Скільки козаків служило у вермахті

0 Comments

Українське козацтво

Українські козаки — козацькі війська, які початково були організовані задля оборони Київсько руських земель, що увійшли до складу Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, від степових орд у часи тотального наступу Східного Світу і Великого Степу (в межах християнсько-мусульманського цивілізаційного протистояння) на терени сучасної України [1] . Згодом, брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст., під час Визвольної війни, і супроти останньої. Надалі, через суперечки щодо внутрішнього та зовнішнього політичного курсу, під час періоду, що отримав назву «Руїна», воювали, у тому числі супроти один одного, переважно у союзі з різними сусідніми імперіями [2] , до складу яких зрештою були інкорпоровані.

Герб Війська Запорозького з літопису Григорія Грабянки, що присвятив йому пісню (староукр.) “Войська Запорозького воїн знаменитий” Мапа Рицци-Занноні 1767 р. Марка Укрпошти «500 років українського козацтва», введена в обіг 1 березня 1992 року Конверт першого дня «500 років українського козацтва» з маркою і штемпелем Штемпель першого дня погашення «500 років українського козацтва»

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-их років XV ст., йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Етнічно складалися переважно зі слов’ян [3] [4] . У похованнях Нижнього Подніпров’я післямонгольського періоду виявлено також ознаки сармато-салтівської групи, що пов’язана із давніми болгарами, народів Кавказу та монголоїдні ознаки, проте частка останніх є незначною [5] . Українське козацтво виникло фактично на фронтирі слов’янського та кочівничого світів.

Походження

Етимологія

Вважається, що термін «козаки», щодо руського населення Великого князівства Литовського, вперше було вжито 1492 року в листуванні великого князя з кримським ханом, який нарікав на похід киян та черкасців під Тягиню [6] . Також на козаків він скаржився московському князеві наступного, 1493, року. Себто українське воїнство хан нарікав відомим собі (кримськотатарським/тюркським) словом [3] «Kazak» — «вільна, незалежна людина», «шукач пригод», «бурлака» [7] .

«…окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю. У той то лихий рік і почалися на Україні козаки. Жигмонт-король, хотячи оддячити, послав Прецлава Лянцькорунського збирати люд і так само татарам пакостити. Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров’ї повернулися. По тім козаками нареклися.» [8]

В той самий час мало місце пізніше висвітлення першими дослідниками історії козаків (Грабянка, Симоновський, «Історія Русів») питання походження козаків від хозарів, котрі за їхньою гіпотезою були слов’янами (з племен їх данників). Перший військовий козацький похід, згідно з ними, відбувся в 948 р. Про цей похід нібито писав і Костянтин VII Багрянородний в «Про управління імперією»:

«Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і та назва назавжди вже у них залишилась.»: «…а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.»

Автором «хозарського міфу», сформованого за часів виступу І. Мазепи і спрямованого супроти ідей сарматизму та загальноросійської ідеї, вважається твір Грабянки. У той же час, у своїх «Пактах та Конституціях прав і вольностей Війська Запорозького», аналогічну концепцію використано П. Орликом. Міф мав використовуватися у якості аргументу на користь тогочасного турецько-кримсько-українського союзу. До 2-ї половини XVIII ст. втратив свою популярність через вплив ідей Просвітництва, які ставили нові вимоги перед історичною наукою. Не менш важливим було з’ясування питання стосовно самих хозар. Їх інтеграція в схему козацької історії у низки авторів була пов’язана з уявленням про слов’янське походження хозарів, а воно було поставлено під сумнів [9] .

Супроти таких гучних генеалогій українців протиставилися вповні реальні замітки про утворення козаччини старших письменників. Так популярний в Україні Бєльский, оповівши про похід Лянцкоронського під Білгород, вважав це історичним початком козаччини, підносив, що вона розпочалася з охочих людей, яких зібрав Лянцкоронський. З боку росіян мали місце версії про чорних клобуків як предків черкас. Як поляки, так і росіяни подібним міфотворенням намагалися позбавити українців претензій на спадковість від часів Русі [10] . З початком XVI століття термін «козак» щодо мешканців і добичників з Черкас та інших наддніпрянських замків поступово поширився у Великому князівстві Литовському й отримав вжиток, незалежний від свого походження та первісного значення.

В Україні

На загал, козаки були місцевим населенням, організованим для захисту південних кордонів від нападів військ Османської імперії та її васалів князями, які на той час володіли землями по Дніпро. С. Плохій на початковому етапі формування відзначав значний відсоток білорусів [3] . Ряд істориків визначали за пращурів козацтва бродників, берладників, та болохівців [11] . Першими козацькими гетьманами літописці та пізніші історики називають черкаського та канівського старосту — Остафія Дашкевича і хмільницького старосту — Прецлава Лянцкоронського. Також згадується Юрій Пац [12] .

