В якому році засноване місто Кунгур

0 Comments

Зміст:

Кунгур

Кунгу́р — місто в Пермському краї Росії, адміністративний центр Кунгурського району. Має статус міського округу. Лежить на південному сході краю, у Середньому Передураллі, за 90 км на південний схід від міста Пермi. Офіційно заснований в 1663 році, з 1970 року є історичним поселенням Росії . Населення — 66 478 осіб (2013), територія — 68,7 км ². Жителів міста називають кунгурякамі. Раніше використовували іншу назву — Кунгурці. Головною визначною пам’яткою міста є Кунгурська крижана печера. Завдяки їй місто здобуло широку популярність у світі. Чайна столиця Російської імперії.

Етимологія

Назва місту дала річка Кунгурка, що впадає в річку Ірень на місці будівництва першого острогу. Гідронім міг виникнути під впливом значного розвитку в околицях міста карстових явищ. У цьому випадку назва може бути пов’язана з тюркським ункур або унгур (печера, тіснина, щілина в скелях).

Історія

Вперше про закладення Кунгура згадано 1623 року. За іншою версією місто заклали в 1648 році на «порожній землі, яку руські люди купили в Іренських татар». Покупцями були чердинські й солікамські воєводи: думний дворянин Прокопій Єлизаров, стольники — князь Петро Прозоровський і Семеон Кондирєв. Місце для заснування вибрали за 2 версти від впадіння річки Кунгурки в Ірен, де розташоване село Старий Посад (тепер — село Троїцьк), що в 17 верстах на південь від нинішнього Кунгура. Відбудували місто до 1649 переселенці з Чердині й Солікамська, до яких пізніше приєдналися вихідці з Вятки, Кайгорода , Сольвичегодська і Устюга.

1662 року спалахнуло повстання башкир , незадоволених обманом з боку росіян, які купували землю, і зловживаннями посадових осіб під час збору ясака. На день Іллі татари і башкири взяли Кунгур, який до цього часу налічував за різними оцінками від 58 до 96 дворів. «Після цього погрому» в живих залишилися лише ті, хто встиг сховатися в навколишніх лісах і печерах по берегах Ірени і Силви.

Уцілілі жителі в чолобитній царю Олексію Михайловичу просили того самого року дозволити їм побудувати нову фортецю. У 1663 році Кунгур був закладений повторно, але вже на новому місці. З 1673 по 1675 Кунгур обгородили дерев’яним кремлем, замість колишнього острогу, у який вбудували 8 веж, дві з яких — Спаську та Тіхвінську — обладнали воротами і зробили їх проїжджими. Висота стін кремля в інших місцях сягала трьох саженів (бл. 6,5 м).

1703 року Семен Ремезов, відомий сибірський картограф, склав креслення Кунгура і повіту, що оточував місто. Того самого року приписні селяни обложили Кунгур, бо були незадоволені приїздом до міста верхотурського воєводи. Облога тривала тиждень — від 17 до 23 липня. Наступного, 1704 року, у Кунгурі закінчили будівництво і освятили перший у місті кам’яний храм — Благовіщенський. Храм був народним у прямому сенсі цього слова — на його зведення з кожного мешканця зібрали по 25 коп., — Що не завадило його підірвати в кінці 30-х років для будівництва Палацу оборони. Останній так і не був побудований.

У 1724 році розпочав роботу шкіряний завод, що зайнявся виробництвом юхти. Спочатку шкіряні підприємства розташовувалися у верхній частині Кунгура, і лише на початку XIX ст. їх перенесли до нижнього міста, оскільки замочування шкір і їх мийка псували воду в Силві, роблячи її непридатною для пиття. Того ж 1720 року Василь Татищев заснував у місті Гірничу канцелярію, яка 1725 року змінила назву на Кунгурський бергамт, а 1721 року — першу уральську гірничозаводську школу. Кунгур стає центром гірничозаводського округу, а в 1737 році до міста переводять провінційне управління з Солікамська.

На самому початку 1774 року до Кунгура підступили татарські, башкирські і бунтівні козацькі загони Пугачова під керівництвом Салавата Юлаєва та Івана Кузнєцова загальною чисельністю близько 11 тис. Кунгурський воєвода ще 27 грудня 1773 втік з усіма чиновниками до Строганових, за що згодом був позбавлений чинів і висланий до Вятки. Але місто вистояло облогу бунтівників.

