Чому місто Оріхове Зуєво так називається

0 Comments

Оріхів, Оріхівський район, Запорізька область

Оріхів — місто районного підпорядкування, розташоване на лівому березі річки Конки, за 60 км від обласного центру. Через нього проходить залізниця Запоріжжя—Донецьк, а також автомагістраль Запоріжжя—Жданов. Заселення — 16,8 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Преображенка, Червона Криниця.

Оріхів — центр району, площа якого 1,6 тис. кв. км, населення 61,7 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39,4 тис., міського 22,3 тис.). У районі 71 населений пункт, підпорядкований міській, селищній та 17 сільським Радам; 18 колгоспів, 4 радгоспи і держлісорозсадник; 120 тис. га орної землі; 15 промислових підприємств, 5 будівельних організацій; 64 школи, 60 будинків культури і клубів.

Місцевість навколо Оріхова має вигляд великої улоговини. Тут височить кілька груп курганів; поблизу однієї з них — т. зв. Кисілівських могил — знайдено знаряддя праці доби бронзи (І тисячоліття до н. е.): серпи, кельти, долота тощо.

За часів Запорізької Січі козак Лиско поставив на правому березі Конки великий зимівник. Конка була тоді повноводною річкою, обабіч якої простягалися чудові пасовища, а навколо розкинулися дніпровські плавні. Наприкінці XVIII ст. збіглі селяни, козаки і солдати заснували тут кілька поселень. Так близько 1783 року виник і Оріхів. За народними переказами, першим осадчим (переселенцем) був І. Юшка, виходець з села Обмачевого, що біля Батурина. Слідом за ним тут оселилися селяни з Чернігівщини та колишні запорізькі козаки, які раніше жили в зимівнику Лиска. 1786 року поселення мало 20—30 дворів. Землі було багато. Проте біднота не могла брати великі ділянки, бо не мала чим сплачувати оброк. Землю не орали, а використовували під випас овець. Лише згодом стало переважати землеробство.

1787 року сюди переселилася велика група селян з Полтавщини. Про це свідчать численні записи в церковних метричних книгах, що збереглися до наших днів. Свою назву — Оріхове — село дістало від полтавців, серед яких були і жителі Миргородського повіту, де є село Оріхівка. Проте народні легенди пов’язують назву села із заростями ліщини і навіть водяними чи земляними горіхами, яких ніби безліч росло на мілководних плесах Конки та по її берегах.

У 1799 році центр Маріупольського повіту з Великого Токмака перенесено до Оріхового. Тут розмістилися канцелярія маріупольського городничого, повітовий (дворянський) суд, нижчий земський суд, повітове казначейство, поштова експедиція та духовне управління. А на початку 1801 року село було переведене до розряду міст і перейменоване на Оріхів. Через 3 роки воно стало центром новоутвореного Мелітопольського повіту (до 1842 року)1 2. Після переведення села до розряду міст повітова влада відчужила у селян 2,6 тис. десятин землі з умовою, що вони залишаться жити на міських землях, не сплачуючи податків за садиби, а новим селянським сім’ям нарізатиметься земля з міського вигону. Невдовзі ці умови було порушено — припинено нарізання присадибних ділянок і введено двопроцентний прибутковий податок зі всіх селянських будівель і присадибних земель* Це викликало загальне обурення. Багато селян виселилося з міста на хутори, ближче до наділів, де утворили самостійні общини.

А проте місто продовжувало швидко зростати. Однією з причин цього було його вигідне географічне розташування. В середині XIX ст. через Оріхів проходило 8 важливих шляхів, які сходилися на переправі через річку Конку: чумацький Кримський шлях, що йшов від Дніпра до Перекопа; тут від нього відділявся Старий чумацький шлях через село Аул (Юрківку) на північний захід до Великого Лугу; старий поштовий тракт, який ішов з Павлограда на Мелітополь, новий поштовий шлях — з Катеринослава на Мелітополь через Великий Токмак, від якого відокремлювався шлях на Бердянськ; старий шлях з села Малої Токмачки, що йшов до міста з півдня та ін. До побудови мостів у 40—60 роках XIX ст. ходив паром, хоч багато селян користувалося бродом. Чумацькі валки з сіллю, рибою та інші обози, що зупинялися біля переправи через річку, влаштовували тут торги і обмін продуктами. Сюди сходилися селяни з багатьох навколишніх сіл.

Більша частина міського населення займалася землеробством. Але розвивалися й ремесла. 1837 року в Оріхові було 12 майстерень для пошиття кожухів.

Селянська біднота терпіла від частих неврожаїв, які були наслідком посух, примітивного обробітку грунту. Від голоду й епідемій та інших хвороб умирало багато жителів, особливо дітей. Так, серед тих, що померли 1810 року, 82,7 проц. були малята до 5 років. У зв’язку з періодичними посухами і голодом в Оріхові збудовано запасну хлібну крамницю. Але її запасів не вистачало на всіх голодуючих.

Великого лиха місту і його мешканцям завдавали пожежі. Влітку 1842 року згоріла половина міських будівель. Всі повітові установи мусили переїхати до Великого Токмака. Того ж року Оріхів було переведено до розряду заштатних міст новоствореного Бердянського повіту. 21 квітня 1844 року в місті знову спалахнула пожежа, яка перетворила на попіл ще понад 30 будинків, у т. ч. приміщення суду. Всі судові справи згоріли. Тоді ж натовп знищив всі папери поліцейської дільниці.

Внаслідок пожеж населення міста значно зменшилося. Якщо 1838 року тут проживало 5750 мешканців, то в 1844-му їх залишилося 3195. Під час Кримської війни кількість жителів дещо зросла за рахунок біженців і 1855 року становила близько 5 тис. чоловік. Але потім знову почалося зменшення населення.

На початку 60-х років XIX ст. в Оріхові налічувалося 817 саманних, дерев’яних і цегляних будинків, проживало 4,1 тис. мешканців. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання та ін. 107 жителів займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям кожухів тощо. У місті вже були зачатки промисловості. Працювало 19 кустарних підприємств по переробці місцевої сировини, серед них — 2 парові вальцьові млини, 4 олійниці, салотопний, цегельний і свічковий заводи та ін. Торговці мали 50 дрібних торговельних закладів — крамнички, винарні, шинки тощо. 4 рази на рік влаштовувалися ярмарки, де продавалося сільськогосподарських продуктів майже на 100 тис. карбованців.

У 70-х роках із спорудженням Лозово-Севастопольської залізниці, що пройшла через Олександрівськ, Оріхів втрачає своє значення важливого торговельного пункту на шляху з Росії до Криму. Проте в місті, як і по всій країні, досить інтенсивно розвивалася промисловість. У 1874 році тут налічувалося вже 30 невеликих підприємств, у т. ч. 5 цегельних, 2 черепичні, 2 шкіряні, 6 гончарних заводів, 6 олійниць, 16 млинів.

Та, як і раніше, більшість населення займалася хліборобством. Тяжким було становище міського і приміського селянства. З кожним роком зменшувалися наділи землі. Якщо за переділом общинної землі 1848 року на ревізьку душу припало по 10 десятин, то через 10 років тільки по 5,5 десятини. Наділи нарізалися з основного земельного масиву, а 3350 десятин вважалися запасними і використовувалися під луки. Проте вже наступного десятиріччя через нестачу землі ця ділянка степу була також переділена з розрахунку 3 десятини на ревізьку душу.