В польських письмових джерелах саме слово «козак» стосовно українських козаків з’явилося в 1516 рр. опісля спільного військового походу Дашкевича та Лянцкоронського супроти білгородської орди: вслід за нападом ногайців в 1515 р. на українські землі вони спустошують їх кочовища до самого Білгорода. Король Сигізмунд дипломатично вибачився за їхні дії перед ханом і сказав, що це було не військо, а козаки, вживши для цього слово кримськотатарського походження, яке перед тим вживав сам хан, виправдовуючи пограбування земель його підлеглими. З цього часу разом з назвою запорожці, а ще раніше черкаси, в польських письмових джерелах почали використовувати також назву козаки.

На той час існувало принаймні два основні типи руського козакування:

  • Богоугодна експропріація незаконно зароблених іновірцями статків та майна — діяльність озброєних загонів козаків, які, часом під проводом місцевих урядників, часом проти їхньої волі, нападали на купців і посланців, що перетинали степ, на ногайські орди та османські фортеці у Північному Причорномор’ї. Таким чином козацтво стало вітчизною банітованихшляхтичів, професійних вояків і шукачів пригод не тільки з князівства Литовського, а й з Корони Польської, Московського царства та інших сусідніх держав.
  • Промислове уходництво — промисел ватаг уходників що, як правило, вирушали вниз Дніпром аж до порогів та розташованих ще нижче плавнів, де займалися рибальством, мисливством, бджільництвом тощо. На зиму вони, зазвичай, поверталися додому або до укріплених фортець середнього Подніпров’я. Оскільки місцеві старости з козацьких промислів стягали податки вони намагалися якомога рідше з ’являтися в старостинських замках, створюючи власні укріплення («городки», «січі») у місцях свого підприємництва. За умов небезпечного степового кордону, уходники мали бути добре озброєні й готові захищати себе від нападів степовиків, а інколи й самі чинили грабунки в степу.

Різниця між козаками-вояками та козаками-промисловиками була досить умовною, і одна категорія легко перетворювалася на іншу. На загал їх об’єднував потяг до особистої свободи, яку їм гарантував степовий кордон [3] .

Передумови виникнення

Причини появи козацтва як своєрідної військово-господарської організації прикордонної людності полягали у зовнішньополітичних обставинах, які склалися в степах північного Причорномор’я в останній чверті XV ст [11] .

Наприкінці XV ст. Османська імперія зруйнувала Візантію та захопила генуезьку Каффу (зараз Феодосія) в Криму та Аккерман (зараз Білгород-Дністровський) в Буджаку. Завдяки чому посилюються кримськотатарські напади на руські (українські) землі. Кримське ханство ставши васалом Османської імперії почало здійснювати спустошливі напади передусім на Поділля та Волинь. Для оборони від кримськотатарських нападів на Правобережжі по Кучманському та Чорному шляхах виникає низка замків: Брацлав, Кам’янець, Бар, Сатанів, Меджибіж, Жванець, Зіньків, Вінниця. Основним завданням старост цих замків, була оборона території від кримського війська. Ці ж старости для оборони замків використовували також місцеве населення. А жителі таких міст як Черкаси, Канів організовували самостійно під керівництвом Отамана нагляд за бродами, через які кримські татари переходили на українські землі, як-то: Кременчук, Гербедеїв Ріг, Тавань, Очаків та інші.

В 1478 Кримське ханство визнало верховну владу османського падишаха. Одразу після цього почалися постійні напади на українські землі пов’язані з Менглі Ґераєм. На землях які належали ВКЛ будуються кримсько-турецькі укріплення Очаків та Тягиня. Південний кордон, який за часів Семена Олельковича йшов по Чорному морі, відсувається далеко на північ. За часів правління Менглі Ґерая напади відбувались майже щороку. В 1482 українські землі в степах були спустошені. Перед цим було повністю спустошене Лівобережжя і перетворене на пустку до останньої чверті XVI ст. Тоді ж був захоплений і розгромлений Київ, а воєвода Іван Ходкевич разом з сім’єю захоплений в полон, з якого він більше не повернувся. Землі Київщини були спустошені поза Рось.

Організація

Як організована військова сила, яка відіграла роль в історії русько-українських земель, що входили до складу ВКЛ та Польського королівства, а пізніше Речі Посполитої, козаки з’являються у письмових історичних джерелах на самому початку 16 ст. Першим гетьманом запорожців був черкаський та канівський староста — овруцький шляхтич Остафій Дашкевич.

