Хто володів знаннями у Стародавньому Єгипті

0 Comments

Держава і право Стародавнього Єгипту

Єгипет розташований в північно-східній Африці. Прийнято вважати, що назва країни походить від давньогрецького слова “Айгюптос”. Воно виникло, вірогідно, від Хе-ка-Птах – міста, яке греки пізніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну “Та Кемет” – Чорна земля – за кольором місцевого грунту. Стародавній Єгипет територіально був вузькою долиною (від 4 до ЗО км ширини) в нижній течії Нілу. Завдяки періодичним розливам цієї ріки (з липня до листопада) грунти тут родючі і добре зрошувані. Поливне землеробство вимагало будівництва зрошувальних споруд. Для цієї роботи створювалися об’єднання родових общин, які називалися номами. На рубежі IV–III тисячоліть до н. е. у Єгипті існувало 40 номів, кожний з яких мав свого правителя-номарха, своїх богів, а іноді й особливу, відмінну від інших, говірку. Поступово відбулося об’єднання номів і в Єгипті виникли два царства – Південне і Північне. В боротьбі двох царств перемогло Південне. Близько 3200 р. до н. е. правитель Менес (Міна) об’єднав під своєю владою увесь Єгипет. Згідно з Геродотом, Менес заснував столицю об’єднаного царства на перетині Верхнього та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від паводку. Звідси було зручно правити обома частинами країни.

Історію Стародавнього Єгипту прийнято поділяти на чотири великих періоди: Раннє царство (XXX-XXVIII ст. до н.е.), Давнє (XXVIII- XXIII ст. до н.е.), Середнє (XXII-XVIII ст. до н.е.) і Нове (1580– 1085 pp. до н. е.) царства. Іноді цю періодизацію доповнюють п’ятим, т. зв. Пізнім царством (до І ст. до н. е.).

За доби Раннього царства в Єгипті правили дві династії, які походили з верхньоєгипетського м. Тіна (біля Абідоса). Вже за царів першої династії єгиптяни почали просуватися за межі своєї країни: на південь – в Нубію, на захід – в Лівію, на схід – на Синайський півострів. Однією з найважливіших функцій царської влади уже в цей період стала організація зрошувальної системи в Нільській долині та підтримання її в робочому стані.

У наступний період – Давнього царства – Єгипет виступав уже як велика централізована держава, що поширювала свій завойовницький вплив на території Синайського півострова, південну Палестину та Нубію.

Головною господарською і суспільною ланкою тривалий час залишалася громада. Існували громадські ради, які виконували адміністративну, господарську і судову функції. На чолі держави стояв фараон, чия влада була безмежною, а він сам вважався особою божественного походження. Фараони навіть одружувалися з міркувань влади з рідними сестрами, щоб не втрачати чистоту крові. Вони мали титул царів Верхнього (Південного) і Нижнього (Північного) Єгипту і носили дві корони – білу і червону.

Найближчим помічником фараона був візир-джаті, якому підпорядковувалися начальники окремих “домів”, тобто управлінь. У країні існувало декілька таких “домів”: хлібний, золотий, виноградників, рахунку биків, військовий, жертвоприношень. Джаті, крім того, був головним скарбником, верховним суддею та керівником усіх суспільних “царських” робіт. Розподілом працівників на ці “царські роботи” відали вже згадані ради місцевих громад. Збором і внесенням податків у скарбницю також відали громадські ради, але сам процес контролювався численним чиновницьким апаратом. У штабі кожного з “домів” налічувалися сотні чиновників-писців.

Рабство в Єгипті звично трималося на військовополонених. Фараони здійснювали завойовницькі походи на Синайський півострів, у Нубію.

Відомо, наприклад, що під час походу до Нубії засновника IV династії Снофру (XXVIII ст. до н. е.) було захоплено 7 тис. полонених та 200 тис. голів худоби, а під час походу на лівійців – 1100 чоловік.

