Якого курсу дотримувався імператор Олександр 3

0 Comments

Зміст:

§21. «ВЕЛИКІ РЕФОРМИ» В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

19 лютого 1855 р. на російський престол вступив імператор Олександр II (1818-1881), який увійшов у історію під ім’ям «Визволителя». Він не був лібералом, але розумів потребу модернізації країни. Його ставлення до Європи визначалося бажанням зберегти позиції Росії як великої держави.

Поміркуйте, у чому Олександр II вбачав потребу проведення реформ у Росії.

Початок правління Олександра II знаменувався низкою заходів щодо лібералізації режиму. 19 лютого 1861 р. видав маніфест «Про всемилостиве дарування кріпосним людям прав стану сільських обивателів», а також «Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності». «Ви переконаєтесь, що все, що можна було зробити для захисту поміщиків, – зроблено», – сказав Олександр II, підписуючи маніфест про звільнення селян.

Документи та матеріали

«1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди.

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, передають селянам за встановлені повинності в постійне користування селян присадибну їхню осілість і, крім того, для забезпечення побуту їх та виконання обов’язків їх перед урядом визначену в «Положеннях» кількість польової землі та інших угідь.

23. Селянам надається право: провадити вільну торгівлю; відкривати й утримувати фабрики, різні промислові, торговельні, ремісничі підприємства; записуватись у цехи, займатися ремеслами; вступати у гільдії, торговельні розряди.

59. Поки селяни залишаються зобов’язаними поміщикові, селяни повинні виконувати панщину, сплачувати оброк.

187. Кожна сільська громада відповідає круговою порукою за справне відбування казенних, земських і громадських повинностей кожним з її членів» – із «Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», 19 лютого 1861 р.

Використовуючи текст документа, схарактеризуйте зміни у становищі селян. Що в документі сказано про поміщицьку власність?

Унаслідок скасування кріпосного права селяни стали особисто вільними, але перебували в економічній залежності від поміщика та держави. Аграрна реформа 1861 р. ліквідувала кріпосництво, але зберігала поміщицьке землеволодіння.

Селянам зачитують маніфест про звільнення від кріпацької залежності. Художник Б. Кустодієв

Проведення аграрної реформи стало початком реформування всіх інших сторін громадського та державного життя.

Чому самодержавство зберегло поміщицьке землеволодіння? Поміркуйте, чому в 1860-1870-х роках в Росії проводяться реформи. Використовуючи підручник, доберіть факти, що підтверджують вашу думку.

У 1864 р. було проведено земську реформу. Самодержавство залучало до співробітництва ліберальне дворянство та буржуазію. Було створено місцеві виборні органи – губернські й повітові земства. До їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії, духовенства, селян тощо. Земські збори відбувалися раз на рік. Для постійної роботи створювалися земські управи, що діяли під наглядом губернатора. Займалися земства виключно господарськими питаннями місцевого значення – утриманням шкіл, лікарень, шляхів сполучення тощо. Земства фінансувалися за рахунок місцевого податку, яким обкладалося все населення.

У 1870 р. було проведено міську реформу, яка забезпечила створення системи міського самоврядування. Створювалися виборні міські думи, членів яких обирали всі платники податків міста за безстановим принципом. Міська дума обирала виконавчу владу – міську управу на чолі з головою.

Документи та матеріали

16 червня 1870 р. було введено «Міське положення» – закон про органи місцевого самоврядування. На губернаторів відтепер покладалося лише спостереження за виконанням постанов міської Думи. За Положенням, право участі у виборах і право бути обраним мало все населення чоловічої статі, яке досягло 25-річного віку, яке володіло в місті майном або займалося промислами, і ті, хто не був під судом і слідством. Усі виборці поділялися за майновим цензом на три розряди; від кожного розряду обиралося по 24 гласних, а повний склад Думи комплектувався із 72 гласних. У справах, що стосувалися благоустрою міста, міського господарства та управління, Дума була органом дорадчо-вирішальним, а міська управа – виконавчим; остання у всіх своїх діях підпорядковувалася міській Думі. Головування як у засіданнях Думи, так і в міській управі покладалося на міського голову.

З’ясуйте, у чиїх інтересах було проведено міську реформу.

Органи самоуправління міст підпорядковувалися губернаторові чи міністру внутрішніх справ.

Розвиток промисловості та технічний прогрес примусив уряд стати на шлях реформування системи освіти. 1864 р. було запроваджено початкову освіту. Створювалися класичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії, у яких право навчатися надавалося представникам усіх станів, спроможних оплатити навчання. Випускники класичних чоловічих гімназій мали право вступати до університету, а випускники чоловічих реальних – до вищої технічної школи. Випускниці жіночих гімназій не мали права на вищу освіту.

Завершення організації системи судочинства пов’язане з проведенням у 1864 р. судової реформи. Суд ставав гласним (на судових засіданнях могли бути присутні представники преси та публіки), позастановим, тобто єдиним для всього населення. Судочинство відбувалося за участю двох сторін – обвинувачення та захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі, обрані населенням. Суд був незалежним від місцевих органів (суддю призначав уряд, але усунути з посади міг тільки суд). Попереднє слідство провадили слідчі, які не підпорядковувалися поліції. Водночас судова реформа не ліквідувала всіх пережитків кріпосництва – окремих судів для духовенства, військових, волосного суду для селян, покарання селян різками. Але завдяки їй у політичній системі Росії поступово став впроваджуватися принцип пріоритету законності та права.

Військова реформа провадилася упродовж 1864-1883 рр. Зміни торкнулися організації збройних сил імперії. Було запроваджено поділ території країни на 10 військових округів, прийнято новий військовий статут, введено загальну військову повинність для чоловіків, які досягли 21-річного віку, встановлено нові строки служби: у піхоті – 6, на флоті – 7 років. Створювалася мережа військових закладів – гімназій, училищ, академій. Армія почала оснащуватися сучасними видами зброї, будувався паровий військовий флот.

Епоха Олександра II увійшла до історії Росії як «епоха великих реформ», що відкривала шляхи побудови держави парламентського типу.

Документи та матеріали

«”Великі реформи” Олександра II, що були викликані нагальною потребою пристосувати до вимог сучасної держави юридичні та адміністративні інститути країни, привели в котре до зміцнення споконвічного союзу між престолом і дворянами, не зробивши, на відміну від реформ Петра І, ніяких істотних змін у суспільних зв’язках».

«Якби Олександр II в умовах суспільного підйому завершив низку реформ зі створення представницької, бодай навіть законодавчої установи слідом за земською, а ще краще – за судовою реформою, – це було б кроком до конституційної монархії, реалізувало б ідею дворянських революціонерів про “революцію зверху”. Але на цю висоту Олександр II не піднявся. Початок перетворень у 1860-х роках не досяг свого логічного фінішу, самодержець до “революціонера зверху” не дійшов. Саме це й примусило російський визвольний рух змінити надію на “революцію зверху” на гасло “До сокири кличе Русь!”. Самодержавство втратило унікальну можливість політичної модернізації країни. На порядок денний стала підготовка революції в її класичній формі».

Чи поділяєте ви наведені оцінки реформ 1860-1870-х років? Яку з них ви вважаєте більш об’єктивною? Пригадайте погляди декабристів на самодержавство та кріпосне право. Висловте своє бачення реформаторського процесу в Росії.

2. Зовнішня і колоніальна політика

Зовнішня політика часів Олександра II визначалася двома напрямами: ліквідацією умов Паризького договору та розширенням колоніальної експансії в Азії. Скориставшись поразкою Франції у війні 1870 р., російський уряд відмовився виконувати принизливі умови Паризького договору. 1871 р. це рішення було узаконено на Лондонській конференції європейських держав.

Особливого значення для розвитку машинного виробництва в Росії у другій половині XIX ст. набула територія Азії. На той час сухопутна торгівля Росії з Китаєм занепала, оскільки на його ринках з’явилася велика кількість англійських товарів. Саме тому зросло значення середньоазіатського ринку збуту російських промислових товарів. У ті роки остаточно визначилась роль Середньої Азії як сировинної бази для російської текстильної промисловості.

Питання приєднання Середньої Азії до Російської імперії почало широко обговорюватись у російській пресі. 1862 р. в одній зі статей відверто говорилось: «Користь, яку Росія дістане з відносин із Середньою Азією, така явна, що всі пожертвування на цю справу окупляться». У міністерських кабінетах Росії стали розробляти плани захоплення середньоазіатських ханств за допомогою військової сили.

Країни Середньої Азії переживали в першій половині XIX ст. період політичного занепаду і стали одним із об’єктів британо-російського суперництва на Сході. 1864 р. російські війська рушили в похід у глибину Середньої Азії, ведучи наступ від міста Вірного (Алма-Ати) й Оренбурга. Наступного року вони зайняли Ташкент. На території Бухарського і Кокандського ханств було створено Туркестанське генерал-губернаторство із центром у Ташкенті.

На початку 1870-х років російський уряд розпочав широкий наступ на Хіву. Війська хівинського ханства не чинили опору й капітулювали. Було укладено угоду про васальну залежність Хіви від Росії. Значні територіальні надбання Росія здобула на Далекому Сході в результаті підписання з Китаєм Айгунського договору (1858) та «Трактату між Росією і Китаєм про визначення взаємних відносин» (1858).

Чи можна вважати зовнішню політику Російської імперії за часів Олександр а II вдалою?

За часів правління Олександра III (1845-1894), якого називали «Миротворцем», уперше в російській історії не було розв’язано жодної війни. Але його зовнішню політику не можна назвати миролюбною. Основними результатами її було укладення Союзу трьох імператорів (1881); конфлікт з Великою Британією, що трохи не переріс у війну (1885); скандальна болгарська справа (імператор розірвав відносини з Болгарією, що посилило вплив на Балканах Австро-Угорщини та Великої Британії); підписання франко-російського союзу (1891-1893).

Документи та матеріали

«Якщо Франція зазнає нападу з боку Німеччини або Італії, яку підтримує Німеччина, Росія використає усі війська, які вона матиме у своєму розпорядженні, для нападу на Німеччину. Якщо Росія зазнає нападу Німеччини або Австрії, яку підтримує Німеччина, Франція використає усі війська, які вона може мати у своєму розпорядженні, для нападу на Німеччину», – було зафіксовано у військовій конвенції, підписаній між Францією і Росією.

1891 р. Олександр III , приймаючи у Кронштадті французьку ескадру, з непокритою головою слухав революційний гімн «Марсельєзу». 1893 р., вітаючи прибуття російського флоту, уже президент Третьої республіки зняв капелюха, слухаючи гімн монархічної Росії «Боже, царя збережи».

Назвіть основні результати зовнішньої політики Олександра III.

3. Російсько-японська війна

Основним виявом зовнішньополітичного курсу Миколи II (1868-1918) став військовий конфлікт з Японією. Прагнучи відвернути громадськість від революції, російське самодержавство розв’язало війну з Японією. «Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна», – казав міністр внутрішніх справ Росії В. Плеве.

Під впливом радників Микола II провадив політику, яка й призвела до відкритого конфлікту з Японією. Але Росія виявилась непідготовленою навіть до маленької війни.

Раптовою атакою на російські кораблі в Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. Із самого початку ведення бойових дій стратегічна ініціатива належала японцям. Упродовж лютого-квітня їхні війська висадились у Кореї, на Ляодунському півострові. Успішні дії дозволили їм взяти в облогу Порт-Артур (яка тривала із серпня по грудень 1904 р. і закінчилася капітуляцією росіян) та розгорнути бойові дії у Маньчжурії.

2. Російський плакат початку російсько-японської війни

Протягом 1905 р. Росія зазнала ще двох поразок: у лютому біля Мукдена (втративши 90 тис.) і в травні біля о. Цусіма (із 38 російських кораблів з бою повернулося 3, тоді як Японія не втратила жодного). Росія змушена була піти на поступки.

За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнавала Корею сферою впливу Японії, передавала Японії в оренду частину Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину о. Сахалін.

Доберіть факти, які підтверджують, що військові конфлікти були зумовлені боротьбою за території.

4. Революція 1905-1907 рр.

У розпалі бойових дій на Далекому Сході в Російській імперії розгортається революція. Вона була викликана широким невдоволенням політикою царизму і прискорена поразкою у війні з Японією.

