Хто побудував Захват

0 Comments

Де і коли виникла перша козацька Січ? Внутрішній устрій та організація Запорізької Січі

Протягом першої половини ХVI ст. козацтво зростало кількісно і поширювалось територіально. Процес його історичного розвитку як окремого стану привів до створення ним у 50-х рр. ХVI ст. своєї військово-політичної організації – Запорозької Січі. Вільні землі на Наддніпрянщині приваблювали польських панів-магнатів, які, отримуючи від короляграмоти на “окраїнні” землі, будували там свої замки-двори, накладали на місцеве населення податки та повинності на свою користь. Чимало козаків не бажало коритися старостам та панам-магнатам і йшло далі на південь – до Дніпрових порогів і за пороги.

Отже, де і коли виникла перша Січ? Відомі на сьогодні історичні джерела не дають остаточної відповіді на поставлене запитання. Традиційно в історіографії заснування першої Січі відносять до 1553–1557 рр. і пов’язують з островом Хортиця та іменем князяДмитра Вишневецького. Не всі дослідники погоджуються з такими висновками, вважаючи, що Хортицькі укріплення ще не можна трактувати як Січ. Спираючись на сучасні дослідження, наводимо хронологічну послідовність розміщення (після Хортиці) козацьких Січей:

  • острів Томаківка (60-ті рр. ХVІ ст.–1593р.);
  • річка Базавлук (1593–1638 рр.);
  • Микитинецький Ріг (1638–1652 рр.);
  • річка Чортомлик (1652–1709 рр.);
  • Кам’янці (1709–1711 рр.);
  • Олешки (1711–1734 рр.);
  • річка Підпільна (так звана Нова Січ) (1734–1775 рр.).

Назва “Січ” походила від слова “сікти”, тобто “рубати”, і означала первісно укріплення з дерева і хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – “Кіш” (від татарського – військова ставка, місцезнаходження вождя). Майже завжди вона була розташована на ідеально захищених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти через безліч їм подібних (всього по Дніпру в межах земель запорозьких козаків було 265 островів), у прибережній лісовій гущавині, у плавнях.

В силу різних обставин козаки змушені були змінювати місце розташування Січі, про що, власне, і свідчить вищенаведений перелік.

Козацька Січ розташовувалась у захищених природою місцях. Вона була оточена ровом і 10-метровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Всередині укріплення знаходився майдан із церквою та ганебним стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі житла – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні тощо. Слово “курінь” означало і хату, де проживали козаки, і військово-адміністративну одиницю. Всього налічувалось 38 куренів. Землі війська Запорозького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію. В різний час їх було 5–8 (Бугогордівська, Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Протогноїнська). Чисельність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, але рідко перевищувала 15–20 тис. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася там зрідка для виконання певних справ.

Специфічні історичні умови і обставини життя запорожців вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовили неповторний, оригінальний тип козацької державності. Більшість дослідників підкреслюють демократичність устрою Січі. Цей демократизм полягав у наступному:

по-перше – вся військова адміністрація – отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул та інші, а також органи місцевої влади – планкова та курінна старшина (за даними історика Д. Яворницького, повний штат керівництва на Січі складав від 49 до 149 чоловік) були виборними;

по-друге – під час роботи Січових Рад (збиралися вони тричі на рік), які були вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі, всі козаки відкритим, демократичним способом висували кандидатури (як правило, альтернативні), обговорювали їх і більшістю голосів обирали на ту чи іншу посаду (аж до курінних отаманів та десятників включно);

по-третє – всі посадові особи на Січі обиралися на один рік, а потім могли бути переобраними через процедуру виборів на Раді, урядовець міг втратити посаду достроково, якщо не справився чи порушував установлене звичаєве право.

Структура управління на Запорозькій Січі була надзвичайно простою. Загальна козацька Рада (коло) виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особах кошового отамана та військової старшини належала виконавча влада. Кіш, керуючись рішеннями Загальної Ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони будували свою роботу на основі звичаєвого права і традицій.

