сахель. Там всюди історично сильні позиції має турецький бізнес, – каже представник турецьких підприємців. – Ми підключаємо до цієї мережі українських аграрних чи промислових виробників і разом виходимо на ці ринки”.

Пан Пехліван, однак, згоден, що не варто сприймати цю допомогу як прояв альтруїзму – Туреччина таким чином ще й посилює власний вплив у регіоні. Експерт наполягає, втім, що процес зближення між нашими країнами є взаємовигідним.

“Наша країна зацікавлена у тому, щоб Україна була сильною та багатою державою. Бо тоді й Туреччина стане багатшою завдяки спільним проєктам. А разом ми збільшимо свій економічний вплив у регіоні. Для Туреччини це більше ніж питання відносин з Україною. Від цього залежить баланс в усьому Чорному морі”, – каже він.

Турецька влада з російською зберігає “нейтральні” відносини / фото ua.depositphotos.com

Російський фактор турецько-українських відносин

Питання зерна є для наших відносин найбільш болючим. Адже Туреччина зберігає “нейтральні” відносини з РФ, яка використовує турецьке посередництво для виходу на зовнішні ринки, щоб обходити санкції. У тому числі й для продажу вкраденого з України зерна.

Під час візиту української делегації до Туреччини це питання теж підіймалося. Міністр транспорту та інфраструктури Туреччини Абдулкадір Уралоглу тоді запевнив українців, що проблема з обходом санкцій Росією нібито вирішується.

Дійсно, за даними Reuters, російський експорт до Турецької Республіки у січні впав на 39% – до $631 млн. Рік тому він складав більше 1 мільярда доларів. Однак причиною у виданні назвали загрозу вторинних санкцій проти турецьких банків від США, а не зміну політики, власне, Туреччини. Сам міністр Уралоглу теж визнає, що у росіян є “лазівки” у Туреччині. Зокрема й для вивезення вкраденого українського зерна з окупованих територій.

“Оскільки кораблі, які йдуть звідти (з Криму, – Ред.), вимикають автоматичну систему розпізнавання, ми можемо не знати точно, звідки вони, – визнав він, але спробував пояснити ситуацію. – Я хочу, щоб ви знали, що коли ми це фіксуємо, то також застосовуємо санкції, наприклад, повертаємо їх назад, суворо штрафуємо”.

Тобто, контроль наче й є, але з вимкненим транспондером можна торгувати чим завгодно і з ким завгодно.

Відсутність прозорості є не лише у питанні зерна. Через Туреччину до України може потрапляти навіть російський метал. Принаймні, про це кажуть представники української галузі.

“Протягом останніх років імпорт металопрокату з Туреччини в Україну стабільно зростає. Також суттєво зросли обсяги поставок металопродукції з Росії до Туреччини, особливо напівфабрикатів зі сталі, – каже Олександр Каленков, президент об’єднання “Укрметалургпром”. – Є реальний ризик того, що на наш ринок може потрапляти продукція, у виробництві якої використано напівфабрикати з РФ. Ця проблема потребує негайного вирішення”.

Всі експерти визнають проблему, пов’язану з російським фактором, але зазначають що торгівля з Туреччиною нам все одно потрібна, бо просто немає альтернатив. Особливо щодо поставок обладнання.

“Зараз найбільше зростають поставки обладнання та автомобілів, у тому числі спецтехніки (особливо для будівництва, а також пожежні машини). Ще росте постачання автозапчастин та різних комплектуючих, – описує Бурак Пехліван останні тенденції торгівлі. – Я виокремив би саме поставки обладнання, оскільки воно є важливим для відновлення української промисловості. Адже на турецькому обладнанні ви можете робити вже свою продукцію”.

В Україні через Туреччину може потрапляти російський метал / фото REUTERS

Щодо відносин Туреччини з Кремлем та можливості РФ перешкоджати поставкам до нас турецького критичного обладнання, експерти категоричні. Так, наприклад, за словами першого віце-президента ТППУ Михайла Непрана, нам потрібно робити свою справу, а не оглядатись на росіян.

“Європейські країни також мають “особливі” відносини з Кремлем. Але це не заважає їм постачати до нас навіть зброю. “Мухи окремо, а котлети окремо”, – наполягає він. – Відтермінувати зону вільної торгівлі Туреччини з Україною чи перешкодити експорту до нас – це для Кремля зараз нереально. Скажемо відверто, Ердоган має схильність до авторитаризму, як і Путін. Тому будь-яке втручання з боку Кремля отримає жорстку відповідь від Ердогана, який взірцем для себе бачить султана Сулеймана Блискучого та прагне домінувати на Чорному морі. Такі спроби створять більше проблем для самого Кремля”.

Схожу думку, хоча й в інших виразах, висловлює й Бурак Пехліван.

“Росія не має такого впливу на Туреччину, щоб чогось від нас вимагати. Туреччина і Україна – це незалежні держави, які приймають рішення самостійно. Економічна співпраця з Україною є для нас стратегічним пріоритетом”, – наполягає він.

Перемовини щодо ЗВТ йдуть вже багато років / фото REUTERS

Зона перешкод

Зона вільної торгівлі покликана стати каталізатором двосторонніх відносин між Україною і Туреччиною, але, насправді, перемовини щодо неї тривають вже багато років.