1508 Остафій Дашкевич перший раз випробував запорожців в бою проти кримських татар, разом з їх отаманом Павлюком. До цього часу запорожці зимою перебували в своїх домівках, а на весну, коли кримські татари розпочинали свої грабіжницькі походи, вони збиралися на островах біля перевозів, через які кримське військо просувалося на територію українських земель. На цей час вони обирали собі одного або кілька старших, які керували ними під час військового походу. Називали себе вони — Черкаси. Пізньою осінню вони знову повертались до своїх домівок. До Остафія Дашкевича козаки об’єднувалися в курені, а курені самі обирали своїх отаманів. Під час військової служби повітові хорунжі наглядали за озброєнням, в їх відомстві знаходилися також повітові корогви, вони проводили реєстрацію; під час військових походів повітові хорунжі давали знати куреням, де проходить збір в похід. Збори відбувались в Білих межах поміж Борзною, Ніжином, Конотопом або в Крилові за Дніпром. Козаків, зібраних для військового походу, ділили на полки, полки на сотні і тоді більшою кількістю голосів вибирали командувачів тільки на час походу. На територіях, прилеглих до Кримського ханства, інколи самовільно обирали старшого і здійснювали напади на Кримське ханство.

Острів Хортиця був назначений Дашкевичем, як місце зберігання зброї, на цьому острові було засноване табірне життя. Запорожці називали своє житло на острові — Січ. Всередині Січ була поділена на окремі курені, якими управляли Курінні Отамани, Отаманами управляла Старшина і всіма козаками на острові Кошовий Отаман і всіма козаками в країні — Гетьман (Військовий Отаман). Фактично Остафій Дашкевич був першим Гетьманом, до нього Гетьмани були тимчасові, тобто обиралися лише на період військових походів. Небезпечний шлях на острів і небезпека перебування там, призвело до того, що там не було жінок. Таким чином постала прикордонна міліція, яка мала велике значення для Польського королівства, оскільки вона діяла на найнебезпечнішому кордоні. Зимівником козацьким за часів Дашкевича було м. Чигирин.

Першим гетьманом правобережних козаків був хмільницький староста — шляхтич Предслав Лянцкоронський. За даними Михайла Литвина, за часів О. Дашкевича та П. Лянцкоронського кримське військо скоротилося на 30 000.

Адміністративний поділ

В 1386 Литовське князівство об’єдналось з Королівством Польським, тоді ж приєднано і Русь на однакових умовах: «Приймаємо і з’єднуємо, як рівних з рівними і вільних з вільними». Ці права підтверджувались пізніше і ін. королями під назвою «Пакту Конвента». Тоді для трьох народів були затверджені посади трьох Гетьманів. На утримання Гетьманів були виділенні староства та рангові землі. Для руського Гетьмана резиденцією було місто Черкаси. Територіально руські землі, які належали ВКЛ, поділялись на 4 намісництва (воєводства) (Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське) з повітами та Северію (Сіверським князівством).

На початку О. Дашкевич утворив п’ять полків з «охочих» (охочо-конних чи охочекомонних), які мешкали над ріками Самарою, Богом, Дністром.

Остафій Ружинський змінив устрій козаків: він утворив 20 полків за містами, в кожному з яких було до 2000 козаків, дав назви полкам за назвами міст, полки поділив на тисячі і сотні назвав за назвами містечок: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Кальницький, Кропив’янський, Остерянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Полки були скомплектовані з молодих козаків, з околиць та куренів. Половина їх була кінна та знаходилися в степу, половина піша і знаходилася при містах. Одяг і озброєння були в усіх однакове і забезпечувалось воно власним коштом. Під час війни козаки отримували платню. Січ була на о. Хортиця, а зимівник в Чигирині.

Під час перемир’я з РП Хмельницький зібрав з лівого берега 60 000 війська і утворив 10 полків: Київ, Стародуб, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтава. Усіх полків було 15.

З початку XVI ст. також існувало п’ять основних кордонів Запорожжя, де були влаштовані паланки: в Переволочній (зі сторони Гетьманщини), в Бахмуті (після 1730 р. біля Козловської фортеці, на лінії) зі сторони Слобідської землі, на р. Кальміус (зі сторони Донських козаків), біля Микитиниго перевозу або на Перевізці в Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків (зі сторони Криму та Туреччини), в Гарді (зі сторони Речі Посполитої).

Гетьман Скоропадський скоротив козацькі полки до 10 (Київ, Стародуб, Лубни, Прилуки, Гадяч, Миргород, Переяслав, Ніжин, Полтава, Чернігів). Полки після скасування гетьманства були перетворені на карабінерів. 1784 з українських козаків були сформовані 10 регулярних кавалерійських полків, а з посполитих (земельників) — гренадери. Так було скасоване вільне військове козацьке товариство.

Росіяни як “радянські військові колабораціоністи” у 1941–1945 рр.

Через різні збройні формування Третього Райху пройшло щонайменше півмільйона росіян або понад 1/3 від тих громадян СРСР, яких використовували на німецькій військовій та парамілітарній службі.