Після реформи 1861 року хліборобів Оріхова, що за своїм станом належали до державних селян, примусили викуповувати землю, яку вони поливали своїм потом майже протягом століття. Дедалі збільшувалися податки. 1886 року Андріївська і Данилівська селянські общини міста, що мали 1077 наявних чоловічих душ і 13,4 тис. десятин придатної та 350 десятин непридатної землі, мусили сплатити понад 13 тис. крб. платежів. Річні платежі на ревізьку душу становили 13,1 карбованця. Наприкінці XIX ст. земська управа заявила селянам, що їхні землі належать не поземельним общинам, а міській управі, і під загрозою виселення примусила сплачувати т. зв. квартирний податок, а також по 3 копійки за 5 відер води.

Серед міської частини селян різко проявлялося класове розшарування. За даними перепису 1886 року, із 365 господарств 41 зовсім не мали посівів, 66 засівали від 1 до 5 десятин, 95 — від 5 до 10. Отже, 60 проц. дворів були бідняцькими. 38 родин не мали робочої худоби, а близько 100 — сільськогосподарського інвентаря. Вони мусили здавати свої наділи повністю або частково в оренду куркулям, працездатні чоловіки йшли до них у найми або на сезонні, а то й постійні роботи в промисловості.

Не набагато кращою була й доля середняка. 131 господарство засівало від 10 до 25 десятин. Переважна більшість з них мала по 1—2 голови робочої худоби, 72 господарства обробляли землю, вдаючись до супряги або найму тягла і реманенту.

35 куркульських господарств (разом з Новоадріївськими хуторами) засівали кожне від 25 до 200, а деякі і більше десятин землі, мало по дві-чотири пари коней, жниварки, по 2—3 плуги та інший інвентар. Вони орендували значно більше землі, ніж мали надільної.

За наступні 20 років внаслідок кількох переділів наділи на наявну чоловічу душу зменшилися до 3,7 десятини. Через нестачу землі, брак тягла та реманенту, а також часті неврожаї ще більше зубожіли бідняки, перетворившись у сільськогосподарських і міських пролетарів; значна частина середняцьких господарств перейшла до розряду бідняцьких; зміцніла куркульська верхівка.

У 1902 році закінчено будівництво Катерининської залізниці. Вона пройшла через Оріхів, з’єднавши міста Олександрівськ і Пологи. Спорудження залізниці сприяло дальшому розвиткові міста. Поступово воно знову стало значним перевалочним пунктом. Сюди з навколишніх сіл звозили зерно, що йшло на продаж.

На початку XX ст. в Оріхові споруджено завод сільськогосподарських машин, який був філією підприємства Крігера в Гуляйполі. На ньому виготовляли жатки-лобогрійки. Збільшили виробництво 6 цегельно-черепичних, 2 шкіряні заводи та інші підприємства міста, де 1905 року працювало понад 1 тис. робітників. Робочий день тривав 14 годин, зарплата була низькою, видавалась несвоєчасно, переполовинювалася штрафами.

На початку 1905 року оріхівські робітники, за прикладом пітерських, московських, а також олександрівських пролетарів, стали під прапор революції. 14 лютого вони залишили роботу і вийшли на демонстрацію з вимогами політичних свобод, 8-годинного робочого дня, скасування штрафів. Страйком, який тривав 2 тижні, керували робітники заводу Крігера С. Василина, І. Пашко та кілька інших. Багато страйкарів було заарештовано й кинуто до в’язниці. У червні 1905 року в Оріхові створено соціал-демократичну організацію, а восени того ж року — легальну професійну спілку. Вони очолили боротьбу робітників за політичні свободи та поліпшення економічного становища. Серед селянської бідноти революційну роботу проводили місцеві соціал-демократи, а також Оріхівська організація Мелітопольської селянської спілки. У 1908 році міська організація РСДРП і селянська спілка були розгромлені. При обшуках поліція вилучила печатку Оріхівської організації РСДРП та близько 250 примірників брошур і листівок. Заарештованих революціонерів засудили до різних строків ув’язнення чи каторги. Революційний рух у місті було придушено.

Напередодні першої світової війни в Оріхові проживало 8,4 тис. чоловік. Він мав вигляд великого села, а не міста. З 870 житлових будинків кам’яних було близько 40, дерев’яних — 22, решта — саманні. Крім того, налічувалось понад 1,5 тис. господарських та інших будівель. Протяжність 24 вулиць і провулків становила 37 км, з них лише 20 проц. забрукованих. Освітлювалася гасовими ліхтарями тільки центральна, купецько-дворянська частина міста. Тут діяло 70 крамниць та інших торговельних закладів з річним оборотом понад 600 тис. крб., а також кілька промислових підприємств, що за рік виробляли продукції на 200 тис. карбованців.

Лише в 80-х роках XIX ст. відкрилася дільнична лікарня на 20 ліжок з невеличкою амбулаторією. Вона обслуговувала місто і 6 сіл (майже 27 тис. жителів), працювали в ній (у 1913 році) один лікар, два фельдшери, акушерка та повивальна бабка. Була також невеличка залізнична лікарня з двома фельдшерами.

В Оріхові налічувалося чимало навчальних закладів для дітей привілейованих класів: реальне, двокласне і трьохкласне училища, жіноча гімназія та ін. 70 проц. дітей незаможних верств населення не мали можливості навчатися, а 30 проц. відвідували земську двокласну і церковнопарафіяльну школи. 1913 року на кожних 100 жителів 64 не вміли читати і писати.

У перші роки XX ст. в місті відкрився літній театр, у якому іноді виступали приїжджі артисти. Спроби місцевих українських аматорів з учителів і гімназистів орендувати приміщення театру не мали успіху. Міський голова заявив, що «ніколи не дозволить ставити малоросійські п’єси».

Коли почалася імперіалістична війна, міська буржуазія, дворянство, чиновники організували маніфестацію, виступали з ультрапатріотичними промовами. Але на фронт вони не поспішали. Туди відправляли одягнених у сірі шинелі селян і робітників. У 1915—1916 рр. в Оріхові був розквартирований 48-й запасний полк, сформований з сербів, що перейшли на бік Росії з австро-угорської армії. Пізніше значна частина солдатів цього полку взяла активну участь у боротьбі за Радянську владу.

Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення самодержавства, робітники і селяни Оріхова вийшли на демонстрації, вимагаючи припинення війни, передачі підприємств і землі в руки народу. Але буржуазія, яка захопила владу і створила т.зв. громадський комітет, повністю підтримувала політику антинародного Тимчасового уряду. Поряд з комітетом продовжували діяти міська дума і всі волосні земські установи. Навіть міліція, організована замість ліквідованої поліції, комплектувалася з поліцаїв.

У середині березня трудящі обрали міську Раду робітничих депутатів. Та класовий склад її виявився строкатим. Крім робітників, до неї ввійшло по 2 представники від ремісників, прикажчиків і навіть купців. Селяни ж не представлені зовсім. Тільки 2 депутати були більшовиками. Верховодили в Раді меншовики і есери.

Під керівництвом більшовиків найбільш свідомі робітники і селяни-бідняки згуртовували сили для боротьби за ліквідацію влади буржуазії. Цю боротьбу очолило революційне ядро робітників заводу Крігера в складі ливарників С. Василини, І. Пашка, П. Селезньова та інших.

Через кілька днів після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді до Оріхова повернувся колишній місцевий робітник, більшовик С. І. Овчаренко. Наприкінці листопада 1917 року він організував комуністичний осередок, до складу якого ввійшли робітники Єгоров, Волков і Куликов.