“Цій історії, насправді, двадцять років. Я пам’ятаю як зону вільної торгівлі обговорювали ще у 2002 році, коли працював у Секретаріаті Кабінету Міністрів. Тоді до нас приїжджала велика турецька делегація для перемовин, але угоди не досягли, – згадує Михайло Непран. – Якщо у 2002 році ми лише планували вийти на 1 мільярд доларів товарообігу після ЗВТ, то в 2023 році – без ЗВТ він вже склав майже 8 мільярдів доларів. Як бачите, за 20 років товарообіг збільшився більш ніж у 8 разів”.

Але відбувається це зростання переважно за рахунок турецького імпорту, а не українського експорту. За підсумками січня-листопада 2023 року український експорт склав $2,4 млрд, а імпорт з Туреччини – $4,7 млрд. У 2021 році ситуація була дзеркальною – український експорт тоді становив $4,1 млрд, а турецький імпорт – $3,2 млрд. Тобто за цей час торгівельний баланс змінився на користь Туреччини.

Зовнішня торгівля України у 2023 році / інфографіка УНІАН Зовнішня торгівля України у 2023 році / інфографіка УНІАН

“Туреччина займає десь 7-8 відсотків зовнішньої торгівлі України. Україна ж для Туреччини – лише 1 відсоток від загального обігу. Але цей показник оманливий. Співпраця виходить далеко за межі суто торгівлі, – стверджує Бурак Пехліван. – Аграрка, метал, текстиль – це все питання старої економіки. Є нові завдання. Ми говоримо про нову індустріалізацію і про технологічні товари з високим експортним потенціалом. Це новий рівень економічних відносин, який ми пропонуємо й Україні”.

Товарообіг України за 9 місяців 2023 року / інфографіка УНІАН

Експерт пояснює, що у сучасному світі вигідніше експортувати не товари (бо далеко і дорого), а технології. А тому слід створювати спільні виробництва. Це хоче робити турецький бізнес в Україні, прикладом чого може бути “Байрактар” – турецький дрон з українським двигуном, що вироблятиметься на заводі під Києвом. Турки пропонують робити українцям так само у Туреччині.

“В Україні, наприклад, відкриваються турецькі текстильні компанії. Вони таким чином стають вже українськими компаніями з турецьким капіталом. Є приклад Sharp, яка вже працює в Україні, маючи заводи у Туреччині. Є й зворотній процес – українська Ajax Systems відкрила завод у Туреччині. Для нас Угода про зону вільної торгівлі – це більше історія про інвестиції, ніж власне про торгівлю”, – стверджує пан Пехліван.

Втім, саме питання торгівлі, яка завжди була у фокусі української сторони, історично викликало найбільше суперечностей у дискусіях щодо потенційної ЗВТ.

“Між країнами є велика різниця в економічних потенціалах, тому особливе занепокоєння у вітчизняних виробників були щодо легкої промисловості, сільського господарства (особливо тепличних овочів), будівництва, металургії. Це ті галузі, де ми конкуруємо, – пояснює перший віцепрезидент ТППУ Михайло Непран. – На початку перемовин найбільше застережень у українських виробників викликав турецький “ширпотреб”. Зона вільної торгівлі викликала багато дискусій не стільки з турками, скільки всередині України”.

Але, за словами експерта, після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася.

“Через блокаду морських шляхів, які були для нас головними, після пікового показника товарообігу у 8,5 мільярдів доларів у 2021 році, 2022-го він впав на 23,4 відсотки. Проте, у 2023-му знов повернувся майже до 8 мільярдів доларів завдяки відновленню морського сполучення, – пояснює експерт. – Але тепер вже турецький імпорт значно зменшився через великі ризики та складнощі з логістикою. Ті ж турецькі овочі та текстиль, які раніше йшли морем, зараз важко доставити до споживача в Україні. Зате з’явилися нові сектори турецького імпорту – обладнання, зброя та продукція подвійного призначення”.

Товарообіг між Україною та Туреччиною серйозно зріс завдяки відновленню морського сполучення / фото УНІАН, Гіманов Олександр

Про зміни у товарообігу каже й Бурак Пехліван.

“Після запуску зони вільної торгівлі ми очікуємо на зростання до 10 мільярдів доларів обігу щороку. І це під час війни! 2022-го українська економіка впала майже на 30 відсотків, а експорт – на третину. Але з точки зору обсягів товарообігу з Туреччиною це був другий найкращій рік в історії. У січні 2022 року (це останній місяць перед війною), приріст товарообігу склав 50 відсотків. Більше було лише у 2021 році, – каже представник турецького бізнесу. – Проте 2024-й, якщо зона вільної торгівлі запрацює, стане рекордним. Вважаємо, що реалізація Угоди про ЗВТ значно посилить та прискорить процес інтеграції двох економік”.

Але якщо усе так добре та взаємовигідно, то чому ж ЗВТ досі не ратифікована? А справа в тому, що, попри зміну у товарних потоках, сторони досі не дійшли консенсусу у питаннях торгівлі металом та готових продуктів харчування.