Революція 1905-1907 рр. була спробою модернізувати економічне й політичне життя Росії завдяки встановленню конституційного устрою (ліквідація абсолютної монархії, демократизація суспільного життя); вирішенню аграрного питання (ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів 1861 р., общини, забезпечення правових норм щодо селянства); встановленню 8-годинного робочого дня, мінімального розміру зарплати, виплати пенсій, системи соціального захисту; вирішенню національного питання (реалізація прав народів та національностей на самовизначення).

У розвитку російської революції 1905-1907 рр. виділяють такі етапи:

– січень-вересень 1905 р.: період наростання, основними подіями якого були хвиля масових страйків навесні-влітку (участь узяли 440 тис. осіб.); повстання на панцернику «Потьомкін» (червень 1905 р.) та селянські протести (протягом травня-червня відбулося 800 виступів); страйк у Іваново-Вознесенську та збройне повстання у Лодзі;

– жовтень-грудень 1905 р.: період найвищого піднесення революції. Його основними подіями були: загальноросійський політичний страйк (охопив 2 млн осіб.), видання імператором маніфесту 17 жовтня (яким було даровано непорушні основи громадянської свободи – свобода слова, друку, совісті, зборів, оголошено про вибори до представницького органу – Державної думи), повстання в армії (виступ саперів у Києві) та на флоті (виступи у Кронштадті й Севастополі), збройне повстання у Москві (грудень 1905 р.);

– січень 1906-1907 рр. – спад революції, її поразка.

Таким чином, революція 1905-1907 рр. не розв’язала проблеми модернізації Росії, не було введено парламентської форми правління, не прийнято конституції, не вирішено аграрного й національного питань.

Назвіть основні форми соціального протесту під час революції.

5. Столипінські реформи

Революція примусила царизм піти на реформи, проведення яких пов’язано з діяльністю П. Столипіна.

ПЕТРО СТОЛИПІН (1862-1911)

Державний діяч. Походив зі старовинного дворянського роду. Очоливши уряд у Російській імперії, повів політику реформ, спрямованих на зміцнення монархії та усунення причин нових революційних потрясінь. «Ворогам державності хотілося б обрати шлях радикалізму, шлях відмови від минулого Росії, звільнення від її культурних традицій. Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія!»-заявив з думської трибуни П. Столипін. Загинув унаслідок терористичного акту в 1911 р. у Києві, похований у Києво-Печерській лаврі.

Столипінські реформи (1906-1911) мали на меті ліквідувати основні причини соціальної напруженості в суспільстві й розширити соціальну базу російської монархії на селі, посилити вірнопідданські монархічні настрої сільського населення.

Центральне місце в реформаторській діяльності глави уряду посідала аграрна реформа, проведення якої передбачало ліквідацію общинного землеволодіння, кругової поруки, заміну сімейного принципу землеволодіння персональним, спадкове право приватної власності, широке державне кредитування селянських господарств та політику протекціонізму щодо переселення і освоєння земель Сибіру й Далекого Сходу.

Скасовувалися обов’язкові форми земельної общини, і кожному селянинові надавалося право вийти з неї та виділити свою землю у повну власність. Він також мав право вимагати виділення землі в одному масиві – «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи в такий спосіб «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі й допомагав створити хутірні та відрубні (польовий наділ без садиби) господарства.

Реформа спричинила соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих селянських господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст.

П. Столипін вважав за потрібне впровадити загальну початкову освіту для населення, забезпечити зростання промислового виробництва та розвиток внутрішнього ринку. Суть реформи П. Столипіна полягала в тому, щоб шляхом реорганізації місцевого самоврядування, судових установ, запровадження страхування робітників, піднесення сільськогосподарського виробництва, зміцнення сільської буржуазії прискорити еволюцію самодержавства в конституційну монархію.

1 вересня 1911 р. П. Столипіна смертельно поранив в Оперному театрі в Києві Д. Богров, а 5 вересня він помер. Діяльність П. Столипіна була останньою спробою врятувати країну від соціальної революції.

Документи та матеріали

«. Батькові (Столипіну) було важко знайти спільників. Були чиновники чесні й віддані своїй справі. Але практично не було людей, які б відзначались широтою державного мислення. Розрив, що стався у минулому столітті між державним апаратом і ліберальною інтелігенцією, приносив свої гіркі наслідки», – писав Аркадій Столипін (син П. Столипіна).

Схарактеризуйте вплив реформ П. Столипіна та соціально-економічний розвиток Росії. Чому реформи П. Столипіна залишилися незавершеними?

1. Що відбулося раніше: проведення аграрної чи судової реформ?

2. Окресліть регіони колоніальних інтересів Російської імперії.

3. Олександр II, Олександр III , П. Столипін. Хто ці історичні особи? Які події в історії Російської імперії пов’язані з їхніми іменами?

4. Революція 1905-1907 рр. показала два шляхи модернізації Росії – революційний і реформаторський. Як ви вважаєте, за яким залишиться історична перспектива?

5. Яка з історичних подій Російської імперії другої половини XIX – початку XX c т ., на ваш погляд, мала виняткове значення? Свій вибір поясніть.

6. Розкрийте зміст плаката на с. 168.

Після Олександра 3 на престол вступив. Як Олександр III оцінював свого сина Миколи як майбутнього імператора? Зовнішня політика Царя-Миротворця

Цар Олександр III, який керував Росією з 1881 по 1894 рік, запам’ятався нащадкам тим, що при ньому в країні настав період стабільності та відсутності воєн. Який пережив безліч особистих трагедій, імператор залишив імперію на фазі економічного і зовнішньополітичного піднесення, який здавався твердим і непохитним – такими були якості характеру Царя-Миротворця. Коротка біографія імператора Олександра 3 буде повідомлена читачеві у статті.

Віхи життєвого шляху

Доля Царя-Миротворця була велика несподіванками, але при всіх крутих поворотах у своєму житті він тримався з гідністю, слідуючи раз і назавжди засвоєним принципам.

Великий князь Олександр Олександрович спочатку не розглядався в царській сім’ї як спадкоємець престолу. Він народився в 1845 році, коли країною ще правил його дід – Микола I. Успадкувати трон повинен був інший онук, названий на честь діда – великий князь Микола Олександрович, який народився на два роки раніше. Однак у 19-річному віці спадкоємець помер від туберкульозного менінгіту, і право на корону перейшло до наступного за старшинством брата Олександра.

Не маючи відповідної освіти, Олександр все ж таки мав можливість підготуватися до майбутнього царювання – у статусі спадкоємця він знаходився з 1865 по 1881 рік, поступово беручи все більшу участь в управлінні державою. У ході Російсько-турецької війни 1877-1878 років великий князь перебував при Дунайській армії, де командував одним із загонів.

Ще однією трагедією, яка звела Олександра на престол, стало вбивство народовольцями його батька. Прийнявши до рук кермо влади, новий цар розправився з терористами, поступово погасивши внутрішню смуту країни. Олександр покінчив із планами запровадження конституції, підтвердивши відданість традиційному самодержавству.

У 1887 році було заарештовано і повішено організаторів замаху на царя, який так і не відбувся (одним із учасників змови був Олександр Ульянов, старший брат майбутнього революціонера Володимира Леніна).

А наступного року імператор ледь не втратив усіх членів своєї сім’ї під час аварії поїзда біля станції Борки в Україні. Цар особисто утримував дах вагона-ресторану, де знаходилися його близькі.

Травма, отримана під час даного інциденту, стала початком кінця царювання імператора Олександра III, яке за тривалістю було в 2 рази менше від термінів правління його батька і діда.

У 1894 році російський самодержець на запрошення своєї кузини – королеви Греції – відправився на лікування від нефриту за кордон, але не доїхав і помер через місяць у Лівадійському палаці в Криму.

Біографія Олександра 3, особисте життя

Зі своєю майбутньою дружиною – датською принцесою Дагмарою – Олександр познайомився за важких обставин. Дівчина була офіційно заручена його старшим братом Миколою Олександровичем – спадкоємцем престолу. Перед весіллям великий князь відвідав Італію і там захворів. Коли стало відомо про те, що спадкоємець престолу при смерті, Олександр разом з нареченою брата поїхали до нього в Ніццу, щоб доглядати вмираючого.

Вже наступного року після смерті брата під час подорожі Європою Олександр приїхав у Копенгаген, щоб запропонувати руку і серце принцесі Мінні (таке було домашнє ім’я Дагмари).

“Я не знаю її почуття до мене, і це мене дуже мучить. Я впевнений, що ми можемо бути такі щасливі разом”, – писав у цей час Олександр своєму батькові.

Заручини благополучно відбулися, і восени 1866 року наречена великого князя, що отримала в хрещенні ім’я Марія Федорівна, вийшла за нього заміж. Згодом вона пережила чоловіка на 34 роки.

шлюби, що не відбулися

Крім данської принцеси Дагмари, дружиною Олександра III могла стати її сестра – принцеса Олександра. Цей шлюб, на який покладав надії імператор Олександр II, не відбувся через підступи британської королеви Вікторії, яка встигла одружити на данській принцесі свого сина, який згодом став королем Едуардом VII.

Великий князь Олександр Олександрович якийсь час був закоханий у княжну Марію Мещерську – фрейліну своєї матері. Заради неї він був готовий відмовитися від прав на престол, однак після вагань обрав принцесу Дагмару. Княжна Марія померла через 2 роки – 1868 року, і згодом Олександр III відвідував її могилу в Парижі.

Контрреформи Олександра ІІІ

Одну з причин розгулу тероризму за часів імператора Олександра II його спадкоємець бачив у надмірно ліберальних порядках, що встановилися в цей період. Зійшовши трон, новий цар припинив рух у бік демократизації і зосередився на зміцненні своєї влади. Створені його батьком установи, як і раніше, діяли, але їхні повноваження були суттєво урізані.

  1. У 1882-1884 роках уряд видає нові жорсткі правила щодо друку, бібліотек і кабінетів для читання.
  2. У 1889-1890 роках було посилено роль дворян у земському управлінні.
  3. За Олександра III було скасовано університетську автономію (1884 рік).
  4. У 1892 році за новою редакцією Міського становища втратили виборчі права прикажчики, дрібні торговці та інші бідні верстви міського населення.
  5. Був випущений “циркуляр про кухарчиних дітей”, який обмежив права різночинців на здобуття освіти.

Реформи, спрямовані на опромінення долі селян та робітників

Уряд царя Олександра 3, біографія якого представлена ​​вашій увазі у статті, усвідомлювало ступінь злиднів у пореформеному селі і прагнуло покращити економічне становище селян. У перші роки царювання було знижено викупні платежі за земельні наділи, а також створено селянський поземельний банк, обов’язком якого була видача землеробам позичок на купівлю наділів.

Імператор прагнув упорядкувати і трудові відносини у країні. При ньому було обмежено фабричну роботу дітей, а також нічні зміни на заводах для жінок та підлітків.

Зовнішня політика Царя-Миротворця

В галузі зовнішньої політики головною особливістю правління імператора Олександра III була повна відсутність війн у цей період, завдяки чому він отримав прозвання Царя-Миротворця.

У той самий час царя, який мав військову освіту, не можна дорікнути у відсутності належної уваги армії та флоту. При ньому на воду було спущено 114 військових кораблів, що зробило російський флот третім за чисельністю у світі після британського та французького.

Імператор відкинув традиційний альянс із Німеччиною та Австрією, який не показав своєї життєздатності, і став орієнтуватися на західноєвропейські держави. За нього було укладено союз із Францією.

Балканський розворот

Олександр III особисто брав участь у подіях Російсько-турецької війни, але подальша поведінка болгарського керівництва призвела до охолодження симпатій Росії до цієї країни.

Болгарія виявилася залученою у війну з одновірною Сербією, що викликало гнів російського царя, який не хотів нової можливої ​​війни з Туреччиною через провокаційну політику болгар. В 1886 Росія розірвала дипломатичні відносини з Болгарією, що піддалася австро-угорському впливу.