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Тривалий час у західній науковій літературі ширився міф про “особливу схильність українців до колаборації” з нацистською Німеччиною. Він набув поширення завдяки спробам, за словами британського історика Нормана Девіса, характеризувати їх світові як “росіян” або “совєтів” у тих випадках, коли вони заслуговували на похвалу, і як “українців”, коли вони зробили щось погане.

На жаль, ця практика настільки утвердилася у свідомості західних інтелектуалів, що багато з них з них послуговуються цим підходом і до сьогодні.

Ще більшою мірою цей “прийом” використовують ЗМІ у РФ, які водночас замовчують широкомасштабний колабораціонізм росіян, масштаби якого значно перевищили використання Райхом представників інших народів, території яких у різний час були окуповані більшовицькою Росією і приєднані до СРСР.

Наприклад, російський автор Андрєй Борцов твердив, що на боці націонал-соціалістичної Німеччини була тільки “клаптикова ковдра зі шматків із місцевих сепаратистів і колабораціоністів”, тільки “деяка кількість росіян воювала на боці Райху проти СРСР”, безпосередньо ж росіяни воювали проти Червоної армії “у дуже рідкісних випадках” і нібито тільки тому “звичайні власовці і т. п. отримали після війни дуже м’які вироки замість розстрілу”.

Що ж насправді відомо про роль росіян у явищі, яке західний дослідник Марк Елліотт назвав “радянським військовим колабораціонізмом” з огляду на те, що основною масою “відступників від держави” були громадяни СРСР?

У політиці Третього Райху можна простежити тенденцію надавання більшого пріоритету зачисленню на військову службу значно більшої кількості росіян, ніж українців

Російська пропаганда постійно повторює одні й ті факти про українців, водночас замовчуючи правду про творення аналогічних російських формувань, що суттєво руйнує пропагандистські міфи, поширені в РФ.

Наприклад, поширеним міфом є те, що на початку німецько-радянської війни лише з українських націоналістів було створено батальйони “Нахтіґаль” і “Роланд”, а українського офіцера зв’язку батальйону “Нахтіґаль” Романа Шухевича Адольф Гітлер нагородив Залізним хрестом (хоча насправді Шухевич ніколи не був ним нагороджений).

Натомість відомо, що шляхом вербування росіян у Центральній Європі та Франції у липні 1941 р. було завершено комплектування російського формування “Навчальний батальйон для відсічі дій ворога й розвідувальної служби” (Lehrbataillon für Feind-Abwehr und Nachrichtendienst), яке очолив офіцер Вермахту Боріс Смисловський, дійсно нагороджений багатьма німецькими орденами (серед яких були Залізний хрест у бронзі, Хрест за заслуги, медаль за зимовий Східний похід, орден Німецького Орла 2-го ступеня з мечами).

Замовчується і той факт, що українці у роки Другої світової війни часто були “другими на черзі” у планах військового використання Райхом слов’янського населення після росіян.

Німецька пропаганда давала росіянам надії на те, що їх не вважатимуть унтерменшами, якщо вони допоможуть фюрерові будувати “Нову Європу”

Зокрема, укомплектовану головно з галицьких українців та з німецького старшинського складу дивізію Ваффен-СС “Галичина” почали формувати тільки після того, коли були створені військові з’єднання переважно з російським особовим і командним офіцерським складом, які окупаційні інстанції Вермахту й СС і поліції активно використовували у боротьбі проти радянського партизанського руху.

Представники німецьких військових кіл (а від осені 1944 р. також інстанції СС та інші установи Райху) з часом погодилися на те, що має бути сформована “Російська Визвольна Армія” (Русская Освободительная Армия – РОА).

Водночас усі ініціативи деяких українських політичних і військових діячів створити Українське Визвольне Військо (УВВ) закінчувалися безуспішно, оскільки у впливових військово-політичних установах нацистської Німеччини було значно більше “німецьких русофілів”, аніж прихильників українців.

2 травня 1943 р. громадський діяч Маркіян Дзерович, коментуючи певні тогочасні контакти окремих українських політиків із німецькими урядовцями, в листі з Відня ректорові Богословської академії у Львові Й осиф ові Сліпому зауважив:

“Та не треба забувати: багато з тих людей – це балтійські німці, що у своєму серці є більше москалі, яким кожна ідея про Україну згори зненавиджена та осоружна і тому вони, знаючи точно наші стремління, роблять саме наперекір під покровом тези, що Німеччині Росія все буде потрібніша, чим Україна, та находять послух в інших чинників, що, не визначаючись в тих справах, механічно кермують державну наву в бік проросійської тези”.

Сучасниця тих подій, дописувачка до українських газет у Берліні Марія Лівицька в приватному листі від 6 червня того ж року визначила своє бачення проблеми так:

“Основна моя думка, що німецька влада і тепер, як у 1918 році, робить таку саму помилку, бо знов орієнтується на інспірацію росіян, яка довела до краху всю справу в 1918 році. Верстви вже не ті, замість військового офіцерства і залишків аристократії – більшовицька безпринципність і залишки зросійщеного міщанства, але націоналізм – погірдливий і ворожий однаково як до німців, так і до українців — все той самий”.