“Сама ідея зони вільної торгівлі вкрай перспективна. Бо ми, насправді, завжди були партнерами з турками. Але ми поки нічого не знаємо про той документ, який нам обіцяють скоро ратифікувати, – додає прагматизму Станіслав Зінченко, директор інформаційно-аналітичного центру, що досліджує український гірничо-металургійний комплекс, GMK Center. – Тим паче, під час війни, коли наша промисловість послаблена і не може ефективно конкурувати з турецькими виробниками. А турецька підтримка експорту та промисловості, на відміну від української, є дуже потужною”.

Українська й турецька сторони досі не дійшли згоди, зокрема, у питаннях торгівлі металом / фото ua.depositphotos.com

Важкий метал

Тема текстилю та аграрної продукції, які раніше викликали суперечки, зараз “зникли”, а з’явилася кооперація. А ось щодо металу та готової харчової продукції складнощі залишаються. Бо український експорт відновлюється, а, отже, конкуренція знов посилюється.

Наприклад, і Туреччина, і Україна одночасно і експортують, і імпортують металопродукцію. Чому так? Тому що продає товар не країна, як така, а окремі компанії-виробники, виходячи з власних потреб та контактів всередині країни і за її межами. Хтось з них виготовляє і продає готову продукцію, але закупає за кордоном сировину та заготовки – ті ж сляби. Інші ж, навпаки, виробляють згадані заготовки, якими й торгують на внутрішньому та зовнішніх ринках. Тому різні турецькі компанії можуть одночасно бути й імпортерами, й експортерами металургічної продукції до України. І навпаки.

За словами Бурака Пеліхвана, на сьогодні турецький метал активно продається в Україні, але це зміниться після відновлення української металургії, ознаки чого вже є. А щодо українського металу всередині Туреччини є багато суперечок.

“Якщо турецький експорт став диверсифікованим – нема такої категорії продукції, яка б перевищувала 10 відсотків обігу (найближче до цього показники нафтопродуктів), то український, навпаки, став дуже спеціалізованим. Збіжжя, олія – їх Україна продає найбільше. Більше 60 відсотків поставок – це аграрна продукція. Але частка промислової продукції вже зростає завдяки “зерновому коридору”, – каже Бурак Пехліван. – Цим шляхом йде вже український метал, промислова хімія, а також продукція машинобудування. А коли запрацює ЗВТ, то ми побачимо більше готових продовольчих та промислових товарів з України на полицях турецьких магазинів”.

Україна продає найбільше збіжжя та олії, зазначив експерт / фото УНІАН, Олег Куцький

Станіслав Зінченко, директор GMK Center, що займається моніторингом металургічної галузі, каже, що у довгостроковій перспективі нам ЗВТ дійсно вигідна, але саме зараз документ викликає більше питань, ніж дає відповідей. І більшість з цих питань – саме про метал.

“Раніше, наприклад, ми були лідером з постачання до Туреччини плоского прокату. Тепер, навпаки, турки є другими за обсягами експорту цієї продукції до нас, бо ми втратили “Азовсталь” та Комбінат імені Ілліча. За підсумками 2023 року 40 відсотків всього імпорту ГМК йде з Туреччини”, – каже він.

Якщо зараз прибрати останні митні обмеження, то турецького металу в Україні стане ще більше.

В “Укрметалургпромі”, однак, роблять інші акценти. Український ринок вже відкритий для турецького імпорту через низькі мита, а ось свій ринок Туреччина вперто захищає. І це може змінити ЗВТ.

“Питання зони вільної торгівлі з Туреччиною завжди було одним з каменів спотикання для вітчизняної металургійної галузі. Річ у тому, що до повномасштабного вторгнення РФ ця країна була одним з основних експортних ринків для українського металопрокату, але збільшення обсягів постачання української металопродукції на внутрішній ринок Туреччини обмежувалось ввізним митом у розмірі від 9 до 25% залежно від сортаменту”, – каже Олександр Каленков, президент “Укрметалургпрому”.

Українські металурги завжди наполягали на повному скасуванні високих захисних мит і дечого навіть досягли. Але поки що лише на папері, бо Угода про ЗВТ підписана, але не ратифікована.

“Текст Угоди про ЗВТ з Туреччиною передбачає встановлення річних безмитних квот на ряд сортаменту або зниження розміру мита, – продовжує промисловець. – Повне звільнення від мит було б, звичайно, набагато кращим, але і досягнуті домовленості про часткове скасування чи зниження мит є суттєвим кроком вперед і зроблять поставки металопрокату з України більш ефективними. Ми також сподіваємось, що з часом Угода буде переглянута і можливості для безмитних поставок з України будуть розширені”.

Митні війни

Це стосується не лише металу. Основна претензія вітчизняних виробників до Угоди про ЗВТ – різний ступінь відкритості ринків.

Так, відповідно до останньої публічної версії угоди, середня митна ставка для українських товарів у Туреччині зменшиться з 28,9% до 10%. А українська ставка – з 5% до 0,5%. Це вірно для 95,6% товарів з України і для 99,6% турецьких товарів. Але головне, що ці 4,4% виключень для України – це основа нашого експорту: аграрка та той же метал. І ставки там можуть дуже відрізнятися від середніх.