Європейський миротворець

Коротка біографія Олександра 3 містить відомості, що він на пару десятиліть відтягнув початок Першої світової війни, яка могла спалахнути ще в 1887 році в результаті нападу Німеччини на Францію. До голосу царя прислухався кайзер Вільгельм I, а канцлер Отто фон Бісмарк, затаївши зло на Росію, спровокував митні війни між державами. Згодом криза завершилася 1894 року укладанням вигідного Росії російсько-німецького торгового договору.

Азіатський завойовник

За Олександра III мирним шляхом продовжується приєднання територій у Середній Азії за рахунок земель, населених туркменами. 1885 року це викликало військове зіткнення з армією афганського еміра на річці Кушка, солдатами якого керували англійські офіцери. Воно закінчилося поразкою афганців.

Внутрішня політика та економічне зростання

Кабінет Олександра III зумів домогтися фінансової стабілізації та зростання промислового виробництва. Міністрами фінансів за нього були М. Х. Бунге, І. А. Вишнеградський і З. Ю. Вітте.

Скасовану подушну подати, яка надмірно обтяжувала незаможні верстви населення, уряд компенсував різноманітними непрямими податками та підвищенням мит. Акцизами було обкладено горілку, цукор, нафту та тютюн.

Промислове виробництво лише вигравало від протекціоністських заходів. За Олександра III рекордними темпами зростали виробництво сталі та чавуну, видобуток вугілля та нафти.

Цар Олександр 3 та його сім’я

Біографія свідчить, що у матері Олександр III мав родичів у німецькому Гессенському домі. Згодом у цій же династії знайшов наречену його син Микола Олександрович.

Крім Миколи, якого він назвав на честь улюбленого старшого брата, Олександр III мав п’ятеро дітей. Другий його син Олександр помер дитиною, третій – Георгій – у віці 28 років у Грузії. Старший син Микола II та молодший Михайло Олександрович загинули після Жовтневої революції. А дві дочки імператора Ксенія та Ольга дожили до 1960 року. Цього року одна з них померла у Лондоні, а інша – у канадському Торонто.

Джерела описують імператора як зразкового сім’янина – цю якість успадкував від нього Микола II.

Тепер вам відомий короткий зміст біографії Олександра 3. Насамкінець хотілося б представити вашій увазі кілька цікавих фактів:

  • Імператор Олександр III був людиною високого зросту, а в молодості міг ламати руками підкови та гнути монети пальцями.
  • У одязі і кулінарних уподобаннях імператор дотримувався простонародних традицій, у домашній обстановці одягав російську візерунчасту сорочку, та якщо з їжі волів прості страви, такі як порося з хріном і солоні огірки. Втім, він любив приправляти їжу вишуканими соусами, а також любив гарячий шоколад.
  • Цікавим фактом у біографії Олександра 3 є те, що він мав пристрасть до колекціонування. Цар збирав картини та інші предмети мистецтва, які потім стали основою колекції Російського музею.
  • Імператор любив полювати у лісах Польщі та Білорусії, а рибалив у фінляндських шхерах. Відома фраза Олександра: “Коли російський цар ловить рибу, Європа може почекати”.
  • Разом із дружиною імператор періодично відвідував Данію під час літньої відпустки. У теплі місяці він не любив, щоб його турбували, але в іншу пору року повністю був занурений у справи.
  • Царю не можна було відмовити у поблажливості та почутті гумору. Дізнавшись, наприклад, про кримінальну справу стосовно солдата Орєшкіна, який, будучи п’яним у шинку, заявив, що начхати хотів на государя імператора, Олександр III розпорядився припинити справу, а своїх портретів у шинках більше не вішати. “Передайте Орєшкіну, що я на нього теж плював”, – сказав він.

Народився 10 березня (26 лютого за старим стилем) 1845 року в Санкт-Петербурзі. Він був другим сином імператора Олександра II та імператриці Марії Олександрівни.

Здобув традиційну для великих князів військово-інженерну освіту.

У 1865 році, після смерті старшого брата – великого князя Миколи, став цісаревичем, після чого отримав фундаментальні знання. Серед наставників Олександра були Сергій Соловйов (історія), Яків Грот (історія літератури), Михайло Драгомиров (військове мистецтво). Найбільшого впливу на цесаревича зробив викладач законознавства Костянтин Побєдоносцев.

У реформах батька, бачив, насамперед, негативні аспекти — зростання урядової бюрократії, тяжке матеріальне становище народу, наслідування західних зразків. Політичний ідеал Олександра III спирався на уявлення про патріархально-батьківське самодержавне правління, насадження в суспільстві релігійних цінностей, зміцнення станової структури, національно-самобутній суспільний розвиток.

29 квітня 1881 Олександр III видав маніфест “Про непорушність самодержавства” і розгорнув ряд реформ, які були спрямовані на часткове згортання ліберальних починань батька-реформатора.

Внутрішня політика царя характеризувалася посиленням контролю центральної влади з усіх сферами життя держави.

Для посилення ролі поліції, місцевої та центральної адміністрації було прийнято “Положення про заходи щодо охорони державної безпеки та громадського спокою” (1881). Прийняті в 1882 році “Тимчасові правила про друк” чітко окреслювали коло тем, про які можна було писати, і запроваджували жорстку цензуру. Крім цього, було проведено низку “контрреформ”, завдяки яким вдалося придушити революційний рух, насамперед діяльність партії “Народна воля”.

Олександр III вжив заходів щодо охорони станових прав дворян-поміщиків: заснував Дворянський поземельний банк, прийняв вигідне для поміщиків Положення про найм на сільськогосподарські роботи, посилив адміністративну опіку над селянством, сприяв зміцненню общинності селян, формуванню ідеалу великої патріархальної сім’ї.

При цьому в першій половині 1880-х років ним було вжито низку заходів, що полегшують матеріальне становище народу і пом’якшують соціальну напруженість у суспільстві: запровадження обов’язкового викупу та зниження викупних платежів, установа Селянського поземельного банку, запровадження фабричної інспекції, поетапне скасування подушної подати.

Серйозну увагу імператор приділяв підвищенню суспільної ролі православної церкви: він збільшив число церковно-парафіяльних шкіл, посилив репресії проти старообрядців та сектантів.

У царювання Олександра III було завершено будівництво храму Христа Спасителя в Москві (1883), відновлено закриті в попереднє царювання парафії, побудовано багато нових монастирів і храмів.

Олександр III зробив істотний внесок у перебудову системи державних та суспільних відносин. В 1884 він видав Університетський статут, який урізав автономію університетів. У 1887 році видав “циркуляр про кухарчиних дітей”, який обмежив вступ у гімназії дітей з нижчих станів.

Зміцнив громадську роль помісного дворянства: з 1889 року селянське самоврядування було підпорядковане земським начальникам — котрі поєднували у руках судову та адміністративну владу чиновникам із місцевих поміщиків.

Провів реформи у сфері управління: земське і містове положення (1890, 1892) посилили контроль адміністрації над місцевим самоврядуванням, обмежили права виборців з нижчих верств суспільства.

Обмежив сферу дії суду присяжних, поновив закрите судочинство для політичних процесів.

Для господарського життя Росії у роки правління Олександра III характерне економічне зростання, що багато в чому пов’язано з політикою посиленого заступництва вітчизняної промисловості. Країна переозброїла армію та флот, стала найбільшим у світі експортером сільськогосподарської продукції. Уряд Олександра III заохочував зростання великої капіталістичної промисловості, що досягла помітних успіхів (продукція металургії в 1886-1892 роки подвоїлася, мережа залізниць зросла на 47%).

Зовнішня політика Росії за Олександра III відрізнялася прагматизмом. Головним змістом був поворот від традиційного співробітництва з Німеччиною до союзу із Францією, який був укладений у 1891-1893 роках. Загострення відносин із Німеччиною було згладжено “Перестрахувальним договором” (1887).

Олександр III увійшов в історію як цар-Миротворець — у роки його правління Росія не брала участі в жодному серйозному військово-політичному конфлікті на той час. Єдина значуща битва – взяття Кушкі – відбулося в 1885, після чого було завершено приєднання до Росії Середньої Азії.

Олександр III був одним із ініціаторів створення Російського історичного товариства та його першим головою. Заснував Історичний музей у Москві.

Він спростив придворний етикет і церемоніал, зокрема, скасував уклін перед царем, скоротив штат міністерства двору і ввів суворий нагляд за витрачанням грошей.

Імператор був набожний, відрізнявся ощадливістю, скромністю, дозвілля проводив у вузькому сімейному та дружньому колі. Цікавився музикою, живописом, історією. Зібрав велику колекцію картин, предметів декоративно-ужиткового мистецтва, скульптур, яка після його смерті була передана в заснований імператором Миколою II на згадку про отця Російський музей.

З особистістю Олександра III пов’язується уявлення про справжнього богатиря із залізним здоров’ям. 17 жовтня 1888 року він постраждав у залізничній катастрофі неподалік станції Борки за 50 км від Харкова. Проте, рятуючи життя близьких, імператор близько півгодини тримав дах вагона, що впав, доки не приспіла допомога. Як припускають, внаслідок цієї надмірної напруги у нього почала прогресувати ниркова хвороба.

1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1894 року імператор помер у Лівадії (Крим) від наслідків нефриту. Тіло було доставлено до Петербурга і поховано в Петропавлівському соборі.

Дружиною Олександра III була данська принцеса Луїза Софія Фредеріка Дагмара (у православ’ї – Марія Федорівна) (1847-1928), з якою він одружився в 1866 році. У імператора та його дружини було п’ятеро дітей: Микола (згодом – російський імператор Микола II), Георгій, Ксенія, Михайло та Ольга.

Матеріал підготовлений на основі інформації з відкритих джерел

Вид на Гатчинський палац з боку вокзалу. Порцеляновий пласт. 1870-е Сім’я імператора Олександра III займала приміщення в Арсенальному автомобілі. Для особистих апартаментів було обрано кімнати антресольного поверху, маленькі та невисокі, схожі на каюти. Марія Федорівна неодноразово відзначала їхній затишок і. «відсутність сором’язливості». Відтепер Гатчинський палац став для його господарів улюбленим сімейним будинком. На час перебування в Гатчині припадали навчальні заняття дітей, які проводилися з ранку та після денної прогулянки. Крім курсу різних наук, займалися танцями, грали на різних інструментах та відвідували уроки гімнастики. Вільний час також проводили з користю: ​​куховарили, столярничали, майстрували ляльок для свого театру, шили їм костюми. Для іграшкових військових баталій клеїли солдатиків. Крім хлоп’ячих захоплень, молодший син Михайло із задоволенням грав із сестрами в ляльки. В Арсеналі грали в більярд, в цятки, в «Волан»; коридорами величезного палацу каталися на велосипедах. У кімнатах великих князів стояв стереоскоп – “чарівний ліхтар”, за допомогою якого можна було побувати в далеких загадкових країнах, знову згадати місця колишніх подорожей. Вечорами разом із Марією Федорівною грали у чотири руки на фортепіано. Для дітей батьки часто влаштовували вечори: циркові вистави, лялькові вистави. Дитячі п’єси, часто іноземними мовами – німецькою чи французькою, готували самі молодші мешканці палацу.

Театральні вистави в Гатчині давалися в основному в грудні перед Різдвом та навесні після Великодня. Гостей запрошували за списком, до 260 осіб – стільки вміщував палацовий театр. Найчастіше йшли комедії російської та французької труп, іноді показували класику («Мертві душі» Гоголя).

Світське життя протікало в Арсенальному залі, який знаходився на першому поверсі Арсенального автомобіля. Тут було багато цікавого: демідівський магніт, орган, дитяча гірка із саночками, гойдалки у вигляді човна, більярд, мала сцена для домашніх спектаклів. Стіни прикрашали опудала різних звірів і птахів, забезпечені табличками із зазначенням місця та часу, коли вони були вбиті, і головне – автора пострілу. Часто жителі Гатчинського палацу слухали телефоном музичні твори, що виконувалися в театрах Петербурга. Крім обов’язкових великих прийомів та балів влаштовували розваги і для вузького кола осіб, куди запрошували як професійних музикантів, так і любителів – дорослих та зовсім юних. Перед вінценосними та завжди доброзичливими поціновувачами музики виступали балалаєчники та циганський хор, струнні оркестри та маленькі скрипалі.

