Де мешкає Бабич

0 Comments

Русский править

Корень: -баб-; суффикс: -ищ; окончание: [Тихонов, 1996] .

Произношение править

Семантические свойства править

Значение править

Синонимы править

Антонимы править

Гиперонимы править

Гипонимы править

Родственные слова править

  • имена собственные: Баба-Яга
  • фамилии: Бабенко, Бабий, Бабин, Бабич, Бабинский, Бабкин, Бабочкин, Бабушкин
  • топонимы: Бабий Яр, Бабино
  • пр. существительные: баба (бабонька, бабёнка, бабёночка, бабища, бабище, бабенция, бабёшка, бабёха, бабьё, бабство), бабник, бабушка (бабка, бабуля, бабулька, бабуленька, бабуленция, бабуся, бабуська, бабусенька, бабенька, прабабка, прабабушка, прапрабабка, прапрабабушка), баба-яга, бабич, бабки (бабло, баблос, баблосы, бабосы, бабульки), бабочка (бабочник, бабочница), безбабье, забабенник, прибабок, разбаба, разбабье
  • прилагательные: бабий, бабский, бабин, бабушкин (бабкин, бабулин, бабулькин, бабусин, бабуськин, бабенькин, прабабкин, прабабушкин, прапрабабкин, прапрабабушкин), бабоватый, бабочкин
  • глаголы: бабить, бабиться, бабничать, бабничаться, бабчить, выбабить, добабиться, избабиться, набабить, набабиться, обабить, обабиться, обезбабить, обезбабиться, отбабить, перебабить, перебабковать, перебабчить, побабить, пробабиться, разбабиться
  • наречия: по-бабьему, по-бабьи, бабски, по-бабски

Этимология править

Увелич. от баба, далее от праслав. *baba , от кот. в числе прочего произошли: русск.-церк.-слав. баба , русск., укр. ба́ба, болг. ба́ба, сербохорв. ба̏ба, словенск. bába, чешск. bába «старуха, бабушка», польск. baba и т. д. Родственно лит. bóba «старая женщина, старуха», латышск. bãba — то же. Слово детского языка; ср. ср.-в.-нем. bābe, bōbe «старуха», ср.-в.-нем. buobe «мальчик, слуга». Использованы данные словаря М. Фасмера. См. Список литературы.

Печерні будинки. Що ховають у каменоломнях нащадки справжніх творців Одеси

Бабич, який погодився показати УП катакомби Шкодової гори, – людина непроста. Історик за освітою, він служив в радянському спецназі в Підмосков’ї. У 90-х працював пожежником в одеському мікрорайоні Пересип – гасив очерет. І діставав багром трупи з болотистих полів зрошення, куди потрапляли жертви бандитських розборок.

Пішовши з “пожежки”, Олександр Бабич дослужився до підполковника міліції. Паралельно писав сценарії історичних телепроектів, у тому числі на замовлення “Першого каналу” РФ.

Співпраця з росіянами закінчилася в 2010 році, коли рецензенти в кокардах і редактори з Останкіно, прочитавши правдивий текст, сказали: “Александр, что-то у вас как-то все мрачно. Вы не могли бы сменить риторику? Нет? Вы там, на Украине, не понимаете глубину и ширину наших скреп!”.

Через чотири роки, коли “зелені чоловічки” входили до Криму, Бабич пускав сльози, пишучи у Facebook: “Нам буде легко вбивати росіян, а росіянам – нас”.

Позбувшись вантажу підполковницьких погон, Олександр створив екскурсійне агентство. Сьогодні Бабич відкриває забуті сторінки української історії Одеси, викликаючи зубовний скрегіт у русофілів.

Скільки коштує будинок зі скелею, як виглядають печерні будинки Шкодової гори і про що мовчить старовинне козацьке кладовище – в репортажі УП з Одеси.

Скеля

У гарну погоду з городу Ірини Севастьянової можна розгледіти багато: Хаджибеївський лиман, зрошувальні поля, порослі очеретом, Чорне море і колесо огляду в парку Шевченка. Але найдивніше знаходиться під ногами.

– Где-то тут был дымоход, его давно замуровали, – каже Ірина, поки Олександр Бабич розчищає шар снігу

Город Севастьянової знаходиться на верхівці скелі, всередині якої добував ракушняк її дід Іван Трусов 1894 року народження. Там само для себе, дружини і трьох дітей каменотес вирубав кілька кімнат з вікнами.

Якщо мандрівник взимку йшов в степу, то міг побачити стовпи диму, що піднімаються з-під землі. Печерних жителів тут було багато, – розповідає гід Олександр Бабич.