На молоко з України у Туреччині ввізне мито становить понад 170% / фото ua.depositphotos.com

До прикладу, ввізне мито Туреччини на українське молоко – 176%. Після введення ЗВТ, як очікується, ставку зменшать вдвічі. Тобто, турецька молочка буде практично вільно потрапляти до України, а ось українську – турки обкладатимуть високим митом навіть в умовах “вільної” торгівлі.

У Туреччині теж не все так однозначно. У відсотковому співвідношенні Туреччина знижує ставки сильніше за Україну. Це знизить і кінцеву вартість українського товару для споживача у турецькому магазині набагато помітніше, ніж для турецької продукції – в українському магазині. Тобто, після зниження мита турецький товар, в середньому, подешевшає в Україні на 5%, а український для турок – майже на 20%. Саме на це звертають увагу турецькі товаровиробники, які виступають проти Угоди.

Втім, як бачимо з останньої дипломатичної активності, обидві сторони прийняли політичне рішення щодо ратифікації ЗВТ. Лише прагнуть її “оновити” під сучасні реалії.

“Повідомлялося, що будуть якісь зміни в Угоді, але металурги, аграрії та всі зацікавлені виробники не залучені до обговорення змін. Тому ми не знаємо, чого чекати, – каже директор GMK Center Станіслав Зінченко. – Зону вільної торгівлі потрібно було вводити 10 років тому, бо зараз вже торгівля розвивається й без цієї угоди. Вона потрібна, щоб інтенсифікувати торгівлю, прибрати технічні бар’єри для експорту та посилити кооперацію товаровиробників. Але це все вже є. Угоду про ЗВТ потрібно наповнити іншим змістом, адаптувати до сучасних потреб. Великих загроз, втім, не вбачаю. ЗВТ як є просто майже ні на що не вплине”.

Пан Зінченко вважає, що під час війни українська економіка занадто вразлива і з ЗВТ слід почекати. Але Бурак Пехліван наполягає, що ЗВТ потрібно вводити саме зараз.

“Угода зараз вже на фінальній стадії підготовки. Її вперше озвучили ще у 1998 році. Тоді сталося багато суперечок через окремі групи товарів, але час вирішив всі проблеми. Українська та турецька економіки ефективно доповнюють одна одну”, – впевнений він.

Не можна зачаровуватися жодним з партнерів, особливо, коли мова йде про таких правителів як Ердоган, які десятиліттями керують своїми державами та ведуть підкилимні ігри, не гребуючи навіть заграванням із “людожерами” з Кремля. Ніхто нам просто так допомагати не буде. Лише за умови вигоди. А у питанні зони вільної торгівлі із Україною Туреччина як раз вигоди має.

Україна, у свою чергу, теж зацікавлена у співпраці з певними турецькими галузямиособливо у військово-промисловому комплексі й у подоланні торговельної блокади.

Втім, головним питанням лишається те, як ми підготуємося до майбутньої зони вільної торгівлі, що має запрацювати вже до кінця цього року. Бо Туреччина свій експорт підтримує потужно, а ось Україна – ні. І якщо нічого не змінити, не виключено, що у післявоєнній перспективі ЗВТ стане для українських товаровиробників, скоріше, тягарем, а не економічним імпульсом.

Хлібне місце: яку роль обрала Туреччина у “зерновій угоді” та чому закриває очі на дії РФ

“Росіяни сказали нам, що вони не мають абсолютно ніякого стосунку до цієї атаки, і що вони дуже уважно і детально вивчають це питання. Те, що такий інцидент стався одразу після вчорашньої домовленості щодо відвантаження зерна, нас дуже стурбувало”.

Так прокоментував російські ракетні обстріли по Одеському порту міністр оборони Туреччини Хулусі Акар.

Той самий, який менш ніж за день до того на урочистій церемонії у Стамбулі, в присутності турецького президента і Генерального секретаря ООН, поставив свої підписи під документами, що мали би гарантувати безпечні коридори для експорту українського зерна.

“Зернова угода” стала безумовною дипломатичною перемогою Анкари: торговельні шляхи в Чорному морі і логістичні коридори на Глобальний Південь прокладаються на берегах Босфору, і Туреччина відіграє в цих процесах провідну роль.

Очевидно, в Москві такому успіху не надто зраділи.

Адже вже наступного дня після підписання домовленостей російське керівництво знищило чотирма “Калібрами” не тільки водонасосну станцію в Одеському порту, але і репутацію турецького президента.

“Дорогий друг” Владімір Путін зробив все, аби замість перемоги Ердогана весь світ обговорював його неспроможність дати гідну відсіч агресору, що зневажає його як партнера.

Короткий тріумф Ердогана

“Він зробив це там, де ніхто інший не зміг” – це найскромніший із тих заголовків, якими рясніли ЗМІ і турецький сегмент твіттеру в день підписання “зернової угоди”.

Незважаючи на те, що угода була укладена під егідою ООН, її підписання значною мірою стало можливим завдяки багатомісячній “човниковій” дипломатії президента Туреччина Реджепа Тайїпа Ердогана між президентами України і Росії.

