У поленів млин біля витоку річки вель

0 Comments

У поленів млин біля витоку річки вель

Русский художник Василий Поленов
Мельница у истока реки Вель

Страницы биографии

B 1872 году жизнь Поленова, классного художника первой степени по исторической живописи и кандидата прав, складывалась очень удачно. Весной вышло постановление об отправке его на шесть лет за границу пенсионером Академии художеств «для дальнейшего усовершенствования в искусстве», с июня началась его командировка. Поленов посетил Москву, где осмотрел ряд частных коллекций живописи, затем Киев, Вену и Мюнхен. Художественная жизнь этого города захватила его «круговоротом работы». Круг художников, творчество которых привлекло особенное внимание Поленова, довольно широк и разнообразен.

Учитель и ученики

Многие живописцы – Нестеров, Константин Коровин, Илья Остроухое, Исаак Левитан, Головин и другие – отмечали различные аспекты воздействия на них поленовского творчества. В начале 1880-х годов у Поленова появилась непосредственная возможность руководить художественным развитием молодежи. Осенью 1882 года он начал преподавать в Московском училище живописи, ваяния и зодчества, заменив в классе пейзажа и натюрморта Алексея Саврасова, и вел этот класс до 1895 года. В отличие от Саврасова, взывавшего к эмоциям своих учеников, Поленов обращал внимание прежде всего на технику живописи. Постепенно он погружал своих учеников в тайны колорита, которыми сам владел блестяще.

Элеонора Пастон о Василии Поленове

Своеобразие художника, его личности было во многом связано с той средой, в которой он сформировался. Поленов родился в Петербурге 20 мая (1 июня) 1844 года в старинной дворянской семье, сохранившей традиции русского просвещенного дворянства, восходящие еще ко второй половине XVIII века. Отец Поленова, Дмитрий Васильевич, крупный чиновник и дипломат, был известным историком, археологом и библиографом. Дмитрий Васильевич сумел передать сыну глубокий интерес к древним культурам, в частности – к изучению русской старины, ее памятников. Мать художника, Мария Алексеевна, урожденная Воейкова, была детской писательницей и художницей-любительницей.

“Он был настоящим светлым человеком, народный художник в истинном значении этого слова. (Бенуа А.) “

«Паровий млин» Іван Сенченко

Надходить вечір. Вітер напинає свої великі крила і разом із мороком навіває на людей сон. Люди з радістю після денної праці солодко засинають. Але не всі: дід Шишка ночами ніколи не спить. Не сплять і робітники, що вночі працюють у млині — вони замінюють тих, хто працював удень, а дід Шишка вночі оберігає широке подвір’я й великі комори. Там переховується зерно й борошно.

Одного разу дід ходив і стукав своєю калаталкою. Вночі тихо, тільки глухо гуде всередині у млині: там великі машини, паси, коліщата крутяться, вертяться, а все для того, щоб із зерна намолоти борошна. Багато борошна! Борошно набивають у мішки. А вдень приїздять хурщики і вивезуть його на залізницю. А по залізниці вже його розвезуть скрізь по широкій землі. А ті, що їстимуть з того борошна хліб, і не знатимуть нічого про цього млина, ні про діда, що стукає вночі калаталкою.

Млин над річкою. Дід заходить повз стіну, що тягнеться до річки. Вода чорна і глибока: в ній перекинувся і чотириповерховий млин, і димар, і комори. Навіть зорі.

Гарно ходити дідові вночі понад річкою. Постукає, а потім замислиться і пригадає давнє-давнє. Тоді не було ні селища, ні млина — ліс, та поле, та вівці.

Стоїть дід над річкою — пригадує, вдивляється в своє життя, і таке воно йому гарне та веселе здається.

Отож гляньте, який засмалений, веселий. Чуєте, співає?

Гей, ви, хлопці-Гуртоправи, Завертайте сірі воли, Женіть на Москву. 2

їдуть степом. Сонця того, сонця! А простору!

Попереду воли круторогі, сірі-сірі. А він — за гуртоправа. Сниться йому чи замріявся?

Йде дід понад річкою. Та що ж зоно, біс його знає: сич, чи кішка, чи мара яка плаче — захлинується? Прислухався дід, обтер піт, що виступив на лобі.