Полонених в Єгипті називали “живими убитими” і використовували для громадських робіт. В епоху Давнього царства існував звичай будівництва пірамід, пов’язаний з релігійними віруваннями. Вважалося, що за умови збереження тіла можливе загробне життя його колишнього власника. Збереглося 70 таких пірамід. Найбільша з них – піраміда Хеопса (Хуфу) висотою 146,5 м, кожна сторона якої має основу довжиною 230 м. Піраміду будували 20 років, використовуючи працю не тільки рабів, а й усього сільського населення країни, змінами по 100 тис. чоловік кожних три місяці.

Важливе місце в системі державного механізму займали жерці, чиї функції не обмежувалися власне релігією. Жрецтво проповідувало святість особи фараона, його божественне походження і незмінність влади на землі. Будь-які спроби сумніву переслідувалися жерцями, тобто по суті це була своєрідна політична поліція. З іншого боку, жерці прагнули при нагоді відтіснити фараона від влади, не допускаючи, щоб на престолі перебувала людина, нездатна виконувати свої державницькі функції. Так, після 30-ти років правління фараон на підтвердження своєї фізичної форми мусив зі зброєю пробігти певну дистанцію, яка символізувала Верхній і Нижній Єгипет.

Місцеве управління очолювали царські чиновники (номархи). В їхніх руках перебувала місцева адміністрація і судова влада, невеликі власні загони воїнів. Ослаблення влади фараона приводило до зміцнення їхніх позицій, залежність від центру ставала лише номінальною.

Вже в добу Давнього царства армія була самостійною, управління нею здійснював “дім зброї”. На привілейованому становищі перебувала особиста охорона фараона. За свою службу військові отримували земельні наділи, які оброблялися рабами. Військові жили в окремих поселеннях, своєрідних гарнізонних містечках.

Під час занепаду Давнього царства (V династія) центральна влада фараонів ослабла. Виснажений будівництвом пірамід та соціальними протиріччями, Єгипет наприкінці правління VI династії почав розпадатися на напівнезалежні номи. 70 мемфіських царів наступної VII династії, за переказами, що збереглися у Манефона (єгипетський жрець та історик III ст. до н. е., писав грецькою мовою), правили усього 70 днів.

Нове об’єднання відбулося в кінці III тисячоліття до н. е. На єгипетський престол претендували два об’єднавчих центри. Одним з них був Гераклеополь, розташований на півночі країни неподалік від Файюмської оази. Його номарх Хеті І (Ахой) підкорив своїй владі правителів сусідніх областей. Суперниками Ахоя в боротьбі за гегемонію над усім Єгиптом виступали номархи Фів. Вони і вийшли переможцями. За Ментухотепа І країна була об’єднана. Цей новий період єгипетської історії називається Середнім царством.

Дещо змінилася основна спрямованість суспільних робіт. Замість пірамід почали будувати більш утилітарні речі. При Аменемхеті І була зведена фортеця на західному кордоні Єгипту. За царювання Сенусерта ІН споруджена низка фортець у Верхній та Нижній Нубії. Розширилася й удосконалилася іригаційна система (зокрема Файюмська оаза). В окреме відомство виділилася поліція.

Поліцейських зазвичай вербували з полонених нубійських негрів, що дозволяло не допускати зрощування каральних органів з місцевим населенням, використовувати поліцейських разом з армією для придушення повстань. Поліція здійснювала нагляд за суспільними роботами, переслідувала карних злочинців, охороняла поховання фараонів, ловила рабів- втікачів тощо. Функції її були набагато ширшими, ніж проста охорона громадського порядку. Поліцейського легко було упізнати за кольором шкіри.

Надалі залишалися сильними позиції номової знаті, але усе більшого соціального значення набували люди незнатного походження. Найважливішу опору царської влади почали становити гвардійські військові частини.

Набув подальшого розвитку інститут рабства. Царські раби – хемуу нісут – використовувалися в царському, храмовому та приватному господарстві (зокрема, фараон надавав їх у користування воїнам, чиновникам тощо). Приватні раби – баку – становили частину особистого майна власника і могли бути куплені та продані.