У 1786 році Кунгур з центру Пермської провінції перетворено у повітове місто Пермського намісництва, а після її перейменування 1797 року — в центр Кунгурського повіту Пермської губернії. У 1783 році до міста дійшов благоустрій Сибірського тракту, по якому в 1790 році по дорозі на заслання до Кунгура приїхав Олександр Радищев. На строк від 28 листопада до 4 грудня він зупинився у хаті воєводи.

У 1837 році в Кунгурі побував Василь Жуковський, який супроводжував майбутнього імператора Олександра II в його ознайомчій поїздці по Росії. 1840 року в Кунгурі відкрито першу в місті публічну бібліотеку, складену з книг Кирила Хлєбникова , дослідника Камчатки і Російської Америки, подарованих місту. Того ж року купець Олексій Губкін заснував у місті чайну торгівлю, яка завдяки зусиллям його та інших кунгурських підприємців незабаром перетворює місто на великий центр гуртової торгівлі чаєм. У липні 1877 Губкін відкрив у місті Кунгурське технічне училище, при якому були механічні майстерні, що після подій 1917 року стали основою для створення Кунгурського машинобудівного заводу. У 1887 році розпочало роботу строкове пасажирське пароплавство між Перм’ю і Кунгуром по річках Камі, Чусовій і Силві, а 1909 року відкрито залізничну станцію Кунгур на ділянці Перм — Єкатеринбург, яка є складовою частиною Транссибірської магістралі. Того ж 1909 року почали функціювати міський водопровід і краєзнавчий музей. За два роки до того в Кунгурі з’явився телефонний зв’язок.

1970 року Кунгур занесли до списку історичних міст Росії. З липня 2002 року в Кунгурі почали щорічно проводити «Небесну Ярмарку» — фестиваль повітроплавання, де можна побачити безліч аеростатів різноманітної конструкції.

Природні ресурси

Місто лежить на півночі Кунгурського лісостепу, своєрідного природного комплексу, де химерно поєдналися широколистяно-ялиновий ліс і степова рослинність. Розмаїття степових, лісових, лугових видів рослин доповнюється широким представництвом реліктів, ендеміків. Рельєф у межах міста пересічений, підстильні товщі складені з м’яких порід — вапняків, ангідритів, гіпсів, розвинені карстові явища. Все це ускладнює будівництво в межах міста. На території міста розташований унікальний геологічний пам’ятник — Кунгурська крижана печера — одна з найбільших карстових печер у Європейській частині Росії (протяжність 5600 м, 60 озер).

Місто лежить на берегах річки Силви, а також Ірені і Шакви, що впадають у неї. Води цих річок вирізняються високою насиченістю вуглекислими солями кальцію, магнію (особливо річки Ірень), що обмежує можливості їх споживання в побуті і господарстві. Багато підприємств для своїх потреб використовують підземні води. Бурхливе танення снігів часто призводить до повеней. У місті вода піднімається на 5-7 м.

Транспорт

Кунгур — великий транспортний вузол, через який проходять дороги федерального (Р242) і крайового (Р343) значення. У місті діє залізнична станція Транссибірської магістралі.

Історично Кунгур був вузлом шляхів сполучення в Доураллі. Через місто проходив відомий Сибірський тракт. Гороблагодатський тракт пов’язував Кунгур з Осою, а Бірський тракт — з містами Бірськ, Уфа.

Також є автобусні сполучення з Ордою, Перм’ю, Чорнушкою та іншими населеними пунктами.

Туризм

Кунгур — одне з найстаріших міст Прикам’я та Поволжя, відоме завдяки купецьким традиціям, провінційній архітектурі 17-19 ст. Колись до Кунгура діставались по Сибірському тракту, по якому проходив Великий чайний шлях, який об’єднує Росію, Монголію і Китай з Європою. У ХХ столітті 80 % всієї російської торгівлі чаєм проходило через Кунгур. Донині місто тримає почесне звання «Чайна столиця Російської імперії».

Туристи називають сучасне місто містом-релаксом з музеями і парками, торговими та небесними ярмарками, ремісничими майстернями, фестивалями, заміськими базами відпочинку та прогулянковими набережними.

Релігія

Більшість жителів сповідують православ’я. Головні храми: Церква Тихвінської ікони Божої Матері, Мала Олексіївська церква. Також у місті присутні католики (переважно поволзькі німці та поляки), протестанти та мусульмани.