Дід ще швидше стукає і прямує на голос. Стукає калаталка, весело, безтурботно гуде збоку млин, дивляться з неба зорі,— що то буде?

А ранком приніс дід маленького хлопчика додому.

— Не журись, бабо, є розвага на старість. Люди добрі підкинули.

Гойдає дід на руках немовлятко.

— Ге, не кривися, бабусю, нагрівай водицю, готуй пелюшки.

Бабуся вносить хмизу. Набирає з річки чистої водиці й готує дитині купіль.

У купіль положать Михайлика (так і порішили його назвать). Задриґає ногами хлопчисько, закричить жалібненько: “Кув-а-а!” — потім засне спокійно в білих пелюшках.

Що йому буде снитися? Чи почує Михайлик, як загудуть на зміну гудки? Чи почує Михайлик, як будуть стугоніти день і ніч вальці й торохтіти бруком вози, окуті залізом?

І вже Михайликові п’ять років. Таке гарне хлоп’я! Все хоче знати!

Одного разу він каже бабі:

— А нащо земля? Покрутила баба головою та:

— Щоб було де працювати людям. А хлопчик:

— А нащо є люди? Баба:

— Щоб у млин ходити.

Хлопчик задумався. А потім і забув. Бігав, бігав і по вулиці (у пісочку грався), і по містку (де хлопці рибу ловлять), а потім і згадав бабині слова. Прибіг до неї та й знов питає:

— Мамо, а хіба всі люди у млині працюють? Баба накричала на хлопчика:

— Геть, не заважай! Твоє діло! Різні люди є: одні пани, щоб панувати, а другі,— щоб мішки носити. От що! Зрозумів? А тепер біжи к бісовій матері та не докучай!

Прибіг на місток, а там хлопці рибу ловлять. Став над поруччям та й задумався. А потім і питає у Стася:

— Стасю, а що є пани? Той засміявся:

— Пани? Фі-їть! Батьки отого он паненяти.

Стась ткнув пальцем, і Михайлик побачив хлопчика, що тільки тепер сходив на місток.

Він з’явився чистий і вимитий. З’явився і крикнув:

— Гей, хто хоче заробити ножичка!

Діти заблищали очима: кожному хотілось мати гарненького блискучого ножичка. Один сказав:

І всі разом гукали:

Михайлик підійшов і теж сказав:

— І я хочу нозицка! Паненя засміялося:

— То плигай з мосту в річку. От звідсіль і плигай. А як вилізеш на берег, то віддам тобі “нозицка” і він буде твій.

— У воду не можна: вода глибока і мокра. Бабуся розсердиться, коли я втону і замочу штанцята.

Діти пирскали, так їм було смішно. А паненя сказало:

— Я тобі дам свої штанчата, а як утонеш, ми тебе знову зліпимо з глини так, що й бабуся не знатиме.

Михайлику було лише п’ять років. Він не знав, що з глини ліплять коників, а не людей. Але йому так хотілося мати блискучого ножичка! ї він сказав:

— Добле. Я плигну. І плигнув.

Михайлик ніколи не був під водою і тепер здивувався: як тут зелено! Все зелене! Зелене небо, зелена земля, зелене сонце і. навіть руки зелені! Чудно Михайликові! Дивиться він, придивляється — ні людей, ні пташок — самі пліточки. Он вони плавають навкруги, і Михайлик чує, як вони говорять.

— Ти не знаєш, що то за риба така чудна? У неї зовсім немає плавників. фе! А хвіст! То не хвіст, а два стовпи. фе!

— А луска?! У неї зовсім немає луски. Вона гола, як жаба! Яка негарна! І де вона взялася тут?

— А я знаю, я знаю, я знаю!

— Це. ха-ха-ха! Це. я бачила. це така велика жаба. вона плигнула просто з мосту!

Михайликові стало боляче.

— Неправда, неправда! — крикнув він.— Я не жаба! Я Михайлик з млина! Там під сонцем є такий великий-великий млин. Там завжди гуде машина. там є дід, що стукає вночі і.

Тоді до Михайлика підпливла велика риба і сказала:

— Знаю я діда. А коли ти Михайлик, то чого ти тут? Михайлик не знав, що сказати. Він тільки кліпав повіками і плакав. Сльози котились прямо по щоках.