Тоді ж, у період Середнього царства, відбувся значний розвиток ремесел і торгівлі. Це, в свою чергу, призвело до майнового розшарування в сільських общинах. Значна частина сільських общинників розорилася. У XVIII ст. до н. е. в історії країни відбулося найбільше повстання селян, ремісників і рабів. Фараон був позбавлений трону, його чиновники – вигнані з палаців. З пірамід і гробниць викидалися мумії. Царські і храмові запаси і скарби були розділені між повсталими, всі списки податків знищені, а колишніх панів примусили працювати на переможців.

Ослаблений соціальними потрясіннями Єгипет став здобутком азіатського кочового племені гіксосів. Від їхнього 150-річного панування країна звільнилася в результаті широкого визвольного руху, очоленого фіванським царем Яхмосом І, родоначальником XVIII династії.

Почалася доба Нового царства (1580-1085 pp. до н. е.). Справжнім творцем єгипетської воєнної держави став фараон Тутмос III (1525– 1473 р. до н. е.), який здійснив 17 завойовницьких походів у Азію, підкоривши своїй владі Сирію, Палестину, Лівію і Нубію. За його правління командування армією централізувалося, з’явилися підрозділи кінноти та піхоти зі спеціалізацією – лучники, списоносці тощо. Армія підпорядковувалася тільки фараону чи візиру, тобто номархи були позбавлені власних збройних сил. Влада намагалася ізолювати армію від решти населення, створивши своєрідну військову касту, яка з презирством ставилася до цивільних.

Водночас у руках жерців зосередилися величезні багатства. Наприклад, храм бога Амона у столиці Єгипту Фівах після одного з походів отримав у повне володіння цілу область Лівану з трьома містами. В цей період жерці намагалися обмежувати владу самих фараонів.

Фараон Аменхотеп IV (Ехнатон), який правив у 1419-1400 pp. до н. е., вирішив здійснити релігійну реформу. Вводилося єдинобожжя: поклоніння богу Сонця, якого називали Атон. Храми усіх інших богів закривалися. Повстання, спровоковане жерцями, фараон зумів придушити, але після його підозріло раптової смерті ця реформа була зведена нанівець.

Наступники Аменхотепа IV розпочали відхід від його політики. Семнех-Кере відновив культ Амона, а за наступного фараона – Тутанхамона – затверджений царем-реформатором культ Атона повністю позбавився державної підтримки. За фараона Рамзеса II (1317–1251 pp. до н. е.) кількість храмових земель подвоїлася, жерці почали відчувати себе незалежними від царської влади, а посада верховного жерця стала спадковою.

Жерці і родова номова аристократія знову розпочали боротьбу проти верховної влади фараона. На Сході, в Сирії єгиптяни зіткнулися з новим сильним ворогом – хетами. У відомій битві Рамзеса II з хетами під стінами сирійського міста Кадеша з обох сторін брало участь по 20 тис. чоловік. У своєму описанні битви Рамзес приписує собі перемогу, але відомо, що фараонові війська Кадеш не взяли і хети під проводом царя Муватапліса переслідували єгиптян при відступі. Незважаючи на силу єгипетської зброї, Рамзес II так і не спромігся відновити кордони імперії фараонів XVIII династії.

Фараонам Нового царства вдалося узяти гору над номархами і частково над жерцями, але це призвело до зміцнення позицій чиновницького апарату. Була здійснена адміністративна реформа, країну поділено на два великих адміністративних округи на чолі з намісниками фараона. Округи ділилися на області, які теж очолювалися призначеними зверху чиновниками. Кожен такий намісник чи управитель мав власний апарат писців. Існували спеціальні школи, де готували чиновників.