Із сімейних свят щороку у Гатчині відзначали дні народження дітей: 25 березня – великої князівни Ксенії Олександрівни, 27 квітня – великого князя Георгія Олександровича, 6 травня – спадкоємця цесаревича Миколи Олександровича, 22 листопада – Михайла Олександровича; а також Різдво, Вербна неділя, Імператор Олександр III та імператриця Марія Федорівна з дітьми на човні у Гатчині. [Початок 1880-х]. Фотоательє «Кудрявців та К°» Великдень та день перенесення мальтійських святинь до Гатчини.

Моменти спілкування з природою у колі найближчих людей завжди були дуже важливі і цінувалися в сім’ї Олександра III. Імператор з дітьми міг бути самим собою, розслабитися, просто виявити свої якості витривалої, вмілої людини, удачливого рибалки та влучного стрільця. Діти ж та їхні друзі, які приїжджали у вихідні, довіряли йому свої секрети, читали гумористичні вірші та ділилися з імператором розіграшами, які вчиняли один над одним. Особливою розвагою був прохід підземним ходом від грота «Эхо» у палац і підйом на вежу.

На відміну від батька, Олександра II, Олександр III, за спогадами сучасників, не був завзятим мисливцем, але любив природу, просту обстановку на полюванні та «мисливське господарство» – розведення дичини, собак, суворе дотримання мисливських законів. У Гатчині та її околицях полювали на різних звірів: ведмедів, вовків, оленів, ланей, лисиць, зайців. З птиці частіше били тетеруків, фазанів, глухарів, рідше – качок. Діти з ранніх років навчалися влучної стрілянини і пізніше стали учасниками полювання біля Гатчини; особливо добрим мисливцем був спадкоємець цесаревич Микола Олександрович.

Олександр III пристрасно любив рибалку, і це захоплення передалося дружині та дітям. Різним способам рибного лову він вважав за краще випромінювання риби вночі. Невдалим йому вважався улов кілька десятків риб (щуки йшли окремим рахунком); в середньому він ловив до двох сотень, вирушаючи на рибалку після десятої години вечора, а після повернення працював до ранку. Затятим «рибалкою» стала і Марія Федорівна. Експансивна Ксенія часто заздрила її успіхам: «Мама і я пішли в Адміралтейство, де спочатку годували качок, а потім, забравши матроса та вудки, вирушили на «Моя» (шлюпка «Моя-моя») під великий міст біля Звіринця, де висадилися і стали ловити рибу! Надзвичайно цікаво! Мама ловила все окунів, а я плітку, і наловила дуже багато, що мене образило!

Крім риболовлі та полювання в Гатчинському парку були й інші численні розваги. Взимку влаштовували прогулянки в санях із запрошеними з Петербурга гостями, заїжджали на Ферму – пити каву та чай. Тераси парку пристосовували під гори для катання на санках. У снігових баталіях із задоволенням брав участь і сам государ. Перед палацом «катали бовдура» (снігову бабу), та такого великого, що ліпили його кілька днів. Усією сім’єю працювали у парку – зчищали сніг, рубали дерева, палили багаття, запікали яблука та картоплю. На озерах заливали ковзанку – найбільшою любителькою ковзанів була імператриця Марія Федорівна.

Влітку каталися парком у візках, на велосипедах, верхи. Весною, ближче до Вербної неділі, здійснювали ритуал – садили верби на островах. На озера виходили на човнах, байдарках та в шлюпках із матросами, часто гребли самі. А ще у розпорядженні дітей був «аквапед» – прообраз сучасного водного велосипеда. У 1882 році, на початку «електричного» буму, у Гатчині навіть з’явився човен із електричним двигуном.

На пікніки їздили на Гатчинський млин та на Ферму, де молоко подавали зі свіжим чорним хлібом. У Єгерській слободі можна було подивитися на різних звірів, нагодувати ведмедів і покататися на осликах.

Коли членам сім’ї Олександра III доводилося розлучатися один з одним, вони відчайдушно нудьгували, надсилаючи часті листи та телеграми. «Погода у нас чарівна; жити в Гатчині блаженство; шкода тільки, що вас нема» (Микола); «Я вас чекаю до 30-го чи 1-го. У твоїх кімнатах усе на місці. Я іноді там проходжу і мені здається, що ти живеш у них» (Михайло).

Будучи далеко від будинку, уявляли всі деталі сімейної ідилії: «Тебе жахливо бракує тут, але я думаю, що ти дуже задоволений бути в Гатчині, де тепер так добре» (Ксенія з Абас-Тумана); «Тепер ти напевно насолоджуєшся великими прогулянками та катанням на озері в милій Гатчині!» (Микола з Жовтого моря). Після смерті батька імператор Микола II оселився в Царському Селі, проте Марія Федорівна, ні інші діти не залишили Гатчину. Сюди привозили своїх малюків Ксенія Олександрівна та Олександр Михайлович, а у Михайла та Ольги всі перипетії їхнього особистого життя були пов’язані з Гатчиною.

27 червня 1901 року у Гатчинській палацовій церкві відбулося вінчання великої князівни Ольги Олександрівни з принцом Петром Ольденбурзьким. Государ наказав з’їжджатися в Гатчину о другій годині. Прибули надавалися екстрені поїзди, з Петергофа налагодили пряме сполучення через Червоне Село і Стрельну. Серед запрошених були усі викладачі Ольги Олександрівни. Урочистості відкрилися о восьмій годині ранку п’ятьма гарматними пострілами в Петербурзі та Гатчині, які цього дня були святково прикрашені та ілюміновані.

З нагоди одруження з Ермітажу привезли золоті речі для «прибирання голови» нареченої перед вінчанням. Відповідно до церемоніалу наречена була в короні та горностаєвої мантії малинового оксамиту, одягненої поверх сукні; шлейф їй несли чотири камергери. При проходженні імператора Миколи II та імператриці Олександри Федорівни до палацової церкви проводився 21 гарматний постріл. Імператор підвів вінчаються до аналою; з початком розспіву «Тобі, Бога, хвалимо» пролунала гарматна стрілянина в 101 постріл. Шаферами нареченої були великі князі Михайло Олександрович, Кирило, Борис та Андрій Володимировичі, які тримали царські вінці; шаферами нареченого – великі князі Дмитро Костянтинович, Сергій Михайлович, принц Андрій Грецький, принц Олександр Георгійович Лейхтенберзький.

У Білому залі накрили «найвищий» стіл на сорок сім осіб та два окремі круглі столи на десять осіб. На балконі таких же столиків було чотири, у їдальні – три, у Чесменській галереї – вісім. Усього на обіді були присутні 217 людей. Кубок Ользі Олександрівні подавав граф Сергій Дмитрович Шереметєв. Заміжжя не принесло великої княгині радості, шлюб був фіктивним з вини Ольденбурзького принца. Жіноче щастя прийшло пізніше, коли вона зустріла в Гатчині офіцера Кірасирського полку Миколи Куликовського, який став у 1916 році її чоловіком та другом до кінця днів.

Михайло теж знайшов у улюбленому місті дитинства свою долю. Його обраницею стала Наталія Вульферт, яка жила з чоловіком у Гатчині. Шлюб між великим князем і колишньою дружиною офіцера Кирасирського полку довго не зізнавався царською сім’єю. Будучи змушеним через свій морганатичний шлюб якийсь час жити за кордоном, він, піднявшись на Ейфелеву вежу, написав на листівці: «З цієї висоти можна побачити Гатчину». Повернувшись до Росії в 1914 році, Михайло знову оселився з дружиною та дітьми в Гатчині і тут провів свої останні роки перед арештом, засланням та загибеллю.

Після Жовтневого перевороту імператорський палац 1918 року став музеєм, де до Великої Великої Вітчизняної війни зберігалися як парадні, і особисті апартаменти всіх його вінценосних господарів. У Гатчинському палаці, одному з небагатьох, можна було побачити дитячі кімнати: обстановку та дитячі іграшки, гойдалку та катальну гірку, парти, численні колекції милих серцю дрібничок. Усе це незмінно викликало підвищений інтерес відвідувачів.

На жаль, роки лихоліття зруйнували той неповторний образ світу дитинства, який існував упродовж півтора століття у Гатчинському палаці. Однак деякі речі, що належали великим князям і князівнам, все ж таки дійшли до наших днів. Завдяки цьому стало можливим відтворення інтимного світу царської сім’ї, на яку «мила Гатчина» була улюбленим Будинком, куди завжди хотілося повернутися.

«Наука відведе Государю Імператору відповідне місце не тільки в історії Росії і всієї Європи, але і в російській історіографії, скаже, що він здобув перемогу в області, де найважче домогтися перемоги, переміг забобон народів і цим сприяв їх зближенню, підкорив суспільну совість у ім’я миру і правди, збільшив кількість добра в моральному обороті людства, загострив і підняв російську історичну думку, російську національну свідомість і зробив все це так тихо і мовчазно, що тільки тепер, коли його вже немає, Європа зрозуміла, чим він був для неї». .

Василь Осипович Ключевський

Під час таїнства миропомазання, яке відбулося 12 жовтня 1866 року у Великому соборі Спаса Нерукотворного (Великої церкви) Зимового палацу данська принцеса Марія Софія Фредеріка Дагмар (Marie Sophie Frederikke Dagmar) отримала нове ім’я — Марія Федора. «Є розум і темперамент у виразі обличчя, — писав сучасник майбутньої російської імператриці. – Прекрасні вірші кн. Вяземського під тою милою Дагмар, якою і найменування він справедливо називає милим словом». Йому вторить Іван Сергійович Аксаков: «Образ Дагмари, 16-річної дівчинки, що поєднує у собі ніжність та енергію, виступав особливо граціозно та симпатично. Вона рішуче всіх полонила дитячою простотою серця та природністю всіх своїх душевних рухів». На жаль, розумниця та красуня пережила всіх чотирьох своїх синів.

Тринадцять з половиною років царювання Олександра III були надзвичайно спокійними. Росія не вела воєн. За це государ і отримав офіційну назву Цар-Миротворець. Хоча при ньому було спущено на воду 114 нових військових судів, у тому числі 17 броненосців та 10 броньованих крейсерів. Після буйства терористів за його батька Олександра II і до революційної смути, яка сміла його сина Миколи II, правління Олександра Олександровича ніби загубилося в анналах історії. Хоча саме він став одним із ініціаторів створення у травні 1866 року Імператорського російського історичного товариства та його почесним головою. Остання публічна кара «народовольців» і терористів, виконавців замаху на Олександра II, відбулася за Олександра III. У його сім’ї було 4 сини та 2 дочки.

Олександр Олександрович – російський великий князь, друга дитина і син, не прожив і року. Він помер у квітні 1870, через 10 днів після народження в Симбірську Володі Ульянова. Навряд чи доля «ангела Олександра» склалася б щасливіша, ніж у старшого брата Миколи Олександровича. Великий князь Георгій Олександрович – третя дитина і син помер від туберкульозу у віці 28 років улітку 1899 року. У спогадах великого князя Олександра Михайловича Романова, коли мова зайшла про трьох синів (Миколая, Георгія та Михайла) Олександра III, написано: «Георгій був найобдарованішим з усіх трьох, але помер занадто молодим, щоб встигнути розвинути свої блискучі здібності».

Найбільш трагічною є доля старшого в сім’ї імператора Олександра — останнього російського царя Миколи Олександровича. Трагічна доля всієї його сім’ї та трагічна доля всієї Росії.

Великий князь Олександр Михайлович Романов згадував, що молодший син Олександра III — Михайло Олександрович «зачаровував усіх простотою своїх манер. Улюбленець рідних, однополчан-офіцерів і незліченних друзів, він мав методичний розум і висунувся б на будь-якій посаді, якби не уклав свого морганатичного шлюбу. Це сталося тоді, коли Великий Князь Михайло Олександрович вже досягло зрілості, і поставило Государя в дуже важке становище. Імператор бажав своєму братові повного щастя, але, як Глава Імператорської Сім’ї, повинен був дотримуватися розпоряджень Основних Законів. Великий Князь Михайло Олександрович одружився з пані Вульферт (розведеною дружиною капітана Вульферта) у Відні та оселився в Лондоні. Таким чином, протягом довгих років, що передували війні, Михайло Олександрович був у розлуці зі своїм братом і через це ніякого відношення до справ управління не мав». Розстріляний у 1918 р.