А пліточки плавали навкруги і дивувались: вони ніколи не бачили, щоб вода родилася з очей. Вони не знали, що то таке — плакати.

За декілька днів Михайлик видужав. Дідусь побуркотів трохи і наказав йому більше школи не товаришувати з паненятами.

— Вони тобі не пара,— сказав він.— Ти лише сторожів син, а паненя. — він махнув рукою і, взявши калаталку, вийшов.

Михайлик сидів і думав. Про що ж він думав. Перше: його обдурено. У річку він плигнув, штанці замочив, а ножичка так і не одержав. Через це у нього прокидалася злоба і йому хотілося помститися. Хотілося підійти до того паненяти і з усієї сили вдарити його кулаком. А потім відійти мовчки і дивитись. Так тобі і треба!

Але Михайлик ще й не передумав усього, як побачив Сенька і Стьопку, що з усієї сили бігли по вулиці. Голі п’яти швидко лупотіли по твердій землі, м’яко встеленій пилом. Од цього здіймалися маленькі хмаринки куряви і довго стояли в тихім повітрі. Це Михайлика зацікавило. Він схопився і собі побіг, оглядаючись на хмарки із пилу, що летіли в нього з-під ніг. Спочатку він біг без мети, а потім подався за хлопцями. Він довго гнався за ними і все кричав, щоби почекали. Але вони навмисно, як баскі коні, гнали “навскач”, наввипередки. Потім уже коло річки зупинилися і стали чекати на Михайлика.

— Ти куди?— запитав Стьопка, кочегарів син — “Рижого Чорта” (так Стьопка звав свого батька, звичайно, щоб той не чув). Стьопці було вісім років. Він вже добре курив, звичайно, тертий соняшниковий лист і кінські кізяки, умів плавати, лаятися і взагалі на всі руки майстер. Він ще недавно украв у “Рижого” аркуш паперу, у булошниці, як вона заґавилася,— шпагату, у матері — ниток і різного шмаття, надрав у стрісі очеретинок і спорудив змія. Так оцей Стьопка зупинився і запитав у Михайлика:

Звісно, Михайлик одразу не міг сказати: він лише з довгого бігу сопів і кліпав віями. Потім насмілився і відповів:

— “З вами”? — перекрикнув Стьопка.— А чи ти не знаєш, куди ми? Чи знову буде баба кричати на всю вулицю, як тоді, коли ти плигнув у річку?

— Так отож не ходи,— вів далі Стьопка.— Йди додому, вже пізно.

— Я не хочу додому — хочу з вами.— Михайлика образило те, що йому забороняли йти, і він уже хотів заплакати.

Але тут втрутився Сенько:

— Знаєш що, Михайлику?

— Так слухай. Ти хлопець хороший — це зразу видно. Тільки ти ще не вмієш бігати і плигати. А там, куди ми йдемо, треба бігати і плигати. Так от: якщо хочеш із нами йти, то з розгону перестрибни через оцей пеньочок, а як зачепишся і впадеш — то щоб не плакав. Добре?

Михайлик одійшов далеченько, розігнався і побіг. Вже добігаючи до пенька, він зібрав усі свої маленькі сили, напружився, на мить зупинився, міцно уперся ногами в землю, зібгався і, випроставшись, пружиною перелетів через пеньок.

— Молодчина — вирвалось разом у обох хлопців.

— Молодчина! — Сенько поплескав Михайлика по плечу, а той стояв рожевий і щасливий. У його все співало всередині: і він не гірший за них, і він уміє те, що роблять його товариші.

Але Сенько цим не задовольнився:

(Продовження на наступній сторінці)