Кар’єра чиновника стала більш привабливою, ніж кар’єра воїна. З’явилися літературні пародії на військових (“Взяття кошачої фортеці”), і, навпаки, в “Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму сину Пепі” стверджується, що: “Місце писця – в столиці, і не буде він там знати нужди”, “Нема посади, непідвладної начальнику, крім (посади) писця, він (сам собі) начальник”. Такі зміни в менталітеті давніх єгиптян мали далекі наслідки.

Армія почала виконувати не властиві їй раніше функції нагляду за будівництвом іригаційних споруд та громадських будівель тощо. Поступово відбулося ослаблення військової могутності Єгипту, від цієї першої світової імперії відпали деякі раніше підкорені країни. Проходила часта зміна правителів на престолі, звичним явищем стали заколоти і змови, знову посилилися позиції номової знаті (особливо у Фіваїді, на півдні Єгипту).

Період Нового царства позначений широким застосуванням праці рабів, передусім у царському і храмовому господарствах. Так, протягом свого 30-річного правління Рамзее III подарував храмам понад 100 тис. полонених з Сирії, Палестини та понад 1 млн сечат (грецьке “арур”; 1 арура = 0,2 га) орної землі. Тим самим азіатський спосіб виробництва поступово змінюється рабовласницьким ладом.

Так зване Пізнє царство ознаменоване тим, що на поч. XI ст. до н. е. в Єгипті утворилося дві держави: Нижньоєгипетське царство з центром в Танісі, на північному сході Дельти, та Верхньоєгипетське царство зі столицею у Фівах. На той час Сирія, Фінікія та Палестина уже вийшли з-під єгипетського впливу, північна половина Єгипту була перенасичена лівійськими військовими поселенцями. Один з лівійських воєначальників Шешонк І (950-929 pp. до н. е.) заснував XXII династію. Але його влада не була міцною. При лівійських фараонах (IX- VIII ст. до н. е.) Нижній Єгипет розпався на окремі області. Наприкінці VIII ст. до н. е. нубійський цар Піанхі захопив значну частину Верхнього Єгипту, зокрема й Фіви. Місцеве жрецтво надало підтримку завойовникам. Але правитель Саїса в Нижньому Єгипті Тефнахт, що спирався на лівійців, зумів очолити боротьбу із загарбниками. Проти нубійців виступив і Мемфіс.

З метою збереження своєї влади фараони Пізнього царства прагнули здійснювати реформи, які послаблювали б напругу у суспільстві. Так, за фараона Бокхоріса (732-726 pp. до н. е.) було заборонене боргове рабство (до речі, сам Бокхоріс був захоплений у полон нубійським царем Шабакою і заживо спалений, нубійці знову заволоділи Єгиптом). За Ямоса II започатковано своєрідне декларування доходів вищих чиновників. Окремі з них, незважаючи на свою назву, – неджеси – “малі люди” (чим не “слуги народу”?) мали статки, які дорівнювали багатствам фараона. Той чиновник, який не міг довести законного походження своїх маетностей, карався смертю.

У 671 р. до н.е. ассирійський цар Асархаддон розгромив військо нубійського фараона Тахаркі і захопив Мемфіс. Звільнення Єгипту і його об’єднання здійснив засновник XXVI (т. зв. саїської) династії Псамметіх І. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіз розбив єгипетські війська в битві під Пелузієм і завоював Пізнє царство. Камбіз був проголошений царем Єгипту (XXVII династія). Щоб надати захопленню Єгипту законного характеру, створювалися легенди про матримоніальні зв’язки персидських царів з єгипетськими царівнами та про народження Камбіза від шлюбу його батька Кіра з Нітетіс, дочкою фараона Апрія.

Єгипет кілька разів добивався незалежності від персидських володарів (XXVIII-XXX династії), поки не був завойований у 332 р. до н. е. Александром Македонським, в котрому єгиптяни первісно бачили визволителя з-під гніту персів. Час Єгипту фараонів минув. Розпочалася епоха еллінізму.

Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до базису – азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараонові, який передавав її у тимчасове або постійне володіння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як, наприклад, будівництво пірамід тощо.