У грудні створено революційний комітет. Проте до нього потрапило чимало есерів. Прикриваючись гучними фразами, вони не тільки нічого не робили для зміцнення молодої Радянської влади, але й намагалися шкодити їй. Тому за вимогою робітників і селянської бідноти склад ревкому 1 лютого 1918 року оновлено. Його ядром стали робітники С. І. Овчаренко, С. Василина, Г. Зубков, М. Коба, Г. Чухрій, а також селяни-бідняки Л. Робота, П. Пушкар й інші. Головою обрано чорноморського матроса-революціонера В. А. Вакуленка, який щойно прибув до міста. Ревком почав активно проводити в життя декрети Радянського уряду: ліквідував буржуазну управу, конфіскував у багатіїв підприємства; лишки землі і майна у куркулів і розподіляв їх серед бідноти.

Більшовики за допомогою робітників-активістів вели роз’яснювальну роботу серед солдатів 48-го запасного полку, розквартированого в місті. Ревком зв’язався з революційною організацією полку, і спільними зусиллями їм вдалося залучити більшість солдатів на бік революції. Решту було роззброєно і розпущено.

18 березня 1918 року трудящі міста обрали Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Для захисту революційних завоювань створено червоногвардійський загін. До нього увійшли передові робітники, селяни і частина солдатів розформованого 48-го полку, зокрема чимало сербів. Оріхівський загін, яким командував С. І. Овчаренко, з’єднався з революційними загонами Мелітополя і разом з частинами Червоної гвардії вирушив на Царицин. У боях під Царицином, на Дону та на інших фронтах громадянської війни невмирущою славою вкрили себе бійці Оріхівського червоного полку. Багато з них загинули смертю хоробрих, у т. ч. І. Будников, Т. Костенко, С. Широконос, Я. Гайдай та інші.

8 квітня 1918 року Оріхів захопили австро-німецькі війська. Разом з гайдамаками вони пограбували населення, заарештували 14 членів ревкому (його створено наприкінці березня) і відправили до табору для полонених. Ревкомівці повернулися лише наприкінці 1918 року, коли в місті було відновлено Радянську владу.

У другій половині січня 1919 року в Оріхів вдерлися білогвардійці з денікінського корпусу генерала Тілло. Але вже 4 лютого червоноармійці з групи П. Ю. Дибенка після 6-годинного бою визволили місто. Вийшов з підпілля ревком. У середині лютого відновила діяльність більшовицька партійна організація, що складалася з 15 комуністів. Було обрано партійний комітет з 4 чоловік. Парторганізація швидко зростала і через місяць налічувала вже 32 комуністи та 46 співчуваючих. Партійний комітет і ревком створили загін самооборони, який захищав місто від махновців; вилучали зброю у населення, організували продовольчу допомогу частинам Червоної Армії, а також промисловим центрам країни. На початку березня 1919 року ЦК КП(б)У направив до Оріхова свого представника Я. А. Давидовича. Він виступив на кількох робітничих зборах і мітингах з доповідями про політичне становище, про завдання щодо зміцнення Радянської влади і боротьби проти контрреволюції.

В середині червня 1919 року Оріхів захопили денікінці. Знову почалися жорстокі розправи над мирним населенням, грабежі, мобілізації чоловіків до білої армії. На початку січня 1920 року бійці 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії визволили Оріхів від ворога. Представники 2-ї бригади 3-ї стрілецької дивізії допомогли створити ревком і відновити діяльність партійного осередку. У лютому з представників політсекції тилу Південно-Західного фронту та з місцевих активістів було організовано районний ревком. Спираючись на військові частини 2-ї бригади Естонської дивізії, ревком очистив навколишні села від бандитів і створив кілька сільських ревкомів. Він допоміг селянам провести весняні польові роботи, організував колективне збирання врожаю, яке пройшло успішно. Жителі, особливо бідняки, були дуже задоволені. «Якщо така комуна,— говорили вони,— то комуністи праві, що в комуні легше жити… Підемо до комуни».

Влітку становище у волості загострилося. Махновці, які зовсім знахабніли, посилили наскоки не тільки на села, а й на Оріхів. Наприкінці червня райревком оголосив у місті облоговий стан. З членів політсекції було створено Надзвичайну трійку на чолі з І. Богачовим, яка взяла владу в свої руки. Всім комуністам, членам ревкому, міліції, а також членам створеного у травні волкомнезаму видали зброю. Проводилася мобілізація до лав Червоної Армії, що вела тяжкі бої з врангелівцями.

У липні 1920 року воєнні дії точилися вже в районі міста. Проти знекровлених частин 13-ї стрілецької та 2-ї Кінної армій Врангель кинув свіжі сили: кінну дивізію з корпусу генерала Бабієва, Дроздовську піхотну дивізію, яка наполовину складалася з офіцерів, багато броньовиків, гармат, кулеметів. Вночі 26 липня ворог захопив місто. Зважаючи на загрозливу обстановку, що склалася на оріхово-олександрівському напрямі, командування Південно-Західного фронту дало наказ 13-й і 2-й Кінній арміям будь-що завдати нищівного удару врангелівцям. Виконуючи наказ, 46-а радянська дивізія під командуванням І. Ф. Федька наступала на Оріхів з північного сходу, а Петроградський та Московський полки курсантів — з південного сходу. З доби точилися безперервні бої. 28 липня червоноармійські частини пішли на вирішальний штурм. Всю ніч на міських вулицях йшли бої за кожний дім, двір. На світанку розтрощені дроздовці відступили на південь.

Але 29 липня врангелівці стягнули великі сили і знов захопили Оріхів. Багато поранених червоноармійців жителі врятували, а 16 курсантів потрапили до рук білогвардійців. Після жорстоких катувань вранці 30 липня їх розстріляли. Йдучи на страту, курсанти співали «Інтернаціонал». За героїзм, проявлений у цих боях, орденом Червоного Прапора було нагороджено 5 бійців і командирів Петроградсько-Московської бригади. На території Кремля в Москві встановлено гранітний обеліск, на якому золотими буквами написано: «Слава командирам і курсантам, які загинули в боях проти контрреволюції під Оріховом і Синельниковим!». За рішенням Оріхівської міської Ради останки загиблих курсантів перенесено до братської могили у міському парку. Головну вулицю міста названо іменем ленінградських курсантів.

4 серпня частини 46-ї та 42-ї стрілецьких дивізій при підтримці кінноти, артилерії та бронемашин перейшли в наступ і 7 серпня вибили ворога з Оріхова. Майже 2 місяці місто залишалося у прифронтовій зоні. Наприкінці вересня радянські війська змушені були відійти. Та вже з середини жовтня знову точилися запеклі бої за місто. Нарешті 27 жовтня частини 4-ї армії остаточно визволили його від білогвардійців.

Проте становище залишалося напруженим — активізувався махновський бандитизм. За рішенням Олександрівської надзвичайної губернської наради було створено Оріхівський компактний район, а 29 жовтня — районний ревком. Відновила діяльність і партійна організація, яка поповнилася надісланими Олександрівським губпарткомом робітниками-комуністами М. Капрановим, Д. О. Вагоновим, Ф. А. Цигановським та ін. 7 листопада почав працювати райпартком, який об’єднав 17 членів і 5 кандидатів у члени партії.

Однак через напади махновців проводити організаційну та політично-масову роботу було надзвичайно важко. Для боротьби з бандитизмом і зміцнення Радянської влади створено Оріхівську надзвичайну районну нараду, яка взяла керівництво всім життям району в свої руки. Вона допомогла організувати волосний і сільські комітети незаможних селян. Одночасно з ініціативи комуністів у Оріхові засновано комсомольську організацію. Першими комсомольцями міста були М. Голод, А. Гнєвишев, В. Гнєвишева, О. Пелешко, Д. В. Михайлевич. Вони разом з комуністами брали активну участь у боротьбі з бандитизмом.