Зустріч Гіммлера і Власова. Ілюстрований пропагандистський журнал “Signal”

Гіммлер більше боявся українського націоналізму, ніж російського й вважав за краще мати справу з російськими антикомуністами, аніж українськими

Доволі поширеним у суспільній свідомості у РФ і у Східній Україні є міф про те, що в Галичині “процвітає фашизм”, бо галицькі “українські нацисти і есесівці” служили в 14-й Ґренадерській дивізії Зброї СС (галицькій № 1, згодом українській № 1) у той час, коли усі росіяни воювали “проти німецького фашизму”.

Однак у роки війни не було народів-колабораціоністів і народів-переможців – представники одних і тих же етносів воювали у збройних формуваннях різних воюючих сторін й вживання згаданих пропагандистських кліше не тільки некоректне з міркувань елементарної етики, а й цілковито суперечить історичній правді.

Насправді неспростовним фактом є те, що наприкінці травня 1944 р. Гіммлер особистим наказом заборонив називати есесівцями українців й усіх інших іноземців, які служили у Ваффен-СС.

Фактом є і те, що ніколи не було українських нацистів, оскільки українці ніколи не створили української нацистської партії – аналогу Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП).

Натомість відомо, що німецькі націонал-соціалісти дозволили росіянам організувати кілька нацистських партій, головними з яких були створений у 1933 р. у Берліні Російський націонал-соціалістичний рух з центром у Берліні, та створена наприкінці листопада 1941 р. Націонал-соціалістична партія Росії “Вікінг” (“Витязь”), згодом відома як Націонал-соціалістична трудова партія Росії. Багато з членів цих партій воювали у формуваннях Ваффен-СС та інших збройних формаціях на боці Третього Райху.

Відомо також, що ще на початку німецько-радянської війни російські емігранти надсилали звернення вищому керівництву Третього Райху з проханням створення з росіян національних військових частин для боротьби проти СРСР.

Наприклад, секретар Верховної Ради російської правої партії “Російський Фашистський Союз” Боріс Тедлі, син якого зголосився добровольцем до військ СС, у вересні 1941 р. переслав меморандум до МЗС Німеччини, у якому писав: “Коли сьогодні уся Європа скеровує Добровольчі з’єднання проти більшовизму, для усіх росіян за кордоном є обов’язком вжити усіх заходів, щоб взяти участь у цій священній боротьбі“.

Тедлі просив зовнішньополітичне відомство сприяти створенню “окремих відділів з лав своїх товаришів по боротьбі й однодумців у дружніх й окупованих країнах. Ці відділи повинні бути створені за зразком полку “Нордлянд” (Норвегія) і тільки зовні мати російське командування. Насправді командування повинно бути безумовно німецьким. Полк треба ввести до з’єднань СС“.

Насправді росіян не приймали до Ваффен-СС не тому, що вони цього не бажали, а тому, що цього не хотів особисто фюрер і райхсканцлер Німецького Райху Адольф Гітлер, але завдяки райхсфюреру СС Гайнріхові Гіммлеру у липні 1943 р. з росіян дозволили формувати великі з’єднання Ваффен-СС.

7 серпня 1943 р. командир одного з батальйонів військ СС констатував командирові штабної сотні Ваффен-СС при верховному керівникові СС і поліції Центру Росії та Білорусі, що в керівництва СС більше “немає жодних заперечень проти вступу до Ваффен-СС росіян”.

Характерно, що незадовго до того в середині липня 1943 р. Гіммлер особливим наказом заборонив називати українською створювану тоді стрілецьку дивізію військ СС “Галичина” й згадувати про українську національність її вояків, тоді як сформовані з росіян формування у підпорядкуванні структур СС було дозволено називати російськими.

На середину 1943 р. було сформовано бригаду “Російська Визвольна Народна Армія” (РОНА) під командуванням Броніслава Камінського й 1-шу російську національну бригаду СС “Дружина” під командуванням колишнього полковника Червоної Армії Владіміра Гіля (псевдонім “Родіонов”), у 1944 р. – російський полк військ СС “Варяг” під командуванням гауптштурмфюрера СС Міхаіла Сємьонова.

Броніслав Камінський з німецькими офіцерами та офіцерами РОНА

У серпні 1944 р. наказом Гіммлера на основі укомплектованих з росіян бригади “РОНА” та бригади Ганса Зіґлінґа розпочалося комплектування відразу двох російських дивізій військ СС.

На той час діяли також чисельні укомплектовані з росіян формування у підпорядкуванні СС і поліції (найбільшим з яких був Російський Охоронний Корпус у Сербії). Дивізію ж з галицьких українців остаточно сформовано тільки на середину червня 1944 р., а офіційне окреслення “українська ч[исло] 1” у дужках у її назві з’явилося лише в середині листопада 1944 р.