Відповідь на запитання “Чи могла тоді існувати Запорозька Січ в інших суспільних формах?”, гадаємо, є однозначною – НІ. Проблема тут полягає не в якихось особливостях характеру українців (демократизм тощо). Суть в іншому в об’єктивній оцінці ситуації XVI-XVII ст. Оточена з різних сторін ворожими політичними силами, Січ могла стати життєздатним суспільним органом лише за умови відносної внутрішньої стабільності та громадянського миру. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче вели б до її розколу та ослаблення, до перетворення на легку здобич власних та іноземних феодалів.

Якою була військова організація війська Запорозького?

Запорозьке військо формувалося за принципами добровільності, але відбір бажаючих був суворий. Основу війська становила піхота, менш чисельною була кіннота. Запорожці діяли найпередовішими на той час методами ведення військових операцій, використовували військову розвідку. Запорозьку піхоту у поході супроводжував табір з возів. Козаки виявляли майстерність у штурмі і облозі фортець, мали саперів, добре володіли вогнепальною зброєю. У козацькому війську під час походу панувала сурова дисципліна. У козаків був добре розвинутий флот, який складався з невеликих суден-чайок (завдовжки 20 метрів, завширшки 3–4 метри, вміщали 50–70 козаків).

Кошовий отаман – очолював цивільну, військову та духовну владу на Січі. Його Влада була необмеженою, він підпорядковувався лише Раді, яка його обирала. Кошовий отаман затверджував судові вироки, від імені Січі вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами, затверджував обраних або призначених козаків на посади, здійснював розподіл земель (паланок) між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська. Символом влади була булава.

Військовий суддя – чинив суд на Січі. За відсутності кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. За допомогою військового скарбничого виконував обов’язки казначея. Символами влади були січова печатка та тростина.

Військовий писар – очолював Січову канцелярію. Був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів у паланках та похідних командах. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Символами влади був каламар (чорнильниця) в давній срібній оправі.

Військовий осавул – відповідав за організацію і ведення прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів. Вів слідство та виконував судові вироки. Підтримував дисципліну та порядок у війську. Займався розподілом платні та провіанту. Його помічником був довбиш, який ударами в литаври збирав козаків на Раду. Символом влади була тростина.

Військовий обозний – очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу керував побудовою таборів з возів, а також штурмом укріплень ворога. Займався обліком та комплектуванням війська. Помічником був пушкар.

Військовий тлумач (драгоман) – перекладач документів та переговорів з іноземцями. Очолював розвідку та контррозвідку Січі.

Військові шафари перевозів – збирачі податків на перевозах.

Військовий кантаржій – зберігач ваги і міри на Січі. Слідкував за зборами здобутків для січової скарбниці, а також дотриманням правил торгівлі.

Загадкові Змієві вали: хто, коли і навіщо їх збудував?

Змієві вали – давні фортифікаційні споруди на південь від Києва, які колись простягалися на сотні кілометрів. На Правобережжі вони тягнулися на Захід від Дніпра, а на Лівому березі простягалися на схід. Зараз залишки цих оборонних споруд подекуди збереглися на Київщині, в південних районах Житомирщини і досі місцями вражають своєю монументальністю.

Про те, хто, коли і як їх збудував, Радіо Свобода спілкувалося з археологом Артемом Борисовим.

Історична Свобода

No media source currently available

– Назва «Змієві вали» пішла з народної легенди, яка наклала свій відбиток на знання про ці споруди. Мовляв, якісь давні міфічні богатирі здолали давнього міфічного змія, впрягли його в рало і провели таку багатометрову у висоту та на сотні кілометрів у довжину борозну – вали. Можна зрозуміти давніх людей, бо коли вони бачили щось величезне, думали, що тут не обійшлося без якихось надлюдських сил. Що відомо про будівництво цих валів?