У першій половині грудня 1920 року частини Червоної Армії в районі Гуляй поля—Оріхова—Пологів вели бойові дії по знищенню численних банд. Основні сили махновців були розгромлені, але їх залишки все ще грабували селян, вбивали комуністів, комсомольців і радянських працівників. Загін самооборони, що складався з 100 бійців, ще протягом півтора року виловлював і обеззброював бандитів. Та навіть у такій важкій обстановці партійні і радянські органи до кінця 1920′ року зуміли організувати виконання продрозверстки, забезпечити родини червоноармійців і незаможників продовольством, надати бідноті грошову допомогу в розмірі 645 тис. карбованців.

До середини 1922 року з бандитизмом у районі було покінчено. Партійна організація і міська Рада, обрана на початку лютого 1921 року, очолили боротьбу трудящих за відбудову сільського господарства і промисловості. Рішенням міськвиконкому місто поділено на 3 адміністративні райони в межах колишніх селянських общин. Комнезами, які працювали в кожному районі, вилучали у куркулів і торговців зерно, яке розподіляли серед селянської бідноти, сімей червоноармійців та вдів, організовували супрягу. Весняна сівба пройшла більш-менш задовільно. Але через посуху майже весь хліб згорів на корню. Основна маса населення, за винятком куркулів, не мала ніяких продовольчих запасів, і до початку 1922 року в Оріхові голодувало вже близько 2,5 тис. чоловік. Створений навесні 1922 року комітет допомоги голодуючим організував збір коштів, вилучення хліба в куркулів. Було відкрито 2 дитячі будинки на 120 дітей, 3 їдальні, хлібопекарню з щодобовою випічкою 40 пудів хліба, десяток харчопунктів. У їдальнях та харчопунктах харчувалося 1,5 тис. дітей і 500 чоловік дорослих. Селяни одержали від держави кілька тисяч пудів хліба.

Зосереджуючи максимум зусиль на боротьбі з голодом, райпартком і міськрада водночас турбувалися про відродження промисловості. Наприкінці 1921 року відбудовано й пущено завод сільськогосподарських машин (колишній Крігера) та борошномельний, а також кілька дрібних ремісничих підприємств. Було організовано єдину профспілку робітників і службовців, відкрито будинок спілок, профспілковий клуб, де читались лекції та доповіді. Робітники і службовці відчисляли частку свого заробітку в фонд голодуючим, допомагали незаможникам в обробітку землі. Комуністи, комсомольці, члени KHG докладали всіх зусиль, щоб селяни засіяли якнайбільше землі. Сільськогосподарські кредитне та споживче товариства допомагали бідноті зерном, реманентом, худобою, грішми. Державна насіннєва позичка восени 1922 року становила близько 3 тис. пудів, а весною наступного року вона майже подвоїлася, завдяки чому було засіяно три чверті орної землі. 1923 року селяни зібрали непоганий врожай, і голод було подолано. Та розруха ще тривала. Промислові підприємства, не маючи сировини, ледве працювали, населення скоротилося до 2,1 тис. чоловік. У зв’язку з цим в березні 1923 року місто віднесено до розряду селищ міського типу. З утворенням Оріхівського району воно стало районним центром. Новостворені райком партії і райвиконком докладали багато сил до відродження сільського господарства, активізації роботи КНС, організації колективних господарств. Протягом 1923—1925 рр. в Оріхові селяни-незаможники створили 2 невеликі сільськогосподарські артілі «Свідомість» і «Зоря нового життя», а також 2 товариства по спільному обробітку землі. Вони проклали шлях до суцільної колективізації селянських господарств.

Партійна організація Оріхова, яка 1925 року об’єднувала 19 членів та 33 кандидати у члени ВКП(б)3, спрямувала зусилля трудящих на відродження промислових підприємств. На кінець відбудовного періоду вже стали до ладу електростанція, 2 цегельні заводи, 9 вітряків і механічний млин, олійниця і 2 маслозаводи, швейні і шевські майстерні. На базі кустарних ремісничих підприємств були створені промислові артілі «Червоний будівельник», «Червоний партизан» і «Ударник».

Активну участь у відбудові господарства брали комсомольці. Друга районна партійна конференція в листопаді 1922 року вирішила створити у районі первинні організації КОМУ, і 20 комсомольців Оріхова пішли в села, де протягом 1923 року створили комсомольські осередки. Весною того ж року в селищі організовано загін юних спартаківців, як тоді називали піонерів.

Наприкінці відбудовного періоду в Оріхові налічувалося вже 7,4 тис. жителів. Діяли поштове відділення і телеграф, 5 державних, 4 кооперативні та 78 приватних крамниць. Працювали амбулаторія, лікарня на 15 ліжок, пологовий будинок, жіноча й дитяча консультації, сезонні ясла.

Значну роль у підготовці кадрів відіграли профшколи. Техніко-агрономічна школа готувала механізаторів і агрономів, педагогічна — вчителів для молодших класів (пізніше її реорганізовано в педагогічні курси). У селищі працювали 3 початкові школи соцвиховання та семирічна, де 22 вчителі навчали 767 дітей. Для неписьменних жителів, яких було близько тисячі чоловік, створено кілька шкіл лікнепу.

Ще наприкінці 1920 року до Оріхова переїхала Олександрівська пересувна драматична трупа, що заснувала тут театр ім. Луначарського. В його репертуарі були російські класичні п’єси і тогочасні радянські — «Червоний шквал», «Червоний генерал», «Степовий гість» та ін. У важкому 1922 році драматичний колектив розпався, а замість нього відділ народної освіти організував українську трупу. Крім неї, працювали хоровий гурток та оркестр народних інструментів. Перед початком вистави чи концерту, як правило, читалися доповіді та лекції на міжнародні теми, про завдання комсомолу тощо. Проводилися вечори запитань і відповідей. У 1926 році в селищі діяв кінотеатр, який набув великої популярності серед усіх верств населення. За рік фільми переглянуло 60,8 тис. чоловік.

У період першої і наступних п’ятирічок в Оріхові дальшого розвитку набули місцева промисловість, сільське господарство, освіта і культура. У 1929 році почала працювати майстерня по ремонту сільськогосподарської техніки. 1937 року на її базі створено завод, який ремонтував мотори тракторів, виготовляв запасні деталі для сільськогосподарських машин. За чотири передвоєнні роки обсяг робіт підприємства зріс у п’ять разів, а чисельність робітників (318 чоловік) дорівнювала їх кількості у всьому Оріхові в 1927 році. По-ударному працювали активісти О. П. Борисенко, А. І. Житков, Л. М. Шкроботько, які майже втроє перевиконували змінні завдання.

Невпинно зміцнювалася виробничо-технічна база промислових артілей: харчової — «Червоний партизан», черепичної — «Червоний будівельник», керамічно-вапнякової — «Вапняк», цвяхової — «Зоря» та інших. Кількість робітників зросла до 980, а обсяг виробництва подвоївся. Було споруджено новий маслозавод, елеватор, швейну фабрику індивідуального пошиття, райпромкомбінат, харчокомбінат, комбінат хлібопродуктів. Діяли 3 електростанції.

Величезні зрушення сталися в сільському господарстві. 1929 року в Оріхові організовано колгосп «Червоний сівач», а в наступному — сільськогосподарську артіль ім. 12-річчя Жовтня. На весну 1932 року в селищі колективізовано 92 проц. селянських господарств. Створення в колгоспах партійних і комсомольських осередків забезпечило піднесення трудової дисципліни і зразкову організацію праці. Вже 1935 року ці артілі стали кращими в районі і були занесені на обласну Дошку пошани.