Протопресвітер Георгій Шавельський залишив наступний запис про останню велику княгиню і наймолодшу в сім’ї царя: «Велика княгиня Ольга Олександрівна серед усіх особ імператорського прізвища відрізнялася незвичайною простотою, доступністю, демократичністю. У своєму маєтку Воронезькій губ. вона дуже опрошчувалась: ходила по сільських хатах, няньчила селянських дітей та ін. У Петербурзі вона часто ходила пішки, їздила на простих візників, причому дуже любила розмовляти з останніми ». Вона померла в один рік зі своєю старшою сестрою Ксенією.

Ксенія Олександрівна була улюбленицею матері, та й зовні була схожа на свою «дорогу Мама». Князь Фелікс Феліксович Юсупов пізніше писав про велику князівню Ксенію Олександрівну: «Найбільша перевага — особистий шарм — вона успадкувала від матері, імператриці Марії Федорівни. Погляд її дивних очей і проникав у душу, її витонченість, доброта і скромність підкорювали всякого».

Ім’я імператора Олександра III, одного з найбільших державних діячів Росії, довгі роки було віддано наругу та забуттю. І лише в останні десятиліття, коли з’явилася можливість неупереджено і вільно говорити про минуле, оцінювати сьогодення та думати про майбутнє, державне служіння імператора Олександра III викликає великий інтерес усіх, хто цікавиться історією своєї країни.

Царювання Олександра III не супроводжувалося ні кровопролитними війнами, ні руйнівними радикальними реформами. Воно принесло Росії економічну стабільність, зміцнення міжнародного престижу, зростання її народонаселення та духовне самопоглиблення. Олександр III поклав кінець тероризму, який стрясав державу за царювання його батька, імператора Олександра II, убитого 1 березня 1881 бомбою шляхтича Бобруйского повіту Мінської губернії Ігнатія Гриневицького.

Імператор Олександр III не був призначений царювати за народженням. Будучи другим сином Олександра II, він став спадкоємцем російського престолу лише після передчасної смерті свого старшого брата Цесаревича Миколи Олександровича у 1865 році. Тоді ж, 12 квітня 1865 р., Високий Маніфест оголосив Росії про проголошення Великого князя Олександра Олександровича спадкоємцем-Цесаревичем, а ще через рік Цесаревич одружився з датською принцесою Дагмарою, названою в заміжжі Марією Федорівною.

У річницю смерті брата 12 квітня 1866 року він записав у своєму щоденнику: «Ніколи я не забуду цей день…першу панахиду над тілом милого друга… Я думав у ті хвилини, що я не переживу брата, що я постійно плакатиму лише за однієї думки , Що немає більше у мене брата та друга. Але Бог підкріпив мене і дав сили взятися за нове моє призначення. Може, я часто забував в очах інших моє призначення, але в душі моїй завжди було це почуття, що я не для себе повинен жити, а для інших; важкий і важкий обов’язок. Але: «Хай буде воля Твоя, Боже». Ці слова я тверджу постійно, і вони мене втішають і підтримують завжди, тому що все, що з нами не трапляється, все це Божа воля, і тому я спокійний і сподіваюся на Господа!». Усвідомлення тяжкості зобов’язань та відповідальності за майбутнє держави, довірене йому згори, не залишало нового імператора протягом усього його недовгого життя.

Вихователями Великого князя Олександра Олександровича був генерал-ад’ютант, граф В.А. Перовський, людина суворих моральних правил, призначений ще його дідом імператором Миколою I. Освіта майбутнього імператора завідував відомий економіст, професор Московського університету А.І. Чивілєв. Академік Я.К. Грот викладав Олександру історію, географію, російську та німецьку мови; видатний військовий теоретик М.І. Драгомірів – тактику та військову історію, С.М. Соловйов – російську історію. Політичні та юридичні науки, і навіть російське законодавство майбутній імператор вивчав у К.П. Побєдоносцева, який вплинув на Олександра особливо великий вплив. Після закінчення навчання Великий князь Олександр Олександрович неодноразово подорожував Росією. Саме ці поїздки заклали у ньому як любов і основи глибокого інтересу до долі Батьківщини, але сформували розуміння проблем, які стоять перед Росією.

Будучи спадкоємцем престолу, Цесаревич брав участь у засіданнях Державної ради та Комітету міністрів, був канцлером Гельсінгфорського університету, отаманом козацьких військ, командувачем гвардійськими частинами Петербурзі. У 1868 р., коли Росію спіткав сильний голод, він став на чолі комісії, утвореної для надання допомоги постраждалим. Під час Російсько-Турецької війни 1877-1878 р.р. він командував Рущуцьким загоном, що грали у тактичному відношенні важливу і важку роль: стримував турків зі сходу, полегшуючи дії російської армії, яка тримала в облозі Плевну. Розуміючи необхідність зміцнення Російського флоту, Цесаревич звернувся з гарячим зверненням до народу про пожертвування російського флоту. У короткий час гроші було зібрано. Там були побудовані суду Добровольчого флоту. Саме тоді у спадкоємця престолу виникло переконання в тому, що Росія має тільки двох друзів: її армію і флот.

Він цікавився музикою, образотворчим мистецтвом та історією, був одним із ініціаторів створення Російського історичного товариства та його головою, займався збиранням колекцій предметів старовини та реставрацією історичних пам’яток.

Вступ на російський престол Імператора Олександра III відбувся 2 березня 1881 після трагічної смерті батька, імператора Олександра II, що увійшов в історію своєю широкою перетворювальною діяльністю. Царовбивство стало сильним потрясінням для Олександра III і стало причиною повної зміни політичного курсу країни. Вже Маніфест вступу на престол нового імператора містив програму його зовнішньої та внутрішньої політики. У ньому говорилося: «Серед великої Нашої скорботи голос Божий наказує Нам стати бадьоро на справу правління, у сподіванні на Божий Промисел, з вірою в силу та істину Самодержавної влади, яку Ми покликані утверджувати і охороняти для блага народного від усяких на неї намірів». Зрозуміло було, що час конституційних коливань, властивих попередньому правлінню, скінчився. Своїм головним завданням імператор поставив придушення як революційно-терористичного, а й ліберально-опозиційного руху.

Уряд, сформований за участю обер-прокурора Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцева, сконцентрувало свою увагу на посилення «традиціоналістських» початків у політиці, економіці та культурі Російської імперії. У 80-х – середині 90-х років. з’явилася серія законодавчих актів, які обмежували характер та дії тих реформ 60-70-х років, які, за поданням імператора, не відповідали історичному призначенню Росії. Намагаючись не допустити руйнівної сили опозиційного руху, імператор запровадив обмеження у земському та міському самоврядуванні. Було зменшено виборне початок у суді, у повітах виконання судових обов’язків було передано новоствореним земським начальникам.

Одночасно було зроблено кроки, спрямовані на розвиток економіки держави, зміцнення фінансів та проведення військових перетворень, вирішення аграрно-селянського та національно-релігійного питань. Молодий імператор звернув увагу і на розвиток матеріального добробуту своїх підданих: він заснував міністерство землеробства для поліпшення сільського господарства, заснував дворянський та селянський земельні банки, за сприяння яких дворяни та селяни могли набувати земельну власність, заохочував вітчизняної промисловості (за допомогою підвищення митних зборів ), а проведенням нових каналів та залізниць, у тому числі і через Білорусь, сприяв пожвавленню економіки та торгівлі.

Населення Білорусії вперше у повному складі було приведено до присяги імператора Олександра ІІІ. Особливу увагу при цьому місцева влада звертала на селянство, серед якого з’явилися чутки про те, що присяга проводиться, щоб повернути колишній кріпосний стан та 25-річний термін військової служби. Щоб уникнути селянських заворушень, Мінський губернатор запропонував проводити присягу для селян разом із привілейованими станами. У разі відмови селян католиків від присяги «в установленому порядку» рекомендувалося «чинити … поблажливим та обережним чином, спостерігаючи …, щоб присяга була принесена за християнським обрядом, … не примушуючи, … і взагалі не впливаючи на них у дусі, що може дратувати їхні релігійні вірування».

Державна політика в Білорусії диктувалася, перш за все, небажанням «насильницької ламки історично сформованого ладу життя» місцевого населення, «насильницького викорінення мов» та прагненням до того, щоб «іншоплемінники стали сучасними синами, а не залишалися вічними прийомишами країни». Саме в цей час загальноімперське законодавство, адміністративно-політичне управління та система освіти остаточно утвердились на білоруських землях. Одночасно піднімався авторитет Православної Церкви.

У зовнішньополітичних справах Олександр III намагався уникати воєнних конфліктів, тому в історію увійшов як «Цар-Миротворець». Головним напрямом нового політичного курсу стало забезпечення російських інтересів за рахунок пошуку опори на самих себе. Зблизившись із Францією, з якою Росія не мала спірних інтересів, він уклав з нею мирний договір, встановивши цим важливу рівновагу між європейськими державами. Іншим надзвичайно важливим для Росії напрямом політики було збереження стабільності в Середній Азії, яка незадовго до царювання Олександра III увійшла до складу Російської імперії. Кордони Російської імперії при ньому просунулися до Афганістану. На цьому величезному просторі була прокладена залізниця, що сполучає східне узбережжя Каспійського моря із центром російських середньоазіатських володінь – Самаркандом та нар. Амудар’ї. Взагалі Олександр III наполегливо прагнув повного об’єднання з корінною Росією всіх околиць. З цією метою він скасував Кавказьке намісництво, знищив привілеї прибалтійських німців та заборонив іноземцям, у тому числі й полякам, купувати землі у Західній Росії, у тому числі й Білорусії.

Чимало потрудився імператор й у поліпшення військової справи: російська армія була значно збільшена і озброєна новою зброєю; на західному кордоні було збудовано кілька фортець. Військовий флот за нього став однією з найсильніших у Європі.

Олександр III був глибоко віруючою православною людиною і для Православної Церкви намагався зробити все, що вважав за потрібне і корисне. За нього помітно пожвавилося церковне життя: активніше стали діяти церковні братства, виникати суспільства духовно-моральних читань і співбесід, і навіть боротьби з пияцтвом. Для зміцнення Православ’я за царювання імператора Олександра III грунтувалися знову чи відновлювалися монастирі, будувалися храми, зокрема на численні і щедрі імператорські пожертвування. За його 13-річне царювання на казенні кошти та на пожертвувані гроші було споруджено 5000 церков. З храмів, зведених у цей час, своєю красою та внутрішнім пишнотою чудові: храм Воскресіння Христового в Петербурзі на місці смертельного поранення імператора Олександра II – Царя Мученика, величний храм в ім’я Святого Рівноапостольного князя Володимира у Києві, собор у Ризі. У день коронації імператора урочисто освячено у Москві храм Христа Спасителя, який охороняв Святу Русь від зухвалого завойовника. Олександр III не допускав жодної модернізації в православному зодчестві і сам особисто затверджував проекти храмів, що будуються. Він ревно стежив, щоб православні церкви у Росії виглядали російською, тому архітектура його часу носить різко виражені риси своєрідного російського стилю. Цей російський стиль у храмах і будинках він залишив у спадок усьому православному світу.

Надзвичайно важливою справою епохи Олександра III були церковно-парафіяльні школи. Імператор бачив у парафіяльній школі одну з форм співпраці Держави та Церкви. Православна церква, на його переконання, споконвіку була вихователькою та вчителькою народу. Століттями школи при церквах були першими та єдиними школами на Русі, у тому числі й Білій. До половини 60-х років. ХІХ століття майже виключно священики та інші члени причту були наставниками у сільських школах. 13 червня 1884 р. імператором було затверджено «Правила про церковно-парафіяльні школи». Стверджуючи їх, імператор на доповіді про них написав: «Сподіваюся, що парафіяльне духовенство виявиться гідним свого високого покликання у цій важливій справі». Церковно-парафіяльні школи стали відкриватися в багатьох місцях Росії, часто в найглухіших і віддалених селищах. Найчастіше вони були єдиним джерелом освіти для народу. При вступі на престол імператора Олександра III у Російській імперії було лише близько 4 000 церковно-парафіяльних шкіл. У рік його смерті їх було 31 000 і в них навчалося понад мільйон хлопчиків та дівчаток.