  • «Біля високої печі» Іван Сенченко
  • «Червоноградські портрети» Іван Сенченко
  • «Діамантовий берег» Іван Сенченко
  • «Діоген» Іван Сенченко
  • «До початків театру в Шахівці» Іван Сенченко
  • «Два дні з життя Женьки і Левка» Іван Сенченко
  • «Двадцять восьмий Олежчин експонат» Іван Сенченко
  • «Фесько Кандиба» Іван Сенченко
  • «Я познайомився з Йосипом» Іван Сенченко
  • «Історія однієї кар’єри» Іван Сенченко
  • «Із записок Холуя» Іван Сенченко
  • «Харитон на заплаві» Іван Сенченко
  • «Кінчався вересень 1941 року» Іван Сенченко
  • «Коваль при паровому молоті — Щербаков» Іван Сенченко
  • «Любов Андріївна» Іван Сенченко
  • «Марина» Іван Сенченко
  • «Млинарі» Іван Сенченко
  • «Млин на Берестовій» Іван Сенченко
  • «Мої мисливські пригоди» Іван Сенченко
  • «На калиновім мості» Іван Сенченко
  • «На корді» Іван Сенченко
  • «На плавучому острові» Іван Сенченко
  • «Не посватались» Іван Сенченко
  • «Ой у полі жито» Іван Сенченко
  • «Під териконом» Іван Сенченко
  • «Про Олежку та про його сестру Ніну» Іван Сенченко
  • «Рубін на Солом’янці» Іван Сенченко
  • «Руді вовки» Іван Сенченко
  • «Сердитий Юрчик» Іван Сенченко
  • «Що приснилося Катрусі» Іван Сенченко
  • «Шлях до саду» Іван Сенченко
  • «Святий Хасан» Іван Сенченко
  • «Толстой» Іван Сенченко
  • «У золотому закуті» Іван Сенченко
  • «Василь — майстер стріляти з лука» Іван Сенченко
  • «Верхарн» Іван Сенченко
  • «Володька цікавиться, як будуються електростанції» Іван Сенченко
  • «Викрадення Ревекки» Іван Сенченко
  • «Вишневий листочок» Іван Сенченко
  • «Зінченки» Іван Сенченко
  • «З Новим роком, новим щастям» Іван Сенченко
  • «Бій за гніздо» Іван Сенченко
  • «Добре, як голому в кропиві» Іван Сенченко
  • «Дитячі літа» Іван Сенченко
  • «Горобчик Івасик» Іван Сенченко
  • «Я ж інкубаторський!» Іван Сенченко
  • «Караїм Явдоким» Іван Сенченко
  • «Хто вишні поїв» Іван Сенченко
  • «Козельки» Іван Сенченко
  • «Льонок» Іван Сенченко
  • «Маленький — батькові штанці по колінця» Іван Сенченко
  • «Мандрівна квітка» Іван Сенченко
  • «Пастух рогатий. » Іван Сенченко
  • «Ромась» Іван Сенченко
  • «Ще одна повість про вічну любов» Іван Сенченко
  • «Спадкоємці» Іван Сенченко
  • «Синклітикія» Іван Сенченко
  • «Вороги всього сущого» Іван Сенченко
  • «Виноград у саду» Іван Сенченко
  • «Золота Ренета» Іван Сенченко
  • Всі твори автора

«Ув’язнена» річка. Мандрівка підземним Львовом (фото)

ЛЬВІВ – 13 років поспіль львів’янин Андрій Риштун досліджує Полтву, яку обмурували і сховали під землею ще у ХІХ столітті. Понад століття ця річка служить міською каналізацією. Але це не завадило дослідникам підземелля проплисти нею на човні. Чим приваблює львів’ян «ув’язнена» річка?

«Водонепроникне взуття, бо під львівською бруківкою слизько і мокро, старий одяг, а ще взяти ліхтарики», – попередив Андрій Риштун перед мандрівкою львівським підземеллям. У нього з собою газоаналізатор. Спускаємось біля залізничного мосту в районі вулиці Чорновола.

«Цей колектор збудований у 20-х роках ХХ століття. Цей камінь колись бачив сонце і набережною ходили львів’яни, тут їздили фіакри. А цей камінь ще з середньовіччя. Власне, ми йдемо тією дорогою, куди спустились і якою йшли євреї, які втекли з ґетто. Воно якраз розташовувалось над Полтвою і довкола», – розповідає Андрій Риштун.

Історія про схованку євреїв, яку шукали понад рік львівські диґери, миттєво розійшлась Україною і світом. У травні 1943 року понад 80 євреїв спустились у каналізаційний люк, щоб врятуватись від смерті. Андрій Риштун показує, куди родина Іґнація Хіґера сховалась на ніч. Туди можна пролізти навприсядки.

«Через трубу сюди поступає свіже повітря», – продовжує гід підземелля.

Андрій припускає, що підземелля Львова було схованкою у нацистські роки для євреїв, а у часи сталінських репресій – для українців.

