Завантаження

(Сторінка із життя одного полку)
Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бриніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвітку сірі, невиспані обличчя солдатів визирали неживим камінням; здавалось, з города рушила велика процесія німих кам’яних фігур.
Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста.

Повна збірка творів (Васильченко)/II/Отруйна квітка

Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бреніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвіту сірі, невиспані обличчя салдатів визирали неживим камінням; здавалось з городу рушила велика процесія німих кам’яних фігур…

Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста. Ще не встигли загоїтись виразки на ногах у салдат, не висхли як слід їх онучі, як увечері перед самим святом було оповіщено полку — збіратись у поход далі.

Через що? Як? Куди? скрізь по ротах і командах пішов обурений гомін: цього бути не може! Адже обіщали три дні спочивку! Це щось не так, треба розпитатись. Та розпитуватись було ніколи. З півночи заграли сурми і погасивши огонь протесту, що полум’ям виривався з грудей, поставили в колони, рушили.

Сіяв дрібний, вогкий сніжок, білою наміткою оплітав геть-геть кругом зелене поле; тільки шлях, широкий та грязький, без краю мрів перед очима чорною рікою, в глибині якого без сліду танув весняний кволий сніг.

Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось чи на тих людей, що залишились за спиною в роскішних чистих будинках зустрічати свято, чи жаль змарнованих в походах і боях років, свят, весняних днів, взагалі чогось жаль.

А як тільки лишився город геть-геть за спиною, як тільки зовсім затихли далекі дзвони — святкові згадки розвіялись у полі, прийшов звичайний будень. Забулося все — і люде й городи, і свята, навіть вийшло з голови, який сьогодня день. День, як день, хмурий, непогожий, яких багато проминуло вже в поході і невідомо скільки стояло ще напереді. Сонливі, походні думи та мрії, невиразні і мінливі, як у небі хмари, потягнулися в голові довгою нудотною чередою.

Ідуть та ідуть по боках широкого шляху, плинуть потоками сірої води, рівно й одноманітно: у голові кружиться і в очах рябіє… Далі і далі.

Було загомоніли, потім замовкли знову. Погнули спини, важко дихають, мов пливуть довгу плинь. Стане на шляху, глибоко в болоті, перекладе рушницю з плеча на плече, підтягне мішок вище на спині, не розгинаючись підведе вгору голову, кілька разів дихне глибоко-глибоко і знову — голову в плечі, напружить шию, мов витягаючи з болота кладь, пливе далі. Скрізь по шляху — немає міста сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як війні, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть — та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позвязувані передки: а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люде; де-далі — все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев’язують виразки, инші сидять нерухомо-бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очи, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офицери, забрьохані по пояс, бліді, очи сонні, лице густо покроплене болотом.

Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знов пухкий лапатий сніг.

Пливуть, помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.

Над вечір скупо осміхнулось сонце.

Стелеться чорний шлях на гору довгу та високу, що шпиля її не видно.

„Гей, хлопці, підтягнися — тридцять верстів осталось позаду — швидко спочивок!“

На хвилину колони спинились під горою; салдати тісніше підвязали пояси, передихнули, ордою розсипались по схилу гори. Всіх відразу зігнуло, мов бурею лози, і якась сила, як сухий лист вітер, погнала всю орду в гору…

Ген-ген видніється шпиль, а на шпилі, мов маківка, червоніє якась квітка.

Чим ближче до неї — все вона росте, стає більша й більша, сяє вже як калина.

В передніх рядах один спинився, підняв голову:

— Христос воскрес, баришня!

— Воістину воскрес! — задзвенів з гори привітний жартовливий голос.

— А чи далеко ще до міста?

— Близько — не більше верстів чотирі! — охоче й швидко одповіла дівчина.

Стоїть, як справдішня квітка, — рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах нові черевички; сяє в святковому вбранні.

— Похристосуйся, баришня, з салдатиком!

— Не маю з чим — писанки дома забула! — кокетує дівчина.