Велику роль у зміцненні матеріально-технічної бази колгоспів відіграла Оріхівська МТС. За одинадцять років її тракторний парк майже подвоївся і 1940 року становив 70 машин. Кількість комбайнів за цей час зросла з 5 до 58, що дало змогу майже повністю механізувати збирання врожаю. В останньому передвоєнному році колгоспи зібрали по 18 цнт озимої пшениці з га. Обидві артілі мали ферми великої рогатої худоби, а також свино- і вівцеферми. Були й невеликі пасіки.

У передвоєнні роки в Оріхові виросло багато ударників праці, стахановців.

За високі виробничі показники комбайнера Оріхівської MTС О. А. Пирожкову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Колгоспники стали жити заможно. Вони одержували на трудодень пересічно по 5 кг хліба і 1,5 крб. грішми.

За роки передвоєнних п’ятирічок Оріхів перетворився на значний промисловий і культурний центр з майже десяти-тисячним населенням. Тому в травні 1938 року його було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Наприкінці грудня 1939 року за новою Конституцією СРСР відбулися вибори до міської Ради депутатів трудящих, що перетворилися на справжнє свято. Серед обраних депутатів було більше половини комуністів.

Міська Рада спрямувала зусилля трудящих на благоустрій Оріхова. Тут з’явилися нові красиві вулиці, споруджено близько 200 нових і капітально відремонтовано три чверті старих житлових будинків, збудовано приміщення середньої школи, дитячих ясел, кількох магазинів. За ініціативою робітників авторемонтного заводу організовано бригади, які відремонтували бруківку на чотирьох центральних вулицях, проклали тротуари, розбили сквери, обсадили вулиці деревами та кущами. На південно-західній околиці міста закладено парк. У 1939 році в місті встановлено пам’ятник В. І. Леніну.

У передвоєнні роки в Оріхові створено лікарняне містечко, відкрито поліклініку. їх персонал складався з 11 лікарів і 50 чоловік середнього медперсоналу.

Дальшого розвитку набула народна освіта. 1935 року відкрито середню школу, а через чотири роки — ще одну. Працювали середня вечірня школа робітничої молоді, три семирічні і дві початкові, а також агротехнікум, школа медсестер та ін. Завдяки плодотворній роботі лікнепів і шкіл малописьменних до 1936 року в основному ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.

Велика увага приділялася задоволенню зрослих культурних потреб населення. На сцені будинку культури виступали місцеві аматори, театральні колективи Запоріжжя, Дніпропетровська, Києва. У кінотеатрі демонструвалися нові кінофільми. У місті діяли дві бібліотеки (для дорослих і дітей), дитяча технічна станція. На добре обладнаному міському стадіоні часто влаштовувалися змагання з різних видів спорту, проводилися матчі футбольних, волейбольних і гандбольних команд. Багато юнаків і дівчат навчалося в оборонних гуртках.

У перші ж дні Великої Вітчизняної війни близько 2 тис. оріхівців зі зброєю в руках стали на захист Радянської Вітчизни. Промислові підприємства міста почали працювати на оборону. Але з наближенням фронту найцінніше устаткування і техніку МТС було евакуйовано в глиб країни, зокрема машини і верстати авторемонтного заводу — до Саратова та Уральська. На схід виїхали сотні робітників і службовців.

4 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися до Оріхова. Того ж дня відважний сокіл О. І. Покришкін вів над містом повітряний бій з чотирма «мессершмідтами». Один з них, прошитий кулеметною чергою, загорівся і впав. У цьому бою літака Покришкіна було підбито, а його самого поранено. Та радянський льотчик зумів посадити машину за лінією фронту, поблизу Малої Токмачки.

Захопивши місто, фашисти вдалися до арештів і розстрілу мирних жителів. Вони стратили братів Біланів і Кобів, вчительку Є. X. Білан, її сина комсомольця Л. Білана, а також А. 3. Бут, К. І. Ломаченка, І. П. Шкрьобу. Але ні катування, ні розстріли не залякали радянських людей. Ще у вересні 1941 року в Оріхівському районі було створено партизанський загін із 76 чоловік, до якого входили й мешканці міста. На початку жовтня частина бійців пішла до Червоної Армії, а решта, залишившись на окупованій території, розгорнула серед населення антифашистську агітацію. Та наприкінці 1941 — на початку 1942 року багатьох з них фашисти схопили і розстріляли, в т. ч. оріхівців С. І. Свєрлікова, Ф. О. Білана, Л. І. Герігея, В. Г. Коряку, І. І. Мочаліна та інших. Жителі міста саботували розпорядження німецької комендатури, ховали від окупантів хліб, теплі речі тощо.

19 вересня 1943 року частини 31-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії Південного фронту визволили місто від окупантів. Серед воїнів цього з’єднання були й оріхівці — офіцери І. І. Костенко та Д. Ф. Чаричанський. В бою за місто, що точився цілу добу, загинуло понад 600 бійців і офіцерів Червоної Армії, серед них Герой Радянського Союзу лейтенант Я. Тютюнник. Вони поховані в братських могилах, на яких встановлено обеліски і пам’ятники. Від рук гітлерівців за час окупації загинуло 1138 мирних громадян і військовополонених, яких також поховано в братських могилах.

Відступаючи, фашисти зруйнували корпуси промислових підприємств, всі приміщення державних та громадських установ, колгоспів, школи, лікарняне містечко, культурно-освітні заклади, багато житлових будинків. Заподіяні ворогом збитки перевищували 75 млн. карбованців.

Після визволення Оріхова ще півтори тисячі чоловік пішли на фронт. Всього в лавах Червоної Армії воювали проти німецько-фашистських загарбників понад 3,5 тис. жителів міста. Три чверті з них нагороджено орденами й медалями СРСР, а командиру гарматної обслуги І. П. Приходьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Наприкінці вересня 1943 року відновили роботу райком партії, райвиконком та міська Рада. Під їх керівництвом трудящі, долаючи труднощі, взялися за відродження господарства міста. Вже 1944 року стали до ладу механічний (колишній авторемонтний) завод, що випускав гільзи та колектори; електростанція, державний млин, кілька промислових артілей. Зусиллями комуністів Оріхівської МТС відбудовано майстерні, а частково й тракторний парк станції, і вже 1944 року вона зуміла обробити три чверті посівних площ колгоспів району. Оріхівські артілі зібрали пересічно до 9,6 цнт зернових з га, виконали плани державних поставок. Майже 600 робітників і службовців допомагали колгоспникам району в проведенні польових робіт.

Значно швидше пішла відбудова міста, його господарства після переможного завершення Великої Вітчизняної війни, коли посилилася допомога держави та повернулися з армії вчорашні воїни. Багато фронтовиків, як і інших оріхівців, поїхало до Запоріжжя і взяло участь у відродженні Дніпрогесу. В Оріхові до кінця 1947 року стали до ладу майже всі промислові підприємства, з них чотири — союзно-республіканського підпорядкування — механічний завод, маслозавод, олійниця, вальцьовий млин. До 1950 року підприємства значно перевершили довоєнний рівень виробництва.

За той час колгоспи освоїли всі посівні площі, а врожайність зернових досягла 15—17 цнт з га. В 1950 році відбулося укрупнення артілей; приміські колгоспи ім. 12-річчя Жовтня та «Червоний сівач» об’єдналися з артілями сіл Новоандріївки та Новоданилівки і відійшли від міста.