Населення

Чисельність населення міста стабільна і в останні роки практично не росте. Відтік населення з міста повністю компенсується міграціями із суміжних територій і природним приростом. Параметри статево-віковою структури відповідають середньообласному рівню. Частка працездатного населення — 57,6 %, старшого ніж працездатне — 17,3 %. Середній вік — 33,9 року. Середньорічна чисельність робітників і службовців — 35,8 тис. чол. Забезпеченість фахівцями з вищою і середньою спеціальною освітою в місті вища, ніж у сільських районах.

Переважають росіяни (більше як 90 %), проте в місті проживають також башкири, татари та інші народності. Рівень забезпеченості робочою силою високий. Місто виділяється серед інших міст області високою часткою населення з вищою і середньою спеціальною освітою і одночасно значним числом людей з початковою освітою і таких, що її не мають.

Зміна чисельності населення по роках:

  • ▲ 14 300 осіб (1897 р. — Перший офіційний перепис російської імперії)
  • ▲ 36 000 осіб (1939 р.)
  • ▲ 74 488 осіб (1970 р.)
  • ▲ 82 000 осіб (1986 р.)
  • ▼ 75 500 осіб (2000 р.)
  • ▼ 68 000 осіб (2005 р.)
  • ▼ 67 900 осіб (2010 р.)
  • ▼ 66 100 осіб (2011 р.)
  • ▲ 66 316 осіб (2012 р.)
  • ▲ 66 478 осіб (2013 р.)

Пам’ятки

  • Маєток Ковальова
  • Міська управа Кунгура
  • Кунгурський гостинний двір
  • Будинок М. І. Ануфрієвої
  • Кунгурський будинок Грибушина
  • Кунгурський Малий Гостинний двір
  • Центральна міська бібліотека ім. К. Т. Хлєбникова
  • Маєток Хлєбникових
  • Обеліск від військ Пугачова
  • Маєток Дубініна
  • «Пуп Землі»

Уродженці

  • Єлісєєв Ігор Миколайович (1965—2015) — капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
  • Попов Михайло Абрамович (1753—1811) — російський купець 2-ї гільдії, перший міський голова Пермі.

🗝 Історичні факти та легенди про Суми, які варто пам’ятати

Цього року Суми відзначають 366 річницю заснування міста. Найчастіше питання, що виникає у місцевих мешканців щоразу наприкінці літа: «Якого числа відбудеться святкування Дня міста?». Ми вирішили розібратися, чому ми постійно змінюємо дати урочистостей, коли ж насправді було засноване місто Суми і заразом пригадати найбільш популярні легенди та історичні моменти в розвитку міста. У цьому нам допоміг Григорій Стариков, кандидат історчних наук, у своєму блозі спеціально для читачів Цукру.

Григорій Стариков

Кандидат історичних наук

Історія нашого міста повчальна тим, що наочно демонструє: провінція – це не географічне поняття, а стан душі. Теоретично Суми можна назвати містом-кабінетом, в якому все потрібне компактно розташовано і до того ж у зоні пішої доступності.

Історія нашого міста повчальна тим, що наочно демонструє: провінція – це не географічне поняття, а стан душі. Теоретично Суми можна назвати містом-кабінетом, в якому все потрібне компактно розташовано і до того ж у зоні пішої доступності.

Сьогодні, на жаль, на мою думку, місто не має якогось виразного обличчя. Проте історія – це не збірка гарних і сумних подій, а наука, що дозволяє побачити, чому ми знаходимося там, де є. І тут не варто наводити марафет, щоб не встидатися перед іншими. Натомість потрібно прокладати вектор туди, куди ми хочемо потрапити.

У цьому блозі спробуємо фрагментарно згадати цікаві аспекти з нашої давньої і недавньої історії.

Заснування міста Суми

Здавалося б, доволі прозаїчне питання, але ніт: тут цілий клондайк цікавинок. Статут територіальної громади міста Суми містить три твердження:

  • Датою заснування Сум слід вважати 25 червня 1655 року
  • День визволення міста Суми від фашистських загарбників – 2 вересня 1943 року
  • День міста – перша субота вересня

Із цього отримуємо парадокс: є дата заснування, але вона не є Днем міста. Натомість є визначений День міста в першу суботу, але місцева влада і політики вітають щороку 2 вересня, фактично у День визволення.

Звідки такі хитросплетіння? Справа в тім, що місто Суми засноване переселенцями з Правобережної України, яких очолював отаман Герасим Кондратьєв. Ці землі належали тоді московському царю. Козаки звернулись по дозвіл оселитись тут 24 червня 1655 року і вже 26 червня його отримали. Але треба зважати, що дати вказані за старим стилем. Перевівши їх на сучасний, це буде початок липня.