Ірина народилася в 1962 році, коли діда вже не було. Він помер в 52 роки – далася взнаки робота у вогкості, без сонячного світла і свіжого повітря.

Севастьянова росла в дідівських катакомбах до трьох років, там вчилася ходити і говорити. Тут же і залишилася, але вже в новому, традиційному будинку, який у 1965-му просто біля скелі побудував її батько.

– Пещерные люди? – сміється вона. – Нет, Боже упаси! Никто нас так не обзывал. Даже слова “катакомба” не было. Говорили просто: “Наша скала”.

Папа называл мою маму “хозяйка каменной горы”.

У пошарпаній будинковій книзі, виданій в 1944-му Марії Трусовій, бабусі Ірини, значиться: вулиця Сталіна, 167.

Вулиця Сталіна, на якій жили рідні Севастьянової, зараз носить ім’я письменника Гладкова, лауреата сталінських премій

– Документ с пропиской дали на эти катакомбы. Другого жилья тут не было, и у соседей тоже, – показує папір Севастьянова.

З точки зору чиновників це була ідеальна схема: каменяри добували ракушняк, з якого росла Одеса, а їм дозволяли селитися у виробках.

Сьогодні такий круговорот речей в природі не виглядає соціально справедливим. Але сім’ї та нащадки видобувачів жовтого каменю на долю не скаржилися. То було їхнє природне місце існування.

Ірина Севастьянова – одна з небагатьох, хто пам’ятає, як це – жити в печерному будинку

– Мы никогда не ощущали себя обделенными, – стверджує Ірина. – Здесь столько места, что нам могли позавидовать жители коммуналок в центре города.

Людиною з околиці Севастьянова себе ніколи не вважала. Звідси до Дерибасівської їй 20 хвилин їзди на трамваї. Свій родовий маєток жінка збирається продати за 50 тисяч доларів.

– Живу сейчас сама, мне уже тяжело за всем присматривать, – пояснює вона.

Печера

Будинок Ірини Севастьянової, який помістився на схилі Шкодової гори, немов неприступна фортеця. З одного боку – скеля. З іншого, біля входу у двір, за парканом – величезний трирічний пес на прізвисько Цезар.

Потрапити в печерні кімнати без дозволу господині і прихильності Цезаря неможливо. Пес зустрічає гавкотом, висловлюючи і цікавість, і грайливість, і крутий норов.

Ірина: “Погладити Цезаря можна, але він попередить, якщо буде незадоволений”

Ірина, онучка суворого каменотеса, ходить по двору тільки в гольфі й жилетці, незважаючи на сирий лютневий день і тремтіння гостей у пуховиках.

– Это у нас пристройка, с котельной и летней кухней, – заводить Севастьянова всередину будиночка з білої цегли. – Заходите, заходите! А вот дальше уже начинается скала.

Більшість скельних будинків знаходяться на приватній території. Їх використовують в якості сараїв і підсобних приміщень

Зайшовши всередину, не відразу розумієш, що вже знаходишся в скелі

Висота стель у скельних кімнатах до двох з половиною метрів. У деяких місцях ракушняк підпирають металеві балки, на землі стоять тазики і відра, що збирають воду.

– Тут у бабушки была прихожая. Стены штукатурили. Но когда осадки – всё сюда просачивается, поэтому всё так выглядит.

Раньше ракушняк был плотнее, теперь постепенно рушится, – розповідає жінка.

– Мама говорила, бабушка была счастлива, ведь у нее был дом, – продовжує хазяйка. – Летом прохладно, зимой не холодно. Температура держится круглый год в районе 13-15 градусов.

У кімнаті, куди в 1962-му Севастьянову принесли з пологового будинку, тепер стоять стелажі з консервацією і порожніми банками. Раніше тут були ліжко її батьків та дитяче ліжечко.

У колишній житловій кімнаті зараз льох з домашньою консервацією

Двох вікон і печі з димарем вистачало для комфортного життя.

– Это спальня, а дальше комната побольше, – веде Ірина. – Здесь тоже окна были когда-то.

Всё, что вы видите вокруг, дед рубал. Стены оббивал рубероидом, подпорки делал, чтобы ничего не сыпалось. Потом я здесь курятник организовала.

Складно повірити, що в такому приміщенні жили люди і відчували себе комфортно
У приватній власності Ірини унікальний пам’ятник скельної архітектури

Над головою – до трьох метрів породи і трохи грунту.

– Пильный камень (від слова “пила” – УП), рыхлый, с ракушечками, – показує Ірина Севастьянова.

– Ні, руками склепіння краще не чіпати! – попереджає гид Олександр Бабич. – У катакомбах це робити не рекомендується. Дивіться акуратно, щоб не обвалилося!