Вже в епоху Раннього царства формуються характерні риси сакральної єгипетської монархії, де фараон, божественний “володар Обох Земель”, носій подвійної корони Єгипту, виступає як втілення бога Гора Тоді ж уперше складається царська титулатура з чотирьох імен: ім’я Гора, пов’язане з уявленнями про Ка – божественний образ царя; “ім’я Обох Володарок” – богині Півдня Нехбет та Півночі Уаджіт, уособлених у подвійній червоно-білій єгипетській короні; “золоте ім’я”, яке символізує божественну плоть царя; титул царя Верхнього і Нижнього Єгипту, що передує його особистому імені. А сам Гор стає великим богом – покровителем єдиного Єгипетського царства.

Спорудження гігантських пірамід – яскраве свідчення того, наскільки великою була в Єгипті віра в особливу, божественну силу фараона, що поширювалася на підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя, бог Великий посмертно, фараон виступав зосередженням релігійного життя, від його земного благополуччя та загробного блаженства, за уявленнями єгиптян, залежала доля країни.

Своєрідним апофеозом влади фараона в Єгипті стала релігійна реформа Аменхотепа IV. На дванадцятому році свого правління цар- реформатор остаточно порвав з традиційним єгипетським багатобожжям та заснував культ сонячного диска – Атона. За наказом фараона в єгипетських написах робляться спроби не лише знищити імена богів, але й саме поняття “бог”. Слово це намагалися замінити словом “володар”, а знак бога – знаком, що означував фараона. Саме сонце на завершальному етапі реформи мислилося не як бог, а як цар. Віднині у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон – “догідний Атону”.

Деспотична влада фараона не була владою волюнтаристською, фараон по-своєму турбувався про власний народ. У цьому плані дуже цікавою пам’яткою держави і права Стародавнього Єгипту видається “Повчання гераклеопольського царя своєму сину Мерікара”, яке датується часом переходу від Давнього царства до Середнього (або першими десятиріччями Середнього царства). В “Повчанні” особливий акцент робиться на моральній основі влади. Закликаючи Мерікара нещадно ставитися до заколотників та остерігатися черні, гераклеопольський цар одночасно радить наближати до себе людей за їхні заслуги, не карати несправедливо, турбуватися не лише про вельмож, а й про усіх підданих, бо всі люди – “стадо бога”, всі вони “вийшли з його плоті”. Закликаючи сина дотримуватися мудрих приписів предків, він говорить про особливу відповідальність, яку накладає на царя його сан, та вказує йому, що саме доброчинні дії правителя – краща пам’ять про нього серед людей та запорука виправдання на суді богів у загробному царстві, де доброчинність цінується вище, ніж пожертвуваний богам “бик зловмисника”.

Лише у період Пізнього царства, починаючи з І тис. до н. е., земля стала предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатського способу виробництва.

Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. Не існувало рухомих речей, заборонених для приватної власності або обмежених для приватного володіння..

Діяли договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

Сім’я характеризувалася пережитками матріархату, становище жінки в сім’ї було високим. Шлюб укладався через договір, причому жінка зберігала своє майно. Розлучення відбувалося вільно. Усі діти, незалежно від статі, були спадкоємцями в рівних частках.

Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які саме і очолювалися візиром. У період Нового царства судова влада здійснювалася особливими судовими колегіями-кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вважався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поширеним явищем. За хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади.

Серед видів злочину виділялися злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна кара, членоушкодження, ув’язнення, примусові роботи, штраф, виставлення біля ганебного стовпа. Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію.

Однозначно смертною карою карався усякий непослух фараону і його чиновникам, не кажучи уже про повстання. Смерть наставала і за злочини проти релігії, наприклад, за убивство звичайної кішки, яка вважалася священною твариною.

Згвалтування, фальшування платіжних засобів, крадіжка, розголошення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що “провинився”.