Разом з кількістю шкіл зміцнювалося і їхнє становище. Спочатку ці школи грунтувалися на церковні кошти, кошти церковних братств і піклуванням і окремих благодійників. Пізніше прийшла до них державна скарбниця. Для завідування всіма церковно-парафіяльними школами була утворена при Святійшому Синоді особлива училищна рада, що видає підручники та необхідну для освіти літературу. Опікуючи церковно-парафіяльну школу, імператор усвідомлював важливість з’єднання в народній школі основ освіти та виховання. Це виховання, що оберігає народ від згубних впливів Заходу, імператор бачив у Православ’ї. Тому і до парафіяльного духовенства Олександр III ставився особливо уважно. До нього парафіяльне духовенство лише небагатьох єпархій отримувало утримання від скарбниці. За Олександра III було розпочато відпустку з скарбниці сум забезпечення духовенства. Цим розпорядженням було започатковано поліпшення побуту російського парафіяльного священика. Коли духовенство приносило подяку за це начинення, він сказав: «Буду цілком радий, коли мені вдасться забезпечити все сільське духовенство».

З такою ж турботливістю ставився імператор Олександр III і до розвитку вищої та середньої освіти у Росії. Під час його нетривалого царювання було відкрито Томський університет та цілу низку промислових училищ.

Бездоганністю вирізнялося сімейне життя царя. За його щоденником, який він вів щодня під час свого спадкоємця, можна вивчати повсякденний побут православної людини не гірше, ніж за відомою книгою Івана Шмельова «Літо Господнє». Справжнє задоволення доставляли Олександру III церковні піснеспіви і духовна музика, що він ставив набагато вище світської.

Імператор Олександр царював тринадцять років та сім місяців. Постійні турботи і посилені заняття рано надломили його міцну натуру: він став нездужати. Перед смертю Олександра ІІІ сповідував і причащав св. Іоанн Кронштадтський. На хвилину свідомість не покидала царя; попрощавшись із рідними, він сказав дружині: « Відчуваю кінець. Будь покійна. Я абсолютно спокоен»… «Близько половини 3 він причастився, – записував у своєму щоденнику ввечері 20 жовтня 1894 новий імператор Микола II, – незабаром почалися легкі судоми, . і кінець швидко настав! О. Іоанн більше години стояв біля голови і тримав за голову. Це була смерть святого! Олександр III помер у своєму Лівадійському палаці (у Криму), не досягнувши п’ятдесятиліття.

Особистість імператора та її значення для Росії справедливо виражені у наступних віршах:

У годину смути та боротьби, зійшовши під покров престолу,
Він руку потужну простяг.
І завмерла навколо шуміла крамола.
Як погасне багаття.

Він зрозумів Русі дух і вірив у її силу,
Любив простір її і шир,
Він жив, як Російський Цар, і він зійшов у могилу,
Як справжній російський богатир.

Олександр ІІІ – коротка біографія. Біографія імператора Олександра III Олександровича Роки царювання Олександра 3

26 лютого 1845 року в майбутнього імператора цесаревича Олександра Миколайовича народилася третя дитина та другий син. Хлопчика назвали Олександром.

Олександр 3. Біографія

Протягом перших 26 років він виховувався, як інші великі князі, для військової кар’єри, оскільки спадкоємцем престолу мав стати його старший брат Микола. До 18 років Олександр Третій уже був у чині полковника. Майбутній російський імператор, якщо вірити відгукам його вихователів, не відрізнявся широтою своїх інтересів. За спогадами педагога, Олександр Третій “завжди був лінивий” і почав надолужувати втрачене, тільки коли став спадкоємцем. Спроба заповнити прогалини в освіті здійснювалася під пильним керівництвом Побєдоносцева. Водночас із джерел, залишеними вихователями, ми дізнаємося, що хлопчик вирізнявся посидючістю та старанням у чистописанні. Природно, його освітою займалися чудові військові фахівці, професори Московського університету. Особливо хлопчик захоплювався російською історією, культурою, що згодом переросло справжнє русофільство.

Олександра члени його сім’ї іноді називали тугодумом, іноді за зайву сором’язливість та незграбність – «мопсом», «бульдожкою». За спогадами сучасників, зовні він не виглядав важкоатлетом: добре складний, з невеликими вусиками, залисиною, що рано з’явилася. Людей приваблювали такі риси його характеру, як щирість, чесність, доброзичливість, відсутність зайвого честолюбства та велике почуття відповідальності.

Початок політичної кар’єри

Його безтурботне життя закінчилося, коли в 1865 році раптово помер старший брат Микола. Олександра Третього було оголошено спадкоємцем престолу. Ці події приголомшили його. Йому відразу довелося приступити до обов’язків цесаревича. Батько почав залучати його до державних справ. Він вислуховував доповіді міністрів, знайомився з офіційними паперами, набув членства у Державній Раді та Раді міністрів. Він стає генерал-майором та отаманом усіх козацьких військ Росії. Ось коли довелося надолужувати прогалини в юнацькій освіті. Любов до Росії та російської історії сформував у нього курс професора С.М. Соловйова. супроводжувало його все життя.

Цесаревичем Олександр Третій пробув досить довго – 16 років. За цей час він отримав

Бойовий досвід. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., отримав за це ордени «Св. Володимира з мечами» та «Св. Георгія 2-го ступеня». Саме на війні він познайомився з людьми, котрі згодом стали його соратниками. Пізніше він створив Добровільний флот, який у мирний час був транспортним, а у військовий – бойовим.

У внутрішньополітичному житті цесаревич не дотримувався поглядів свого батька імператора Олександра II, але й протистояв курсу Великих реформ. Його відносини з батьком ускладнювалися і не міг змиритися з тим, що батько за живої дружини поселив у Зимовому палаці свою фаворитку О.М. Долгорукую та їхніх трьох дітей.

Сам цесаревич був зразковим сім’янином. Він одружився з нареченою свого померлого брата принцесі Луїзі Софії Фредеріці Дагмарі, яка після весілля прийняла православ’я та нове ім’я – Марія Федорівна. У них народилося шестеро дітей.

Щасливе сімейне життя закінчилося 1.03.1881 року, коли було скоєно терористичний акт, внаслідок якого загинув батько цесаревича.

Реформи Олександра 3 чи необхідні для Росії перетворення

Вранці 2 березня новому імператору Олександру ІІІ склали присягу члени Держради та вищі чини двору. Він заявив, що намагатиметься продовжити справу, розпочату батьком. Але в найтвердішого уявлення про подальші дії довго не з’являлося. Побєдоносцев, затятий противник ліберальних перетворень, писав монарху: «Чи тепер рятувати себе і Росію, чи ніколи!»

Найбільш точно політичний курс імператора було викладено у маніфесті від 29 квітня 1881 р. Історики його прозвали «Маніфестом про непорушність самодержавства». Він означав серйозні коригування Великих реформ 1860-1870-х років. Першочерговим ставало таке завдання уряду, як боротьба з революцією.

Було посилено репресивний апарат, політичний розшук, секретно-розшукові служби та ін. Сучасникам урядова політика здавалася жорстокою та каральною. Але тим, хто живе нині, вона може здатися дуже скромною. Але зараз ми не зупинятимемося на цьому докладно.

Уряд посилив політику у сфері освіти: було позбавлено автономії університетів, видано циркуляр «Про кухарчиних дітей», запроваджено особливий цензурний режим, що стосується діяльності газет та журналів, було згорнуто земське самоврядування. Всі ці перетворення були проведені, щоб унеможливити той дух свободи,

Економічна політика Олександра III була успішнішою. Промислово-фінансова сфера була спрямована на запровадження золотого забезпечення рубля, встановлення протекціоністського митного тарифу, будівництво залізниць, які створювали не тільки необхідні внутрішньому ринку шляхи сполучення, а й прискорювали розвиток місцевих галузей промисловості.

Другою успішною сферою була зовнішня політика. Олександр Третій отримав прізвисько “імператор-миротворець”. Відразу після вступу на престол він розіслав у депешу, в якій оголошувалося: імператор бажає зберегти мир з усіма державами і особливу увагу зосередити на внутрішніх справах. Він сповідував принципи сильної та національної (російської) самодержавної влади.

Але доля відпустила йому недовге століття. У 1888 р. потяг, в якому їхала сім’я імператора, зазнав страшної катастрофи. Олександр Олександрович виявився придушеною стелею, що впала. Маючи величезну фізичну силу, він допоміг дружині, дітям і вибрався сам. Але травма далася взнаки – у нього з’явилася хвороба нирок, ускладнена після «інфлуенції» – грипу. 29.10.1894 він помер, не доживши до 50 років. Дружині він сказав: «Відчуваю кінець, будь спокійна, я зовсім спокійний».

Не знав він, які випробування доведеться пережити його палко коханій Батьківщині, його вдові, його синові та всьому роду Романових.

Імператор Олександр III (1845-1894) вступив на престол після вбивства терористами свого отця Олександра II. Правил Російською імперією у 1881-1894 роках. Проявив себе надзвичайно жорстким самодержцем, який нещадно бореться з будь-якими революційними проявами в країні.

У день загибелі батька новий правитель Росії залишив Зимовий палац і, оточивши себе посиленою охороною, сховався у Гатчині. Та на довгі роки стала його головною ставкою, оскільки государ боявся замахів і особливо побоювався бути отруєним. Жив украй замкнуто, а довкола цілодобово чергувала охорона.

Роки царювання Олександра ІІІ (1881-1894)

Внутрішня політика

Часто буває, що син дотримується інших поглядів, аніж батько. Цей стан речей був характерний і нового імператора. Вступивши на престол, він відразу зарекомендував себе послідовним противником батьківської політики. Та й за складом характеру государ не був реформатором та мислителем.

Тут слід зважати на той факт, що Олександр III був другим сином, а до державної діяльності змалку готували старшого сина Миколу. Але той захворів і помер у 1865 році у віці 21 року. Після цього спадкоємцем почали вважати Олександра, але той не був хлопчиком, а освіту на той час здобув досить поверхове.

Він потрапив під вплив свого вчителя К. П. Побєдоносцева, який був затятим противником реформ за західним зразком. Тому й новий цар став ворогом усіх інститутів, які могли послабити самодержавство. Щойно новоспечений самодержець вступив на престол, як одразу відсторонив від своїх посад усіх міністрів батька.

Жорсткість характеру він насамперед виявив по відношенню до вбивць Олександра II. Оскільки злочин ті скоїли 1 березня, їх називали першоберезнями. Усіх п’ятьох засудили до страти через повішення. Багато громадських діячів просили імператора замінити страту тюремним ув’язненням, але новий правитель Російської імперії залишив смертний вирок у силі.

У державі помітно посилився поліцейський режим. Підкріпило його “Положення про посилену та надзвичайну охорону”. Внаслідок цього протестні виступи помітно знизилися, а терористична активність різко пішла на спад. Було зафіксовано лише один вдалий замах на прокурора Стрельникова в 1882 році і один невдалий на імператора в 1887 році. Незважаючи на те, що змовники лише збиралися вбито государя, їх повісили. Усього стратили 5 осіб, і серед них старшого брата Леніна Олександра Ульянова.

У той самий час полегшилося становище народу. Зменшилися покупні платежі, банки стали видавати позички селянам для придбання орних земель. Скасували подушні податі, було обмежено нічні фабричні роботи жінок і підлітків. Також імператор Олександр ІІІ підписав указ “Про збереження лісів”. Його виконання було покладено на генерал-губернаторів. 1886 року в Російській імперії встановили національне свято День залізничника. Стабілізувалася фінансова система, а промисловість почала швидко розвиватись.

Зовнішня політика

Роки царювання імператора Олександра III були мирними, тому государя назвали Миротворцем. Він же був насамперед стурбований пошуками надійних союзників. Не складалися відносини з Німеччиною через торговельний суперництво, тому Росія зблизилася з Францією, зацікавленою в антинімецькому союзі. У 1891 році французька ескадра прибула до Кронштадта з дружнім візитом. Зустрічав її сам государ.

Він двічі запобіг нападу Німеччини на Францію. А французи на знак подяки назвали на честь російського імператора один із основних мостів через Сену. До того ж посилилося російське впливом геть Балканах. Було встановлено точні кордону Півдні Середньої Азії, і Росія повністю закріпилася Далекому Сході.