– Давні люди, які думали, хто ж збудував Змієві вали, – це люди XV–XIX століть. Навіть на початку ХІХ століття ми маємо легенди про цих богатирів. Із одного боку, це Кузьма і Дем’ян, із іншого боку є легенда, що Борис і Гліб.

– Це вже ХІ–ХІІ століття?

– Борис і Гліб – так. Але їхню появу приписували різним богатирям. Легенда так жила, з’явилися варіанти.

– Борис і Гліб – це ж християнські мученики, відомо, що вони загинули молодими.

– Цікаво, що і там, і там – це пара богатирів, і це святі цілителі. Але менше з тим, вже зараз, завдяки роботам краєзнавців, археологів, зокрема Михайла Кучери у 1970–1980-х роках, ми знаємо достеменно, хто, коли і частково як збудував Змієві вали.

Ми схильні вважати, що це давньоруський час: Х – початок ХІ століття.

– Як на той час можна було мобілізувати такі величезні людські ресурси, щоб звести такі циклопічні споруди на сотні кілометрів? Які це були інженерні й будівельні підрозділи у князівських військах?

Щоб збудувати такі масштабні споруди, їх треба було спланувати. Була якась геодезична служба

– Михайло Кучера, який досліджував це питання, пише: щоб збудувати такі масштабні споруди, їх треба було спланувати. Була якась геодезична служба. Ми про неї нічого не знаємо, але, очевидно, вона була. А мобілізувати населення князі вміли: і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий мали засоби та хист до цього. До того ж, це було завдання захисту княжої столиці – Києва. Про які маси йдеться? Близько чотирьох тисяч людей одночасно мобілізувати на це будівництво.

– Але це ж яка мала бути інтендантська служба – їх же годувати треба, їм треба десь жити.

Копали рильцем – дерев’яна лопата із залізним окуттям. І працювали з деревиною сокирою. Більше ніякого інструменту не було у давньоруський час

– Вважається, що ці люди були вилучені з сільськогосподарського і ремісничого виробництва і працювали тільки над будівництвом. Це копачі, які копали рильцем – дерев’яна лопата із залізним окуттям. І працювали з деревиною сокирою. Більше ніякого інструменту не було у давньоруський час.

Вважається, що вони проживали у тимчасових таборах і постійно пересувалися, бо вал це лінійна структура. А в долині річок паслася худоба, яку вони їли. З навколишніх поселень було організовано підвіз провіанту. Але це поки що теорія.

– А ви не знаходили залишки цих тимчасових таборів?

– На жаль, масштабно це питання не вдалося поки що дослідити. Це дуже цікава перспектива досліджень. У нас відомі поселення, які синхронні Змієвим валам, є могильники – місця поховань, де лежать будівничі Змієвих валів. Але цих тимчасових поселень ми поки не виявили.

– Ви кажете, що будівництво зараз датують Х–ХІ століттями. А раніше, коли я вчився у школі, датування цих валів було дуже невизначене: казали, що це п’яте століття, сьоме століття і мало не початок нашої ери. Чому не було такої визначеності щодо їхнього будівництва і завдяки чому воно з’явилося?

– Змієві вали – це дерево-земляна стіна, це довгі вали. І довгі вали – це не унікальне явище, воно було поширене. Наприклад, та сама Китайська стіна – це також довгий вал, але збудований з каменю. Був римський лімес – військовий кордон Римської імперії, по якому також були влаштовані вали на певних ділянках.

Всередині Змієвих валів, коли їх будували, використовували попередні укріплення скіфських часів

Часто Змієві вали плутають із Траяновими валами, які розміщені в Подністров’ї, там датування трохи інше. Змієві вали – це Київщина, Житомирщина, Черкащина, Чернігівщина і Полтавщина.

Всередині Змієвих валів, коли їх будували, використовували попередні укріплення скіфських часів. Наприклад, Круглик, городище скіфського часу під Києвом, вписане у лінію Змієвих валів. Тому з цим ще було пов’язане датування.

– Через те, що на півдні були збудовані раніше Траянові вали, то переносили й дату будівництва Змієвих валів?