Що стосується року заснування, то можна зустріти згадки про 1651, 1652, 1653 та інші роки заснування міста Суми. Подібні речі є спробами грати на місцевому псевдо-патріотизмі та просто поганяти вітер дискусії. В свій час історик, який став першим дослідником Слобідської України, Дмитро Багалій, припустився помилки і замість 1657 року написав про 1653.

Ця неточність корифея давно з’ясована і не є хайповою новиною. Проте її все ще використовують, особливо, коли є бажання довести, що Суми з’явилися раніше за Харків — останній був заснований у 1654 році

Звідки взявся вересень

Козацька еліта збудувала успішне місто, за статками і впливом на рівних конкурувала з московськими можновладцями, змогла спочатку порозумітись із царською адміністрацією, а потім взагалі її випхати і усунути від втручання в справи міста. Що, власне, і є спроможним самоврядуванням.

Годинник на дзвіниці Спасо-Преображенського собору недарма є своєрідною відсилкою до Магдебурзького права та може символізувати спадкоємність місцевих еліт ХVII, XVIII та ХІХ століть.

У радянський час подібна тяглість традицій «реакційної буржуазії» та ознаки спроможного місцевого самоврядування аж ніяк не толерувались. Відтак, історично обумовлені дні заснування масово підмінювались радянською владою «днями визволення».

Чому вітати з Днем міста 2 вересня – моветон

Війна – це трагедія, і в першу чергу – цивільного населення. Десятки мільйонів загиблих, зниклих та покалічених, зруйновані долі, індустрія смерті — табори, які «виготовляли» трупи в промислових масштабах. Мабуть тому до 1965 року, до «дорогого» Леоніда Ілліча, людям не спадало на думку називати це все «перемогою» і влаштовувати паради й гулянки на 9 травня. Тож весь святковий пафос вітань у цей день виглядає недоречним. Романтика війни приваблює тих, хто на ній не був.

Зрештою, є грубою помилкою стверджувати, що 2 вересня Суми визволені від «фашистських» загарбників

Фашистами були італійці, а німці – нацистами. А Суми не звільняли від італійців. Як бачимо, незацікавленість власною історією призводить до зайвої бюрократії та плутанини.

Герб міста Суми

Намагаючись пояснити назву міста, розповідають, що Герасим Кондратьєв під час полювання загубив тут суми (торби). Тому 3 суми і представлено на гербі міста. Але це легенда значно пізніших часів. Насправді Суми послуговувались традиційною козацькою символікою. Одним із таких прикладів може бути прапор Сумського козацького полку: Богородиця, яка тримає однією рукою немовля-Христа, а іншою – Біблію.

Сьогодні, на жаль, на мою думку, місто не має якогось виразного обличчя. Проте історія – це не збірка гарних і сумних подій, а наука, що дозволяє побачити, чому ми знаходимося там, де є. І тут не варто наводити марафет, щоб не встидатися перед іншими. Натомість потрібно прокладати вектор туди, куди ми хочемо потрапити.

У цьому блозі спробуємо фрагментарно згадати цікаві аспекти з нашої давньої і недавньої історії.

Заснування міста Суми

Здавалося б, доволі прозаїчне питання, але ніт: тут цілий клондайк цікавинок. Статут територіальної громади міста Суми містить три твердження:

  • Датою заснування Сум слід вважати 25 червня 1655 року
  • День визволення міста Суми від фашистських загарбників – 2 вересня 1943 року
  • День міста – перша субота вересня

Із цього отримуємо парадокс: є дата заснування, але вона не є Днем міста. Натомість є визначений День міста в першу суботу, але місцева влада і політики вітають щороку 2 вересня, фактично у День визволення.

Звідки такі хитросплетіння? Справа в тім, що місто Суми засноване переселенцями з Правобережної України, яких очолював отаман Герасим Кондратьєв. Ці землі належали тоді московському царю. Козаки звернулись по дозвіл оселитись тут 24 червня 1655 року і вже 26 червня його отримали. Але треба зважати, що дати вказані за старим стилем. Перевівши їх на сучасний, це буде початок липня.

Що стосується року заснування, то можна зустріти згадки про 1651, 1652, 1653 та інші роки заснування міста Суми. Подібні речі є спробами грати на місцевому псевдо-патріотизмі та просто поганяти вітер дискусії. В свій час історик, який став першим дослідником Слобідської України, Дмитро Багалій, припустився помилки і замість 1657 року написав про 1653.