— Нічого, ми й без писанки! — Салдатик порівнявшись з дівчиною спинився, торгується.

— А ну швидче там, та й другому давай місце! — підбадьорює його хтось за спиною.

Спинившись на півслові, — обхопив за шию вільною рукою дівчину й тричі поцілував дзвінко й щиро. Крутнув головою, осміхнувся.

— Христос воскрес, чорнобрива! — вирівнявся перед нею другий.

— Е-ге вас багато буде таких — грає очима красуня і одступає.

— І зо мною! — і зо мною! — підходили салдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.

— З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!

Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очи широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось всі салдати понадівали білі, брудні машкари на обличчя. Один, два, три… всі — на якого не глянь. Де старіший, де молодший не можна було розпізнати: у всіх по виду — патьоками грязь, всі задріпані, обірвані, брудні.

Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі — вона швидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.

— От тобі й раз! — Чого це вона? — не зразу догадалися салдати.

— Чого це ти, чорноброва, плачеш?

— Глянь-глянь! — спинився коло неї хлопчик останнього набору, — такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? — Одхиляє її руку од очей.

Крізь біль і сльози у неї виринув в очах на мить знову кришталевий сміх, та глянувши на близько схилене до неї безвусе змарніле лице з глибокими, сумовитими очима, брудне й нещадно вітрами запалене, і вона рішуче мотнула головою, вирвала руку й зайшлася невтриманим плачем.

Мимо неї проходили все нові й нові валки не людей — якихось потвор з людськими очима.

Ішли кульгаючи на ноги, задихані, забрьохані.

Підходили із заплющеними очима, із одкритими, згагою опеченими губами.

— Ой води… водиці, красуня, а то умру!

— Дай, баришня, білу ручку, а то не дійду.

Босі, з підкоченими штанами, з чорними ногами, волокли рушниці за багнет по землі, хитали немов прив’язаними головами.

Дівчина стояла на шпилі, як укопана, пропускала перед себе сумний парад.

Без осмішки, без тіні кокетування, розкривши некрасиво губи, раз-по-раз сякаючись у хусточку, з набряклими, червоними од сліз очима, вона тремтіла й хиталась од жалю і сліз.

Притихли ряди, мовчки, як перед командиром, проходили мимо дівчини, ніби почуваючи перед нею якусь провину.

А далі за нею вставав гострий, пекучий гомін. Сльози дівчини падали на серце, як на вапну, випирали з нього пал і дим і скажено рвали груди. Червоніли вуха, блищали очи немов у потруєних блекотою.

— Кому це було треба, нащо погнали нас з города? — виривалися голоси: — через два дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.

— Нас не жаліють, хоч-би чобіт пожаліли, поки тих триста верстів увійдем — ні одного в полку чобота не буде цілого!

— Як-же: салдат нужи напустить, салдат в хаті чобітьми наслідить, — випровадить його з города на свята!

— То так воно й є: у нас офицери говорили, що нас город випровадив, щоб на свята мороки з нами не мати. Нас мали вирядити через три дні, та й не пішими, а машиною!

— Святами з візитою їм треба їздити, а не з салдатом клопотаться!

— То в театри, то на бали! — підшпигували один одного, як голками.

— От тобі й герої! Оце так пригостили, що два роки людей не бачили!

А тут — знову новина.

Із невеликого міста, де мали ночувати, вернулись квартир’єри стурбовані, з винуватими, заклопотаними очима: город не дає на ніч у себе квартир. Десь верстів п’ять за городом стоять якісь бараки — туди справляють! Стихло на мить між солдатами.

Звістка полетіла по колонах, як запалений віхоть на сухий, добре вигрітий хворост…

Увечері, скоро увійшли туди салдати, город заторохтів од стрільби.

З городу тікали перелякані люде й розказували усім по дорозі, що там збунтувався полк: розбивають, грабують, п’янствують. Далеко, на десятки верстів навкруги, видно було зарево пожежі. Город палав на пів неба, ішов димом, димом густим і чорним, як чорна людська кривда та глум.