Швидко зростала потужність державного механічного заводу. Якщо 1945 року підприємство випустило продукції на 80 тис. крб., то в 1951-му — на 1,1 млн. крб. (у новому масштабі цін). В роки п’ятої п’ятирічки завод виготовляв підвісні дороги для тваринницьких ферм, запарники-корморозмішувачі, дезинфекційні установки тощо, а в 1956— 1959 рр.— саморозвантажувальні тракторні причепи, чавунне кровельне литво та ін. У наступні роки споруджено кілька нових потужних цехів, встановлено нове устаткування; кількість робітників зросла з 776 до 2,4 тис. чол., а виробництво продукції — з 5 млн. до 20 млн. крб. З квітня 1961 року почалася докорінна реконструкція, спрямована на перехід до виготовлення різних типів кормороздавачів і тракторних причепів. Тоді ж підприємство дістало назву «Орсільмаш». Оріхівські кормороздавачі мають широкий попит не лише в колгоспах і радгоспах нашої країни, їх закуповують кооперативи країн соціалістичного табору, вони експортуються і до Індії. Колектив «Орсільмашу» шефствує над колгоспом «Перемога», якому допомагає ремонтувати техніку, обладнання тощо.

Поряд з швидким розвитком головного підприємства міста — «Орсільмашу», зростають й інші заводи: металовиробів, будівельних матеріалів, нестандартного обладнання, маслоробний, овочеконсервний, комбінат хлібопродуктів, швейна фабрика тощо. Цьому сприяло, зокрема, те, що 1955 року місто підключене до державної електромережі «Дніпроенерго». Комбінат хлібопродуктів став великим добре механізованим підприємством. Він випускає каліброване насіння кукурудзи та комбікорм, які відправляються в усі кінці Радянського Союзу і навіть країни соціалістичного табору. На заводі продтоварів, що об’єднує цехи безалкогольних напоїв та ковбасний, дві хлібопекарні, вальцьовий млин, олійницю, механізовано всі трудомісткі процеси. Це дало можливість в чотири рази збільшити випуск продукції і в 1969 році довести його до 2 млн. крб. Реконструйовано і маслозавод. Тут щогодини виробляється 600 кг вершкового масла. Всі підприємства міста протягом 1969 року виробили продукції на 44,1 мли. крб.— втричі більше, ніж десять років тому.

За повоєнні роки десятки кращих виробничників удостоєно високих урядових нагород. Орденом Леніна нагороджено слюсаря заводу «Орсільмаш» комуніста О. О. Петрушенка — заспівувача соціалістичного змагання колективу в роки семирічки, депутата Запорізької обласної Ради.

Трудящих міста в їх наполегливій боротьбі за перетворення в життя рішень XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України очолюють райком КП України і 42 первинні партійні організації. На початку 1970 року в них налічувалося 1272 комуністи, переважна більшість з яких трудилася в сфері матеріального виробництва. Під їх безпосереднім керівництвом працювало 37 первинних комсомольських організацій, що об’єднували 2 тис. юнаків і дівчат.

Активну роботу по забудові і впорядкуванню міста проводить міська Рада депутатів трудящих та її комісії. Завдяки їх зусиллям Оріхів став невпізнанним. Подвоїлася його житлова площа, а державний житловий фонд зріс більше як у п’ять разів. Центр міста прикрасився 24 чотири-і п’ятиповерховими будинками. Три чверті вулиць забруковано, а центр — заасфальтовано. Прокладено чимало кілометрів водопроводу і каналізації. Оріхів потопає в зелені садів та декоративних дерев. На честь 50-річчя Радянської влади на одній з його околиць закладено 15-гектарний парк.

З кожним роком розширюється сітка торговельних підприємств. Річний товарооборот 54 магазинів перевищує 11 млн. крб. Працюють ресторан, кафе, 7 їдалень. Населення широко користується послугами побутового комбінату, що має павільйони пошиття одягу, майстерні хімчистки, шевську, по ремонту побутових машин і приладів та інші. По вулицях курсують автобуси.

Споруджено нову лікарню на 150 ліжок, розширено поліклініку. На великих підприємствах та в районному відділенні «Сільгосптехніки» діють медичні пункти.

1969 року тут працювало 32 лікарі.

Для дошкільнят відкрито 4 садки і стільки ж ясел, а також дитячий комбінат.

В них виховувалося 660 дітей. На узбережжі Азовського моря завод «Орсільмаш» спорудив піонерський табір і базу відпочинку для трудівників.

Набагато зросла шкільна мережа.

Нині вона складається з 4 середніх і стількох же восьмирічних шкіл. В них навчається понад 3 тис. учнів. Серед 174 вчителів, з яких майже половина — уродженці Оріхова, 34 нагороджені орденами й медалями, з них С. Ю. Бражник, Ю. Д. Любарська, Г. П. Переверзева — орденом Леніна.

Оріхівський сільськогосподарський технікум випустив за післявоєнні роки понад п’ять тис. фахівців: механіків, бухгалтерів, агрономів і зоотехніків. У місті працює музична школа з класами фортепіано, баяна, бандури, скрипки.

Багато жителів, зокрема молоді, бере участь у численних гуртках художньої самодіяльності районного будинку культури, клубів заводу «Орсільмаш» і комбінату хлібопродуктів. Крім виступів місцевих аматорів, оріхівці щороку дивляться постановки театральних колективів, слухають концерти акторів Запоріжжя, Києва та інших міст країни. Методична рада районного будинку культури подає всебічну допомогу самодіяльним колективам сільських клубів. Агіткультбригада систематично виїжджає в села району з лекціями та концертами. Велику культурно-освітню роботу провадять бібліотеки: районні — для дорослих і дитяча, а також профспілкові і шкільні. Трудящі мають змогу придбати необхідну літературу в міській книгарні, книжковому відділі універмагу, кіосках «Союздруку». В 1969 році населенню продано книг майже на 108 тис. крб. Кожна сім’я передплачує газети і журнали. З 1931 року видається районна газета «Трудова слава» (колишня назва — «Ленінським шляхом»). Вагомий вклад у справу комуністичного виховання трудящих вносять районна та первинні організації товариства «Знання».

Молодь Оріхова захоплюється спортом. Серед таких його видів, як ручний м’яч, баскетбол, класична боротьба і футбол, оріхівці кілька років посідали друге місце в області, а команда баскетболістів 1964 року стала чемпіоном України, завоювавши золоті медалі. Спортсмени Оріхова не раз входили до складу збірних команд республіки з легкої атлетики, класичної боротьби, футболу, а А. Ф. Невинський є членом збірної СРСР з ручного м’яча. Тренер районної ради ДСТ «Колос» майстер спорту В. Д. Залозний — учасник міжнародних зустрічей з класичної боротьби з спортсменами Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Ірану. О. Д. Залозний став володарем всесоюзного приза ім. Піддубного, а Д. Д. Залозний — чемпіоном України по класичній боротьбі серед сільської молоді.

З нових звичаїв, обрядів найбільшого поширення набули комсомольсько-молодіжні весілля, урочисте відзначення днів пам’яті загиблих у громадянській та Великій Вітчизняній війнах. Спочатку в Оріхові, а потім і в селах району стали відзначатися свята трудової весни, зими, врожаю, посвячення в хлібороби; вечори трудової слави тощо.