Ця неточність корифея давно з’ясована і не є хайповою новиною. Проте її все ще використовують, особливо, коли є бажання довести, що Суми з’явилися раніше за Харків — останній був заснований у 1654 році

Звідки взявся вересень

Козацька еліта збудувала успішне місто, за статками і впливом на рівних конкурувала з московськими можновладцями, змогла спочатку порозумітись із царською адміністрацією, а потім взагалі її випхати і усунути від втручання в справи міста. Що, власне, і є спроможним самоврядуванням.

Годинник на дзвіниці Спасо-Преображенського собору недарма є своєрідною відсилкою до Магдебурзького права та може символізувати спадкоємність місцевих еліт ХVII, XVIII та ХІХ століть.

У радянський час подібна тяглість традицій «реакційної буржуазії» та ознаки спроможного місцевого самоврядування аж ніяк не толерувались. Відтак, історично обумовлені дні заснування масово підмінювались радянською владою «днями визволення».

Чому вітати з Днем міста 2 вересня – моветон

Війна – це трагедія, і в першу чергу – цивільного населення. Десятки мільйонів загиблих, зниклих та покалічених, зруйновані долі, індустрія смерті — табори, які «виготовляли» трупи в промислових масштабах. Мабуть тому до 1965 року, до «дорогого» Леоніда Ілліча, людям не спадало на думку називати це все «перемогою» і влаштовувати паради й гулянки на 9 травня. Тож весь святковий пафос вітань у цей день виглядає недоречним. Романтика війни приваблює тих, хто на ній не був.

Зрештою, є грубою помилкою стверджувати, що 2 вересня Суми визволені від «фашистських» загарбників

Фашистами були італійці, а німці – нацистами. А Суми не звільняли від італійців. Як бачимо, незацікавленість власною історією призводить до зайвої бюрократії та плутанини.

Герб міста Суми

Намагаючись пояснити назву міста, розповідають, що Герасим Кондратьєв під час полювання загубив тут суми (торби). Тому 3 суми і представлено на гербі міста. Але це легенда значно пізніших часів. Насправді Суми послуговувались традиційною козацькою символікою. Одним із таких прикладів може бути прапор Сумського козацького полку: Богородиця, яка тримає однією рукою немовля-Христа, а іншою – Біблію.

Герб із трьома сумками з’явився за Катерини ІІ, вона ліквідувала залишки козацької автономії. Тож уся символіка попередніх часів, яка нагадувала про самоврядування, масово замінювалась вигаданими новотворами.

В радянський час політика підміни української історії залишилась без змін. Щоправда, домалювали шестерню, колбу та знак ядерної енергетики.

Хто такий Герасим Кондратьєв

Його походження залишається нез’ясованим. Перші згадки про нього – очолення ним громади переселенців з міста Ставищ Білоцерківського полку, які поклали початок місту Суми. У більшості документів сумський полковник зветься «Кондратьєвим», інколи «Кондратьєвич». Це свідчить, що прізвище є патронімним, тобто таким, що походить від імені його батька — Кіндрата. В одному документі його навіть називають «Шустиков» — по назві одного з перших сіл, яким він заволодів.

Вплив сумського полковника стрімко зростав, і в 1660/70-ті роки до полку були приписані Суми, Боромля, Олешня, Лебедин, Кам’яне, Недригайлів і навіть Охтирка. Остання стане окремим полком, але до сумського додадуться Білопілля, Миропілля, Краснопілля, Межиріч. Тобто територія тодішнього Сумського полку та теперішнього нового Сумського району цілком співмірні.

Кондратьєв претендував на гетьманську булаву і певний час підписував себе «гетьманом». Він створив багатий і потужний рід, без якого складно уявити історію Слобожанщини.

Крім оповіді про загублені полковником торби, є легенда, що він мав сестру, яка очолювала розбійницьку банду. Згодом її спіймали, і не зважаючи на родинні почуття, Кондратьєв наказав її живцем замурувати. Одна з версій стверджує, що не куди-небудь, а в стіну Воскресенського собору. Зрозуміло, що це байка, яка є відгомоном легенд середньовіччя.