Загалом навіть німці зазначали, що імператор Російської імперії є справжнім самодержцем. А коли таке кажуть вороги, то це дорого коштує.

Російський імператор був глибоко переконаний, що царська сім’я повинна бути взірцем для наслідування. Тому в особистих відносинах він дотримувався принципів гідної християнської поведінки. У цьому, мабуть, відіграв важливу роль той факт, що государ був закоханий у дружину. Нею була датська принцеса Софія Фредеріка Дагмара (1847-1928). Після ухвалення православ’я стала Марією Федорівною.

Спочатку дівчину пророкували за дружину спадкоємцю престолу Миколі Олександровичу. Наречена приїхала до Росії і познайомилася із сімейством Романових. Олександр закохався в датчанку з першого погляду, але не наважувався цього ніяк висловити, бо та була нареченою його старшого брата. Однак Микола помер ще до весілля, і в Олександра розв’язалися руки.

Олександр III зі своєю дружиною Марією Федорівною

Влітку 1866 вже новий спадкоємець престолу зробив дівчині пропозицію руки і серця. Незабаром відбулися заручини, а 28 жовтня 1866 року молодята зіграли весілля. Марія чудово вписалася у столичне суспільство, а щасливий шлюб тривав майже 30 років.

Чоловік із дружиною розлучалися дуже рідко. Імператриця навіть супроводжувала чоловіка на ведмеже полювання. Коли ж подружжя писало одне одному листи, то ті були наповнені любов’ю та турботою один про одного. У цьому шлюбі народилося 6 дітей. У тому числі і майбутній імператор Микола II. Марія Федорівна, після початку революції, поїхала до себе на батьківщину в Данію, де й померла 1928 року, надовго переживши коханого чоловіка.

Ідилію сімейного життя мало не зруйнувала залізнична катастрофа, що сталася 17 жовтня 1888 року. Трагедія сталася неподалік Харкова поблизу станції Борки. Царський потяг віз вінценосну родину з Криму і йшов із великою швидкістю. В результаті він зійшов з рейок на залізничному насипі. При цьому загинули 21 особа, а 68 отримали каліцтва.

Що ж до царської сім’ї, то на момент трагедії вона обідала. Вагон-їдальня звалився з насипу і зруйнувався. Дах вагона обрушився вниз, але російський цар, який мав могутню статуру і зріст 1,9 метра, підставив плечі і утримував дах доти, поки все сімейство не вибралося на безпечне місце. Такий щасливий кінець сприйняли в народі як знак Божої благодаті. Усі почали говорити, що тепер із династією Романових нічого страшного не станеться.

Проте помер імператор Олександр ІІІ порівняно молодим. Його життя обірвалося 20 жовтня 1894 року у Лівадійському палаці (царська резиденція у Криму) від хронічного нефриту. Хвороба дала ускладнення на судини та серце, і государ помер у віці 49 років (детальніше читайте у статті Смерть Олександра III). На російський престол вступив імператор Микола ІІ Романов.

Олександр III, імператор Всеросійський, другий син імператора Олександра II та імператриці Марії Олександрівни. Народився 26 лютого 1845 р. Після передчасної смерті старшого брата цесаревича Миколи Олександровича 12 квітня 1865 р. проголошено спадкоємцем престолу; 28 жовтня 1866 р. одружився з дочкою датського короля Християна IX, принцесою Софією-Фредерікою-Дагмарою, нареченою при святому світопомазанні Марією Федорівною. Ще будучи спадкоємцем, Олександр брав участь у державних справах як командувач військами гвардійського корпусу, отаман усіх козацьких військ, член Державної ради. У російсько-турецьку війну 1877-78 він командував окремим рущуцьким загоном і вдало здійснив похід на Осман-Базар, Розград та Ескі-Джуму. У 1877 р. взяв активну участь у створенні добровільного флоту.

Імператор Олександр III (1881-1894)

У царювання імператора Олександра III були вжиті важливі заходи в галузі народного господарства, здійснені головним чином міністром фінансів Н. X. Бунге: в 1882 р. знижено викупні платежі, скасовано подушну подати, засновано селянський банк, обмежено роботу малолітніх на фабриках і заводах, засновано фабрична інспекція, влаштований побут чиншевиків та інших розрядів сільських обивателей. Ще раніше, в 1881 р., і потім у 1884 р. були встановлені пільгові умови для орендування селянами казенних земель; 15 червня 1882 р. було встановлено податок зі спадщин і дарувань, в 1885 р. запроваджено додаткові збори з торгових і промислових підприємств, і встановлено податку грошові капітали, причому ці фінансові реформи мали послужити до поступового запровадження ми прибуткового податку. В подальший час найбільшими фактами у фінансовій політиці держави є: досягнення досить стійкої рівноваги між доходами і витратами, вироблена в великих розмірах конверсія державних боргів; як досвіду, введена питна монополія у східних губерніях.

Російські царі. Олександр III

p align=”justify”> З окремих законодавчих актів економічного характеру особливо важливе значення представляють регулювання переселенського руху селян на землі за Уралом (передвістя переселенської політики П. А. Столипіна) і закон про невідчужуваність надільних земель. У митній політиці держави спостерігалося значне посилення протекціонізму, який досяг свого апогею в тарифі 1891, але потім був дещо пом’якшений торговими договорами з Францією та Німеччиною; договір з останньою країною був укладений у 1894 р. після наполегливої ​​та дуже гострої митної війни. У залізничній політиці особливо важливим є підпорядкування тарифної справи урядовому контролю, посилений викуп до скарбниці залізниць та відкриття робіт із спорудження Великого Сибірського шляху.

Дуже чільне місце у внутрішній політиці зайняли піклування про дворянство, про посилення його значення в державному та суспільному житті, Для підтримки дворянського землеволодіння було засновано в 1885 р. державний дворянський банк. Щоб створити для великого землеволодіння більш вигідні умови, було видано в 1886 р. Положення про найм на сільські роботи. Положення про земських дільничних начальників 1889 р. та нове Положення про земські установи 1890 р. дворянству надано першочергове положення в місцевому управлінні. . Земські начальники, які обираються з місцевих потомствених дворян, мали з’явитися «близькою і народу, твердою урядовою владою», що поєднує в собі «піклування над сільськими обивателями із турботами по завершенню селянської справи та з обов’язком з охорони благочиння та громадського порядку, безпеки та прав приватних осіб у сільських місцевостях». Згідно з цими завданнями, земським начальникам була надана, поряд з широкими адміністративними повноваженнями і судова влада. Із запровадженням земських начальників було скасовано інститут світових суддів переважно країни.

Загальні судові установи та порядок судочинства також зазнали змін: обмежена компетенція суду присяжних на користь суду за участю станових представників, змінено порядок обрання присяжних засідателів, значно обмежено принципи незмінності та незалежності суддів, зроблено деякі суттєві вилучення із загального правила гласності судового процесу.

Росія має лише одного союзника з усіх можливих. Це її армія та флот.

Олександр 3

Завдяки своїй зовнішній політиці Олександр 3 отримав прізвисько «цар-миротворець». Він прагнув зберегти мир із усіма сусідами. Однак це не означає, що сам імператор не мав більш далеких і конкретних цілей. Головними «союзниками» своєї імперії він вважав армію та флот, яким приділяв багато уваги. Крім того, той факт, що за зовнішньою політикою імператор стежив особисто, говорить про пріоритетність цього напряму для Олександра 3. У статті розглянуто основні напрямки зовнішньої політики Олександра 3, а також аналізується, де він продовжував лінію попередніх імператорів, а де запровадив нововведення.

Основні завдання зовнішньої політики України

Зовнішня політика Олександра 3 мала такі основні завдання:

  • Ухиляння війни на Балканах. Абсурдні та зрадницькі дії Болгарії буквально втягували Росію в новуб війну, не вигідну для неї. Ціною збереження нейтралітету стала втрата контролю над Балканами.
  • Підтримка миру у Європі. Завдяки позиції Олександра 3 вдалося уникнути одразу кілька воєн.
  • Вирішення проблем з Англією щодо розділу сфер впливу в Середній Азії. В результаті між Росією та Афганістаном вдалося встановити кордон.

Основні напрямки Зовнішньої політики

Олександр 3 та Балкани

Після російсько-турецької війни 1877-1878 років Російська імперія остаточно утвердилася як захисника південнослов’янських народів. Головний результат війни – утворення незалежної держави Болгарія. Ключовим фактором у цій події виступила російська армія, яка не лише інструктувала болгарську, а й сама воювала за незалежність Болгарії. В результаті Росія сподівалася отримати в особі тодішнього імператора Олександра Баттенберга надійного союзника, який має вихід до моря. Тим більше, на Балканах дедалі більше посилюється роль Австро-Угорщини та Німеччини. Імперія Габсбургів приєднала Боснію, а також посилювала свій вплив на Сербію та Румунію. Після того, як Росія допомогла болгарам створити свою державу, спеціально для них було розроблено конституцію. Проте 1881 року Олександр Баттенберг провів державний переворот і скасував нещодавно прийняту конституцію, встановивши фактично одноосібне правління.

Ця ситуація могла загрожувати зближенню Болгарії з Австро-Угорщиною, або початком нового конфлікту з Османською імперією. У 1885 році Болгарія взагалі напала на Сербію, чим ще більше дестабілізувала ситуацію в регіоні. Внаслідок цього Болгарія приєднала Східну Румелію, чим порушила умови Берлінського конгресу. Це загрожувало початком війни з Османською імперією. І тут проявилися особливості зовнішньої політики України Олександра 3. Розумію безглуздість війни за інтереси невдячної Болгарії, імператор відкликав із країни всіх російських офіцерів. Це було зроблено для того, щоб не втягувати Росію в новий конфлікт, який тим більше спалахнув з вини Болгарії. 1886 року Болгарія розірвала дипломатичні відносини з Росією. Створена фактично зусиллями російської армії та дипломатії незалежна Болгарія, почавши виявляти надмірні тенденції до об’єднання частини Балкан, порушивши міжнародні договори (зокрема з Росією), викликала серйозну дестабілізацію у регіоні.

Пошук нових союзників у Європі

До 1881 фактично діяв «Союз трьох імператорів», підписаний між Росією, Німеччиною і Австоро-Угорщиною. Він передбачав спільних військових дій, фактично був договором про ненапад. Однак у разі європейського конфлікту він міг стати підґрунтям для утворення військового союзу. Саме в цей момент Німеччина уклала ще один таємний союз із Австро-Угорщиною проти Росії. Крім того, в союз було втягнуто Італію, на остаточне вирішення якої вплинули протиріччя з Францією. Це було фактичне закріплення нового європейського військового блоку – потрійного союзу.

У цій ситуації Олександр 3 змушений був розпочати пошуки нових союзників. Остаточною точкою у розриві відносин із Німеччиною (попри родинні зв’язки імператорів двох країн) послужив «митний» конфлікт 1877 року, коли Німеччина значно підвищила мито на російські товари. У цей момент відбулося зближення із Францією. Договір між країнами був підписаний у 1891 р. і став основою формування блоку «Антанта». Зближення з Францією на даному етапі змогло запобігти франко-німецькій війні, а також конфлікт Росії з Австро-Угорщиною, що назріває.

Азіатська політика

У період правління Олександра 3 в Азії Росії було дві сфери інтересів: Афганістан і Далекий Схід. У 1881 році російська армія приєднала Ашхабад, була утворена Закаспійська область. Це викликало конфлікт із Англією, оскільки її влаштовувало наближення російської армії до її територіям. Ситуація загрожувала війною, навіть розмовляли про спроби створення в Європі антиросійської коаліції. Однак у 1885 році Олександр 3 пішов на зближення з Англією і сторони підписали договір про створення комісії, яка мала встановити кордон. У 1895 році кордон був остаточно проведений, тим самим зменшилася напруга у відносинах з Англією.

У 1890-х роках почалося стрімке посилення Японії, що могло порушити інтереси Росії Далекому Сході. Саме тому в 1891 Олександр 3 підписав указ про спорудження Транссибірської залізниці.