Місто перебудовується за розробленим у 1958 році перспективним планом, розрахованим на 25 років. До кінця п’ятирічки буде споруджено школу, готель, близько 100 індивідуальних житлових будинків та кілька багатоповерхових комунальних. Завершено прокладання водопроводу і каналізації, а також забруковування усіх вулиць. Значно зросте промислове виробництво, особливо заводу «Орсільмаш». Своєю працею оріхівці перетворюють цей план у реальну дійсність.

А. С. ДИМИТРОВ, Л. Ю. НЕЧАЄНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

«У підвалах і плачемо, і страждаємо». Як Оріхів на Запоріжжі живе під обстрілами

Чому місто Оріхів Запорізької області перебуває під постійними обстрілами російських військових? Як виживають місцеві жителі без електрики, води та газу? Яка частина житлових будинків вже зруйнована через обстріли та чи можна їх відновити, дізнавався проєкт Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

  • Російські війська регулярно обстрілюють Оріхів, що у Пологівському районі Запорізької області. 12 жовтня російські військові завдали рекордної кількості ударів по Оріхову. Протягом дня окупанти обстріляли місто 324 рази, повідомила заступниця міського голови Оріхова Світлана Мандрич. За її даними, внаслідок атаки девʼятеро жителів були поранені. Також пошкоджена інфраструктура міста.
  • Наступного дня, 13 жовтня, голова Запорізької ОВА Олександр Старух повідомив, що окупанти зруйнували житлові будинки вздовж центральної вулиці та у спальному мікрорайоні.
  • 19 жовтня обстріл міста тривав майже сім годин, наголосив Старух. За його даними, внаслідок обстрілу Оріхова з реактивних систем залпового вогню вісім людей отримали поранення різного ступеня важкості, руйнувань зазнали приватні будинки, будівля міської ради та навчального закладу.

«Будинки згорають ущент»

Заступниця міського голови Оріхова Світлана Мандрич у коментарі «Новинам Приазов’я» розповіла, що місто перебуває під обстрілами і вдень, і вночі.

«Буває, що нас обстрілюють по 7-14 годин поспіль. Немає можливості навіть вийти з підвалів, де люди перебувають по 7-14 годин. У місті залишається близько двох тисяч населення, а по громаді – десь 2700. Це з селами Новопавлівка, Новоданилівка, Новоандріївка. Ті села, які залишаються неокупованими», – повідомила посадовиця.

У зв’язку з постійними обстрілами на сьогодні у місті порушена вся електромережа та зруйновані трансформатори, каже Мандрич. В Оріхові немає ані світла, ані води, ані газу.

І С-300 прилітає, і літаки, і танки, і фугасні бомби, і фосфорні, дуже багато будинків згорілих на сьогодні

«Немає можливості працівникам РЕМу вийти на відновлення у зв’язку з тим, що постійні обстріли. Гатять з усього, з чого тільки можна. І С-300 прилітає, і літаки, і танки, і фугасні бомби, і фосфорні, дуже багато будинків згорілих на сьогодні. Тобто, ситуація важка. У зв’язку з тим, що немає світла, у нас немає можливості запустити воду, бо у нас централізоване водопостачання. На сьогодні у місті 28 поривів водомережі через «прильоти», порушена водна система», – зауважила Мандрич.

За словами заступниці мера Оріхова, з продуктами у місті проблем немає. Лікарня, яка працювала в місті, зараз евакуйована.

Наслідки російського обстрілу в Оріхові Запорізької області. 2 квітня 2022 року

«Якщо виникають якісь проблеми, то ми допомагаємо людям через військових медиків, якщо є можливість. Якщо немає обстрілів, то викликаємо швидку допомогу. «Швидка» виїздить, але лише тоді, коли немає обстрілів. Надається допомога у місті Запоріжжі, тому ми допомагаємо людям дістатися до Запоріжжя. Телефони мої є майже у всіх мешканців. Поліція нам допомагає доставляти поранених і просто, якщо якісь хвороби», – розповіла посадовиця.

Мандрич зазначила, що близько 70% будівель міста вже зруйновані.

Багатоповерхівки зруйновані, є дуже багато влучень у дахи, прямі влучення у квартири

«Дуже багато останній час горить будинків, згорають вщент. Через щільність обстрілів їх неможливо загасити. Температура вогню така, ми виїжджали на один з будинків, навіть залізо плавиться, залишаються стіни. Багатоповерхівки зруйновані, є дуже багато влучень у дахи, прямі влучення у квартири. В суботу горіла багатоповерхівка, і шість квартир згоріли повністю», – зазначила посадовиця.

Вона також повідомила, що через постійні обстріли деякі гуманітарні програми призупинилися, серед них – постачання хліба. Але незабаром допомогу планують поновити. Заступниця мера Оріхова додала, що евакуація з міста триває.

Хто залишається під обстрілами?

Місцева жителька Марія Огієнко через постійні обстріли виїхала з міста кілька тижнів тому. Вона розповіла «Новинам Приазов’я», що деякі її родичі вирішили залишитися в Оріхові, попри небезпеку.

«Вони залишилися в Оріхові, як тільки почалася війна. І як би ми не намагалися їм говорити, що потрібно виїжджати, ви бачите, яка зараз ситуація – це реально небезпечно, вони не хочуть. Їм дуже важко зрозуміти, як це – потрібно виїжджати з власного дому, чому вони мають його покидати. Вони там саджали картоплю, в один з днів, коли вони збирали картоплю, прилетів осколок біля бабусиної ноги, добре, що все обійшлося без жертв, без поранень», – поділилася жінка.

За спостереженнями місцевої жительки, внаслідок обстрілів у місті зруйновано багато житлових будинків.

Результат обстрілів житлових кварталів Оріхова, березень 2022 року

«Це не лише в мене, це і в інших сім’ях, в когось дім згорів, а в когось вікна повилітали, в когось осколками могло побити будинок, в когось, дякуючи Богу, ще стоїть будинок і все добре. Дивлячись, в які райони вони б’ють», – каже жінка.

Вони б’ють по житлових будинках, багатоповерхівках, бомблять якісь приватні сектори, магазини

«Вони (російські військові – ред.) ж можуть бити як із «Градів», так і з авіації, буває вечорами фосфорні бомби скидають. Мені здається, що вони не можуть зайти в місто і через свою злість хочуть його просто розбомбити. Там же немає ніяких військових об’єктів, вони б’ють по житлових будинках, багатоповерхівках, бомблять якісь приватні сектори, магазини», – зазначила Огієнко.

Переселенка з Оріхова розповіла, що її квартира теж пошкоджена через обстріл з боку російських військових.

«Зранку касетними бомбами потрапило у двір, а ввечері потрапило на другий бік будинку, і з іншого боку будинку вікон немає. Також балкон пошкоджений, вікон взагалі немає. Дякуючи, що так, що не згоріло. Через те, що там понад тиждень такі обстріли, не дозволяють приїжджати в Оріхів і забивати (вікна – ред.), щоб люди не ризикували своїм життям. Це і волонтери, і потрібно зв’язуватися з мерією, вони також видають матеріали», – зазначила Огієнко.

За словами жінки, в Оріхові є фермери, зокрема її дідусь, які сіяли та збирали врожай. Але через війну та обстріли тепер цей процес ускладнився.

Бували випадки, коли збирали врожай і почалися дуже сильні обстріли, снаряди прилетіли прямо на поля та почалася пожежа

«Він не може, наприклад, посіяти чи зібрати врожай, коли йому захочеться. Для цього йому потрібен дозвіл військових. Також були випадки, коли сильні обстріли та прилітало на його поля, потрібно було викликати саперів, щоб вони продивилися ці поля, деякі снаряди не розривалися», – сказала жінка.