Альтанка — символ міста

Альтанку Суми отримали випадково. Наприкінці ХІХ століття геологи із далекого Санкт-Петербургу вирішили, що у Сумах має бути нафта. Розвідку вони почали проводити в самому центрі міста. Час спливав, але «чорне золото» так і не з’являлося. Людям ставало все цікавіше, а місцевій владі все ніяковіше. Нарешті геологів «попросили» на вихід, а на цьому місці зробили відкриту терасу. «Фішка» сумської альтанки в тому, що вона збудована без жодного цвяха. Проте сьогодні їх там предостатньо і тепер це ще одна легенда.

Суми як європейське містечко

Наше місто хоч і знаходиться поруч із російським кордоном, але його етнічний склад і архітектура ніколи не відповідали типовим уявленням про провінцію. В ХІХ – на початку ХХ століття в Сумах мешкали німці, австрійці, чехи, поляки, євреї. Чимало з них працювали на підприємствах Харитоненків. Хтось опинився в Сумах внаслідок того, що був висланий вглиб території Російської імперії (наприклад, поляки після невдалих повстань) чи тікав від лінії фронту під час І світової війни.

Суми мали прекрасну бруківку, тротуари, сквери, сади, відрізнялися винятковою чистотою довкілля. Місцеві можновладці змагалися в благодійництві: хто будував собор, хто – лікарню, хто – притулок. Місто мало костел, кірху, синагогу.

Павло Харитоненко замовив у Санкт-Петербурзі і Стокгольмі ексклюзивну серію листівок з видами пам’яток міста та панорамами сумських вуличок. Сьогодні б це назвали брендуванням та просуванням міста

Суми жодним чином не вкладались у шаблон провінційного закутка Російської імперії і мали певний шарм європейського містечка.

У другій половині 1930-х років Радянський Союз вивіз з Іспанії, де точилася громадянська війна, дітей місцевих комуністів. Після дитячих будинків вони були розселені на території СРСР, частина з них опинилася в Сумах. Загалом їх тут нараховувалося до 300 осіб і вони вносили неповторний колорит.
Згодом німців і австрійців примусово виселили, євреїв фізично знищили в часи ІІ світової, іспанці виїхали, як тільки Совок відкрив кордони.

Вид із нині неіснуючої вулиці Миколаївської на Соборну, fandom.com

Ще один європейський сюжет в історії міста з’явився в 1988 році. Тоді в Суми приїхали італійці з промислової компанії «Danieli» будувати підприємство для виготовлення обважнених бурильних і ведучих труб. Згодом частина наших дівчат виїхала з ними до Італії. Так, у місті Брешія утворилася сумська діаспора, а в Сумах залишився трубний завод. Сьогодні місцева влада так і не налагодила контакт із земляками.

Сіра радянщина

У радянський час місто поступово почало втрачати виразний колорит попередньої епохи. Наприклад, Покровську церкву використовували як крематорій, а потім знищили. Троїцький собор використовувався як склад. Згодом планувалось переробити його під планетарій і знести дзвіницю. Воскресенську церкву хотіли просто знищити під приводом, що вона банально заважає руху транспорту. Вулицю Троїцьку забудували безликими типовими «коробками».

Частина згаданих пам’яток збережена завдяки Михайлу Лушпі. Йому ж на певний час вдалося створити Сумам імідж «міста троянд і фонтанів», і тут також є купа цікавих історій. Зокрема, на Покровській площі планувалося створити куток казкових героїв. Виготовили скульптуру Садко, але проєкт згорнули і він майже 10 років пролежав на складі. В 1985 році збудували каскадний фонтан, який справляв враження певної незавершеності. Тоді на нього встановили згадану скульптуру і тепер його знають, як «фонтан Садко».

Місто молодіжних війн

В кінці 1980-х років почала набувати масовості ще одна «фішка» Сум – так звані «збори». Місто виявилось поділеним між молодіжними угрупуваннями, які, як правило, носили назву відповідної вулиці чи району: Баумана (B), Роменська (R), Дзержинка (DZ), Пришиб (Pr), Хімік, 9, Борці (Br) тощо. Точками зіткнення були навчальні заклади, ринки та місця відпочинку. Зокрема, «Романтика» («Ромашка» в народі) зачепала всі потаємні струни душі. В той час це був по-справжньому вир молодіжного життя.

Бойові дії відбувалися шляхом «стрілок», тобто призначених місць для бійки «натовп на натовп» (наприклад, район Блакитних озер), пробіжок (марш-кидок по ворожій території, коли могли бити і простих перехожих), засідок в під’їзді, зустрічей під школою після уроків.