Відомо багато інших прикладів кращого ставлення вищих ієрархів СС до росіян, ніж до українців.

Якщо в галицькій дивізії Ваффен-СС на головних командних посадах у полках і батальйонах служили німці, у російських з’єднаннях Ваффен-СС на командних посадах було дозволено служити росіянам.

Відомо, що українці в укомплектованій з них дивізії ніколи не отримували ранг вище того, що відповідав рангу майора. Водночас у російських з’єднаннях військ СС було багато росіян, які отримали військові ступені, що відповідали ступеневі полковника в інших арміях, а командир “РОНА” особистим наказом Гіммлера отримав ранг генерала Ваффен-СС для іноземців – “ваффен-бригаденфюрера” (від якого, до речі, категорично відмовився український генерал Павло Шандрук, якому було запропоновано присвоїти його через кілька місяців після цього).

Андрєй Власов: політичний лідер росіян, які воювали на боці нацистської Німеччини

Ще одним із міфів, що “блукає сторінками інтернету” і який вважає правдою багато росіян, є легенда про колишнього радянського генерала Андрєя Власова ледве не як про ворога водночас і більшовицького режиму в Росії, і нацистської Німеччини.

Насправді ж Андрєй Власов під час перебування на командних посадах в СРСР не наважився стати опозиціонером сталінського режиму, а після того, як опинився у полоні, вважав краще не дотримуватися військової присяги й перейти на бік воєнного супротивника своєї країни.

Крім політичних амбіцій, колишній командувач Червоної армії керувався також конформістськими мотивами (через рік після його згоди співпрацювати з німецькими інстанціями 4 жовтня 1943 р. Гайнріх Гіммлер заявив у виступі перед райхсляйтерами і ґауляйтерами, що Власов – це “російська свиня”, бо він зрадник і погодився на таке співробітництво серед іншого з меркантильних міркувань, а саме в обмін на матеріальне забезпечення й гарантії виплати пенсії генерал-лейтенанта Вермахту в разі закінчення війни.

Генерал Власов і його соратники по РОА на зустрічі з Геббельсом

Мімікрія і пристосуванство були характерними для моральної поведінки й особистого життя полоненого радянського генерала. Хоча Власов був одружений, під час командування 2-ю ударною армією він знайшов собі “походно-польову жінку”, а після згоди співпрацювати з установами Третього Райху одружився з вдовою офіцера СС з політичного розрахунку – з метою заручитися через неї підтримкою своїх політичних ініціатив райхсфюрером СС Гіммлером.

Характерно, що політики і “червоної Росії”, і “антибільшовицького руху Росії” на різних етапах розвитку воєнних подій мали імперські амбіції. Якщо початок Другої світової започаткував більшовик Сталін унаслідок змови з фюрером нацистської Німеччини Гітлером із метою зміцнення позицій більшовицької Росії, наприкінці війни змова між Гіммлером як другою після Гітлера (за владними повноваженнями і політичними впливами) посадовою особою Райху і колишнім більшовиком Власовим мала призвести до створення у майбутньому антибільшовицької Російської держави.

Найвищі керівні діячі нацистської Німеччини не хотіли вести переговорів з українськими чи польськими генералами й натомість охоче спілкувалися з Андрєєм Власовим, який протягом останнього півроку війни зустрічався з Гайнріхом Гіммлером (який зустрічався також з Броніславом Камінським), Йозефом Ґеббельсом, Ґерманом Ґерінґом й багатьма іншими високопосадовими націонал-соціалістами, діяльність яких була визнана злочинною на Нюрнберзькому міжнародному трибуналі над головними нацистськими воєнними злочинцями.

Усупереч поширеному міфові про опозиційність Власова до політики Райху, насправді ні його “опікуни”, ні сама “акція Власова” (напівофіційна назва діяльності Власова у документах інстанцій Третього Райху того часу) під егідою СС не могли бути принциповою опозицією нацистській політиці і гітлерівському режиму.

Німецькі протектори Власова повністю ідентифікували себе з нацистськими ідеологічними воєнними цілями. “Акція Власова” увійшла в історію як політичний та військовий захід, до котрого вдалося керівництво націонал-соціалістичної Німеччини з метою уникнення воєнної поразки.

В останні півроку німецько-радянської війни після тривалої еволюції нацистської східної політики у ній відбувся відчутний злам, проявом чого було те, що Власов від засобу прискорення реалізації колонізаційної політики Гітлера вийшов на рівень воєнного союзника націонал-соціалістичної Німеччини.

Акція колишнього радянського генерала набула не тільки пропагандистського, а й політичного, військового та економічного значення для різних відомств Третього Райху. Воєнно-політичний крах нацизму за відсутності належної підтримки ініціатив власовців у Росії та з боку західних альянтів зумовив кінець “акції Власова” і спроби інспірування творення російського антибільшовицького руху різними владними відомствами Райху.