Що то буде? — Суд, розформування полку, кайдани й розстріли?…

Город далеко лишився позаду обурений, збентежений, посилаючи услід полку гарячу ненависть, прокльони й погрози.

Стояло на годині, світило сонце, помалу продував запашний степовий вітрець, і офицери й салдати йшли пригнічені й смутні.

Не каяття й не свідомість провини давили душу, — ні! город як був, так і лишився в пам’ятку лютим їх ворогом, серце їх як і перше клекотіло од гніву й ненависти до тих випещених, ситих і здорових хижаків, що прикрившись мирною шкурою скаржливої й плаксивої обивательщини, по якомусь праву гонили од життя, зморених і знівечених, як од столу зголоднілу приблуду — собаку.

Було невимовно жаль тії смутної й гіркої слави полка, добутої кров’ю й стражданнями, того страдницького вінку, який тільки й був в найтяжчі часи єдиною нагородою і втіхою знедоленим вигнанцям, слави і чести, на яку тепер падала чорна пляма.

Швидко поспішав полк все далі й далі, але ще швидче летіли з города нерадісні чутки й вісти: переказували, що на командира полку вже наділи кайдани, що заочно одбувається суд, що на провинний полк чекає десь спереду дивізія, яка має арештувати його і виконати присуд.

Проте днів через п’ять на одному із привалів полка наздогнав залишений в городі командир; був він змарнілий, як земля, неголений і нестрижений і в глибоко запалих очах у нього стояв тихий смутний спокій. Його зразу оточили тісним колом змучені думками й догадками офицери й салдати, обступили з жагуче-цікавими очима.

— Перш за все, панове, — звернувся він до них, — раджу вам викинути з голови все зайве й покликати на серця свої мир і спокій; тепер нам треба мати свіжу голову і чисте серце, бо поки збереться на нас людський суд, нас буде судити суд Божий. Перед нами загорілись жорстокі бої, і командир корпуса, зважаючи на славну історію нашого полку, дає нам перед судом останню честь — посилає нас на зміну нашому боєвому товаришу, вже доблесно загинувшому там в лютому бою Н-ському полку. Завтра над вечір ми підемо в бій.

Шелест тихий і ніжний пішов у гурті, засяяли очи, почулись полекшені зітхання, мов з плечей скинуто було тягар. Подуло новим вітром по полку і новий огонь засвітився и очах. Жалі, образа, ненависть, непривітні города, жорстокі люде — все погасло, здалося зразу неважним, нецікавим перед тим великим і смутним, що чекало на полк.

Смуток незлобивий, чистий, як степове небо загорівся в усіх у грудях ясним жарким полум’ям і ще дужче роздував його бархотинний, запашний вітрець, тихо подуваючи на запалені обличчя; ніби наміткою зав’язував їм хтось світ, і здавалось, вже не бачили очима ні синього неба, ні ясного сонця, ні зелено-мрійних степових далів, і тільки серцем одчували їх привіт і ласку.

Лехко становились в ряди, мов сп’янілі од смутку, рушили далі, геть забувши про біль і втому.

— Траам-та, трам-та, тру-ру-ру-ра-ром. — несподівано ударила в безлюдні далі, у синє небо могучими згуками голодного маршу дзвінка, ридаюча мідь. Здрігнулись колони, здавалось, згуки виривались із їх грудей, — ряди вітром вирівнялись під шнур, підняли голови — всі, як одна нога, разом ударили в землю і швидко зрослися в один суцільний організм, в один живий ланцюг, який рівно поплинув між зелених берегів, самітний і одірваний, кудись в невідому далину чужих степів.

Стогнала земля під ритмичними ударами тисяченогого велетня, в-лад бреніло безліч казанків.

Метальовим криком рвали повітря мідні труби, далеко в безлюдних просторах розкидали тужними звуками, гарячою тоскою німого, могучого звіря, що почув на себе рани і смерть.