Баталії супроводжувалися використанням «колів» (арматури), молотків, ланцюгів, цеглин тощо. Також не вважалось зазорним гуртом побити одного. Ідеологічною складовою зборівського руху була тюремна романтика: пісні Круга, тату, книжки про злодіїв. Природньо, що траплялись убивства та тяжкі каліцтва. Тому з другої половини 1990-х років домовились, що «коли» більше не використовуватимуть.

Кінець цій специфіці міста поклали силовики за вольовим рішенням тодішнього голови ОДА Володимира Щербаня (той, що бізнес віджимав і Леніна зняв біля «кривої хати»). Переважна більшість повернулась до повсякденного життя, а певна частина пішла «работать», тобто криміналізувалась.

Сьогодні яскравим аналогом сумських зборів є рух «АУЕ» в Російській Федерації. Але це вже не масштаб одного міста і зовсім інша історія.

Замість підсумків

Останнім часом про Суми можна почути, що це місто, в якому нічого не відбувається і яке швидко провінціалізується, поступово втрачаючи позиції серед своїх «колег» – інших обласних центрів. Історія показує, що так було не завжди, просто місто дещо втратило свій ритм і поступ.

Чому Кондратьєви, Харитоненки, Суханови розбудовували наше місто? Тому що вони в ньому жили. Чому його не розбудовував, скажімо, Чехов? Тому що він тут просто проживав певний період.

Пульс Сум став слабшим через те, що ми сприймаємо місто крізь призму проживання, а не життя. Відмінність полягає в тому, що за місце, де ти живеш, байдуже що це – будинок, місто чи планета, має з’являтися відповідальність. За сплату податків, потрапляння недопалку в урну, прибирання за своїм песиком, збереження пам’яток і пам’яті тощо.

Є два прийнятих гасла у новому бренді міста Суми: це «важливо побачити» і «побачити важливе». Сподіваюся, що до двох існуючих кожен із нас додасть третій – «важливе — можливо». Якщо докласти зусиль, за нальотом сірості цілком можна побачити, що Суми мають значний потенціал стати комфортним містом можливостей, відповідальності, уособлення слобожанського колориту та згуртованості.

Солоний — Тор — Слов’янськ: краєзнавець з Донеччини видав нову книгу про історію Слов’янська, що в ній цікавого (ФОТО)

Краєзнавець з Донеччини Ігор Гулько видав книгу про історію рідного міста Слов’янськ у XVII столітті. У тогочасних документах це місто називалося “Солоний”. Ми розпитали автора докладніше, про що книга. “У зв’язку з тим, що тут видобували сіль, місто називали Солоним. Це не міф, це термін, який зустрічається у перших, початкових документах. Багато хто цього не знає — чули лише назву “Тор”. Але назва міста “Тор” з’явилася у документах лише у 1704 році. А засноване місто було, за документами, у 1676 році”, — розповідає Вільному радіо краєзнавець зі Слов’янська Ігор Гулько. Чоловік — не фаховий історик, має вищу технічну освіту. Каже, що звик опиратися виключно на архівні документи. Ігор Гулько. Фото з власного архіву дослідника
“Ані легенди, ні міфи, ані красиві казки про Катерину ІІ, яка, мовляв, їхала тут повз та сказала “Славный городок!”, через що місто й назвали Слов’янськом — нічого цього не було, вона тут не проїжджала”,
— каже краєзнавець. Чоловік каже, що вже у першому розділі книги можна знайти 8 архівних документів, у яких Слов’янськ має назву “Солоний”. “Це документи “першої руки” — рукописні документи, які писали сучасники тих подій між 1676 та 1704 роками. В них чорним по білому написано: “Місто Солоний засноване у 1676 році”. На початку XVIII століття Солоний у документах почав називатись Тором. А у 1784 році місто Тор було перейменоване у місто Слов’янськ — мені вдалося знайти такий документ в бібліотеці імені Вернадського”, — розповідає про три назви рідного міста Ігор Гулько. Нова книга присвячена історії міста Слов’янськ XVII століття. Багато архівних даних про цей період нашої історії зберігаються у російських архівах. І дослідник за попередні роки зміг дістати звідти деякі документи. “Це російський держархів давніх актів. Свого часу мені вдалося зібрати понад 30 копій справ з різних фондів, на основі яких ця книга і базується. Близько 20 документів, про які я розповідаю у своїй новій книзі, не публікувались ніде”, — каже дослідник. Розділи книги про історію Слов’янська. Фото Ігоря Гулька Розділи книги про історію Слов’янська. Фото Ігоря Гулька Розділи книги про історію Слов’янська. Фото Ігоря Гулька
У книзі він, зокрема, наводить документи, складені першими воєводами Солоного, тобто Слов’янська. Їх призначав московський цар, але більшість місцевого населення складали українці. “Першим воєводою був Маслов, наступним — Протасов, потім Дуров, потім Лука Онучін. Це воєводи, яких призначали наказом царя, це представники Московської держави. Є документ 1683 року із переписом населення Солоного — скільки було козаків (українців) та росіян — співвідношення було десь 70:20. Тобто більшість було наших, українців. Козаків тоді називали “черкасами”. Але московська держава намагалася усе тримати під своїм контролем: збирати податки за виварювання солі, за проїзд по мостах через ріки тощо”, — розповідає Ігор Гулько. Цікавою він називає справу про зачатки корупції у ті часи. “Другий воєвода Солоного Богдан Протасов почав займатись корупцією та збирати із солеварів більший податок, аніж було встановлено. За це туди відправили окремих людей, його допитували та призначили іншого воєводу. Справа 1678 так і зветься: “Про зловживання воєводи Протасова при зборі пошлин з солеварів”. Вже тоді московські правителі незаконно набивали собі кишені, — каже автор книги.