Щоб не перебувати у таборах для радянських полонених, багато росіян видавали себе за українців

У процесі комплектування іноземних збройних формувань на боці Третього Райху пристосуванство однаково впливало на їх якісний і національний вояцький склад.

Були поширеними випадки, коли до певної національної частини зголошувалися представники іншої національності. Наприклад, для зарахування до українських батальйонів вермахту полоненим бійцям Червоної Армії нерідко було достатньо заяви про українську національність і задовільного володіння мовою, а іноді мовний чинник взагалі не брали до уваги, оскільки етнічних росіян, котрі подавали заяви з проханням про зачислення до цих військових частин, часто трактували як русифікованих українців.

Вілфрід Штрік-Штрікфельдт у споминах стверджував, що “російські військовополонені часто видавали себе за українців, оскільки зрозуміли, що це вигідно” й замість відбору кращих добровольців до різних східноєвропейських формувань німецьких військ насправді “часто відбувався набір найкраще спроможних пристосовуватися”.

18 липня 1943 р. полковник Микола Садовський у листі колишньому генерал-хорунжому Дієвої Армії УНР Всеволоду Петріву писав, що багато з батальйонів Вермахту і поліції порядку, “названих українськими, мають з 80 % неукраїнців, а “Інтернаціонал”: москалі, грузини, татари”.

Багато російських формувань на боці Райху воювали під національним триколором.

В деяких формаціях Збройних сил Німеччини, укомплектованих із військовополонених червоноармійців-росіян, офіційним прапором був російський національний біло-синьо-червоний прапор, а у формуваннях, організаторами й представниками командного складу яких були російські емігранти, його використання було усталеною практикою.

У 1942 р. кожна сотня Спецз’єднання “Сіра голова” (Sonderverband Graukopf), відомого серед його російських бійців як Російська Національна Народна Армія (РННА), мала свій трикольоровий прапор, а влітку 1943 р. він був прапором 1-ї російської національної бригади СС “Дружина”. У гористих місцевостях Сербії та Боснії бійці Російського Охоронного Корпусу воювали під російськими національними прапорами.

Одним із найспецифічніших прапорів іноземних антибільшовицьких формувань Вермахту, укомплектованих зі східноєвропейців, був прапор (штандарт) із зображенням Св. Георгія Переможця, який використовував 1-й Сінєгорський козацький Отаманський (Атаманский) полк.

У лівому й правому верхніх кутках полотнища містилися золоті зображення двох російських двоголових орлів, у кігтях яких були круглі щити зі свастикою і між якими розміщено напис “1-й Синегорский Казачий Атаманский полк”, а під орлом поблизу древка – напис: “Во имя православного христианства верные сыны Дона идут в решительный бой против жидов!”.

На стязі теж зображено двоголового орла зі свастикою (зображеного також на символіці двох праворадикальних російських емігрантських угруповань – нагрудного знаку Російського Фашистського Союзу в Харбіні та знаку Російського націонал-соціалістичного руху в Берліні).

Поєднання барв прапора відповідало традиційним донським барвам (синя, жовта і червона), а його древко у формі списа було обвите стрічкою в російських національних біло-синьо-червоній барвах.

Представники російських козачих формувань під час придушення Варшавського повстання

Загальна кількість росіян у збройних формуваннях на боці Третього Райху

Від перших тижнів німецько-радянської війни на німецьку військову службу було завербовано сотні тисяч росіян. Як наслідок цього з-поміж представників народів Східної Європи найбільшою національною групою військовослужбовців Збройних сил Німеччини виявилися саме росіяни.

Козацький генерал Євгеній Балабін у листі від 24 березня 1944 р. генерал-майорові Васілієві Дьякову констатував: “Майже у всіх німецьких ротах перебувають росіяни”.

Найбільшими сформованими з росіян з’єднаннями були Російський Охоронний Корпус (від перших тижнів створення до останніх днів використання через його лави пройшло 17090 осіб, із них приблизно 5000 були громадянами СРСР) й сформовані наприкінці війни 600, 650 і 700-та піхотні дивізії (російські) (разом до 45 тис. осіб), Російська бригада № 599 у Данії (понад 13000 військовослужбовців), 1-й російський національний полк СС “Варяг”, за чисельністю наближений до бригади (приблизно 3000 військовослужбовців) й 1-ша Російська Національна Армія (чисельністю до 1000 осіб), яку на початку 1945 р. почав комплектувати кадровий співробітник Абверу Боріс Смисловський шляхом розгортання у бригаду 1-го (Східного) кадрового батальйону Ґренадерського полку № 1001.