Прийнято вважати, що “єгипетські норми права і державного управління тією чи іншою мірою були засвоєні “державою Ахеменідів (держава давніх перських царів, – Авт.) та елліністичними монархіями, Аршакідами (Парфянське царство з III ст. до н.е. – Авт.) та Сасанідами (т. зв. Новоперське царство з 227 р. до н. е. по 636-642 pp. н. е. – Авт.), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю”.

Хто володів знаннями у Стародавньому Єгипті

§ 11. Організація суспільства і влади в Стародавньому Єгипті

Пригадайте! Що таке держава. Назвіть основні її ознаки.

1. Коли та як виникла єдина давньоєгипетська держава?

Обговоріть у класі! Чи була держава за первісних часів? Чому, на вашу думку, вона утворилася в Стародавньому Єгипті?

Створення зрошувальної системи вимагало зусиль великої кількості людей, тому різні племена, які прийшли в долину Нілу, змушені були об’єднуватися. У другій половині IV тис. до н. е. виникли перші державні утворення – номи. У різний час їх було від 26 до 42.

Номи часто воювали між собою за родючі землі долини. Нерідко сильніші номи захоплювали слабші. Згодом маленькі номи почали об’єднуватись і перетворювались на царства. Наприкінці IV тис. до н. е. єгипетські царства об’єднались у дві великі держави: Північне царство – у Нижньому Єгипті, в дельті, та Південне – у Верхньому Єгипті. Володар Південного царства носив білу корону, схожу на великий шолом. Корона володаря Північного царства була червоного кольору. Між царствами точилися постійні війни.

Близько 3000 р. до н. е. цар Південного царства Менес (по-єгипетськи Міна) підкорив Північний Єгипет. Утворилась могутня єдина держава, що об’єднувала весь Єгипет, – від порогів Нілу до Середземного моря. Перша столиця Єгипетської держави – місто Мемфіс, а пізніше, через тисячу років, – Фіви.

Корони правителів Південного та Північного царств до 3000 р. до н. е.

Корона єгипетського фараона після 3000 р. до н .е.

Поміркуйте! Чому після 3000 р. до н. е. правитель Єгипту носив подвійну біло-червону корону: одна ніби вставлена в іншу?

2. Кому належала влада в Стародавньому Єгипті?

Охарактеризуйте структуру влади давньоєгипетської держави. Висловіть судження: чим була зумовлена така структура влади в Стародавньому Єгипті?

На чолі єгипетської держави стояв правитель, який мав величезну владу. З утворенням єдиної держави його почали іменувати «володарем обох земель». Він вважався живим богом і носив титул Сина Сонця.

Давні єгиптяни називали царя Пер-О, що означало «Великий дім» (тобто палац). Греки давньоєгипетське слово «перо» вимовляли як «фараон». Звідси походить назва правителів Єгипту – фараон.

Фараон у Стародавньому Єгипті одноосібно керував державою: одночасно був і верховним правителем, і головнокомандувачем. Тільки він мав право призначати та звільняти чиновників, видавати закони, оголошувати війну та укладати мир. Уся земля вважалася його власністю.

Найближчим помічником фараона був візир, який виконував обов’язки головного скарбника, стежив за станом зрошувальних каналів, зберіганням зерна, будівництвом фортець тощо. Влада на місцях, у номах (єгипетських областях), належала номархам, яких особисто призначав фараон.

Знатні та багаті люди – вельможі – виконували різноманітні доручення фараона, були суддями на місцях, обіймали різноманітні посади. У розпорядженні вельмож було багато чиновників [1] , стражників і воїнів. Серед чиновників виділялися грамотії – писарі. Вони займали високе становище в суспільстві. Писарі записували прийняті фараоном рішення, складали угоди, визначали та збирали податки [2] , вели облік польових робіт, врожаю, кількості худоби та ін.

[1] Чиновники – люди, які перебували на державній службі.

[2] Податок – обов’язковий збір коштів або продуктів з населення на користь держави.