Селище

Для людини необізнаної видно тільки одну особливість селища на Шкодовій горі – його розташування. Подвір’я каскадом спускаються вниз схилом. Щоб піднятися вгору, потрібно подолати не такі довгі, як Потьомкінські, але все ж круті сходи.

Адміністративно і територіально селище Усатове відноситься до Одеси

Тим, хто приїжджає сюди вперше, історик Олександр Бабич показує малопомітні деталі, які розкривають таємниці цієї місцевості.

100-200 років тому ракушняк був скелетом, на якому трималася Одеса

– Там, там і там – все це з тутешнього каменю, – звертає він увагу на паркани та будівлі. – Он, бачите? Будинок немов під землю йде. Стінка примикає до скелі.

Каменотеси відпрацьовували вглиб, а потім почали поруч будувати житла з ракушняка.

Бабич: “Дерева у цих краях завжди не вистачало. Тому все, що можна, робили з каменю”

За словами Бабича, значна частина всіх одеських катакомб – результат видобутку жовтого каменю. Точна протяжність тунелів невідома. Кажуть, що понад дві тисячі кілометрів.

Вирізали так званою “англійської пилкою” або “акулою”, – розповідає гід. – Пиляєш, пиляєш, а потім відбиваєш ломом брилу. З неї вже нарізали готовий для продажу камінь, який називали “штука”. Бачите паркан? Він зроблений з таких “штук”.

Ракушняк утворився кілька мільйонів років тому на місці стародавнього Понтичного моря

– А ось паркан з кривих каменів, – продовжує Бабич. – З відходів виробництва, які не змогли продати. Називається “бут”, бутовий камінь.

На будівництво Одеси працювали десятки артілей. Каменотеси врізалися в породу в різних частинах міста. Катакомби, що залишилися, в наш час облюбували дігери, туристи-екстремали, наркомани і безпритульні.

Одеські катакомби – одна з визначних пам’яток міста, яку все частіше освоюють турист

Пляшки, сміття, шприци, матраци – в колишніх скельних будинках слідів сучасної цивілізації більш, ніж достатньо. Хоча принцип існування мало змінився за останні кілька мільйонів років: є печера, яка приховує від дощу і снігу; є вогонь, що дозволяє зігрітися.

Під час Другої Світової в катакомбах місяцями переховувалися партизани
Без досвідченого провідника далеко в катакомби краще не заходити

Олександр Бабич пам’ятає, як у 2013-му в Одесу приїжджали бразильські телевізійники, знімали людей, що живуть у катакомбах.

У них потім на ТБ вийшов сюжет про те, що є в світі місця, де хтось живе гірше, ніж в їх фавелах,– сміється гід.

Система

Коли здивування будь-кого, хто потрапляє в скельні кімнати Ірини Севастьянової, досягає, здавалося б, піку, господиня веде далі і показує те, що викликає справжнє захоплення.

– А тут, хлопці, клуб! – жартує екскурсовод, коли гості опиняються у великій печері з високими склепіннями.

– Тут, власне, вже виробка – пояснює Олександр Бабич. – Вхід в систему видобутку каменю. Туди і туди йшли суцільні ходи.

Всередині печери відчуваєш себе героєм пригодницького фільму
Дитинство Ірини Севастьянової в таких декораціях не було нудним

Чорна, як смола, сажа на стінах вказує на те, що колись тут активно користувалися вогнем.

У вас вхід в систему є? – вдивляється в темряву Бабич.

– Там все завалено, папа чем-то еще закрывал, – відповідає Ірина. – Знаете, в детстве я не хотела туда лезть. Не то, чтобы я боялась, просто желания такого не было.

Папа рассказывал, что был выход в Нерубайские катакомбы.

Над цими тунелями село Усатове, – пояснює гостям Бабич. – Якщо там далі був вхід, то, ймовірно, можна було потрапити в катакомби під селом Нерубайське, а потім і під Кривою Балкою.

У цьому районі, під чотирма селами, загальна протяжність всіх виробок близько 1 тисячі 200 кілометрів. Такі ось галереї, зали на глибині до 20 метрів. Нижче ракушняка вже немає.

За словами Ірини, в цих великих печерах тримали корів. У 50-х тварин ховали від влади, яка, виконуючи заклик Хрущова наздогнати і перегнати Америку (в тому числі за надоями), змушувала віддавати худобу в колгоспи.

– Один дедушка у нас на поселке скрывал корову в скале, никуда не выводил. Молоко втайне делили между местными мамочками, у которых были грудные дети.

Кто-то на дедушку донес, корову забрали. И тогда мой папа пошел на лакокрасочный завод. Меня нужно было как-то выкормить, а там молоко давали за вредность, – згадує Севастьянова.