«Найбільш розкручена і відома сьогодні таємниця євреїв, які півтори роки просиділи тут, у темноті, сирості, вологості. Спелеолог, який провів пів року в печері, став світовою знаменитістю, а люди в каналізації були утричі довше під землею, ще й без нормальних умов і харчування. Могли ховатися й інші особи. Знаходимо в каналізації монетки різного часу, срібну ложку знайшли, недавно знайшли боєприпаси, були і залишки гнилої зброї, але золота не знаходили (сміється – ред.). Я впевнений, що всіх таємниць Полтви ми досі не знаємо», – каже Андрій Риштун.

Захоплення 13 років

Вперше ІТ-фахівець Андрій Риштун спустився до Полтви у 2008 році разом із друзями, з якими часто бував у горах і вони знали, як поводитись в екстремальних ситуаціях. Андрій тоді не знав, в якому напрямку рухатись. Прямував за течією і щоразу з місяця у місяць відкривав для себе підземний Львів. Полтва зацікавила чоловіка і стала його хобі. Хоч річка і не наповнюється природніми водами. Температура під містом майже, як на поверхні. У холодну пору року тепліше. Немає різкого, неприємного запаху.

«Мені цікаво, це мене надихає. Полтва – величезна. Тільки розвідувальних ходів є 30 кілометрів. Навіть зараз, через всі роки, знаходжу такі відгалуження, в яких я раніше не бував. Крім історичної конструкції, є певна естетика. Під проспектом Шевченка колектор збудований із червоної цегли, бувають квадратні і називаємо це «місячна стеля», коли конденсат відбивається у світлі ліхтарів, немов зірки світять. Насправді, це азарт», – говорить диґер.

Недавно Андрій із друзями пройшов під Личаківським кладовищем. До них такої мандрівки ніхто не здійснював. У підземелля можна спуститись на вулиці Вітовського і вийти аж біля Личаківського цвинтаря, пройшовши під землею велику частину Львова.

Найдовше Андрій мандрував львівською каналізацією протягом восьми годин, досліджуючи нові колектори.

«Є місця, куди швидко не доберешся. Найдовший прохід, який пройшли, це від будівлі СБУ ( вулиць Сахарова, Вітовського)до Стрийського ринку, вулиці Шота Руставелі, через весь центр і на Куліша, аж прийшли до СІЗО. Це був безперервний похід. Важко йти було проти течії вгору, бо слизько, вода по коліна, дряпаєшся. Якось вода створювала шум і було відчуття, що говорять люди. Це було дивно, що в колекторі чути голоси», – розповідає Андрій Риштун.

При спуску в колектор диґери обов’язково враховують погоду. Бо, коли на вулиці дощ, води стає більше і це небезпечно, можна навіть загинути.

«Якщо дотримуватись усіх правил, то безпечно перебувати біля річки. У дощову погоду, ми не спускаємось. За 13 років у мене не було жодної небезпечної ситуації. Категорично не можна спускатись одному, в стані алкогольного сп’яніння, треба поводитись адекватно і все буде гаразд. Полтвою можна пройти 30 кілометрів. Є півметрові протоки, куди може спуститись лише техніка. Глибина каналізації у центральні частині міста – від коліна по пояс, залежно, як швидко тече вода. А на Липинського, на очисних спорудах, глибина – по груди», – говорить Андрій Риштун.

Під Оперним театром – найширша набережна. У цьому місці русло річки замурували у ХІХ столітті.

Цими сходами біля Оперного театру можна спуститись до набережної Полтви

На сьогодні у Львові близько пів сотні дослідників підземного Львова. Диґери створили власний сайт і комунікують між собою. Андрій Риштун з колегою спускались Полтвою на човні.

«Звичайно, було б класно, якби Полтва була відкрита. Але я – реаліст і розумію, що місто росло і люди мусіли десь мати каналізацію. Так сталося, що у ці часи річку використали, як каналізацію. І Львів не єдине місто в Європі, яке так зробило. Чимало міст мають таку систему. Але у нас є річка Зубра, яку майже не перетворили на другу Полтву і її треба рятувати. Активісти це питання озвучили міській владі і діючий мер включив його в передвиборчу програму. Чекаємо на виконання обіцянки», – каже Андрій Риштун.