Тож не дивно, що саме Туреччина також покликана відігравати ключову роль і в реалізації домовленостей.

Згідно з документом, саме в турецьких портах на вході і виході до/з Босфору торговельні судна перевірятимуть спільні інспекції, до складу яких входитимуть і представники турецької сторони.

За такі посередницькі функції, за словами голови комісії з сільського господарства турецького парламенту, Туреччина зможе купувати і українське, і російське зерно зі значними знижками.

Якби всі сторони дотримувалися своїх зобов’язань, турецьке керівництво мало би чимало приводів для святкування – відновлення поставок продовольства на Близький Схід і в Африку, надходження до бюджету від реекспорту збіжжя, покращення іміджу на Заході, посилення “м’якої сили” в регіоні і суттєве збільшення рейтингів вдома.

Урочиста церемонія в розкішному палаці Долмабахче, де президент Туреччини за одним столом із Генеральним секретарем ООН засвідчував своєю присутністю підписи “двох ворогуючих сторін”, лише посилювала ефект.

На декілька днів новини про рекордну інфляцію, невирішене питання по американських F-16 та затримку операції в Сирії відійшли на другий план.

Що не так з посередництвом Туреччини?

Втім, як це зазвичай буває з російськими угодами, радість від їх підписання тривала недовго.

Цинічний обстріл Росією української портової інфраструктури, “гарантом” безпеки якої мала би виступати Туреччина (саме тому з турецького боку підписантом був міністр оборони, а не інфраструктури чи торгівлі), поставив під сумнів не лише майбутнє самої угоди, але і надійність Туреччини як партнера.

Раніше Анкара виступала проти збільшення присутності НАТО у Чорному морі, у тому числі проти конвоїв для супроводу комерційних суден та мінних тральників третіх країн, мотивуючи це загрозою двосторонньої ескалації по лінії Росія-НАТО.

Проте тепер Туреччина зіткнулась з необхідністю реагувати на односторонню ескалацію з боку Росії.

І без допомоги НАТО це виявилось не так просто для Анкари.

Обережні “занепокоєння” міністра оборони другої армії НАТО у відповідь на атаки агресора і сумніви у походженні “Калібрів” в одеському порту змушують задуматись.

Турецька влада неодноразово заявляла про свої амбіції регіонального лідера. Після початку російської агресії в Україні Анкара отримала всі шанси, аби їх реалізувати. Інше питання – як вона цими шансами скористалася.

Безумовно, не можна забувати про поставки славнозвісних “Байрактарів”, перекриття чорноморських проток для російських кораблів – на вхід і на вихід – в напрямку Сирії, а також дипломатичну підтримку на міжнародних майданчиках.

Варто відзначити і значні зусилля з розблокування чорноморських портів України.

Правда, чималих зусиль турецьке керівництво доклало і для відновлення повноцінного експорту російського зерна та добрив на світові ринки, пояснюючи це необхідністю враховувати інтереси “обох сторін конфлікту” та вагомою роллю російського агропрому у вирішенні світової продовольчої кризи.

Водночас, публічні запрошення до релокації в Туреччину підсанкційного російського бізнесу та виробництва стосувалися всіх галузей економіки.

Лише за чотири місяці з початку війни у Туреччині було зареєстровано понад тисячу компаній з російським капіталом, а товарообіг між двома країнами виріс вдвічі.

Відмову долучитися до санкційного режиму Анкара також пояснює необхідністю збереження діалогу з Москвою, що є важливою умовою для успішного посередництва.

Бажання “уникнути ізоляції Росії” виявилось настільки сильним, що вже в липні Агентство боротьби з фінансовими злочинами (FinCEN) Міністерства фінансів США включили Туреччину до списку з 18 країн, які допомагають обходити санкції на експорт товарів до Росії і Білорусі.

Анкара, якій ще у березні ключові партнери по НАТО на чолі зі США висловлювали подяку за конструктивну позицію по Україні, тепер опинилась у компанії Вірменії, Нікарагуа, Китаю і Таджикистану. Сумнівне сусідство як для країни, що наразі веде переговори з Вашингтоном щодо послаблення санкцій проти турецького оборонпрому і зняття ембарго на поставки зброї.

Те ж таки прагнення уникнути ізоляції Росії та “тримати двері для співпраці відчиненими” змусило Туреччину тримати відкритим і повітряний простір, перетворивши Стамбульський аеропорт на головний перевалочний пункт для російських туристів і олігархів.

Нарешті, невирішеним залишається питання незаконної торгівлі краденим українським збіжжям, яке Росія відправляє з окупованих територій України до Сирії і Туреччини.

За даними українських журналістів-розслідувачів, на момент підписання “зернової угоди” в Стамбулі, в турецьких портах – Ізмірі, Самсуні, Бандирмі – перебувало як мінімум чотири кораблі із зерном з окупованого Криму.

Найбільш кричущим став випадок із судном “Жибек Жолу”, яке турецька влада відпустила без додаткового розслідування, не зважаючи на офіційні запити української сторони.

Втім, таких суден і відповідно – таких злочинів, набагато більше.

Турецьке МЗС традиційно посилається на відсутність підтвердження українського походження зерна і завантаження кораблів саме в українських портах.