В інформаційній довідці від 20 травня 1945 р., складеній офіцерами штабу Верховного командування Вермахту для радянської контрольної комісії у відповідь на запит про точну кількість росіян на боці Вермахту, констатовано, що на середину травня тільки у трьох російських з’єднаннях у полоні альянтів перебувало 53 тис. росіян, у тому числі 13 тис. бійців 599-ї російської бригади, 12 тис. бійців 600-ї піхотної дивізії (російської) та 18 тис. бійців 650-ї піхотної дивізії (російської).

Водночас у згаданій записці стверджено, що у липні 1944 р. у Військово-повітряних силах Німеччини (Люфтваффе) налічувалося до 60 тис. росіян, а на 1 лютого 1945 р. у Військово-морському флоті Німеччини служило 15 тис. росіян (з яких на 9 травня залишилося тільки 2000 осіб) і у польових військах – 600 тис. допоміжних добровольців – “гіві” (Hilfswillige – Hiwi) з представників різних народів СРСР, більшість із яких були росіянами.

Автор записки, посилаючись на відсутність точних даних, не назвав загальної кількості росіян у Збройних силах Німеччини, десятки тисяч яких служили у Східних полках, батальйонах та ротах Східних військ (згодом Добровольчих з’єднань), а також в охоронних батальйонах поліції порядку й інших іноземних та німецьких формуваннях і як допоміжний персонал у Збройних силах Німеччини (у тому числі в Абвері).

Основна частина росіян на німецькій військовій службі були зачислені до 85-х Східних батальйонів, 360-х Східних сотень і 100 східних підрозділів меншої чисельності (у кожному з яких у середньому служило 33 військовослужбовці або разом принаймні 3000 росіян).

Зважаючи на те, що за національною ознакою в цих формуваннях росіяни становили щонайменше 3/4 складу бійців, нескладно підрахувати, що з урахуванням штатної чисельності Східного батальйону в 650 осіб та Східної сотні у 130 вояків усього у Східних батальйонах та сотнях служило щонайменше 100 тис. росіян.

Решта росіян (як мінімум 20 тис.) служили у 39-х будівельно-робочих батальйонах радянських військовополонених № 101–113, 117–119, 122–131, 133, 135–139, 141–143, 145–147, 151. Приблизну кількість росіян у вермахті підраховано ще восени 1944 р., хоча й без визначення їх співвідношення у формуваннях різної чисельності й різного підпорядкування.

5 вересня 1944 р., зокрема, в офіційній записці відомства Альфреда Розенберґа констатовано: “Фактом є те, що до німецьких Збройних сил зачислено приблизно 300000 росіян зі зброєю в руках. Більшу частину цих бойових товаришів, з огляду на нарукавну пов’язку, називають військовослужбовцями Російської Визвольної Армії (РОА)“.

Другою великою групою у складі Збройних сил Німеччини були ті росіяни, котрих трактували як представників окремого козацького народу і котрі служили не тільки в козацьких формуваннях, а й як “допоміжні добровольці-козаки” в німецьких підрозділах.

За оцінкою козацького генерала Євгенія Балабіна, загальна кількість козаків, які опинилися на німецькому боці фронту наприкінці березня 1944 р., сягала 65 тис. осіб, із яких 22 тис. служили в 1-й Козацькій дивізії Гельмута фон Паннвітца.

Під час німецько-радянської війни на боці Райху воювали або виконували допоміжну службу щонайменше 80 тис. осіб, яких офіційно називали козаками, що становило приблизно 2 % від майже 4 млн. тих жителів областей Росії, які вважали себе козаками.

Під час війни у Збройних силах Німеччини воювало понад 400 тис. росіян. Понад 290 тис., зокрема, служили в різних формуваннях Вермахту, з них понад 100 тис. – у номінально причислених до РОА Східних батальйонах та інших сформованих із росіян частинах і підрозділах вермахту (із яких на початку 1945 р. укомплектовано 600, 650 і 700-ту піхотні дивізії вермахту (російські) і 599-ту російську бригаду (піхотну) (разом 58 тис. військовослужбовців), і понад 200000 – як “гіві” у вермахті й Воєнно-морському флоті Німеччини.

10 тис. росіян служили у Люфтваффе й 27000 – у військах СС, а саме у двох російських бригадах і полку “Варяг” та двох російських дивізіях або як допоміжний персонал в інших з’єднаннях Ваффен-СС. Решта 80 тис. росіян служили в козацьких формуваннях або як козаки “допоміжними добровольцями” на німецькій військовій службі.

З урахуванням росіян в абвері, охоронних батальйонах поліційного підпорядкування та інших іноземних формуваннях на боці Німеччини (українських батальйонах вермахту та поліції порядку, балтійських формуваннях поліції порядку і Ваффен-СС тощо) можна без перебільшення стверджувати, що через різні збройні формування Третього Райху пройшло щонайменше півмільйона росіян або понад 1/3 від тих громадян СРСР, яких використовували на німецькій військовій та парамілітарній службі Райху.