Якщо диґери виявляють аварійні місця у колекторі, то про це повідомляють комунальні служби, які проводять ремонт. Це реальна користь від досліджень підземного міста. А ще звертаються до диґерів рятувальники, коли в каналізаційний люк провалилась людина. Андрій і його друзі показують місця виходу під землею.

Також дослідники Полтви описали причини, чому певні райони Львова затоплені під час сильних опадів дощу. За словами Андрія Риштуна, каналізаційна система у Львові перебуває у неналежному стані, тому що за нею ретельно не доглядають.

Історія Полтви

Львів виник навколо річки Полтва. І вона мала стратегічне значення для життя міста. Український історик Іван Крип’якевич у 1932 році у книзі «Історичні проходи по Львову» пише: «На захід від середмістя за Полтвою, Академічною вулицею (проспект Шевченка) і Гетьманськими валами (проспект Свободи) в давніх часах були багнища й мочари. В околиці Академічної площі (початок вулиці Саксаганського і проспекту Шевченка), Хоружчини (Чайковського) й пасажу Гавсмана (провулок Крива Липа) були ставки.

Академічною вулицею, Марійською (площа Міцкевича) площею й далі через Гетьманські вали плила Полтва. На Академічній вулиці сходилися два її джерельні потоки – Пасіка й Сорока. Полтва була ще значною рікою, мала багато води, виливала не раз і робила на передмісті значні шкоди. В 1853 році вода йшла рівно з берегами, несла з собою балки, дерева, вирвані з корінням, хатні предмети. На Галицькому передмісті вода забрала двоє дітей, одно врятовано, друге потонуло. Останній вилив Полтви був 1872 року, вода виступила аж на Гетьманські вали, позабирала на передмісті свиней, котів і псів. Марійська площа виглядала тоді як одно велике багнище».

Через Полтву були прокладені численні мости. Але річка через зростання чисельності населення, ставала дедалі бруднішою, містяни зливали нечистоти у Полтву. Австрійська влада почала будівництво нових каналів, щоб вирішити проблему відведення нечистот. З 1839 року частину Полтви у центрі міста перекрили. Річку «ув’язнили» у кам’яний колектор у районах площі Маріїнської (Міцкевича) і театру Скарбека (Марії Заньковецької). Склепіння колектора виклали з цегли і каменю. Львів не вирізнявся у такій інженерній технології, бо в окремих європейських містах існувала практика перетворення річки в каналізацію.

Полтву ховають під землю біля театру Скарбека. Фото 1880-х років

У 1884 році міська влада Львова ухвалила рішення сховати Полтву під місто. У 1885 році продовжили замуровувати річку. Каналізування міста продовжили і після Першої світової війни. Коли Полтва опинилась під Львовом, місто набуло іншого вигляду, замість боліт з’явились сквери і парки. Над річкою у 1900 році відкрили Оперний театр. Під час його будівництва русло Полтви змістили і вона вже протікала між Оперним театром і театром Скарбека.

«Це головна водна артерія Львова. У 1885–1887 роках річку закрили в центральній частині Львова і відкривати її немає сенсу. Це дурість. Якщо хочуть у Львові очистити річку, то маємо Зубру. Полтва наповнюється не з природніх джерел, а каналізаційного колектора. А Зубра була б важлива для міста. Я не є прихильником екскурсій під землею, бо все ж таки це каналізація і там течуть нечистоти», – говорить львовознавець Петро Радковець.

Площа Фердинанда (теперішня площа Міцкевича), частково перекрита річка. Акварель А. Гаттона, 1847 року

Андрій Риштун із колегами кілька років тому ініціював створення безпечного спуску до Полтви. Адже в одному з люків, що на площі перед Оперним театром, є широкі сходи, які ведуть до узбережжя річки. Диґери пропонували міській владі зробити культурний портал зі сходами. У центральній частині міста підземна річка добре вентилюється, наголошують дослідники. Але їхню пропозицію відкрити для огляду бодай невелику частину річки не підтримали у мерії.

Андрій Риштун хоче пройти вглиб Полтви і сподівається відкрити не лише нові колектори, але й знайти ще якісь таємниці, які приховує львівська річка. Він ще не бував, каже, у багатьох цікавих місцях підземелля Львова.