– Плутала карти ця назва – Траянові вали. Окрім того, у 1960-х роках був краєзнавець Аркадій Бугай, який зробив великий внесок, актуалізував тему Змієвих валів. Він їх досліджував, практично всі обстежив особисто. І він взяв на аналіз зсередини валів горіле дерево. Але оскільки технологія радіовуглецевого аналізу була ще в ті роки досить недосконала, то були різні дати. І більшість дат лягла у цей проміжок перших століть нашої ери. Він був свято впевнений, що природничі методи дали таке датування.

У середовищі краєзнавців до цього часу побутує вже легендарна інформація, що Змієві вали належать до перших століть нашої ери. Але Михайло Кучера повторив аналізи у 1980-х роках, коли методи датування були більш досконалі. Вони дали інші дати. Проте він відмовився від цих датувань, тому що, як він описував, ще недосконала технологія.

– Отже, зараз більшість дослідників схиляються до того, що це Х–ХІ століття?

– Більшість дослідників, археологів, науковців.

– У ті часи вже були літописи. Це було будівництво століття за своїми масштабами. Чому в літописах немає згадок, що велися такі великі фортифікаційні роботи?

– Ці вали будувалися не так довго, як нам здається. Це не тривало десятиліттями. Михайло Кучера вказує, ґрунтуючись на обрахунки обсягів будівництва, що це тривало 4–5 років. За такий проміжок часу збудували лінію Змієвих валів у Пороссі – регіон, який я досліджую. І це буквально 200 кілометрів.

У літописі було повідомлення, що Ярослав Мудрий почав «ставити гради по Росі» у 1032 році

Літопис – це дуже специфічне джерело. Туди потрапляли не всі події. Ми не знаємо, які були мотиви у літописця. У літопису було повідомлення, що Ярослав Мудрий почав «ставити гради по Росі» у 1032 році. Під словом «град» літопис розуміє укріплені споруди. Це може бути городище, а можуть бути й вали. Можливо, це і є повідомлення літописця про початок цього будівництва.

– Не виникає сумнівів щодо призначення, що це були оборонні споруди. Якщо взяти їхнє розташування, то оборонялися від кочовиків, які в степу пересувалися й робили напади на князівські володіння. Наскільки ефективною оборонною спорудою були ці вали?

Недарма лінії цих валів збігаються з оборонними лініями пізнього Середньовіччя чи Нового часу. Навіть перед Другою світовою війною був Київський укріпрайон, вони проходять по тих же місцях

– Судячи з того, що Володимир почав їх будувати на Стугні, по Сулі, по Десні, а Ярослав Мудрий – продовжив, то можна сказати, що вони виправдали себе і були досить ефективні. Адже це будівництво було дуже затратне: що в людських ресурсах, що в матеріальних.

І недарма лінії цих валів збігаються з оборонними лініями пізнього Середньовіччя чи Нового часу. Навіть перед Другою світовою війною був Київський укріпрайон, вони проходять по тих же місцях. Тобто вали були досить ефективно розміщені.

– Хто міг у ті часи зробити таку підготовчу роботу? Тоді ж аерофотозйомки не було.

– Ми вважаємо, що ці території були знайомі давноруській людині. Люди, які жили біля та навколо Києва, знали ці території, використовували їх господарчо. Хоча, наприклад, на Пороссі не було стаціонарного заселення до початку ХІ століття, поки не з’явилися ці вали, і Ярослав почав цілеспрямовано осаджувати людей.

Окрім того, у давньоруський час були ще такі епохальні споруди, як Десятинна церква, Софія Київська. Це дуже складні інженерні споруди. Щодо архітектурних споруд є теорія, що запрошували майстрів-інженерів із Візантії, які планували. А потім вже з’явилися свої люди, які в цьому розбиралися.

Ми знаємо про Видубицький монастир, як там ремонтували церкву, яка осувалася в Дніпро. Там вже є згадка про інженера, який проєктував, були спеціальні на це люди.