Підземелля давало не тільки дах над головою, тепло, заробіток, а й воду. У печері залишився п’ятиметровий колодязь.

– Воду уже не берем оттуда, – каже Ірина. – Было время, когда насосом ее качали по полдня, а уровень все равно не падал. На вкус она соленовато-горьковатая. Мы мыли этой водой посуду и стирали.

Гліб Бабіч. На фронті загинув військовий, поет і волонтер

Про смерть 51-літнього Гліба Бабіча повідомили у видавництві “Білка”, де вийшла його книжка віршів.

Донька Гліба Бабіча Дарка Бабіч опублікувала у фейсбуці вірш, присвячений батьку:

Я маю писати, любити,

Але ти про це не почуєш,

Але ти нічого не скажеш…

Татусю, я буду сильніша.

Але мені поки що важко.

Гліб Бабіч народився 2 березня 1969 року у Миколаєві.

До війни 2014 року займався бізнесом, писав музику, тексти пісень. У Миколаєві організував студію звукозапису, в якій працював з 12 років, там записувалися не лише українські, а й закордонні музиканти.

У 2014 році пішов добровольцем в АТО, мав позивний “Лєнтяй”. Заснував і керував волонтерською ветеранською організацією “Республіка. Брати по Зброї”, яка має осередки по всій Україні.

Під час служби у 10 гірсько-штурмовій бригаді Гліб Бабич написав їхній гімн “Подай зброю мені, брате”, який виконав український рок-гурт “Kozak System”.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 1

У 2021 році вийшла збірка вірші Гліба Бабіча про війну.

У 2022 році “Kozak System” випустили кліп на ще одну пісню на слова Бабіча – “Мольфар”.

Разом з цим гуртом Гліб Бабіч написав також пісні “Сила і зброя”, “Досить сумних пісень”, “Свобода наче любов”, “Ті, що тримають небо над Різдвом”.

Навесні 2022 року Гліб Бабіч знову пішов до війська. Він воював і продовжував займатися волонтерством.

Автор фото, Неллі Спіріна, фейсбук ГО Справа Громад

Сьогодні друзі згадують Гліба і його вірші:

“Незалежно від щільності бою,

Не хвилюйся — все буде, як треба.

Що б не сталося – знаєм – над нами

Ти спокійно триматимеш небо…”

“Біля тебе було завжди тепло і драйвово. Ти завжди мріяв і робив. Ти був унікальним поєднанням справжнього воїна і справжнього поета…Я тебе любив. І люблю. І буду любити. Бо ти мій внутрішній голос. Ти був чесним і справжнім. І дуже добрим. Дуже. І безкорисним. Глібич, дорогий, дай сигарету, будь ласка, сьогодні я закурю… Ти відірвав сьогодні шматок мого”, – написав у фейсбуці Іван Леньо, фронтмен “Kozak System”.

Про смерть поета повідомив у фейсбук п’ятий президент Петро Порошенко:

“Гліб Бабіч — воїн і поет. Любив Україну понад усе. “Не вмирай за неї — вбий за неї!”, — це також його слова. Десятки знищених орків, в цілому — шість років на фронті, п’ять ротацій. Здавалося б, береженого й Бог береже. Тому звістка про загибель Гліба розірвала вечірню тишу, неначе грім — ясне небо”.

“Я буду сумувати за тобою, Гліб Бабіч. Так, я знаю, що зустрінемося. Я все знаю, але не можу втримати сліз”, — написала волонтерка та парамедикиня Юлія Паєвська (Тайра).

“Прощавай, мій прекрасний друг, Гліб Бабіч. Дякую за твоє яскраве життя, за твої вірші. Не забуду тебе ніколи”, – йдеться у дописі директорки видавництва “Білка” Ірини Білоцерковської.

“Дякую тобі за поради, дякую за підтримку і низький уклін за службу”, — написав спікер міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm Михайло Макарук.

Депутатка Ірина Геращенко згадує його волонтерську діяльність: “Мені здається, немає такої бригади, де б він не побував, куди б не привіз допомогу. Настільки справжній, що коли брався за щось – облаштування військового побуту, розвідка, бій, організація відрядження, волонтерство, акція, військове завдання – ми знали, що все буде чудово”

24 липня 2022 року Гліб Бабіч перепублікував у фейсбуці свій відомий вірш:

Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”

Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,

Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.

У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал.

29 липня рок-гурт “Kozak System” випустив їхню останню пісню з Глібом Бабичем “Не покинь”.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Прийняти та продовжити

Кінець YouTube допису, 2

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Також на цю тему