З юридичної точки зору, надання “прямих доказів” є складним завданням: російські кораблі використовують фальшиві документи і вимикають радари.

Втім, наявні супутникові знімки, фото- та відеофіксація свідчать про те, що процес розслідування в Туреччині зупиняє скоріше відсутність політичної волі, аніж формальних доказів.

Залежність від РФ

Балансування між Києвом і Москвою не є вибором лише партії влади.

У Туреччині існує загальний консенсус всіх політичних сил, що Росії не можна довіряти, але з нею потрібно співпрацювати. Такої ж думки дотримується і більшість населення.

Але одночасно залежність країни від російського газу є не меншою, аніж у ЄС – майже половину своїх потреб в енергоресурсах Туреччина покриває за рахунок газового імпорту з РФ. І, на відміну від ЄС, Анкара не поспішає злазити з російської “газової голки”.

Все це накладається на внутрішні турецькі проблеми.

За рік до президентських виборів інфляція досягла рекордних 80% (за неофіційними даними – 120%), встановивши рекорд чверті століття.

Турецькі фермери зіштовхуються зі зростанням витрат на виробничі ресурси, включно з добривами та паливом, через ослаблену турецьку ліру, зі зростанням світових цін на сировину, проблемами з поставками товарів з України.

І якщо відсутність збіжжя означає “лише” зменшення надходжень до бюджету (українська пшениця здебільшого йде на реекспорт), то ситуація з соняшниковою олією та іншою сільськогосподарською продукцією викликає ще більше занепокоєння через внутрішній дефіцит і різке зростання роздрібних цін.

А на додачу заплющувати очі на нелегальні поставки українського збіжжя і відігравати активну роль у розблокуванні українських портів Туреччину змушує нагальна потреба стабілізувати міжнародні ринки і пом’якшити соціально-економічний тиск в регіонах, які найбільше постраждали від продовольчої кризи.

Країна вже прийняла понад 5 мільйонів біженців з Сирії та Іраку і готова робити все можливе, аби уникнути нових хвиль вимушених мігрантів з Близького Сходу та Африки. А вони неодмінно будуть у випадку глобального голоду.

До того ж, російський шантаж сирійськими біженцями теж ніхто не відміняв.

Тож, не дивно, що Туреччина докладає чималих зусиль для подолання наслідків цих проблем.

Дивно, що в Туреччині досі не зрозуміли, що ефективніше боротися із їх джерелом. Ім’я якому – Росія.

Автор: Євгенія Габер,

старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Досвід та уроки економічних реформ Туреччини

У Туреччини є чому повчитися. За останні двадцять років вона розбудувала потужну економіку.

Зараз економіка Туреччини, за даними Світового банку, є 17 за розміром у світі і продовжує зростати у реальному вимірі.

Країна має диверсифікований та потужний експортний сектор та місткий внутрішній ринок. Її економіка, одна з небагатьох у світі, яка продемонструвала зростання за підсумками “ковідного” 2020 року.

Своїм швидким зростанням економіка значною мірою завдячує широкому пакету реформ, які були проведені на початку 2000-х років. Найважливішими його елементами були:

  1. Фіскальна консолідація та грунтовна реформа державних фінансів, що включала зокрема приведення державних закупівель до стандартів ЄС та посилення аудиту;
  2. Зменшення ролі держави у економіці через приватизацію, до якої потрапили насамперед інфраструктурні об’єкти: Турецькі авіалінії, підприємства розподілу та генерації електроенергії (за даними Світового банку , з 2002 по 2013 роки було залучено 12,7 млрд дол. США приватних інвестицій в цю галузь), державний монополіст у сфері телекомунікацій, порти тощо;
  3. Створення незалежних регуляторів у реальному секторі економіки, зокрема у ключових — енергетичному, телекомунікаційному та сільськогосподарському секторах та значне посилення конкуренції та спрощення адміністративних процедур при веденні бізнесу;
  4. Очищення банківської системи через швидке виведення неплатоспроможних банків (захист вкладників, а не власників банків), неможливість отримання кредитів “пов’язаними особами” у власних банках, а також реструктуризація, посилення корпоративного управління та часткова приватизація державних банків;
  5. Надання незалежності Центральному банку Туреччини, визначення цінової стабільності як його основного мандату та заборона прямого фінансування державного боргу. Разом з тим була посилена його підзвітність перед суспільством та прозорість у прийнятті рішень;
  6. Перехід до інфляційного таргетування та плаваючого валютного курсу.

Цей пакет реформ заклав фундамент щодо макроекономічної стабілізації та сталого зростання економіки.

Так, за період 2002-2010 рр. продуктивність праці підвищувалася у середньому на 3,4% у рік, тобто на 1,3 в.п. швидше, ніж у період 1990-2001 рр.

Чому Україні стає важче наздоганяти розвинені економіки і до чого тут реформи?

Цьому сприяло перетікання робочої сили із сільськогосподарського сектора у сферу послуг і промисловість на тлі зростання інвестицій у машини та устаткування.