– На давньоримському лімесі через кожні декілька кілометрів стояли гарнізони. А чи були Змієві вали обсаджені гарнізонами чи сторожовою службою? Чи ця стіна була оборонною сама по собі?

Це складна взаємодія цієї дерево-земляної стіни, окремих укріплених населених пунктів-городищ і людей, які жили в городищах й обслуговували цю стіну

– Ми кажемо не про окремі вали, а про оборонні лінії. Тому що це складна взаємодія цієї дерево-земляної стіни, окремих укріплених населених пунктів-городищ і людей, які жили в городищах й обслуговували цю стіну.

Ми знаємо, що по Стугні Змієві вали не були безпосереднього зв’язані з городищами, але вони підходили до них. Тобто люди жили в городищі й обслуговували стіну. Так само на Пороссі, навіть якщо стіна розташована далеко від городищ, були загони, які її об’їжджали.

Стіна функціонувала незалежно від людей, принаймні, без постійних військових залог. Її функція була зупинити просування війська кочівників.

– Кочовик не міг в’їхати на цей вал на коні?

– Безпосередньо на вал в’їхати не міг. Там ще була дерев’яна стіна, це було висотою понад три метри. Можна було спалити цю стіну, але якщо ти палиш дерев’яну стіну, стовп диму видно ледь не в Києві. А тактика кочовиків передбачала раптовий наскок.

– Як довго ці вали функціонували й чому потім від них відмовилися?

– Різні лінії функціонували по-різному. Наприклад, коли звели пороську лінію в районі Білої Церкви, Корсуня, Богуслава – це південна Київщина, то лінії по Стугні вже втратили своє військове значення.

– Тобто, вали просувалися поступово на Південь?

Система оборони вже ґрунтувалася на використанні кочівників у Пороссі – «своїх поганих», як їх називають літописці, – тобто система оборони змінилася

– Так. Київ відгороджувався від Степу цими лініями валів. На межі ХІ–ХІІ століть ще будується останній пізній вал на Росі, і після цього ми не знаємо давньоруського будівництва валів. Система оборони вже ґрунтувалася на використанні кочівників у Пороссі – «своїх поганих», як їх називають літописці, – тобто система оборони змінилася.

– Відмовилися від фортифікацій і стали домовлятися з одними кочовиками проти інших.

– Можна сказати і так.

– Яка система була ефективнішою? Чи ефективність однієї стала сумнівною і тому перейшли на іншу?

– Просто змінилися обставини. З’явилися кочівники, яких можна було садити в Пороссі у внутрішніх степках – це Кагарлицький, Білоцерківський райони. Змінилася ситуація в Степу. У 1036 році Ярослав Мудрий розбив печенігів, вони відкочували від Русі й перестали бути важливими суперниками.

– Але після них з’явилися половці!

Половці перебували на іншій стадії кочування: у них були постійні маршрути кочування, стійбища, їх можна було знайти в степу

– Але перед ними з’явилися торки, яких можна було оселити. Половці перебували на іншій стадії кочування: у них були постійні маршрути кочування, стійбища, їх можна було знайти в Степу. Тому ми знаємо про походи на половців – на печенігів не ходили, тому що вони майже безладно блукали степами, їх годі було знайти.

– Зараз ведуться дослідження Змієвих валів? І чи є якісь напрямки досліджень, де можливі нові відкриття?

– Активно ми зараз не ведемо дослідження. Але зовсім нещодавно ми проводили фіксацію збережених частин. Тому що Змієві вали – це те, що ми мусимо зберегти. Наша задача зробити на них відповідну документацію і розробити програму збереження. Бо вони йдуть через сільськогосподарські землі, лісництва. Ці землі не виділені в окремі території.

Окрім того, потрібно шукати тимчасові поселення будівничих, про які ми вже згадали, шукати поселення, які обслуговували ці вали. І нам би хотілося повторити природниче датування й уточнити моменти, коли вони були точно збудовані.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».