Солеваріння 400 років тому на території Донеччини було небезпечною справою

Чоловік розповідає, як у XVII столітті виглядав нинішній Слов’янськ. “Перша згадка про прийшлих солеварів з’явилася у 1622-1625 роках. Люди, умовно, приїжджали на возі з двома волами, наварювали солі та їхали. Це було дуже небезпечно. У книзі є маса епізодів, коли татари брали людей в полон, підпалювали місто. Це все треба було відновлювати”, — каже Гулько. Так продовжувалось до початку XVIII століття. При цьому, технологія виварювання солі поступово змінювалася. На основі опису міста автор зробив і цікаві схеми. “Я прив’язав описані укріплення (рви, розташування фортеці) до місцевості та зробив дві схеми, де все це розташоване. Показав у масштабі, як виглядали стіни фортеці, їх розмір в метрах, якою була висота башт тощо. Цього раніше теж ніде не було, я це сам відтворив”, — каже Гулько. У книзі є, зокрема, і давня кольорова карта міста. Фото: Facebook/ Игорь Гулько
“Наприкінці книги вклеєна велика кольорова мапа міста Тора (Слов’янська) розміром 40х50 см 1742 року. На ній докладно вказано, де знаходились різні укріплення, фортеця, церква тощо із розшифруванням — дуже цікаво”, —
додає краєзнавець.

“Датою заснування Слов’янська слід вважати все ж 1676 рік”

За часів УРСР датою заснування міста Слов’янськ вважали 1676 рік, каже він та погоджується з цією датою. Але у 2001 році постановою Кабміну затвердили датою заснування міста 1645 рік, тобто на 31 рік зробили його “давнішим”, розповідає автор книги. “У розділі V я надаю переписку з Кабміном, Мінкультом, Інститутом історії України. Жодна з цих організацій ніякими документами не підтвердила, що були підстави у 2001 році змінити дату заснування міста на 1645 рік”, — каже краєзнавець. Книгу можна придати в магазині “Тройка” у Слов’янську по вул. Університетська, 16 або замовити в автора, написавши на електронну пошту [email protected] чи у месенджері Facebook за цим посиланням . Це вже його другий том історичних праць про історію Слов’янська, каже автор книги. У 2019 вийшла його книга накладом у 550 екземплярів “Солоний — Тор — Слов’янськ: матеріали для вивчення історії міста”.

Те видання, за словами Ігоря Гулька, не лише поширили серед усіх бібліотек та шкіл міста, а й відправили екземпляри до трьох університетських бібліотек США. Обидві книги чоловік видав власним коштом. На місці нинішнього Бахмута теж виварювали сіль. Наприкінці XVIII столітя по сучасній території України проїхав німецький дослідник Йоган Гюльденштедт. Все занотоване ним потім видали та пізніше переклали. Але опис подорожі в Бахмут фактично випав у цьому перекладі. Краєзнавець з Лисичанська Микола Ломако сам переклав з німецької детальний опис Бахмута тих часів. Про це читайте в матеріалі “ Подорож по Донбасу в 1774-му: Яким побачив Бахмут німецький дослідник Гюльденштедт ”.