На яких напрямах зовнішньої політики Олександр 3 дотримувався традиційних підходів

Що ж до традиційних підходів у зовнішній політиці Олександра 3, всі вони полягали у прагненні зберегти роль Росії Далекому Сході та Європі. І тому імператор був готовий укладати союзи з європейськими країнами. Крім того, як і безліч російських імператорів, Олександр 3 великий вплив приділяв посиленню армії та флоту, яких він вважав «головними союзниками Росії».

У чому виявились нові риси зовнішньої політики Олександра 3

Аналізуючи зовнішню політику Олександра 3, можна знайти низку рис, які були властиві правлінню попередніх імператорів:

  1. Прагнення виступити стабілізатором відносин на Балканах. За будь-якого іншого імператора, конфлікт на Балканах не пройшов би без участі Росії. У ситуації конфлікту з Болгарією можливим був сценарій силового вирішення проблеми, який міг призвести до війни або з Туреччиною, або з Австро-Угорщиною. Олександр розумів роль стабільності у міжнародних відносинах. Саме тому Олександр 3 не ввів війська до Болгарії. Крім того, Олександр розумів роль Балкан для стабільності у Європі. Його висновки виявилися правильними, адже саме ця територія на початку ХХ століття остаточно стала «пороховим льохом» Європи, і саме в цьому регіоні країни розпочали Першу світову війну.
  2. Роль «примирювальної сили». Росія виступала в ролі стабілізатора відносин у Європі, тим самим запобігла війні з Австрією, а також війні Франції та Німеччини.
  3. Союз із Францією та примирення з Англією. У середині ХІХ століття багато хто був упевнений у майбутньому союзі з Німеччиною, а також у міцності цих відносин. Однак у 1890-х почалося укладання союзів із Францією та Англією.

І ще одним невеликим нововведенням порівняно з Олександром 2 був особистий контроль за зовнішньою політикою. Олександр 3 усунув попереднього міністра закордонних справ А.Горчакова, який фактично визначав зовнішню політику за Олександра 2, та призначив слухняного виконавця Н.Гірса.
Якщо підбивати підсумок 13-річному правлінню Олександра 3, можна сказати, що у зовнішній політиці він займав вичікувальну позицію. Для нього не було «друзів» у міжнародних відносинах, а були насамперед інтереси Росії. Проте досягати їхній імператор прагнув через мирні домовленості.

Олександр III Олександрович (26 лютого (10 березня) 1845, Анічков палац, Санкт-Петербург – 20 жовтня (1 листопада) 1894, Лівадійський палац, Крим) – імператор всеросійський, цар Польський і великий князь Фінляндський з 1 (13) березня 1881 року . Син імператора Олександра II та онук Миколи I; батько останнього російського монарха Миколи ІІ.

Олександр III – значуща постать історія Росії. За час його правління в Європі не лилася російська кров. Олександр III забезпечив довгі роки спокою для Росії. За миролюбну політику він увійшов до російської історії, як «цар – миротворець».

Дотримувався консервативно-охоронних поглядів та проводив політику контрреформ, а також русифікації національних околиць.

Був другою дитиною в сім’ї Олександра ІІ та Марії Олександрівни Романових. Відповідно до правил престолонаслідування, Олександра не готували до ролі імператора Російської Імперії. Престол мав зайняти старший брат – Микола. Олександр, анітрохи не заздрив братові, не відчував жодної ревнощів, спостерігаючи за тим, як Миколу готують до престолу. Микола був старанним учнем, а Олександра на заняттях долала нудьга.

Вчителями Олександра III були такі заслужені люди, як історики Соловйов, Гротт, чудовий військовий тактик Драгомиров і Костянтин Побєдоносцев. Саме останній мав великий вплив на Олександра III, багато в чому визначивши пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики російського імператора. Саме Побєдоносцев виховав в Олександрі III справжнього російського патріота та слов’янофіла. Маленького Сашка більше приваблювало не навчання, а фізичні навантаження. Майбутній імператор любив верхову їзду та гімнастику. Ще до повноліття, Олександр Олександрович виявляв несильну силу, з легкістю піднімав тяжкості і легко гнув підкови. Світські розваги він не любив, вважав за краще витрачати вільний час на вдосконалення умінь у верховій їзді та розвитку фізичної сили. Брати жартували, мовляв, – «Сашка – це Геркулес нашої родини». Олександр любив Гатчинський палац, і любив проводити там час, проводячи дні прогулянками парком, думаючи про день насущний.

1855 року Миколи проголосили цесаревичем. Сашко радів за свого брата, і ще більше тому, що йому не доведеться бути імператором. Однак доля все ж таки готувала Олександру Олександровичу російський престол. Здоров’я Миколи похитнулося. Цесаревич страждав на ревматизм, отриманий від забиття хребта, пізніше він підхопив ще й туберкульоз. 1865 року Миколи не стало. Олександр Олександрович Романов був проголошений новим спадкоємцем престолу. Варто зазначити, що у Миколи була наречена – данська принцеса Дагмар. Кажуть, що вмираючий Миколай узяв однією рукою руки Дагмар та Олександра, ніби закликаючи двох близьких людей не розлучатися після його смерті.

В 1866 Олександр III вирушає в подорож по Європі. Шлях його лежить у Копенгагені, де він сватається до нареченої брата. Дагмар і Олександр стали близькими, коли разом доглядали хворого Миколу. Заручини їх відбулися 17 червня у Копенгагені. 13 жовтня Дагмар прийняла православ’я і стала іменуватися Марією Федорівною Романовою, так само в цей день молоді побралися.

Олександр III та Марія Федорівна Романови жили щасливим сімейним життям. Їхня сім’я – справжній еталон для наслідування. Олександр Олександрович був справжнім, зразковим сім’янином. Російський імператор дуже любив свою дружину. Після вінчання вони оселилися в Анічковому палаці. Подружжя була щаслива, і виховувала трьох синів та двох дочок. Первенцем імператорського подружжя став син Микола. Олександр дуже любив усіх своїх дітей, але особливим батьковим коханням користувався другий син – Ведмедик.

Висока моральність імператора давала йому право питати її з придворних. За Олександра III, в опалу російського самодержавця потрапляли за подружню зраду. Олександр Олександрович був скромний у побуті, не любив ледарство. Вітте – міністр фінансів Російської Імперії, став свідком того, як камердинер імператора штурхав йому протерті речі.

Государ любив картини. Імператор мав навіть свою колекцію, яка до 1894 року складалася з 130 робіт різних художників. З його ініціативи у Санкт-Петербурзі відкрився російський музей. З великою повагою ставився до творчості Федора Михайловича Достоєвського. Подобався Олександру Романову та художник Олексій Боголюбов, з яким у імператора склалися добрі стосунки. Імператор надавав усіляку підтримку молодим та талановитим діячам культури, під його патронажем відкривалися музеї, театри та університети. Олександр дотримувався істинно християнських постулатів, і всіляко охороняв православну віру, невтомно обстоюючи її інтереси.

На російський престол Олександр III вступив після вбивства революціонерами – терористами Олександра II. Сталося це 2 березня 1881 року. Вперше до присяги імператору наводилися селяни, нарівні з іншими верствами населення. У внутрішній політиці Олександр III став на шлях контрреформ. Нового російського імператора відрізняли консервативні погляди.

За його правління Російська Імперія досягла великих успіхів. Росія була сильною країною, з якою всі Європейські держави шукали дружби. У Європі постійно відбувалися якісь політичні рухи. І ось одного разу, до Олександра, який здивував рибу, прийшов міністр, розповідаючи про справи в Європі. Він попросив імператора якось відреагувати. На що Олександр відповів – «Європа може почекати, поки російський цар ловить риби». Олександр Олександрович справді міг дозволити собі такі висловлювання, бо Росія була підйомі, та її армія була наймогутнішої у світі. Проте міжнародна ситуація зобов’язувала Росію знайти надійного союзника. В 1891 почали оформлятися дружні відносини між Росією і Францією, які закінчилися підписанням союзної угоди.

За словами історика П. А. Зайончковського, «Олександр III був досить скромний у особистому житті. Він не любив брехні, був хорошим сім’янином, був працьовитий», працюючи над державними справами нерідко до 1-2 години ночі. «Олександр III мав певну систему поглядів. Оберігати чистоту „віри батьків“, непорушність принципу самодержавства і розвивати російську народність. – такі основні завдання, які ставив собі новий монарх… у деяких питаннях зовнішньої політики він виявив і напевно здоровий глузд ».

Як писав С. Ю. Вітте, «У Імператора Олександра III було видатне благородство і чистота серця, чистота вдач і помислів. Як сім’янин – це був зразковий сім’янин; як начальник і господар – це був зразковий начальник і зразковий господар. був добрий господар не через почуття користі, а через почуття обов’язку. Я не тільки в Царській родині, а й у сановників, ніколи не зустрічав того почуття поваги до державного рубля, до державної копійки, якою володів Імператор. Він умів навіяти за кордоном упевненість, з одного боку, у тому, що Він не надійде несправедливо по відношенню до будь-кого, не забажає ніяких захоплень; всі були покійні, що Він не затіє ніякої авантюри. У Імператора Олександра III ніколи слово не розходилося з ділом. Те, що він говорив – було їм відчуте, і він ніколи вже не відступав від сказаного ним . Імператор Олександр III був чоловік надзвичайно мужній».

Імператор був пристрасним колекціонером, поступаючись у цьому плані хіба що Катерині II. Гатчинський замок перетворився буквально на склад безцінних скарбів. Придбання Олександра – картини, предмети мистецтва, килими тощо – вже не містилися у галереях Зимового, Анічкова та інших палаців. Зібрана Олександром III велика колекція картин, графіки, предметів декоративно-ужиткового мистецтва, скульптур після його смерті було передано у заснований російським імператором Миколою II на згадку про свого батька Російський музей.

Олександр захоплювався полюванням та рибалкою. Часто влітку царська сім’я виїжджала до фінських шхерів. Улюбленим місцем полювання імператора була Біловезька пуща. Іноді імператорська сім’я замість відпочинку в шхерах виїжджала в Польщу до Ловицького князівства, і там з азартом вдавалася мисливським забавам, особливо полюванню на оленів, а завершувала відпустку найчастіше поїздкою до Данії, до замок Бернсторф – родовий замок Дагмари, де часто збиралися. її короновані родичі.

За всієї своєї зовнішньої суворості щодо своїх близьких незмінно залишався відданим сім’янином і батьком, що любить. Не тільки жодного разу в житті не чіпав і пальцем дітей, а й різким словом не образив.

17 жовтня 1888 відбувся замах на Олександра III і всю царську сім’ю. Терористи пустили під схил поїзд, у якому був імператор. Було розбито сім вагонів, безліч жертв. Цар та його сім’я залишилися живими з волі долі. У момент вибуху вони перебували у вагоні ресторану. Під час вибуху, біля вагона з царською сім’єю обрушився дах, і Олександр буквально тримав її на собі доти, доки не прийшла допомога. Через деякий час він став скаржитися на біль у попереку. Під час обстеження з’ясувалося, що цар має проблеми з нирками. Взимку 1894 Олександр сильно застудився, незабаром на полюванні імператору стало зовсім погано, поставили діагноз – гострий нефрит. Лікарі відправили імператора до Криму, де 20 листопада 1894 Олександр III і помер.

Олександр III залишив великий слід історія Росії. Після його смерті в одній із французьких газет були написані наступні рядки: – «Він залишає Росію, більшу, ніж її отримав».

Дружина: Дагмара Датська (Марія Федорівна) (14 листопада 1847 – 13 жовтня 1928), дочка датського короля Крістіана IX.

Діти:
1.Микола Олександрович (згодом Імператор Микола II) (6 травня 1868 – 17 липня 1918, Єкатеринбург);
2.Олександр Олександрович (26 травня 1869 – 20 квітня 1870, Санкт-Петербург);
3.Георгій Олександрович (27 квітня 1871 – 28 червня 1899, Абастумані);
4.Ксенія Олександрівна (25 березня 1875 – 20 квітня 1960, Лондон);
5.Михайло Олександрович (22 листопада 1878 – 13 червня 1918, Перм);
6. Ольга Олександрівна (1 червня 1882 – 24 листопада 1960, Торонто).

Рекомендуємо статті на тему