«Також бували випадки, коли збирали врожай і почалися дуже сильні обстріли, снаряди прилетіли прямо на поля та почалася пожежа. Він (дідусь – ред.) почав гасити, йому допомагали люди, які були з ним на полі, пізніше ще приїхали пожежники, але все одно якась частина врожаю згоріла. Дуже багато в Оріхівському районі фермерів, які і сіють, і збирають врожай», – додала Огієнко.

«Ні світла, ні газу, ні хліба»

Депутат Оріхівської міської ради, волонтер Олександр Біллерис зазначив, що від обстрілів потерпають також і села, розташовані поруч із містом.

Ми бачимо руйнування міської інфраструктури, будинків, дитячих садочків, парків, де люди просто прогулювалися, магазинів

«Щодня ми бачимо руйнування міської інфраструктури, будинків, дитячих садочків, парків, де люди просто прогулювалися, магазинів. Де навіть немає жодних військових, навіть запаху військових немає. Ми сьогодні їздили до села Новоандріївка, воно розташоване на передку, ще ближче до «руських». На цей час там живе десь близько 50 людей», – повідомив депутат.

За його словами, гуманітарну допомогу жителям Оріхова надає міська рада та волонтерські організації. Біллерис розповів також, як живуть люди в Оріхові, які вирішили там залишитися.

«Виживають вони. Готують на вогнищі. Там близько двох під’їздів можемо побачити складена цегла, там зараз допалає вже вогнище, буквально пів години тому хтось готував обід. Готують їсти не лише на себе, але і на друзів, домовляються, роблять чергування. Живуть також по підвалах», – повідомив чоловік.

«Новини Приазовʼя» поспілкувалися з деякими жителями Оріхова та навколишніх сіл, які розповіли про те, як живуть під постійними обстрілами та чому не виїжджають з регіону.

«Як можна жити під обстрілами? Звісно, жахливо. Тим паче дитина з нами, важко, дуже важко. Ми збираємося виїжджати. Також грошей немає. Куди їхати, кому ти потрібен? У мене в Нестерянці при бомбардуванні згоріла квартира, у квартирі документи згоріли. На цьому тижні маю отримати паспорт, і потім вже можна кудись далі рухатися», – поділився Ігор, який переїхав до Оріхова з села Нестерянки.

Ми вже три місяці не вилазимо з підвалу. Позавчора натопили пічку в хаті, одну ніч переночували

«Дуже тяжко, дуже тяжко. Ми вже три місяці не вилазимо з підвалу. Позавчора натопили пічку в хаті, одну ніч переночували. У хаті страшно, а у підвал поліземо – нам наче як нестрашно. Все перебито, весь Оріхів. Я раніше якось у місто їздила, не боялась, я зараз вже боюся. В мене зараз така паніка, тому що стріляють і стріляють, останнім часом стало все гірше і гірше. Дай їм Бог (росіянам – ред.), щоб вони спробували отак пожити у підвалах, як ми живемо – у підвалах і плачемо, і страждаємо», – поділилася жителька Оріхова Лідія.

Дехто залишається в місті через хворобу рідних.

«Куди виїжджати? Нікуди. В мене син хворий, нікуди мені виїжджати, і я оце сиджу відколи… Куди поїхати? У Роботівку, там у мене сестра живе, так не можу туди, бо там «руські». 45 років прожила в цій хаті. Проробила, проішачила, тепер 86 років – і на таке тобі горе. Жодної допомоги нам, в Запоріжжя виїжджають, так там гроші платять, а нам ні копійки. Оце тільки, що привезуть нам гуманітарку», – поскаржилась пенсіонерка Ганна.

Інші жителі розповідають про те, що тривалий час живуть без благ цивілізації.

«Ні газу, ні світла немає. Щоправда, дали лампочки, які від сонця заряджаються, і все. Світла в березні не стало, газ зник у червні чи липні, газ привозимо балонами. Виживаємо. Ось мали хліб привезти на тому тижні як гуманітарку, так ні. Один раз привезли на тижні та й все», – зауважила жителька села Новоандріївка, що біля Оріхова, Ганна.

«Складно, звісно: світла немає, газу немає. Ну, виживаємо. Будуємо у погребах буржуйки, ставимо туди, тому що нещодавно були такі прильоти у нас, що еге-гей. Якщо на твоїх очах хата вибухає – це страшно. Клубу немає, магазин розлетівся, школа розлетілася, дитячий садочок розлетівся, загалом складно. Що я можу сказати, тримаємося, Слава Україні!» – поділився житель Новоандріївки Віталій.

«Пенсії маленькі. А куди їхати? З чим? Скрізь однаково. То ми вже вдома. Ми були місяць у Запоріжжі у чоловікової сестри. Ми витримали місяць, більше не змогли. Приїхали, хай тут стукало, грюкало, але ми вдома. Живемо у підвалі, як приїхали із Запоріжжя. Оце 4 місяці 15 числа було, ми всього раз у кімнаті поспали. Тут (в підвалі – ред.) більш надійно, не так страшно, не так гучно», – зізналася жителька Новоандріївки Валентина.

«Ситуація критична»

Житель Оріхова, журналіст Ігор Гур’єв розповів, що через постійні обстріли місто і раніше було «в критичному стані». Але останнім часом ситуація загострилася ще більше.

«Зараз у місті тимчасово не працюють комунальні служби, розбомблений гуманітарний штаб, немає ні світла, ні газу, ні води. Люди виживають своїми силами. Дуже багато нових прильотів, буває в один сектор по 4 авіаудари за день», – зазначив журналіст.

«Такого раніше не було, було більше артилерії. Зараз почали використовувати важке озброєння й дуже активно. Поки я був у місті, було чути «прильот» «Граду», було в цей момент одночасно дві пожежі у багатоповерхівках. Тобто, дуже складна, скрутна ситуація і людей закликають екстрено евакуюватись з Оріхова», – додав Гурʼєв.

Комунальні служби зараз не мають можливості працювати у місті, запевнив він.

Немає жодної цілої школи, навчального закладу, дитсадків, взагалі нічого. Зараз багато пошкоджень в електромережах. Ситуація дуже критична

«Працює міська рада, є працівники ДСНС, але комунальні служби наразі ось в ці дні не працюють, «будівельний батальйон», який допомагав лагодити пошкоджені будинки, також не працює. Як каже заступниця міського голови Світлана Мандрич, зруйнована вся інфраструктура. Немає жодної цілої школи, навчального закладу, дитсадків, взагалі нічого. Зараз багато пошкоджень в електромережах. Тобто, ситуація дуже критична», – каже житель Оріхова.

Чоловік згадав, що перші обстріли міста почалися ще у березні. Він зазначив, що спочатку обстріли були точковими, а далі почали зростати. Кілька місяців вже сотні прильотів щодня, розповів журналіст. Він також пояснив, чому, на його думку, російські військові обстрілюють Оріхів.

«Це прямий шлях до Запоріжжя, з Оріхова виїжджаєш – година їзди трасою новою і ти вже в Запоріжжі. Оріхів розташований на низині. Я – не експерт, але Оріхів – дуже вигідне географічно місто. І також обстріли пов’язують з тим, що це спроба залякати. Це спроба змусити людей критикувати владу за те, що вона не йде на переговори, наприклад. Спроба зламати моральний дух, так би мовити», – вважає Гур’єв.

Ракетний терор Росії проти Запоріжжя: хронологія і кількість жертв

  • Запоріжжя та область регулярно зазнають російських обстрілів.
  • Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію». Москва, попри численні докази, також заперечує свої атаки на цивільних в Україні.