Зменшення правових перепон та макроекономічна стабілізація, а також просування у гармонізації стандартів з ЄС, дозволило залучити значні обсяги прямих іноземних інвестицій, у тому числі у процесі приватизації, та збільшити участь Туреччини у глобальних ланцюгах постачання.

Які уроки із Турецького досвіду може винести для себе Україна і яких помилок може запобігти? Для України важливо наслідувати успішні кроки в реформах інших країн, але важливо і уникати чужих помилок.

Економіка Туреччини залишається вразливою до зовнішніх шоків. Періоди економічного зростання чергуються з кризами, спричиненими як зовнішніми факторами так зокрема, і невдачами монетарної політики та політичними рішеннями, що підривають довіру до центрального банку.

Інфляція є хронічно високою, оскільки інфляційні очікування є високими, а турецька ліра постійно девальвує під тиском фундаментальних факторів в економіці. Туреччина має значний розмір дефіциту поточного рахунку платіжного балансу (за виключенням 2019 року) та відплив портфельних інвестицій у обсязі 0,6% від ВВП у середньому за останні три роки.

Однак незважаючи на значний прогрес у подоланні бідності, Туреччина залишається економікою з високим рівнем нерівності доходів. Так за оцінками дослідження Союзу профспілок Туреччини коефіцієнт Джині для Туреччини на 36% вищий за аналогічний середній коефіцієнт в Європейському Союзі.

А за оцінками Eurostat 20% найбагатших людей Туреччини мають доход у 8,3 рази вищий ніж 20% найбідніших, у той час як цей середній показник в Євросоюзі дорівнює лише 5.

Це також є додатковим фактором гальмування сталого зростання економіки. Висока інфляція є “податком з бідних”, що також посилює розшарування у доходах.

Відхід від послідовності у політиці та здійсненні реформ

Своїми економічними успіхами Туреччина завдячувала широкому пакету реформ запроваджених на початку 2000-х років. Вони дозволили забезпечити макроекономічну стабільність та оздоровити фінансовий сектор.

Серед цих реформ і запровадження у 2002 році ЦБ Туреччини режиму інфляційного таргетування. Це дозволило досягти помітного прогресу в стабілізації, а потім у зниженні “інфляційного пресу”. Інфляція, яка у попередні роки “зашкалювала” вище рівня 50%, достатньо швидко знизилася до однознакового рівня.

Але напевно найбільш виразним моментом, який можна вважати відходом від послідовної монетарної політики, є підвищення цілі з інфляції. У 2009 році ЦБ Туреччини в кризовий рік підвищив інфляційну ціль з 4% до 7,5% вважаючи що це допоможе краще досягати цілі.

Але це значно підірвало довіру до Центрального банку і слугувало додатковим чинником генерування інфляції. З підвищенням офіційної цілі інфляція одразу зросла, бо очікування тепер були орієнтовані на вищі рівні інфляції і зросли значно більше чим, навіть, нові цільові показники.

Якщо центральний банк замість того, щоб досягти цілі з інфляції – змінює її, то він одразу втрачає довіру, бо макроекономічні агенти тепер можуть очікувати і подальших змін у цільових показниках. І хоча після цього ЦБ Туреччини поступово знижував ціль до 5%, але вже жодного разу не зміг знизити інфляцію до цілі чи нижче. Інфляція постійно перевищувала ціль, іноді — в рази.

І другою причиною цього було намагання ЦБ Туреччини стимулювати економіку монетарними засобами, при цьому жертвуючи інфляцією. Монетарна політика де-факто не виходила з необхідності знизити інфляцію. Коли виникала очевидна потреба підвищувати процентні ставки, щоб запобігти інфляційному сплеску, реакція ЦБ була кволою.

Процентні ставки ЦБ переважно підтримувались на рівнях близьких або нижчих за інфляцію. Тобто, попри необхідність приборкати інфляцію, монетарна політика залишалась стимулюючою. А перехід процентних ставок у від’ємну площину підживлював відтік капіталу із країни, відплив депозитів із банківської системи та девальваційний тиск.

Якщо подивитись на обмінний курс турецької ліри, то можна відзначити, що валютні кризи є певним чином “рукотворними”. А їх виникнення та згасання зумовлюється поведінкою ЦБ, монетарна політика якого то втрачає, то відновлює довіру. І це добре видно на прикладі Центрального банку Туреччини.

Обмінний курс ліри до долара

Приміром, продовження зниження ключової ставки за наростання інфляції до двозначних рівнів наприкінці 2019 – більшої частини 2020 року підживлювало відтік капіталу та девальваційний тиск на ліру. В підсумку ЦБ виснажив міжнародні резерви і був змушений реагувати.

Підвищення ключової ставки ЦБ Туреччини одразу на 4,75 п.п. у листопаді 2020 року було кроком у бік проведення конвенційної монетарної політики. Фінансові ринки позитивно сприйняли цей крок, що дозволило на певний час усунути девальваційний тиск на обмінний курс і ліра навіть ревальвувала.

Натомість зниження ключової ставки у вересні та жовтні 2021 року, попри раніше оголошене зобов’язання підтримувати її на позитивному відносно інфляції рівні, спровокувало подальшу втрату довіри, та як наслідок – стрімку втрату лірою вартості.

Це також призведе до подальшого прискорення інфляції та відповідно зменшення реальних доходів населення.

ЦБ Туреччини 21 жовтня знизив ставку політики з 18% до 16% незважаючи на падіння ліри до максимально низького рівня за останні місяці. Ліра моментально відреагувала на це рішення новим падінням на 3 відсоткових пункти відносно американського долара.

Але влада Туреччини продовжує порушувати операційну незалежність ЦБ та закликає до подальшого стимулювання економіки.

Протягом останніх трьох з половиною років були також змінені три Голови Центрального банку, а також три члени монетарного комітету, два з яких були заступниками Голови банку. Це також підвищило нестабільність на фінансових ринках та штовхало угору інфляційні очікування.

Монетарне стимулювання та дорогі запозичення

Поведінка ЦБ Туреччини в останній період має скоріше політичну, аніж економічну логіку: забезпечити стимулювання економіки за будь-яку ціну. Проте використання центральним банком “політичної доцільності” наштовхується на невблаганну силу законів економіки.

Цінова стабільність – це необхідна передумова для дешевих кредитних ресурсів та інвестицій в основний капітал — головні двигуни зростання. Якщо ця передумова відсутня, високі ризики знецінення національної валюти (інфляційні та курсові), неодмінно будуть закладені у процентні ставки за кредитами, а інвестори не будуть вкладати кошти у довгострокові проекти.

Це наочно можна спостерігати у випадку Туреччини. Ліра хронічно втрачає довіру громадян країни. Інфляційні очікування знаходяться набагато вище інфляційної цілі і прискорюються, а доларизація економіки зростає.

Попри все ще достатньо потужну економіку, довіра інвесторів до неї поступово знижується. Як наслідок, ціна залучень на зовнішніх ринках невпинно зростає. Вона вже суттєво вища, ніж в середньому для ринків, що розвиваються. Зростаюче боргове навантаження відволікає фінансові ресурси із продуктивного сектору економіки.

Відплив капіталу виснажує запас фінансової міцності. Так міжнародні резерви Туреччини (станом на серпень 2021) становлять 118 млрд дол., або ніби цілком безпечні 4 місяці майбутнього імпорту.

Але більше половини цих резервів складається з валюти, яку центральний банк Туреччини позичив у турецьких банків за операціями з деривативами (непогашені зобов’язання за валютними операціями з банками за результатами операцій з фінансовими деривативами становлять 67 млрд дол., з них 29 млрд необхідно погасити протягом місяця).

Природньо, що за таких умов про забезпечення економіки дешевими кредитами у більш-менш тривалому періоді не йдеться. Валютні кризи і галопуюча інфляція переривають спроби стимулюючої монетарної політики здешевити ресурс.

Процентні ставки за кредитами бізнесу у Туреччини наразі перевищують 20%. Це є наочним свідченням, що монетарна політика може мати стимулюючий вплив лише за умови забезпечення низької інфляції.

Без кардинальних змін і повернення до конвенційної монетарної політики досягти стійких низьких процентних ставок у тривалій перспективі буде неможливо.

Уроки для України

Епізоди валютної кризи в Туреччині є не єдиним, проте актуальним та наочним нагадуванням про необхідність дотримання послідовності та зваженості у монетарній та бюджетних політиках, а також у виважених політичних рішеннях влад. Наступні основні уроки, які має винести для себе Україна:

  • Бюджетна політика має бути більш стриманою та не призводити до нарощування державного боргу. Відсутність фіскального домінування є важливою передумовою успішності інфляційного таргетування.
  • Влади країни в процесі реформ повинні взаємодоповнювати цілі щодо забезпечення сталого економічного зростання цілями щодо більш справедливого розподілу національного доходу серед населення.
  • Монетарна політика має зосереджуватися не на короткострокових вигодах, а на довгострокових результатах щодо забезпечення макроекономічної стабільності. Найкраще цього можна досягти за пріоритету цінової стабільності.
  • Центральний банк в процесі прийняття рішень має виходити з довгострокового бачення розвитку макроекономічної ситуації. Політикам природньо прагнути швидких результатів в короткостроковому періоді, зокрема для завоювання прихильності виборців.
    Але такі дії можуть бути пагубними для економіки у перспективі. Саме тому центробанк і має бути незалежним від політичного втручання. Найкраще він робить свою справу, залишаючись аполітичною та технократичною інституцією. При цьому дотримуючись принципів прозорості у прийнятті рішень та підзвітності перед суспільством.
  • Стимулювання економіки не може бути самоціллю монетарної політики. Центральний банк має діяти на випередження і брати у розрахунок оцінку щодо забезпечення цінової та фінансової стабільності у перспективі. У випадку наростання інфляційного тиску центральний банк має реагувати на нього заздалегідь. І навпаки, у разі пригніченого внутрішнього попиту – підтримувати економіку. Лише за таких умов можна згладити бізнес-цикли і досягти стійкого економічного зростання.
  • Головною запорукою успіху у проведенні реформ є довіра як бізнесу так і населення до всіх державних інституцій і тієї політики, яку вони здійснюють. І у першу чергу, це стосується Центрального банку як гаранта цінової та фінансової стабільності.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.